СПЕЦТЕМА:
COVID-19 covid-19
Діагностовані випадки:
732625 +9946
Летальні випадки:
12327 +114
Одужали:
345149 +5771
Дані МОЗ України. Проведено ПЛР-тестів: 4528772 (+26290). Оновлено: 08:25 30.11.2020

Усі загиблі на фронті 2019 року: згадаймо обличчя героїв

оновлено станом на 00:00 01.01.2020

Бойові втрати 2019 року в особах. Колаж: Новинарня

Рік 2019 добігає кінця. Настрій уже різдвяний, новорічний. У торгових центрах оксамитово співає Сінатра й товчуться черги за подарунками. Приємні клопоти, банальні побажання… Поспішаємо святкувати.

Та озирніться. Нічого не забули у старому році? Подумайте. Згадайте.

Тут – хюґе і дзвін келихів. А там – насправді зовсім недалеко від нас – війна. Наша війна. Війна за нас. Війна, що забирає свою криваву данину щодня або майже щодня. Незважаючи на зміну влади, на “нормандські” саміти, розведення й фальшиві перемир’я.

Подивіться на цей колаж з облич. Вражає? Вражає.

Їх 110 – полеглих у 2019 році внаслідок бойових дій (станом на 23 грудня; йдеться про підтверджені бойові втрати всіх силових підрозділів у зоні АТО/ООС і смерті від бойових поранень).

Ще одна “небесна сотня” наших захисників пішла за цей рік на небо і дивиться звідти на нас.

 

Читайте також:
У 2019 році на фронті загинули 97 військових ЗСУ, – Генштаб

“За добу – стільки-то обстрілів, стільки-то поранених і загиблих…” – ці слова зі штабних зведень для багатьох обивателів уже давно стали “білим шумом”. Багато хто їх просто не чує. Не хоче чути…

Але подивіться на колаж з облич загиблих воїнів за останні 12 місяців. Подивіться в лице кожного героя. Пробіжіться рядками їхніх біографій.

Це були найкращі люди країни. Хоча б тому, що вони загинули за цю країну. За те, щоб вона жила і в 2020 році.

Солдати, сержанти, офіцери. Піхотинці, десантники, матроси, медики, добровольці, спецпризначенці. І майже діти, і ті, хто їм у діди годиться. Від стрільця й сапера – до елітного розвідника й комбрига.

107 чоловіків і три жінки.

Вони – не “білий шум”. Це справжні люди, люди великої душі. Їхній подвиг не буде марним, якщо ми їх пам’ятатимемо.

Відео:

Січень

1. Микола Голубєв

Миколі Голубєву, який став першою бойовою втратою 2019 року, було лише 20. Хлопець народився 17 грудня 1998 року у Волочиську Хмельницької області.

2017 року закінчив Волочиський промислово-аграрний ліцей (зварювальник і муляр). Після цього, в червні 2017-го, підписав контракт зі Збройними силами.

Старший солдат, військовослужбовець 108 огшб 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ.

На військову службу за контрактом Микола Олегович Голубєв вступив у червні 2017 року.

Загинув 1 січня близько 13:15 поблизу смт Новотошківське на Луганщині, в районі Бахмутської траси, внаслідок обстрілу з озброєння ворожого БМП-1 (вогонь вівся з боку окупованого смт Донецький).

Поховали Миколу з військовими почестями у селі Вочківці Волочиського району. Провести героя в останню путь прийшли сотні людей.

Залишились батьки і молодший брат.

2. Микола Семенюк “Саїд”

14 січня внаслідок ворожого обстрілу з великокаліберного кулемета поблизу с-ща Гладосове (східний фланг Світлодарської дуги) загинув воїн 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців ЗСУ  Микола Семенюк, позивний “Саїд”. Ворог вів вогонь з боку окупованої частини смт Зайцеве.

Молодшому сержанту Семенюку було 45 років. Народився 28 листопада 1973 року в селі Леляки Жмеринського району Вінницької області.

Столяр за фахом. Мешкав у смт Браїлів, до війни працював там на цегельному заводі.

На війні — з 2014 року. У березні 2016-го підписав контракт із ЗСУ. Пройшов бої біля Волновахи, Старогнатівки, промзону Авдіївки (у 2017 році брав безпосередню участь у встановленні контролю над опорником “Алмаз-2” (“Орел”)).

Заступник командира бойової машини – навідник-оператор 7-ї “шаленої” механізованої роти 3-го механізованого батальйону 72 омбр.

Побратими розповідають, що “Саїд” був душею компанії, завжди міг знайти потрібні слова для підняття настрою, добре знав та вміло виконував свої службові обов’язки.

Залишились батьки, брат, дружина та двоє синів, 2004 і 2006 р.н.

Читайте також:
Герой Авдіївки Василь Тарасюк “Тайфун”: Моя “Золота Зірка” належить всьому підрозділу

3. Віталій Губенко “Батюшка”

Уранці 25 січня в селі Катеринівка, що на Луганському напрямку (Попаснянський район), російсько-окупаційні війська підступно обстріляли з ПТРК автомобіль 54-ї механізованої бригади ЗСУ, внаслідок чого один військовослужбовець загинув і четверо дістали поранення.

За даними ТСН, ракета влучила у вантажівку під час руху просто на вулиці селища, яке українська армія взяла під контроль у 2018-му (і відійшла з нього під час розведення в жовтні 2019-го).

Загинув 53-річний прапорщик Віталій Губенко – стрілець 25-го окремого мотопіхотного батальйону ЗСУ “Київська Русь” 54 омбр.

Свого часу він закінчив духовну семінарію, богословські курси в Києві, за що на фронті отримав позивний “Батюшка”.

У своєму підрозділі, де Віталій Анатолійович служив за контрактом, він виконував обов’язки капелана, хоча офіційно таку посаду не обіймав.

“Для бійців він робив усе, що повинен капелан, що повинен справжній священик. Дуже смiлива, чесна і справедлива людина. Також вiн допомагав усім знедоленим, купував їм продукти, давав гроші… Дуже гірка втрата”, – розповіли про Батюшку в підрозділі.

“Мені особисто він запам’ятається, як чоловік, який жив правильної життям, любив і турбувався за свого ближнього. Очі з глибоким поглядом, непідробною усмішкою і щирим серцем, у якому було місце кожному з нас”, – згадує капелан Анатолій Кушнірук.

Віталій Губенко народився 16 лютого 1965 року. Мешкав у селі Софіївська Борщагівка під Києвом. Там і похований.

Лютий

1. Сергій Гузенко “Шериф” (“Вовк”)

Старший сержант, головний сержант 1-ї роти 42-го окремого мотопіхотного батальйону “Рух опору” 57-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ Сергій Гузенко народився 16 жовтня 1987 року в селі Павлівка Верхньорогачицького району Херсонської області.

Працював трактористом на фермерському господарстві, охоронцем-інкасатором тощо.

Із червня 2014-го по травень 2015-го проходив службу за мобілізацією, брав участь у боях за Іловайськ, Вуглегірськ, Дебальцеве. У грудні 2016-го підписав контракт із ЗСУ.

Коли в Україні було оголошено воєнний стан, Сергій знову пішов на фронт.

Він загинув на Донечині 4 лютого, рятуючи життя пораненого товариша. Сталося це надвечір поблизу селища Опитне (Ясинуватський район). Сергій прикривав тяжко пораненого Павла Пшеничного і побратимів, які витягали його з-під вогню, але сам отримав у груди снайперську кулю. Проникаюче наскрізне поранення грудної клітки з ураженням обох легень не залишило шансів на життя.

Зате 26-річний Паша, поранення якого лікарі також називали фактично несумісним із життям, вижив і зараз успішно проходить лікування.

“Побратим Сергій Гузенко… Поруч завжди, не тільки на фото… Між нами був договір. Якщо він одружиться першим, я був би свідком на весіллі. Якби одружувався першим я, то свідком мав би бути він. Не судилося”, — написав про загиблого товариша Артем Тригуб.

У Сергія залишилися батьки, двоє братів та цивільна дружина, яка невдовзі народила їхнього первістка…

2. Ігор Наконечний “Замок”

8 лютого під час бойового чергування в районі Авдіївської промзони позивний “Замок” отримав смертельне поранення в голову: ворожий снайпер не схибив. Бійця евакуювали до лікарні Дніпра, але врятувати йому життя медики не змогли.

Ігор Наконечний народився 3 липня 1988 року в Шелудьківці Зміївського району Харківської області. Останнім часом разом із сім’єю жив у селищі Андріївка під Волновахою на Донеччині.

Токар за фахом, після початку російської агресії Ігор без вагань пішов на фронт. Проходив службу в 54-й, 72-й та 28-й бригадах, брав участь 4 боях за Широкине, Золоте, Волноваху.

Із січня 2018 року — старший солдат, навідник бойової машини 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр” ЗСУ. Захищав, зокрема, Авдіївську “промку”.

Побратими згадують Ігоря як життєрадісного та веселого. Він вів активний спосіб життя, займався спортом, завжди підтримував себе у чудовій фізичній формі.

За місяць до смерті, на Різдво, Ігор Наконечний під обстрілами бойовиків дав інтерв’ю “24-му каналу”. Розповів, що дуже хотів би додому, до родини, але військовий обов’язок закликав його повернутися на передову раніше.

Поховали його в селі Бахчевик Волноваського району.

Залишилися дружина, дві доньки, батьки та сестри.

3. Руслан Кондратюк

Солдат, водій зенітно-артилерійського взводу 3-го окремого мотопіхотного батальйону “Воля” 24 омбр імені короля Данила ЗСУ Руслан Кондратюк народився 2 жовтня 1981 року в селі Війниця Млинівського району на Рівненщині.

Закінчив Мирогощанський аграрний коледж, отримавши фах механіка. Згодом працював на сільськогосподарському підприємстві в рідному селі.

У 2016 році підписав контракт на службу в Збройних силах, який потім продовжив. Із листопада 2018 року служив у 24-й “королівській” бригаді.

15 лютого близько 10:45 Руслан із побратимами повертався після виконання бойового завдання — військовослужбовці не допустили проходу ворогів у районі Мар’їнки (місто під Донецьком). По автомобілю ГАЗ-66, в якому вони їхали назад, бойовики відкрили вогонь з протитанкового ракетного комплексу.

Внаслідок влучання ПТКР у кабіну Руслан, який був за кермом, отримав несумісні з життям поранення. Помер дорогою до шпиталю міста Курахове. Ще двоє поранених – старшина Антон Примушко і сержант Денис Шаповалов – вижили.

“Він був побратимом, на якого можна було покластися завжди і всюди. Завдяки своїй наполегливості й відповідальності, воїн вберіг чимало життів українських захисників. Його подвиг ми не забудемо”, — розповів командир батальйону майор Максим Гребеннік.

Поховали Руслана Кондратюка у Війниці.

Залишилися дружина, син і донька, батьки, сестра і бабуся.

4. Сергій Данілейченко

Старший солдат, старший механік-водій 1-ї роти 8-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ.

Сергій Данілейченко народився 25 грудня 1990 року в селі Вербовець Катеринопільського району Черкаської області. Батько трагічно загинув, коли хлопчикові було два роки, згодом Сергій втратив і матір. Після смерті бабусі 16-річний юнак залишився з двома старшими сестрами і братом.

Закінчивши 9-річну Вербовецьку школу, Сергій вступив до Тальянківського державного аграрного коледжу, здобув фах механіка.

У травні 2015 року був призваний до Збройних сил, згодом підписав контракт.

16 лютого 2019 року близько 23:00 окупанти обстріляли позиції 10 огшбр в районі селище Кримське Новоайдарського району Луганської області зі стрілецької зброї та міномета. Одна з ворожих куль обірвала життя Сергія.

Поховали 28-річного воїна в рідному Вербовці.

“Сергій був справжнім, сміливим чоловіком. Це велика втрата для нас усіх: для взводу, роти, батальйону, бригади… За час служби він отримав три нагороди. На жаль, ідуть найкращі. Нам його дуже не вистачатиме”, – сказав один побратимів, які приїхали провести його в останню путь.

Залишилися сестри і брат.

5. Василь Богоносюк

Сусіди згадують його як палкого патріота. Після нападу Росії Василь пішов на фронт добровольцем, згодом чотири рази підписував контракт із ЗСУ. Віднедавна служив у 24-й окремій механізованій бригаді імені короля Данила ЗСУ — старший солдат, старший стрілець 3-го відділення 1-го взводу 2-ї роти мотопіхотного батальйону.

“Прийде, побуде місяць — і знову йде воювати…” – розповіла про загиблого Ольга Добровольська, голова Кривеньківської сільської ради, до якої належить село Васильків.

20 лютого близько 16:00, перебуваючи на спостережному посту взводного опорного пункту в районі Мар’їнки, 38-річний старший солдат Богоносюк помітив рух з боку противника. Він завчасно попередив своїх бойових побратимів і відкрив вогонь, змусивши ворога відступити.

Але під час зміни бойової позиції Василя підстрелив снайпер, який діяв під прикриттям двох автоматників — вони ще певний час не дозволяли відтягнути пораненого.

Відбивши атаку, побратими витягли бійця, надали йому першу медичну допомогу й евакуювали до центральної районної лікарні міста Курахове.

Лікарі до останнього боролася за життя воїна, двічі запускали серце після зупинки, але поранення виявилися несумісними з життям.

Василь Богоносюк народився 18 жовтня 1980 року на Прикарпатті. Мешкав у Василькові Чортківського району Тернопільської області. Приїхав туди ще юнаком на сезонні роботи, закохався в місцеву дівчину, одружився і залишився.

“Він не просто був нашим односельцем, він був для багатьох тут дорогою людиною. Завжди кожному любив допомогти. Мені дуже важко говорити про нього, бо він ще й мій недалекий сусід, але про нього можна тільки найкраще”, – розповіла Ольга Добровольська, голова Кривеньківської сільради, куди входить село Васильків.

А завуч кривеньківської школи Лариса Боднар згадала, як під час свого останнього приїзду додому, 15 січня, Василь прийшов на зустріч зі школярами і приніс їм у подарунок прапор своєї частини з підписами побратимів: “Він говорив дуже мало… Сказав, любіть Україну, поважайте батьків і головне – будьте, діти, здоровими”.

Поховали Василя Богоносюка у Василькові. У нього залишилися дружина, дві доньки, важкохвора мати та четверо сестер.

6. Євген Фурсов

43-річний Євген Фурсов став першим воїном із міста Дружківка, який поліг у боях за рідну Донеччину.

До війни він працював на Дружківському машинобудівному заводі (мав фах електрозварювальника). Восени 2018 року підписав контракт із ЗСУ.

Свого часу Євген проходив строкову службу в прикордонних військах, а контрактником пішов до 122-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади ЗСУ, який дислокується в Дружківці.

Загинув 23 лютого внаслідок прямого влучання ворожого снаряду на Маріупольському напрямку.

Командування батальйону попросило “до з’ясування” не уточнювати підрозділ і місце дислокації. Прес-центр ООС повідомляв про обстріли з ПТРК українських позицій, зокрема, поблизу села Чермалик з боку окупованого села Набережне (Новоазовський район).

Поховали Євгена Фурсова на центральній алеї кладовища Дружківки.

Залишилися дружина і 18-річна дочка.

7. Борис Борденюк

Боєць 54-ї окремої механізованої бригади Борис Борденюк лише кілька днів не дожив до свого 32-річчя. Він народився 28 лютого 1987 року, а загинув вранці 24 лютого 2019-го на Луганщині.

Борис мешкав разом із батьками в селі Благовіщенка Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області. Після 9-го класу вступив у Мелітопольський ліцей залізничного транспорту, закінчивши який здобув фах “оператор поста централізації, складач потягів, регулювальник швидкості руху вагонів”.

Попрацювавши в залізничній галузі, у 2016 році підписав контракт на службу у Збройних силах.

Старший солдат, старший навідник 1-го мінометного відділення мінометної батареї 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.

24 лютого о 6:00 російсько-окупаційні війська обстріляли позиції ЗСУ біля села Катеринівка Попаснянського району Луганської області з озброєння БМП, ЗУ-23-2, випустили по них 20 мін 82 мм калібру. Один з осколків влучив Борденюку в голову.

Як писав у виданні “Цензор.нет” волонтер Ян Осока, один із братів Бориса трагічно загинув у 22-річному віці, а з через півроку загинув й інший, 25-річний брат. У передостанній день лютого мати поховала третього сина…

У загиблого залишилися дві сестри.

8. Олександр Меденцев

Ще один уродженець Донбасу, який поліг, захищаючи Донбас. Солдат, заступник командира бойової машини – навідник-оператор 54-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.

Загинув 25 лютого від кульового поранення у бою на Луганщині.

“…Близько 13.00 по взводному опорному пункту однієї з механізованих бригад, яка обороняє Попаснянський напрямок, ворог розпочав вогонь зі стрілецької зброї. Під прикриттям автоматного та кулеметного вогню противник намагався наблизитися до нашої позиції.
Заступник командира бойової машини – навідник-оператор солдат Олександр Медінцев відразу відкрив вогонь у відповідь. Ворог був зупинений та примушений відступити. Водночас ворожа куля обірвала життя нашого захисника”, – розповів на денному брифінгу 26 лютого представник прес-центру Об’єднаних сил.

Зазначається, що за виявлену мужність солдат Медінцев посмертно поданий до нагородження.

За уточненими даними, які навів співробітник “Книги пам’яті полеглих за Україну” Святослав Смук, правильне прізвище Олександра – Меденцев.

Олександр Миколайович народився 28 жовтня 1985 року в місті Соледар Бахмутського району Донецької області.

Він загинув між позиціями ЗСУ та сепаратистів у районі села Новоолександрівка (Попаснянський район, Луганська область). Лише через два дні, 27 лютого, командуванню бригади вдалося домовитися з сепаратистами про евакуацію. Тіло загиблого воїна українська сторона забрала в присутності представників Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ.

Поховали Олександра 1 березня у рідному Соледарі.

Залишилися батьки та сестра.

Березень

1. Богдан Гаврилів

Прикарпатець Богдан Миронович Гаврилів загинув 4 березня під час ранкового обстрілу позицій ЗСУ в районі села Лебединське (Волноваський район Донецької області, Приазовський напрямок). Ворог понад три з половиною години вів вогонь з артилерії 122-го калібру, озброєння танка, міномета калібру 120 мм, протитанкового ракетного комплексу. 19-річний воїн Богдан отримав важку мінно-вибухову травму, несумісну з життям.

Ссолдат, розвідник-далекомірник 1-го батальйону 80-ї окремої десантно-штурмової бригади Гаврилів народився 20 квітня 1999 року в Калуші на Івано-Франківщині, мешкав там на житломасиві Підгірки.

Хлопець закінчив Калуське ВПУ-7. Займався боксом. Пішов на контракт до Збройних сил.

Похований у Калуші. Залишились батьки.

2. Руслан Слісаренко

Солдат, гранатометник 54-ї окремої механізованій бригади Збройних сил України Руслан Слісаренко народився у місті Деражня Хмельницької області 9 жовтня 1981 року. Жив у селі Іванівці Барського району Вінницької області. На службу за контрактом до ЗСУ був призваний 2016 року.

Загинув 16 березня внаслідок обстрілу біля хутора Вільний, що входить до складу міста Золоте (Попаснянський район Луганської області). Під час виконання бойового завдання воїн отримав осколкове поранення в голову.

Залишились батьки, дружина Юлія і двоє синів – 13-річний Назар та 12-річний Владислав.

3. Віктор Грабар

Військовослужбовець зі складу 79-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ, солдат-навідникВіктор Грабар народився 15 травня 1990 року в селі Шевченківське Синельниківського району на Дніпропетровщині.

Надвечір 17 березня російсько-окупаційні війська відкрили щільний вогонь із різних видів озброєння по взводному опорному пункту бригади, що обороняється поблизу села Водяне на Приазов’ї.
Під прикриттям мінометного та гранатометного вогню ворог намагався просунутися вперед. Це своєчасно помітили молодші сержанти Віктор Тимошенко і Сергій Мироненко та солдат Віктор Грабар. Бійці ЗСУ відкрили вогонь у відповідь, і агресори відступила.
Прикриваючи відступ, окупанти застосували міномети. Внаслідок розриву міни українські захисники отримали поранення. Для Грабара воно виявилося несумісним з життям.

Віктор проходив службу за контрактом у 17-й окремій радіолокаційній роті (місто Дніпро) 164 РТБр на посаді водія-електрика РЛС. Був відряджений на фронт до 79 одшбр.

Похований у Дніпрі на Краснопільському кладовищі. Залишились батьки і сестра.

4. Євген Керечанин

Боєць 54-ї окремої механізованої бригади ЗСУ Євген Керечанин народився 7 травня 1998 року в селі Деркачівка Недригайлівського району на Сумщині в родині селян. Після закінчення школи, у 2013 році, вступив до ДПТНЗ “Недригайлівське ВПУ”, де здобув спеціальності слюсаря з ремонту автомобілів, електрогазозварника, водія категорії Е.

У 2016 році Євген, якому лише виповнилося 18, був прийнятий на службу за контрактом. Загинув 20-річним.

…Задля наближення до наших позицій, близько 10-ї години ранку 18 березня противник почав обстріл із великокаліберних кулеметів та стрілецької зброї, намагаючись зайти у фланг взводного опорного пункту 54 омбр. Перебуваючи на спостережному посту, солдат Євген Керечанин відкрив вогонь у відповідь з кулемета. Влучними пострілами він примусив противника зупинитися та відступити.
“Водночас під прикриттям кулемета діяв ворожий снайпер, внаслідок обстрілу якого Євген отримав поранення, несумісне з життям. За проявлену мужність солдата Євгена Керечанина подано до нагородження посмертно”, — йшлося в повідомленні прес-центру ОС.

5. Сергій Валах (“Борода”)

20 березня внаслідок підриву на міні загинув воїн 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ “Холодний Яр” Сергій Валах, позивний “Борода”. Це сталося в районі міста Авдіївка на Донеччині.

“Того вечора екіпаж бойової машини старшого солдата Валаха відправився придушити вогонь знахабнілого ворога. Дорогою бойова машина наїхала на міну“, – розповіли у 93-й бригаді.

34-річний Борода прийняв на себе головний удар від вибуху, отримав тотальні опіки 4-го ступеня, не сумісні з життям. Двоє інших членів екіпажу теж отримали опіки різного ступеню тяжкості, проте лишилися живі.

Валах народився у Дніпрі 17 грудня 1984 року. Пішов до ЗСУ в першу хвилю мобілізації – навесні 2014-го.

Коли полеглого ховали на Краснопільському цвинтарі міста Дніпро, був сильний вітер, дощ переходив у сніг.

Вдома у Сергія лишились батько, 15-річний син та вагітна кохана дівчина.

6. Максим Сирін (“Шалений”)

Максим Сирін народився 23 липня 1982 року, мешкав і жив на Луганщині, у смт Станиця Луганська.

Служив у 93-й окремій механізованії бригаді ЗСУ “Холодний Яр” із серпня 2017 року, а до цього – в пожежній частині.

“На жарт «пожежник» він дуже ображався, казав, що пожежник – це той, хто підпалює, а пожежний – той, хто гасить”, – згадує товариша Ігор із позивним “Сталкер”. – Він був живчиком, бігав. Навіть коли на минулій ротації у Гранітному ушкодив ногу, ми казали йому їхати на госпіталь, а він відмовився: “Само загоїться”. Лагодив усе – машини, техніку. Навіть якщо чогось не знав, міг швидко розібратися”.

21 березня під Авдіївкою ворог під прикриттям вогню здійснив спробу вийти у смугу забезпечення. Це помітив солдат Максим Сирін, який на той час перебував на взводному опорному пункті. Він відкрив вогонь у відповідь, притиснув ворожу групу до землі та змусив противника відступити. Свій відхід противник прикривав вогнем великокаліберних кулеметів та стрілецької зброї. Одна з куль обірвала життя Максима.

“…Трагедія сталась ввечері. Між холодноярцями та російськими окупантами зав’язався стрілецький бій, у якому Максима і дістала ворожа куля. Наскрізне поранення голови не лишило Шаленому жодних шансів, життя воїна обірвалось на полі бою”, — писали побратими із 93 омбр у Facebook.

“З такими людьми приємно служити. Шкода, що їх мало. Війна забирає кращих, це не просто слова. На жаль, йдуть ті, хто найбільше любить свою справу. Адже Максим – важко-не важко – йшов уперед і не зупинявся”, – згадує побратим полеглого “Фанат”.

Похований у різному смт Станиця Луганська.

У загиблого Максима залишилися батьки, дружина Юлія і двоє дітей.

7. Володимир Маркевич

Володимир Маркевич — старший сержант, старший бойовий медик зі складу 24-ї окремої механізованої бригади ЗСУ імені Короля Данила Збройних сил України — народився 5 лютого 1971 року, був мешканцем смт Старий Розділ на Львівщині.

Поліг 22 березня у районі села Новомихайлівка, Мар’їнський район Донецької області.

“Будучи старшим бойовим медиком, він перебував на спостережному посту переднього краю лінії розмежування, як на найбільш небезпечній ділянці батальйонного району оборони, де його допомога могла бути необхідною бійцям будь-якої миті. В цей час російські найманці здійснили три постріли з новітньої снайперської гвинтівки калібру 12,7 мм, одна з куль якої пробила захисну стінку укриття і смертельно поранила нашого захисника”, – ідеться в повідомленні на ФБ-сторінці 24 омбр.

На службі в “королівській” бригаді Володимир Маркевич перебував з квітня 2018 року.

“Завжди готовий прийти на допомогу, сміливий та щирий – таким Володимир Михайлович залишиться в нашій пам’яті. Спочивай з миром, друже!” – написали побратими із 24 омбр.

Маркевич близько 20 років жив у Білорусі, мав там сім’ю, однак розлучився з дружиною. Після розлучення останніми роками мешкав у Старому Роздолі, працював фельдшером.

Залишилися батьки, сестра і 22-річний син Кирило.

8. Дмитро Костенюк

Дмитро Костенюк народився 8 жовтня 1989 року в Чернівцях.

У 2014-2015 роках служив за мобілізацією у прикордонному загоні ДПСУ на сході України. У 2016-му підписав контракт із ЗСУ.

Старший сержант, військовослужбовець десантно-штурмового взводу батальйонної тактичної групи 80-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ.

Загинув 29 березня в районі селища Широкине на Азовському узбережжі внаслідок смертельних осколкових поранень, яких зазнав під час обстрілу опорного пункту зі 120-мм мінометів із боку окупованого селища Саханка.

Бойовики під прикриттям мінометів та протитанкових гранатометів намагались провести розвідку боєм. На своєму ВОПі Дмитро Костенюк разом з іще одним військовослужбовцем відкрили вогонь по групі ворожої піхоти та змусили її відступити, утім, свій відхід бойовики прикрили влучним мінометним вогнем…

Залишилися син і дочка.

Квітень

1. Яна Червона “Відьма”

“Мені інколи видається, що я й сама проти жінок на війні. Забороняти жінкам нічого не можна, звісно, але не жіноча це справа… Та й не чоловіча справа теж. Не людська. Війна – це щось таке брудне. Погане. Просто у нас вибору немає”.

Так казала у вересні 2018 року старший солдат, кулеметниця 3-ї роти 1-го мехбатальйону 54-ї окремої механізованої бригади ЗСУ (рота Микити Ярового, у якій служили колишні добровольці ДУК ПС “Вовки”) Яна Червона, відома за своїм характерним позивним “Відьма”.

Її знали, здавалося, всі журналісти й волонтери, які бодай раз проїздили через позиції 54-ї бригади: яскрава й запальна Яна полоняла своїм палким темпераментом раз і назавжди.

Шлях до війни для неї почався з харківського Євромайдану. “Спочатку я, як і всі, ходила на мітинги до пам’ятника Шевченку, — розповідала Яна журналістам.

“Потім ми марширували по місту, скандуючи “Харків — це Україна”, “Україна — єдина”… Згодом, коли в місті з’явилися проплачені тітушки з Бєлгорода і почалися бійки та стрілянина, я пішла до лав харківської Самооборони, до якої належу й досі. А далі…”

Далі було волонтерство. Коли почалися бойові дії на Донбасі, Яна з однодумцями почала збирати допомогу для бійців біля харківських супермаркетів. Далі — відвозити її на фронт.

“Ми були такі несамовиті, що нашу волонтерську організацію назвали “Дикі волонтери “Айдару”… Ця робота стала для мене виходом із безодні, в якій я не знала, що робити, щоб приносити користь, коли наші хлопці воюють”, — зізнавалася Червона.

А потім один із бійців у відвертій розмові кинув їй: “Вам, волонтерам, класно. Приїхали, переночували та поїхали. А ви посидіть тут у бліндажах, як ми…”

І Яна, яка по суті вже давно до цього була готова, підписала контракт із ЗСУ. Чоловікові, казала, просто не залишила вибору: залишила на нього не лише двох дітей, а й свою волонтерську діяльність: “Він знав, що раз уже я вирішила — то моєї думки не змінити. До того ж він завжди підтримував мої карколомні ідеї”.

Спершу Червона пішла в “Айдар”, але відчула, що як бійцю — без досвіду й необхідних навичок, зате з популярністю у “Фейсбуці” й впливовими знайомствами — їй там не дуже раді… Тому стала стрільцем у легалізованому в 54-й окремій механізованій бригаді ЗСУ підрозділі “правосеків”. Хоча спершу навіть автомат розбирати не вміла — “лише натискати на курок”. Побратими вчили її всьому одразу на позиціях.

Згодом, після виведення бригади на полігон, бійці “ПС” перевелися до батальйону “Донбас-Україна”. Там Яна Червона вперше у своєму житті пройшла стислий “курс молодого бійця” не під свист куль, а у відносному спокої – на другій лінії оборони.

“Відьма обрала собі посаду кулеметника у штурмовій роті, отримала свій РПК… І навіть не думала шкодувати про цей вибір, коли “правосєки” у повній снарязі та зі зброєю під час тренувань проходили черговий десяток кілометрів пішки у найпекельнішу літню спеку. Відьма робила дорогою селфі. Підбадьорювала всіх… А ще – саме на тих тренуваннях раптово з’ясувалося, що жінка, яка донедавна вміла “лише натискати на курок”, – стріляє влучніше за будь-кого з побратимів та посестер”, — згадує журналістка, учасниця бойових дій і товаришка Червоної Лера Бурлакова.

“Тепер добре те, що кожна жінка може вибирати, ким вона хоче бути у Збройних силах. Раніше такого не було, до червня 2016-го жінок відправляли переважно на кухню або на склад…

Тепер ми маємо вибір, і я взяла в руки кулемет“, — казала сама Яна.

І жартувала, що як секретар за освітою, “просто замінила друкарську машинку на кулемет і почала “друкувати” в інший спосіб”.

Мама бідкалася, що замість елегантних блузок і взуття на підборах дочка обрала військову форму і важкі берці. А Яна й на передовій завжди примудрялася бути “при параді”: щодня з макіяжем, чистим волоссям, навіть манікюром. У відповідь на здивування журналістів дивувалася й сама: вода є, косметика є, то чому ж їй не доглядати за собою так, як хочеться? Байдуже, що навколо розриваються снаряди.

Зізнавалася, що найважчими для неї були криваві дні 2016-го, коли тільки за 18 грудня в боях на Світлодарській дузі “п’ятесятчетвірка” втратила одразу п’ятьох бійців.

Але про те, що пішла на війну, не пошкодувала жодного разу. Хоча про її завершення, звісно, мріяла.

Розповідала, як любила рибалити разом із чоловіком і як хоче після перемоги поїхати на риболовлю всією сім’єю, разом із дітьми. “Коли завершиться війна, я мрію знову побути просто мамою”,  казала Відьма.

Її донька, розмовляючи з мамою по телефону, часто запитувала: “Мамо, ти ж не дозволиш тим поганим людям захопити Україну?!” “Нізащо, донечко”,  відповідала Яна, намагаючись стримати сльози.

Вона вже ніколи не порибалить із дітьми і не побуде “просто мамою”. Але свою обіцянку перед донею виконала.

Яна загинула рівно за два тижні до свого дня народження — 16 квітня їй мало виповнитися 40 років. Але 2 квітня близько 13:30 внаслідок мінометного обстрілу позиції ВОП поблизу села Новозванівка Попаснянського району у спостережний пост влучили дві міни. Відьма та її побратим Олександр Мілютін загинули миттєво.

Попрощатися з Яною Червоною до пам’ятника Тарасові Шевченку в Харкові прийшло кілька тисяч людей. Поховали її на Алеї слави Харківського цвинтаря.

Залишилися мати, чоловік, 8-річний син та 7-річна донька.

Читайте також:
“Яна була справжньою Відьмою”. Спогад про полеглу подругу

2. Олександр Мілютін “Дєда”

Олександр Мілютін воював за свою малу батьківщину. Народився він 29 грудня 1968 року в селі Клишки Шосткинського району Сумської області, але ще малим переїхав на Донеччину. Спершу жив у Горлівці, дитинство провів у довколишніх селищах — Зайцевому, Травневому. А в школу ходив уже в Бахмуті (на той час — Артемівську), де з того часу постійно і мешкав.

Закінчив Ясинуватське ПТУ за фахом машиніста. У 1998-му відслужив строкову службу в Німеччині, а наступні 12 років служив в Артемівському СІЗО-6, де його згадують як людину приципову, добру і справедливу. На пенсію вийшов у званні старшого прапорщика.

У січні 2017 року Олександр підписав контракт із ЗСУ й пішов служити в 54-ту механізовану бригаду ЗСУ — молодший сержант, військовослужбовець 46-го окремого батальйону спецпризначення “Донбас-Україна”.

Товариші по службі розповідають, що він був людяним, дуже добрим і скромним.

“Дєда” у підрозділі був як негласний батько. Всіх вислухає, всім підкаже, всім допоможе, ніколи нікому не відмовить. Всі знали, що йому можна якісь свої секретики розказати, негараздами поділитись, бо він тріпатись не буде. Коротше, він був кльовий”, — каже побратим загиблого Микола Шафалюк “Бугай”.

“У мене завжди було таке враження, ніби Дєда — не східняк, а десь із глибинки Західної України, у якого батько ще в УПА воював. Тут, на Сході, небагато таких людей, які настільки щиро та безкорисно люблять Україну. Він був саме тим діамантом, за які ми тут воюємо”, — додає боєць.

І всі згадують про те, що 50-річний воїн був іще й вправним кухарем та дуже смачно готував.

“Я — Дєда, не Дєд! — завжди сердився і виправляв ти тих, хто перекручував і спрощував твій позивний, — написала в ніч на 3 квітня його однополчанка Тетяна Чудновець “Подоляночка”. — Дєда, вибачай. Я винна перед тобою. Ми проїхали це і подружились. А ти взяв і загинув.

Щоранку вдосвіта я першою знімала пробу з твоїх кулінарних трудів. Сніданки у нас були завжди готові до приходу перших ранкових “постових” — гарячі та смачні. Тушонка? Ні, фе, яка тушонка. Олів’є, плов, тушковане м’яско чи курочка. Обов’язкова перша страва щодня. Ми були у тебе балувані…

День тому фоткала тебе з дитячими малюнками і смаколиками. Ще зранку ти переймався річницею загибелі свого друга і нашого побратима друга Кузнєца. Відеокліп хотів зняти, підбирав фотки. В обідню пору ти приєднався до нього в Небесному воїнстві. Ми ще доїдаємо твій борщ. Смачнющий, гострий. І відкопуємо тебе”.

Олександр Мілютін загинув разом із Яною Червоною 2 квітня. Вогнем з СПГ та кулемету українські бійці зупинили висування двох ворожих груп піхоти, які відійшли під прикриттям вогню — за словами речника ООС, з мінометів калібру 120 мм. Кілька мін влучили просто в бліндаж (за словами командувача Наєва  спостережний пункт), де перебували Дєда з Відьмою.

Поховали Олександра на цвинтарі Бахмута.

Залишилися дружина і двоє дітей.

3. Юрій Фармагей

Юрій Фармагей народився 6 травня 1972 року в селі Огіївка Гайсинського району Вінницької області. У сім’ї він був наймолодшим із трьох братів.

Після школи закінчив Теплицьке ПТУ, де отримав фах плодоовочівника. Строкову службу проходив на флоті, у Севастополі. Демобілізувавшись, повернувся до рідного села й працював на місцевому сільськогосппідприємстві.

У 2015 році Юрій Фармагей був мобілізований до Збрйоних сил. А демобілізувавшись через півтора року, спокійно сидіти вдома не зміг. Відпочив кілька тижнів — і підписав контракт із ЗСУ, який 29 жовтня 2018-го продовжив ще на один термін. Служив у 57-й окремій мотопіхотній бригаді.

За словами голови Кіблицької сільради Ігоря Пересунька, який знав Юрія з дитинства — разом ходили до школи, — під час останньої зустрічі у грудні Фармагей розповідав йому, що на передовій “знайшов себе”.

“Коли прийшла повістка 2015 року, він подзвонив до дружини, яка була на заробітках. Порадилися, що робити. Вирішили продати всю худобу і за ті гроші купити йому форму, бронежилет, бо треба ж було воювати. Під час першої ротації Юра мав контузію. Коли повернувся, не міг спати, жалівся, що війна не відпускає його. Вирішив краще бути там, аніж тут. У мирному житті місця собі не знаходив. Шкода його дуже — добряк-чоловік”. — розповіла газеті “День” однокласниця загиблого Людмила Цвігун.

Як писав Михайло Ухман, “кожного ранку і вечора Миколайович дивився на околиці Донецька і чекав моменту, щоб зайти туди як переможець”.

Не дочекався. 5 квітня біля села Піски, що в передмісті Донецька, відбувся його останній бій.

“Після 18-ї години, з метою виявлення системи вогню наших позицій у районі населеного пункту Піски, ворог відкрив вогонь зі стрілецької зброї. Номер обслуги кулеметного розрахунку старший солдат Юрій Формагій відкрив вогонь у відповідь зі штатної зброї, примусивши противника припинити обстріл. Під прикриттям стрілецької зброї противника діяв снайпер. Снайперська куля обірвала життя нашого захисника”, – розповів наступного дня представник прес-центру ОС.

Поховали бійця у рідному селі.

Залишилися старенькі батьки, дружина, дорослі дочка та син (він морський піхотинець, також воює) та двоє онуків.

4. Дмитро Стрекнєв

Солдат Дмитро Стрекнєв народився 9 липня 1997 року в селі Нижня Дуванка Сватівського району Луганської області в багатодітній родині — мав двох братів і двох сестер.

Закінчив Рубіжанський профліцей за фахом електрозварника, а 28 січня 2017-го вступив на військову службу за контрактом — гранатометником у 54-й окремій механізованій бригаді ЗСУ.

“Дмитро завжди був відчайдухом. Веселим, товариським, світлим. Він був справжнім патріотом. Думаю, він пішов за покликом душі, захищаючи нас із вами, луганчан у тому числі, і загинув за Україну”, – розповів вчитель хлопця Олександр Вдовін.

“Ми з ним зідзвонювалися буквально за три дні до смерті. Говорив, що будемо гуляти, як раніше. Але війна є війна… Молодий ще. Життя ще не бачив. А так любив жити, так любив мріяти”, – згадував друг загиблого бійця Дмитро Прокопенко.

21-річний Дмитро Стрекнєв загинув на рідній Луганщині.

6 квітня близько 23:30 бойовики обстріляли позиції 54 омбр біля хутора Вільний Попаснянського району з мінометів калібром 82 мм, АГС та великокаліберного кулемета (ВКК). Вогнем у відповідь українські захисники примусили ворога припинити обстріл, але Дмитра і 23-річного солдата Івана Лисицю дістали ворожі кулі, які виявилися для них фатальними.

Поховали воїна в Нижній Дуванці.

Залишилися батьки, брати і сестри.

5. Іван Лисиця

Станом на весну 2019 року в солдата, номера обслуги кулеметного розрахунку 54-ї механізованої бригади ЗСУ Івана Лисиці тривав уже третій контракт. Перший він підписав, коли йому виповнилося 18…

Іван народився 1996 року в селі Карпівка Широківського району на Дніпропетровщині, жив у селі Вишневому біля Кривого Рогу. А своє 23-річчя 3 квітня 2019-го зустрів у Луганській області, на передовій. Жити йому залишалося лише три дні…

“Як людина — він був воїн. Він був таким, що останнє віддав би. Утретє пішов на службу. Був патріотом. Не бачив себе ні вдома, ніде. Йому тільки автомат у руки дай — і він виконуватиме свою роботу…” — розповів побратим загиблого з позивним “Кіпіш”.

“6 квітня близько опівночі, з метою виявлення системи вогню наших позицій у районі Хутора Вільний, ворог відкрив вогонь з мінометів калібру 82 мм, автоматичних станкових гранатометів та великокаліберних кулеметів.
Гранатометник солдат Дмитро Стрєкнєв та номер кулеметного розрахунку солдат Іван Лисиця спільно з товаришами вогнем у відповідь примусили ворога припинити обстріл.

Поряд з цим, внаслідок щільного вогню окупантів обидва військовослужбовці отримали кульові поранення, які виявилися фатальними”, – розповів наступного дня на брифінгу представник прес-центру ООС Олексій Жуганов.

Поховали Івана у селі Широка Дача неподалік Кривого Рогу.

У сім’ї він був наймолодшим — залишилися батьки, двоє братів та сестра.

6. Микола Неживий “Механ”

57-річний хмельниччанин Микола Миколайович Неживий був одним із найстарших бійців 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ “Холодний Яр” — та й, мабуть, узагалі одним із найстарших воїнів на передовій.

Він народився 16 вересня 1961 року в селі Перчунове на Кіровоградщині, закінчив там школу, потім вступив до миколаївського училища, в якому отримав фах слюсаря-механіка. А коли пішов в армію, потрапив до Хмельницького — і після демобілізації вирішив там і залишитись.

Коли у 2014 році внаслідок російської агресії на сході України почалися бойові дії, Микола продав свій автомобіль, купив спорядження і пішов на війну добровольцем. Спершу служив у батальйоні “Айдар”, потім — 93-й, у 54-й бригаді, 46-му окремому штурмовому батальйоні “Донбас-Україна”. Пройшов запеклі бої на Світлодарській дузі. Перед тим — воював у районі сумнозвісної метеовежі Донецького аеропорту.

“Він пройшов усю передову, мав контузії і поранення. Але щоразу, коли бригаду виводили на ротацію, він переводився у той підрозділ, який воював на передовій”, — розповіла “Новинарні” вдова Неживого Марія Моцна.

За її словами, чоловік мав інвалідність і в січні 2018-го звільнився з 46-го батальйону.

“Він мав інвалідність, отриману війні, його взагалі не мали б брати до війська… Але Микола казав: “Хто ж піде, якщо не я?..” — розповідає пані Марія.

За її словами, Хмельницький військкомат не повідомив родині про смерть Неживого, не висловив співчуття, хоча будь-що намагався знову залучити людину з інвалідністю до лав ЗСУ, щоб поліпшити показники набору на контракт. Так сержант Неживий у лютому 2019-го знову опинився в Збройних силах, у 93 омбр.

Позивний “Механ” він отримав від побратимів за те, що міг полагодити будь-яку техніку.

Як пригадують побратими, Микола Миколайович завжди більше дбав про інших, ніж про себе.

Загинув він поблизу селища Опитне на Донеччині, на позиції Об’єднаних сил “Зеніт” біля Донецького аеропорту.

Фатального для себе дня, 8 квітня, Механ заступив на бойове чергування на позиції, замість молодого хлопця. І саме тоді почався ворожий обстріл. У спостережний пункт влучила протитанкова ракета — Неживий загинув одразу, а двоє інших воїнів отримали поранення.

“Миколу поважали усі побратими. Свій патріотизм він показував не словами, а діями. Він був прикладом відваги для багатьох. Для молодших побратимів Микола Миколайович був як батько – ми на нього рівнялися, прислухалися до його порад…” — згадує військовослужбовець підрозділу Павло Воловик.

“Я добре пам’ятаю Миколу Миколайовича. Він часто заходив до нас у міську раду. Був свідомим патріотом. Не рвав на собі сорочку і не кричав про свої заслуги на кожному кроці — його любов до країни була абсолютно щирою. Він постійно був на передовій — заради своєї родини, заради свого міста, заради України”, — розповів під час прощання з бійцем на місцевому майдані Незалежності міський голова Хмельницького Олександр Симчишин.

Поховали Миколу Неживого на Алеї слави Хмельницького кладовища.

Залишилися дружина, донька та три онучки (на час загибелі — 22, 16 і 8 років).

Звитяжна бригада жорстоко помстилася ворогу за смерть Неживого.

7. Олег Бойцов

Олег Бойцов народився 28 листопада 1979 року в Слов’янську Донецької області, де й прожив усе життя.

Старшина служби цивільного захисту, старший сапер відділення піротехнічних робіт групи піротехнічних робіт частини піротехнічних робіт та гуманітарного розмінування аварійно-рятувального загону спецпризначення ГУ ДСНС у Донецькій області.

Починав службу пожежником у 37-й пожежно-рятувальній частині міста, врятував десятки людських життів. Але згодом ухвалив непросте рішення — стати піротехніком.

“Щодня чоловік ризикував власним життям, вилучаючи та знищуючи вибухонебезпечні предмети. Виконання надскладних та надзвичайно небезпечних задач з розмінування у зоні проведення операції Об’єднаних сил стало невід’ємною частиною життя Олега Леонідовича”, — зазначають у прес-службі ГУ Державної служби з надзвичайних ситуацій у Донецькій області.

9 квітня у так званій “сірій зоні” біля селища Зайцеве група піротехніків виконувала роботу з обстеження й очистки території від вибухонебезпечних предметів поблизу насосної станції каналу “Сіверський Донець — Донбас”. Проте близько 10:30 пролунав вибух. Старшина Бойцов загинув, двоє його колег дістали тяжкі поранення.

Прокуратура відкрила кримінальне провадження за ч. 3 ст. 258 ККУ (“Терористичний акт”).

Товариші по службі згадують Олега як людину, яка завжди була готова прийти на допомогу, надати слушну пораду та підтримати у складній ситуації. “Усмішка та добрий гумор були його незмінними супутниками”, – кажуть у ДСНС.

Олега Бойцова поховали в рідному Слов’янську. В останню путь його проводжали вишикувані пожежні автомобілі з увімкненими сиренами та сотні друзів, знайомих і колег.

Залишилися дружина і двоє доньок.

Читайте також:
Земля з мін. Якою ціною Україна розміновує Донбас

8. Роман Чибінєєв

11 квітня в зоні проведення Операції Об’єднаних сил на Приазов’ї загинув 29-річний командир відділення десантно-штурмового взводу 79-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ Роман Чибінєєв — молодший брат Героя України Валерія Чибінєєва, який раніше також служив у цій військовій частині і був командиром роти снайперів.

“Ближче до півночі противник, користуючись негодою та темним часом доби, намагався провести розвідку боєм. З цією метою під прикриттям вогню зі стрілецької зброї та гранатометів група ворожої піхоти висунулись в смугу забезпечення.
Командир десантно-штурмового відділення старший солдат Роман Чибінєєв, який в цей час перебував на взводному опорному пункті, вчасно помітив переміщення противника. Разом з товаришами Роман відкрив вогонь по ворогу та примусив відступити.
Свій відступ противник продовжував прикривати вогнем з станкових протитанкових гранатометів та великокаліберними кулеметами.
Під час зміни позиції Роман отримав поранення, не сумісне з життям”, — розповів на брифінгу речник ООС.

“Полеглий воїн був вправним і навченим військовослужбовцем, який гідно виконував свої обов’язки, був вимогливим командиром і вірним товаришем для своїх побратимів. Влітку йому виповнилося б 30 років”, – зазначили у підрозділі “сімдесятдев’ятки”.

Роман Чибінєєв народився 4 червня 1989 року в Бердянську. Він був на рік молодший від Валерія. Хлопці рано втратили батьків, тому з 1993 року виховувалися у Бердянській школі-інтернаті.

“Роман був доброю, ласкавою, чуйною, відкритою дитиною, гарним другом, готовим завжди прийти на поміч”, – згадують у навчальному закладі.

Закінчивши у 2004-му дев’ять класів, Роман продовжив навчання у Бердянському професійно-будівельному ліцеї.

2016 року вступив на військову службу за контрактом до ЗСУ.

Читайте також:
Герой України, снайпер Чибінєєв:
Коли працюєш на першій лінії, куля не розбирає, нагородили тебе чи ні.
ВЕЛИКЕ ІНТЕРВ’Ю

9. Володимир Лисаківський

Старший матрос, кулеметник 35-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ Володимир Лисаківський народився 4 серпня 1991 року в селі Красненьке Кривоозерського району Миколаївської області. Вищу освіту за фахом юриста здобув у Національному університеті державної податкової служби в Ірпіні (Київщина). У 2011-2012 роках проходив строкову службу у Внутрішніх військах МВС.

У квітні 2015-го Володимира мобілізували до лав ЗСУ, він воював на Донбасі. А після демобілізації так і не зміг знайти себе в цивільному житті й вирішив повернутися у Збройні сили, вже за контрактом. З 2017 року служив у морській піхоті.

11 квітня 2019 року ворог обстріляв позиції морпіхів біля села Гранітне (Волноваський район) із ПТРК, поранивши шістьох українських військовослужбовців. За життя Володимира лікарі боролися більше доби. На жаль, поранення виявилося несумісним із життям.

Поховали бійця в рідному селі Красненьке.

Залишилися батьки.

10. Ігор Ігнатенко “Цум” / “Батя”

У березні про ратну службу Ігоря Ігнатенка на околицях Авдіївки писала авторка “Новинарні” Анастасія Федченко: “…Високий, кремезний, блакитноокий. Він – один із тих, хто в складі 93 омбр “Холодний Яр” боронить околиці Авдіївки.

«Відколи оголосили перемир’я, важкого нічого не було, але стрілецька зброя працює, майже не замовкаючи, – говорить Ігор. – Чутно розриви ВОГів, щоночі автоматами прострілюють, із великокаліберних кулеметів».
Тож, запевняє він, українські вояки ходять у касках та бронежилетах і носять із собою аптечки, аби зайвий раз не дражнити долю.

Чоловік пішов на війну просто з Майдану. “У “Донбасі” був, у 56-й бригаді був, зараз у 93-й. Потягало мене. У Пісках був і біля Станиці Луганської. Тепер Авдіївка”, – говорить боєць.

Питаю, чому Ігорю не сиділося вдома тоді, у 2014 році?

“МИ Ж УКРАЇНЦІ І ПІШЛИ БОРОНИТИ СВОЮ ЗЕМЛЮ. ЯКЩО МИ НЕ ОБОРОНЯТИМЕМО ЇЇ, ТО НАВІЩО БУЛО ЗАТІВАТИ САМОСТІЙНІСТЬ УКРАЇНИ І ВСЕ ІНШЕ? БАТЬКІВЩИНА Є БАТЬКІВЩИНА”, – УСМІХАЄТЬСЯ АРМІЄЦЬ.

Сам він народився в Росії, батько – росіянин, мама – українка. Коли Україна здобула Незалежність, Ігор переїхав сюди, на Батьківщину. Отримав громадянство. І ніколи не думав, що доведеться воювати з тими, кого справді вважав якщо й не братами, то точно не ворогами. Однак не пробачив Росії агресію”.

Йому було 55, і його прозивали “Батя”. Однак старший (в усіх сенсах) сержант Ігнатенко не скаржився, що важко копати чи укріплювати позиції. “Якби було важко, я б на печі сидів”, – сміявся чоловік у розмові з журналістами.

Ігор Ігнатенко народився 17 листопада 1963 року. Після переїзду з РФ жив у місті Василівка Запорізької області.

З 1992 року брав участь у відродженні традицій запорізького козацтва, був курінним отаманом Великолузького куреня Василівського району. У 2000-х очолював Василівську міську організацію партії “Вперед, Україно!”.

Був фермером, засновником фермерського господарства “Кіш”.

Активний учасник Революції гідності.

У 2014-му Ігор Павлович пішов на фронт до батальйону “Донбас”. У війську  мав позивний “Цум”. Із 2015 року служив у 37 омпб “Запоріжжя” 56 омбр. У червні 2018-го перейшов до 93-ї механізованої бригади ЗСУ “Холодний Яр”.

Загинув 12 квітня 2019 року на ВОПі на позиції шахта “Бутівка”.

“З метою виявлення системи вогню батальйонного району оборони окремої механізованої бригади, яка виконує бойові завдання на підступах до міста Авдіївка, надвечір ворог відкрив вогонь з великокаліберних кулеметів стрілецької зброї по одному зі взводних опорних пунктів. Водночас, для зайняття більш вигідного положення в смузі забезпечення, група ворожої піхоти під прикриттям вогню приховано висунулась в сторону наших позицій.
Номер обслуги гранатометного взводу старший сержант Ігор Ігнатенко разом із товаришами вчасно помітив переміщення противника та відкрив по ворогу вогонь, заблокувавши його у кількох сотнях метрів від наших позицій.
Для розблокування своєї піхоти та прикриття відступу противник посилив обстріл, застосувавши міномети калібру 82 мм. Одна з мінометних мін вибухнула поблизу позиції, де перебував Ігор, завдавши йому поранень, не сумісних із життям”, – розповів речник ОС на брифінгу.

Без батька і чоловіка залишилися дружина та двоє дорослих синів.

Похований у Василівці.

11. Микола Волков “Смурфик”

15 квітня в Дніпрі, у лікарні імені Мечникова, помер 20-річний  Микола Волков, позивний “Смурфік”, який трьома днями раніше отримав на Донеччині важке кульове поранення голови.

Про цю смерть не повідомляв прес-центр ООС. Адже Микола – доброволець із нелегалізованого підрозділу. Він був парамедиком медичного батальйону “Госпітальєри” та 2-ї роти “Тіні” 8 ОБ “Аратта” Української добровольчої армії (командир  Дмитро Ярош).

12 квітня в районі села Водяне у Волкова поцілив снайпер “ДНР”, пошкодивши велику частину мозку та кісток черепа. Хлопець був у комі, для його порятунку збирали кошти.

“На жаль, наш хоробрий Смурфік помер. Він відчайдушно боровся за життя останні дні. За нього переживали та молились тисячі людей. Дякую всім за вашу небайдужість та підтримку Смурфіка”, – написала у соцмережі волонтер-медик, керівник “Госпітальєрів” Яна Зінкевич.

Волков був відправлений на передову після проходження вишкілу у батальйоні “Госпітальєри” в червні 2018 року.

Микола народився 25 лютого 1999 року в Маріуполі. Закінчив у рідному місті електромеханічний технікум, здобувши фах електрика.

Належав до руху ультрас ФК “Маріуполь”. Впродовж чемпіонату України 2017/2018 “відкатав “золотий сезон”  відвідав усі матчі своєї команди, включно з виїзними, що є великим досягненням для 18-річного вболівальника.

“В червні 2018-го він пройшов у наш навчальний центр, із 1 липня поїхав на свою першу ротацію у складі нашого батальйону (в селище Піски – “Н”) розповіла Яна Зінкевич.  З осені 2018 року був прикріплений до 8-го батальйону “Аратта” УДА та щоденно ніс тяжку ношу добровольця-парамедика. Він не мав медичної освіти, але за покликом душі став парамедиком і рятував життя. Це надзвичайно щирий та одночасно мужній хлопець…”

Останнім часом Микола виконував завдання в районі рідного Маріуполя.

Залишились батько, брати та сестри.

Поховали добровольця на Алеї Слави Старокримського кладовища Маріуполя.

Читайте також:
Яна Зінкевич: “Зціплюю зуби і йду далі”. Велике інтерв’ю з командиром “Госпітальєрів”

12. Олександр Цапенко “Студент”

Солдат Сашко Цапенко був наймолодшим у 5-й роті, тому й отримав позивний “Студент”. Контракт зі Збройними силами України він підписав торік  навесні 2018-го, у віці 19 років.

Побратими по 54-й механізованій бригаді ЗСУ у розмовах із журналістами згадують Сашка бойового, відповідального і старанного, бо “про армію мріяв з дитинства”.

“Він був наш “маленький”, але моторний, давав фору тим, хто служив і воював значно довше, ніж рік”,  каже командир 5-ї роти з позивним “Крєпиш”.

Цапенко загинув, не доживши три тижні до 21-річчя. Навічно юний навідник-оператор.

…54 омбр тоді тримала оборону в Попаснянському районі Луганської області. 21 квітня Україна голосувала на виборах військові нас прикривали. І на “нулі” вдень панувало певне затишшя. Але в ніч на 22-ге число “привітати” “п’ятдесятчетвірку” спробували окупанти.

“…З метою виходу в фланг взводного опорного пункту окремої механізованої бригади в районі населеного пункту Новоолександрівка група ворожої піхоти розпочала пересування до смуги забезпечення. Навідник-оператор солдат Олександр Цапенко в цей час знаходився на ВОПі і вчасно виявив переміщення противника. Разом із товаришами Олександр відкрив вогонь по ворогу, примусивши його до відступу. Противник, прикриваючи відхід піхоти, почав обстрілювати наші позиції з мінометів калібру 82 мм. Одна з мін вибухнула поблизу позиції Олександра, завдавши Цапенкові поранення, не сумісні з життям”, – розповів на брифінгу представник прес-центру Об’єднаних сил.

Олександр народився 13 травня 1998 року в смт Широке Дніпропетровської області (під Кривим Рогом). Там відбулася панахида за полеглим героєм. Поховали Сашу на Алеї слави цвинтаря сусіднього села Широка Дача.

Залишились наречена, мама і троє сестер.

13. Юрій Коновод

Юрій Миколайович Коновод був справжнім патріотом України. Ветеран війни в Афганістані, шкільний учитель історії, він ще на початку 2014 року сказав учням на уроці: “Якщо почнеться війна проти України, то я піду відразу ж, без роздумів”. І він пішов… Щоб захистити свою країну ціною власного життя.

Юрій Коновод народився 9 серпня 1964 року в селі Ланна Карлівського району Полтавської області.

Як розповіла “Новинарні” однокурсниця героя Ірина Скальська, вони з Юрієм закінчили історичний факультет Полтавського педінституту, навчалися у 1985-1989 роках.

Надалі Юрій Коновод служив у Радянській армії, воював в Афганістані. Згодом – працював учителем історії в смт Зачепилівка на Харківщині, останнім часом – у тамтешньому ліцеї.

“Із Юрчиком, саме так я називала його в студентські роки, спілкувалася зовсім недавно. Завжди повторював, що тут не страшно, Афган — ото було пекло. Я просила, щоб пригинався… Він сміявся”, — пише Ірина Скальська.

Боєць 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар” 53 омбр ЗСУ молодший сержант Юрій Коновод поліг 23 квітня приблизно о 12:45. У районі селища Південне (підпорядковане місту Залізне Торецької міськради, біля окупованої Горлівки) груди воїна і вчителя пробила куля снайпера.

“…З метою зайняття більш вигідного тактичного положення в районі села Південне противник під прикриттям стрілецької зброї намагався вийти в смугу забезпечення. Молодший сержант Юрій Коновод вчасно помітив переміщення ворожої піхоти та разом з товаришами відкрив вогонь, примусивши її відступити.
Прикриваючи свій відступ, противник посилив обстріл взводного опорного пункту з великокаліберних кулеметів та снайперської зброї. Під час зміни позиції снайперська куля обірвала життя нашого захисника”, – доповів на брифінгу речник прес-центру ООС.

У Юрія Миколайовича лишилися двоє синів. Старший — Станіслав — теж військовий, ніс службу під Маріуполем.

Разом із рідними, близькими, побратимами й товаришами Коновода сумують його численні вдячні учні.

Поховали героя в рідному селі Ланна на Полтавщині.

14. Сергій Гвоздієвський

29 квітня 53-річний сержант Сергій Гвоздієвський отримав важкі поранення під час підриву вантажівки 79 одшбр ЗСУ на міні під час доставки води на позицію. Це трапилося на Маріупольському напрямку.

Після надання долікарської та першої медичної допомоги армієць був евакуйований гелікоптером до шпиталю в Дніпро, однак помер наступного дня, 30 квітня. У чоловіка були тяжкі травми обох ніг та опіки понад 70% тіла.

Сергій Володимирович народився 14 квітня 1966 року. Мешканець міста Могилів-Подільський Вінницької області.

За радянських часів Сергій служив “строчку” на атомному підводному човні (призваний до ВМС у листопаді 1984 року. Після строкової служби одружився.

У січні 2015 року за власним бажанням був призваний на військову службу по мобілізації (4-та хвиля). Служив у підрозділі спеціального призначення в зоні проведення АТО. На фронті з березня 2015 року. У 2016-му був демобілізований. У травні 2018 року вирішив підписати контракт із ЗС України та обрав 79-ту десантно-штурмову бригаду.

Залишилися дружина, донька і двоє онуків.

Прес-центр ООС не повідомляв про поранених 29 квітня і померлих від ран 30-го. Однак про смерть Гвоздієвського як про бойову втрату поінформувало командування Десантно-штурмових військ зазначається, що сержант Гвоздієвський виконував завдання за призначенням.

15. Володимир Куцик

30 квітня під містом Мар’їнка на Донеччині ворожий снайпер обірвав життя солдата 24-ї окремої механізовної бригади ЗСУ імені короля Данила Володимира Куцика.

Володимир Анатолійович Куцик народився 22 квітня 1968 року. Мешкав у селі Стоянів Радехівського району на Львівщині.

Солдат Куцик перебував на спостережному посту взводного опорного пункту одного із підрозділів бригади та виконував бойове завдання.

“Під час зміни Володимиром позиції бойовики відкрили вогонь із новітньої російської снайперської гвинтівки калібру 12,7 мм. Одна із куль поранила нашого захисника. Йому відразу було надано невідкладну медичну допомогу та розпочато евакуацію до лікарні. Але, на жаль, поранення виявилося несумісним із життям”, — йдеться у повідомленні підрозділу.

“Відповідальний, доброзичливий, щирий, завжди готовий прийти на допомогу і навчити. З повагою ставився до своїх командирів, не зважаючи на те, що був набагато старшим за них. Його поважали у колективі – таким Володимир Анатолійович залишиться у нашій пам’яті”, — написали побратими.

Травень

1. Денис Козьма “Дід”

11 травня в селі Приозерне Кілійського району на Одещині було днем жалоби – тут ховали загиблого на Донбасі бійця 35-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ старшого матроса Дениса Козьму.

Козьма (наголос на о) загинув 1 травня під час бойового виходу в районі окупованого Докучаєвська на Донеччині, поблизу села Миколаївка, це Волноваський район. За офіційною версією, Денис “зник” “в ході переслідування резервною групою ДРГ противника, яка під прикриттям туману намагалася непомітно подолати смугу забезпечення”. За свідченнями ж від морпіхів, в наступ ходили наші хлопці зі 137 обмп 35 обрмп.

Разом із 31-річним “Дідом” важкі поранення в бою отримав командир взводу розвідки Іван Сакаль. Поранень зазнав ще один морпіх.

Старший сержант буде евакуйований і помре через п’ять днів у Дніпрі. А мертвий Денис залишатиметься на непідконтрольній території. Бойовики “ДНР” передадуть його українській стороні 8 травня.

На похороні труна з тілом героя була вкрита прапорами України, морської піхоти та одеського “Чорноморця”. У Татарбунарах, по обидва боки траси Одеса-Рені, полеглого зустрічали сотні людей – зі знаменами, квітами, лампадками. У Приозерне попрощатися з морпіхом приїхали численні товариші по службі, керівники Кілійської райдержадміністрації, військові, безліч вдячних земляків, футбольні фанати, навіть ті, хто не був знайомий із Денисом особисто.

Денис Петрович Козьма народився у Приозерному 20 серпня 1987 року. З дитинства займався футболом у ДЮСШ. Був активним учасником ультрас-руху одеського “Чорноморця”, у мирні часи брав участь у “махачах” проти фанатів “Динамо” й “Дніпра”.

У 2013-2014 роках приєднався до Євромайдану. “Ми хоч і хулігани, але проти бандитської влади. Ми за Україну”, – розповідав “Дід” у проекті “Громандського” “Ультрас: шлях до волі”.

2 травня 2014-го під час матчу “Чорноморець” – “Металіст” одеські ультрас отримали повідомлення про бій у центрі міста: вбито українського активіста. Козьма “підірвався” з сектора і вже невдовзі був на Грецькій площі. Там вирішувалася доля Одеси – чи перейде місто під контроль сепаратистів і російських зайд слідом за Донецьком і Луганськом. Відбувалося справжнє бойове зіткнення, із застосуванням не лише палиць, каміння, “коктейлів Молотова”, а й вогнепальної зброї. Загинули шість захисників української Одеси.

Козьма з побратимами відтіснили проросійських бойовиків на Куликове Поле, де ті сховалися в Будинку профспілок. “У нас була одна вимога: щоб вони вийшли і відмовилися піднімати над Одесою прапор іншої країни. Але вони забарикадувалися, кидали “коктейлі”, почалася пожежа”, – розповідав про події 2 травня Денис. За його словами, українські активісти тоді намагалися рятувати людей з охопленої полум’ям будівлі.

Після цього за три місяці Козьма “закрив справи” в цивільному житті й пішов до армії як доброволець по мобілізації. Спершу опинився у 28-й окремій механізованій бригаді ЗСУ, згодом підписав контракт. На фронті – з середини серпня 2014 року. Починав із Мар’їнки.

У морській піхоті Денис – з осені 2015-го. Спочатку був у 2-й роті, потім у розвідвзводі 137-го батальйону 35 обрмп.

“Дєд був професіоналом своєї справи. Чудово володів різною зброєю, часто працював кулеметником з ПКМом чи РПК, не гірше справлявся й з АГСом, СПГ чи ЗУхою, їздив і на “Уралі”, й на БТРі, і на МТ-ЛБ чи БМП, міг полагодити будь-що! А ще був оператором БПЛА – спочатку американського RQ-11B Raven, а потім “Лелеки-100”.
Дєд був крутим водієм. Ми проїхали разом десятки тисяч кілометрів на нашому “Буцефалі” – волонтерському “Ровері”, переданому Марком Власенком розвідникам. Він був наставником для молодих бійців та передавав їм свій досвід та навички, пізніше став командиром відділення у взводі”, – розповів про колишнього підлеглого по розвідвзводу Тарас Чмут.

За сумлінне і якісне виконання завдань Козьма був нагороджений нагрудний знаком міністра оборони “За зразкову службу”.

Після першої ротації у 137-му батальйоні мп Денис звільнився зі служби, пішов вчитися, закінчив з відзнакою технікум, почав вчити англійську та планував вступати до вишу. А ще – мріяв займатися садівництвом і городництвом у рідному селі, насолоджуватися життям на березі Дунаю. Але декілька місяців тому, перед черговою ротацією батальйону, підписав новий контракт.

Залишилися мама, брат та донька.

“Найбільше за все Дєд любив свою доньку. Він виховував її сам, і коли він був на службі, дівчинка росла з його батьками. Він пишався тим, що дівчинка добре вчиться, відмінниця, хотів, щоби вона здобула якісну освіту і жила у справедливій європейській державі”, – згадував Тарас Чмут.

Читайте також:
2 травня – свято успішної оборони Одеси від російської агресії, – ветеран АТО Дикий

2. Іван Сакаль

Командир взводу розвідки 137-го батальйону 35-ї бригади морської піхоти ВМС ЗСУ Іван Володимирович Сакаль не дожив два місяці до 25-річчя. 1 травня він був важко поранений разом із двома побратимами під час бойового зіткнення поблизу села Миколаївка на Донеччині, в районі окупованого Докучаєвська. Денис Козьма загинув, ще один підлеглий – вижив. Старший сержант Сакаль був евакуйований, однак помер 6 травня у реанімаційному відділенні лікарні ім. Мечникова в Дніпрі – після п’яти діб перебування в комі та кількох операцій.

Іван Сакаль народився 27 червня 1994 року в селі Завадівка, Турківський район Львівської області. У 2013-му закінчив Самбірський технікум економіки та інформатики, відділення “розробка програмного забезпечення”, надалі навчався заочно в Тернопільському національному економічному університеті (“програмна інженерія”).

2014 року вступив на військову службу за контрактом. Того ж року пройшов першу ротацію в АТО. Служтв у комендатурі охорони та обслуговування ВМС ЗС України. З 2015-го — в морській піхоті, головний сержант взводу.

Пройшов кілька курсів підготовки з британськими інструкторами, брав участь у міжнародних навчаннях Sea Breeze 2016.

“Ваня був справжнім розвідником – спокійним, стриманим, розумним. Займався кросфітом і не раз брав участь у змаганнях “Звитяга ВМС”. Він ніколи не прогинався перед командуванням і ніколи не вислужувався. Не прагнув ані нагород, ані посад чи звань. На нього завжди можна було покластися і довіряти. Своїм прикладом завжди був зразком для особового складу – й не лише для матросів, а й для багатьох офіцерів”, – згадує про побратима колишній морпіх Тарас Чмут.

Миулоїї весни була третя ротація Івана в АТО/ООС.

“Я набрав його 1 травня, перекинулися парою слів, Ваня сказав, що зайнятий (готувалися до виходу) і зідзвонимося пізніше – а наступного ранку він отримав смертельне поранення в бою.
Він воював за свої переконання і свої ідеали! Він прожив вкрай коротке, але гідне життя і загинув зі зброєю в руках у бою! І не забуде стрільця Україна, із золотим левиком на рукаві!” – пише Чмут.

Залишились батьки і молодший брат, який також проходив службу за контрактом, брав участь в АТО на Донбасі.

Після прощання у Львові похований у рідній Завадівці.

3. Сергій Дрогін “Скіф”

7 травня на спостережному посту на Горлівському напрямку – біля смт Південне (район Торецька, Донецька область) – від вогнепального поранення зі снайперської зброї загинув командир відділення 2-ї “афганської” роти 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар” 53 омбр Сергій Дрогін.

Він сам був з Донбасу. Народився 22 грудня 1986 року в місті Сєвєродонецьк Луганської області.

Зі школи захоплювався комп’ютерами, веслуванням, пейнтболом та спортивним орієнтуванням. Працював адміністратором у комп’ютерному клубі, після армії – торговим представником.

У 2010-му проходив строкову службу в 703 опоз (окремому полку оперативного забезпечення) на Львівщині.

На війні – з 2015 року. Спочатку був військовим медиком, потім снайпером. Після навчань на полігоні став командиром відділення.

“7 травня від ворожої кулі при захисті Батьківщини загинув старший солдат Дрогін Сергій Олександрович. Хоробрий воїн, вірний товариш, відданий своїй справі патріот. Висловлюємо щирі співчуття родині та друзям героя”, – ішлося в повідомленні “Айдару”.

Скіф похований у рідному Сєвєродонецьку, на Алеї Героїв міського кладовища.

У воїна залишились батьки, сестра, дружина.

4. Володимир Коваль

Володимиру Валентиновичу Ковалю був 51 рік. Старшина, командир десантно-штурмового відділення 79-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ, він загинув від кульового поранення в шию під час нічного обстрілу поблизу села Павлопіль на Приазов’ї.

Народився 14 грудня 1967 року в родині військових у Казахстані – у місті, яке тоді називалося Цілиноград (надалі – Акмола, Астана, зараз – Нур-Султан).

Після восьми класів школи разом із сім’єю переїхав до України, в Херсон. Вступив там у професійно-технічне училище №18, заочно закінчував десятирічку (СШ №12).

Після строкової служби в армії Коваль працював у херсонській міліції (до 1997 року). У 1999-му переїхав у місто Хмельницький, займався бізнесом.

У 2015 році був призваний за мобілізацією в прикордонні війська. Згодом служив у 92-й окремій механізованій бригаді ЗСУ. Підписав контракт на службу в ДШУ (79 одшбр).

Похований у Хмельницькому, на Алеї Слави кладовища мікрорайону Ракове.

Залишилися дружина та доросла донька – військовослужбовець Нацгвардії.

5. Антон Безверхній “Пітбуль”

25-річний гранатометник 46-го окремого батальйону спецпризначення “Донбас-Україна” 54 омбр ЗСУ Антон Безверхній був земляком, напарником і близьким другом Яни Червоної “Відьми”, яка загинула внаслідок мінометного обстрілу на спостережному пункті під Новозванівкою 2 квітня. Пітбуль тяжко переживав смерть подруги і мстився за неї окупантам до останньої хвилини.

“Я мститимусь за тебе щосекунди, поки зможу. Без тебе мені просто вирвали серце і душу”, – писав Піт у фейсбуці.

Антон народився 24 січня 1994 року в Харкові. Навчався у Харківській спеціалізованій школі-інтернаті “Ліцей “Правоохоронець”, захоплювався юриспруденцією.  Був активістом ГО “Вірне серце”, зареєстрованої 2018 року.

На контракт у ЗСУ прийшов у тому ж 2018-му. В лютому 2019-го Антон був нагороджений відзнакою начальника Генштабу.

Однополчани розповідають, що Піт був веселим, життєрадісним хлопцем. Дуже любив собак. Позивний обрав на честь свого улюбленця породи пітбуль. На війні Антон також завів собі цуценя — назвав Бучем, ростив його в бліндажі. Поїхавши на похорон до побратима, бійці взяли з собою й Буча…

Безверхній загинув 14 травня близько полудня в районі тієї ж Новозванівки Попаснянського району Луганської області. Постріл ворожого снайпера буввлучним:  куля прошила бійцеві шию.

У день смерті Антон опублікував на своїй сторінці допис (російською мовою) зі словами:

“Двічі не вмирають, двічі не вб’ють, загинути в бою – честь”.

Пітбуль пережив дорогу його серцю Відьму всього лише на півтора місяця. Тепер вони спочивають неподалік — Антона поховали на тій самій Алеї слави Харківського міського кладовища №18, де і Яну.

У бійця залишилися батьки і брат.

6. Василь Джус

Вранці 16 травня у траншею українських захисників селища Водяне Волноваського району на Донеччині залетіла ворожа міна. Осколкове поранення виявилося несумісним із життям одного воїна. Це був прапорщик Василь Джус, військовослужбовець батальйону зв’язку 114-ї бригади тактичної авіації повітряного командування “Захід” ПС ЗСУ. Зв’язківця з авіабригади  відрядили на посаду навідника до 79-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ.

Василеві було 44. Він народився 25 вересня 1974 року в селі Букачівська Слобода (підпорядковане селищній раді смт Букачинці) Рогатинського району Івано-Франківської області. Мешкав в Івано-Франківську.

Закінчив професійно-технічне училище за фахом “слюсар-інструментальник”, відслужив строкову службу в Житомирі. Повернувшись додому, працював охоронцем, їздив на заробітки до Польщі.

Влітку 2018 року пішов до війська.

“Василь був дуже доброю людиною. Високий професіонал, бо це батальйон зв’язку, там треба знати техніку. Він дуже хотів сам в АТО потрапити, рвався на передову. Патріот України був. Не ховався за спинами чужих людей”, – розповів “5-му каналу” про загиблого військовослужбовець Іван Бондарев.

За словами побратимів, прапорщик Джус був приязним, товариським.

У червні воїн мав повернутися додому. Але не судилося.

Поховали Василя у Букачинцях. Залишилися мати і донька.

7. Роман Досяк

Солдат 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ Роман Досяк отримав кульове поранення опівночі 18 травня під час бою поблизу смт Кримське на Луганщині, ближче до окупованого села Жолобок. Медики Дніпропетровської обласної клінічної лікарні ім. Мечникова, куди пораненого бійця доправили санавіацією з важкою черепно-мозковою травмою, боролися за життя Романа кілька діб. Але поранення виявилося надто тяжким: куля влучила солдатові в лоба над правим оком і вийшла з лівої скроні. Через п’ять днів, пізно увечері 22 травня, 48-річний боєць помер.

“Тривала нейрохірургічна операція, складна боротьба за життя в реанімації. Вдень і вночі анестезіологи і нейрохірурги робили все, навіть неможливе, з надією на покращення, з вірою в життя. На жаль, цього разу смерть була сильніша. Серце Романа зупинилось о 23.15”, – написав у фейсбуці заступник головного лікаря шпиталю ім. Мечникова Олександр Толубаєв.

Роман Мирославович Досяк народився 24 листопада 1970 року у Львові. Останніми роками мешкав також у селі Ліщин Жидачівського району Львівської області.

У вересні 2018 року підписав контракт із ЗСУ, служив на посаді стрільця-помічника гранатометника 1-го взводу 2-ї роти 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ.

“Не можемо повірити, що Романа більше немає. Це була особлива людина. Він один із нашого села пішов воювати на фронт. Удома залишив дружину Наталю, двох діток. Донька навчається на першому курсі в ліцеї, син – другокласник. Вони живуть у Львові, тут мешкає мама Романа. Вона виховала троє дітей. Донька – в Італії. Одного сина, Романового брата, минулого літа поховала – трапився нещасний випадок. Аби мама не залишалася самотньою, Роман, невістка та онуки дуже часто до неї навідувалися. Коли пані Оля дізналася, що трапилося зі сином, одразу з невісткою поїхала у Дніпро. Наталя змушена була повернутися додому, бо малий прихворів. Пані Оля залишилася біля сина”, – розповіла журналістам директор школи у Ліщині Марія Бурбела.

Поховали Романа Досяка на Личаківському цвинтарі у Львові.

8. Олександр Пузіков

Старшина Олександр Пузіков загинув на Донеччині невдовзі після свого 33-річчя — 24 травня.

Він народився 8 травня 1986 року в Нікополі Дніпропетровської області.

Закінчив Нікопольський профтехліцей №42 за фахом електрозварника. З 2004-го по 2013 рік проходив військову службу у в/ч А1314 “Е” (внутрішні війська) в Дніпрі на посадах водія, командира відділення, заступника комвзводу, старшини роти.

У 2008-2009 роках служив у складі українського миротворчого контингенту в Косові.

Після звільнення з військової служби з 2013-го по 2016 рік працював старшим водієм у 2-й державній пожежно-рятувальній частині МНС місті Дніпро.

Під час війни повернувся до армії — на цей раз у 24-й окремий штурмовий батальйон “Айдар” 53-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. У березні 2019 року підписав черговий контракт із Збройними силами…

Батальйон “Айдар” виконував бойові завдання в районі окупованої Горлівки. У щоденному зведенні речник Міноборони повідомив про 17 обстрілів за добу: зокрема, з 17:30 поблизу селища Шуми з напрямку окупованої Горлівки противник протягом години випустив 13 мін калібру 120 і 82 мм та вів вогонь з АГС та ВКК.

Поховали Олександра Пузикова на Алеї слави Центрального міського кладовища Нікополя

Залишилися мати, дружина й маленький син.

9. Борис Степанченко

Солдат Борис Степанченко, сапер 1-го відділення інженерно-саперного взводу 2-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади ЗС України, поліг на рідному Донбасі.

Він народився 22 червня 1984 року. Мешкав у селі Самійлівка Олександрівського району Донецької області. У липні 2018-го підписав контракт із ЗСУ.

28 травня прес-служба 54 омбр повідомила, що напередодні, 27 травня, під час перевірки мінно-вибухових загороджень перед переднім краєм оборони одного з механізованих підрозділів в районі міста Попасна групу саперів, у складі якої був Степанченко, атакувала диверсійно-розвідувальною група противника. Зав’язався бій, у ході якого українські сапери знищили двох і поранили одного бойовика. Проте Степанченко зник безвісти.

Через два дні в результаті спільної роботи моніторингової місії ОБСЄ та групи “Евакуація 200” його тіло виявили та евакуювали на тимчасово окуповану територію.

31 травня бойовики за посередництва місцевих ветеранів-“афганців” передали останки Бориса Степанченка українській стороні.

У загиблого залишилися батьки, сестра, дружина та двоє дітей.

Червень

1. Едуард Лазарєв

Молодший сержант, водій-електрик мінометної батареї механізованого батальйону 17-ї окремої танкової Криворізької бригади ЗСУ Едуард Лазарєв народився 4 серпня 1970 року в Красноярському краї Росії, але ще малим разом із батьками переїхав до міста Броди на Львівщині. Закінчив професійно-технічне училище в Радивилові. Відслуживши строкову службу в Латвійській РСР, повернувся додому, на вже рідну Галичину.

До російсько-української війни служив за контрактом у батальйоні забезпечення. “Коли контракт закінчився, в Україні почалися воєнні дії. Тоді він сам пішов у Бродівський військкомат — просив, щоб його скерували на Донбас”, – розповів виданню LMN побратим загиблого Анатолій Проказюк.

У вересні 2015 року Едуард підписав новий, тепер уже “воєнний” контракт, і вирушив на Донбас. У 2019-му – ще один контракт…

Його військова частина дислокувалася в Донецькій області, поблизу населеного пункту Гранітне.

4 червня близько 17:30 Едуард, як завжди, кермував вантажівкою — віз продукти на позиції підрозділу. Біля села Новоселівка Друга (Волноваський район) у його ГАЗ-66 чіткою наводкою влучила російська протитанкова керована ракета. Сержант Лазарєв та його побратим і ровесник Олександр Лин від множинних осколкових поранень загинули на місці. Ще одного бійця було поранено.

“Їхали комбат батареї і Едік на позицію відвезти продукти. А потім вони отримали розпорядження від командира батальйону знайти позицію, щоб прикривати розвідгрупу. Вони тільки під’їхали від позиції, від хлопців – і так сталося, що ракета прямо в машину влучила”, – розповів військовослужбовець Сергій Гуляєв.

“Він був дуже сміливим, патріотично налаштованим. Незважаючи на російське прізвище, дуже любив Україну, зі всіх сил хотів її захистити від ворогів”, – пригадує Анатолій Проказюк. Він уже на фронті випадково виявив, що раніше незнайомий йому 48-річний водій Лазарєв — однокласник його сестри.

Друзі та родичі згадують Едуарда як хорошого, веселого чоловіка, який дуже любив дочку та онуків.

“Останній раз ми з ним бачилися в Бродах, коли Едуард приїжджав у відпустку. Він був дуже оптимістично налаштований. Казав, що з хлопцями активно борються із сепаратистами. Планував бути на Сході, поки війна не закінчиться”, – розповідав Проказюк.

Поховали Едуарда Лазарєва в селі Комарівка Бродівського району, де живе його дружина.

2. Олександр Лин

Олександрові Лину з Кривого Рогу, як і Едуардові Лазарєву, було 48. До свого 49-річчя, яке мав відзначити 18 червня, він не дожив два тижні.

Олександр закінчив Жданівську морехідну школу в Маріуполі за фахом “матрос-моторист”. Строкову службу у 1988-1990 роках проходив у пожежній службі Москви. Після повернення майже 30 років пропрацював на “Криворіжсталі”.

У військо прийшов на початку 2019 року — підписав контракт із ЗСУ. Старший солдат, мінометник мінометного взводу мінометної батареї механізованого батальйону Криворізької 17 отбр (в/ч А3283).

Загинув разом із молодшим сержантом Лазарєвим 4 червня близько 17:30 від множинних осколкових поранень, коли в їхню вантажівку поблизу Новоселівки Другої влучила керована ракета з ворожого ПТРК.

“Він був дуже хорошою людиною, і боєць теж дуже хороший. Дуже веселий був, завжди жартував. Усі труднощі переводив у жарт. Трохи старший за нас — і завжди підтримував, як старший брат”, – розповів про Олександра побратим Сергій, який на момент його загибелі виконував обов’язки командира розрахунку.

Поховали Олександра Лина в селі Явдохівка Софіївського району Дніпропетровської області, де він народився.

Залишилися дружина (з якою боєць розлучився у січні цього року, але підтримував дружні стосунки), а також мати, брат, сестра та дві дочки, 26 і 14 років.

3. Владислав Бережний

Сержант, командир БМП— командир відділення 54-ї окремої механізованої бригади ЗСУ Владислав Бережний народився 11 червня 1996 року в місті Сватове на Луганщині. Навчався у сватівській школі №6.

На війну хлопець пішов у 18 років. У січні 2015 підписав довгостроковий контракт — до завершення АТО. Другий контракт – у 2017-му.

У березні 2018 року в інтерв’ю журналістам він розповідав про те, як прийняв рішення йти на війну: “Я ще навчався в школі, коли почалися всі події в країні, Майдан. Закінчив 11 класів, потім півроку працював на приватному підприємстві. Дивлячись на те, що відбувається в Україні, вирішив піти в армію. Я і моя родина з самого початку були українських поглядів. Ми не хотіли, щоб в нашому місті, та й взагалі на Донбасі, був «русскій мір». І я вирішив стати на захист свого рідного краю”.

Владислав зізнавався, що коли про це дізналися батьки, то були в шоковому стані. Але потім, отямившись від несподіванки, підтримали сина.

Перший бойовий досвід АТО (після двох місяців “учебки”) Влад отримував у Зайцевому під Горлівкою. Зізнавався, що по-справжньому воєнній справі навчився вже під час бойових дій.

Згадуючи про службу “на нулі”, розповідав журналістам про бойові операції, втрати у підрозділі: “Особливо пам’ятаю дату 19 грудня 2017 року, коли був дуже важкий бій на Світлодарській дузі. Тоді ми разом із побратимами просунулися вперед і зайняли 1,5 км ворожих позицій – «ліс». На жаль, деякі мої друзі під час цієї операції загинули: «Ефа», «Сім’янин», «Шайтан», «Гюрза», «Санич»… Я їх буду пам’ятати завжди. Військовослужбовець «Піранья» отримав важке поранення, яке було майже несумісним з життям, але, на щастя, його вдалося врятувати, і зараз він знаходиться на лікуванні. Хочеться, щоб нам давали більше змоги воювати, проводити всілякі операції, віддавали команди просуватися вперед, щоб ми мали змогу визволяти нові й нові території-позиції”, – говорив Бережний.

Він розповідав, що дуже хотів піти вчитися на офіцера (такі пропозиції були), але був не готовий залишити дружину та дітей. У Попасній він одружився з місцевою мешканкою, там і оселився.

“Війна забирає багато гарних людей”, — сумував Владислав. Зізнавався, що вже й забув, як жив до війни, у мирний час.

А про свою мрію розповідав так: “Я хочу, щоб ми якнайшвидше визволили всі окуповані міста, і над кожним населеним пунктом майорів український прапор. Також хочу, щоб українці, які зараз знаходяться поза війною, навели порядок в центрі країни. Якщо вони цього не зроблять, тоді ми вимушені будемо це зробити. Що стосується моєї сім’ї, сподіваюся, всі наші плани здійсняться, і у нас будуть кращі можливості будувати нове життя в мирі”.

Не судилося. Куля снайпера обірвала життя Владислава 5 червня — менш ніж за тиждень до його 23-річчя. Сталося це поблизу Золотого в Попаснянському районі на рідній Луганщині.

Поховали молодого бійця у Попасній, де залишилися молода вдова, шестирічна дочка (донечка дружини стала йому рідною) та дворічний син.

4. Дмитро Пругло “Круглий”

Про “Круглого” побратими згадують лише хороше. Боєць, який назавжди залишиться 28-річним, народився 27 грудня 1990 року в Полтаві. З початку бойових дій на сході, у 2014 році, прийшов рядовим міліції в батальйон “Азов”. Згодом підписав контракт із Нацгвардією.

Не піти на війну Дмитро просто не міг.

“Він завжди був життєрадісним, з великим серцем і особливим почуттям гумору. Діма був опорою та підтримкою. Військова справа була справою його життя. Він горів цим. Ми ним пишаємось і дуже любимо”, — згадують рідні.

Старший лейтенант, заступник командира роти по роботі з особовим складом 1-го батальйону окремого загону спецпризначення НГУ “Азов” Дмитро Пругло брав участь у всіх ключових боях підрозділу.

“Дмитро ніколи не падав духом. Таких людей дуже і дуже мало. Його всі поважали, він був душею компанії. Я ніколи не бачив його розгубленим. Незважаючи на те, що у 2014 році ми всі прийшли на війну, не маючи досвіду, він тримав себе так, ніби це була вже не перша його війна. Він завжди розумів, що навколо коїться, що треба робити. Більш старші товариші, побратими завжди могли до нього звернутися за порадою, чи за допомогою. Він був завжди веселою, життєрадісною, позитивною людиною”, – згадує начальник штабу 1-го батальну полку “Азов” Олексій (позивний “Подвох”).

У ніч на 7 червня, близько 00:30, противник атакував опорні пункти підрозділу, розташовані на околиці селища Новолуганське (сумнозвісна Світлодарська дуга) із забороненої Мінськими домовленостями артилерії 122 мм та мінометів 120 мм. Один зі снарядів влучив просто у бліндаж, де перебували “азовці”. Дмитро Пругло та його 23-річний побратим Максим Олексюк “Максон” загинули, ще 11 бійців отримали поранення різної тяжкості.

П’ятеро з них перервали лікування в лікарні ім. Мечникова, щоб приїхати в Полтаву на похорон Круглого.

У Дмитра залишилися дружина та мати.

5. Максим Олексюк “Максон”

Максим Олексюк народився 23 листопада 1995 року в Калинівці Вінницької області. Після 4-го класу переїхав у Козятин. Однокласники і вчителі розповідають, що він дуже любив спорт, мав значні досягнення в стрибках у висоту.

Після школи Максим вивчився у Вінниці на водія та пішов в армію.

Із червня 2016 року проходив строкову службу. А в жовтні 2017-го сержант Олексюк підписав контракт і потрапив до 1-го взводу 3-ї роти 1-го батальйону спеціального призначення окремого загону спецпризначення “Азов” Національної гвардії України.

“Він був хлопець скромний, флегматичний. Мені на все життя запам’ятається наша остання з ним розмова. У минулому році він із батьком садив картоплю. Я побачив його, зупинився й кажу: «Думай, коли мені вже горілку на весілля готувати!» А він дивиться на мене, усміхнувся і промовчав. Потім я дізнався, що він підписав контракт і йде служити. Про дівчат поки не думав…” — поділився спогадами з місцевими журналістами двоюрідний прадід загиблого Григорій Швець.

За півтора року служби Максон проявив себе відповідальним та щирим побратимом “Він з усіма ладнав і дружив. Мав багато планів на життя. Зокрема, дуже хотів освоїти військову справу і, мабуть, залишитися в частині. Не ховався за спинами”, – розповідає побратим Олексюка, який попросив не називати його імені.

Максим загинув на околиці селища Новолуганське, в одному бліндажі з Дмитром Пруглом, коли після півночі 7 червня бойовики обстріляли опорні пункти підрозділу зі зброї забороненого Мінськом калібру.

Як розповів побратим Максона з позивним “Білий”, в ту ніч Олексюк не мав виходити на бойову позицію. Але сам виявив бажання допомогти товаришам її облаштувати. “Він був упертим, але добрим і розуміючим. З тих бійців, кого не втримаєш на тилових позиціях. Максим завжди рвався в бій захищати країну, перемагати ворогів. Для нас, «азовців», він став бойовим товаришем, близьким другом, якого можна назвати братом. Кожен із нас буде згадувати його з посмішкою, бо він був життєрадісним хлопцем”, — каже Білий.

Поховали Максима Олексюка на Алеї Слави міського кладовища в Козятині. Залишилися мама брат-десятикласник.

6. Олександр Ляшок

Олександр Ляшок народився 6 березня 1995 року в селі Михайлівка на Кіровоградщині. Мешкав у селищі Лісове того самого Олександрівського району.

Хлопець захоплювався спортом, йому навіть пропонували продовжити навчання у спортивній школі Харкова, але він відмовився. І, щойно закінчивши школу, ще до війни, у 2013 році, пішов до війська — на контракт.

Новий контракт Олександр підписав уже в квітні 2019 року — на цей раз став морським піхотинцем. Старший матрос, навідник із 2-ї роти 137-го окремого батальйону морської піхоти 35-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ.

24-річний морпіх загинув близької першої години в ніч на 19 червня під Новотроїцьким Волноваського району Донецької області від множинних осколкових поранень внаслідок ворожого обстрілу.

“Він був веселим товаришем, вірним другом, молодим, завзятим, сильним духом чоловіком, якому назавжди залишиться 24 роки… Ти справжній морпіх, ти в наших серцях і з нами в строю, спочивай з миром, воїне”, — написали побратими з бригади у фейсбуці.

Поховали Олександра Ляшка у Михайлівці. У нього залишилися мати, двоє братів та син.

7. Анатолій Сорочинський

Анатолій Сорочинський народився 19 березня 1989 року у Львові, там і мешкав.

Із 2015 року воював у складі батальйону “Айдар” ЗСУ, а наприкінці 2017-го підписав контракт із 24-ю окремою механізованою бригадою ЗСУ імені короля Данила. Солдат 3-го окремого мотопіхотного батальйону.

22 червня під час перевірки місцевості в секторі відповідальності спостережного посту Анатолій підірвався на міні. Це сталося поблизу селища Оленівка у Волноваському районі Донеччини. Проте його тіло не могли забрати із “сірої зони” протягом двох днів.

“Інтенсивний вогонь ворога унеможливив негайну евакуацію тіла. Військовослужбовець, який намагався надати Сорочинському першу невідкладну допомогу, внаслідок психологічної травми в стресовій ситуації не зміг вірно вказати напрямок, де сталася дана трагедія. В результаті цього пошукова група, що складалася з військовослужбовців бригади, не змогла його виявити протягом першої доби. Після чого, враховуючи високу температуру повітря, було прийнято рішення звернутись до гуманітарного проекту «Евакуація-200»”, – розповіли в пресслужбі 24 омбр.

Після досягнення домовленості про повний режим тиші, вранці 24 червня волонтерам вдалося знайти та повернути тіло загиблого бійця.

“Анатолій загинув як справжній воїн. І до останньої хвилини свого життя не випускав з рук своєї зброї, з якою його і знайшли пошуковці”, – ідеться в повідомленні “королівської” бригади.

Поховали солдата біля могили його діда в селі Підрясне Яворівського району, звідки походить рід Сорочинських.

8. Олексій Карлаш “Карлсон”

Молодший сержант, старший стрілець із 6-ї роти 2-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади ЗСУ Олександр Карлаш народився 30 березня 1993 року в селі Розкопинці Богуславського району на Київщині.
Закінчив  коледж ресторанного сервісу і туризму Національного університету харчових технологій. Талант кондитера згодився йому навіть на передовій, де Карлсон примудрявся пекти торти на пательні.

На війну Олексій пішов у розпал спекотних подій літа 2014-го, в липні.

Спершу служив у 2-й роті 54-го окремого розвідбатальйону. Пройшов три ротації: річну та дві — по півроку (останній піврічний контракт він підписав 20 січня 2019-го). В перервах підробляв кухарем у київських ресторанах і таксистом.

Після закінчення останнього контракту, термін якого мав вичерпатися в липні, Карлаш мріяв повернутися додому, створити сім’ю.

Олексій був активним користувачем “Фейсбуку”, не полишав громадську діяльність навіть в армії. Під час відпустки в Києві 10 червня брав участь в акції на Банковій “Зупини капітуляцію” , спрямованій проти намірів нової влади “не стріляти у відповідь”. Увечері після цього відбув поїздом на Донбас.

Але 19 червня близько 20:00 у районі Попасної російсько-окупаційні війська обстріляли позиції ЗС України з СПГ-9 та іншого озброєння. Із тяжким осколковим пораненням голови (удар був таким потужним, що розірвало каску) Олексій у стані коми був доправлений до Харківського військового шпиталю. Втім, тривала операція не допомогла.

Карлсон помер 23 червня близько 10.00, так і не опритомнівши.

Поховали бійця у Розкопинцях. Залишилися мати і брат.

Віталій Молозовенко

Старший солдат, командир безпілотних авіаційних комплексів розвідувального взводу 34-го батальйону 57-ї механізованої бригади ЗСУ (в/ч А-4395) Віталій Молозовенко загинув 13 червня при виконанні бойового завдання в селі Піски під Донецьком від мінно-вибухової травми. Про це повідомила прес-служба Кіровоградської обласної адміністрації. Водночас пресцентр ООС не сповіщав про бойові втрати 13 червня.

Віталій народився 6 червня 1995 року в селі Тирлова Балка Устинівського району Кіровоградщини. Електрогазозварювальник за фахом. Похований у рідному селі.

Липень

1. Сергій Майборода

Старший матрос, водій санітарного автомобіля 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ Сергій Майборода народився 2 грудня 1971 року в селищі Билбасівка Слов’янського району Донецької області.

Після закінчення Слов’янського технікуму (фах – автослюсар) служив “строчку” в Красноярському краї РФ.

За словами односельців, Сергій Григорович завжди мав проукраїнську позицію. Тож ніхто не здивувався, коли на початку 2017 року він підписав контракт із ЗСУ й пішов захищати рідний Донбас.

“Він був вірним побратимом, ніколи не відмовляв у допомозі”, – розповідає про бійця його однополчанка Людмила.

За словами друзів, Сергій, крім іншого, був віруючою людиною. І дуже любив дочку та сина, для яких нічого не шкодував, їздив на заробітки, щоб допомогти фінансово.

Син Сергія Григоровича, 21-річний Сергій Сергійович Майборода – футболіст. Вихованець молодіжної академії донецького “Олімпіка”, у 2016 році він перейшов у луганську “Зорю” (після окупації Луганська клуб перебазувався в Запоріжжя). Там півзахисник Майборода став ключовим гравцем “дубля”, а в минулому сезоні провів чотири гри вже за дорослу команду, забив один гол.

Життя Сергія Майбороди-старшого обірвалося 1 липня. Близько 10:50 російські бойовики, порушуючи всі можливі норми міжнародного гуманітарного права, обстріляли з ПТРК санітарний автомобіль “Хаммер” морпіхів, який вивозив із передової пораненого бійця.

Від прямого влучання протитанкової керованої ракети 47-річний Сергій, який був за кермом, загинув миттєво. Санінструктор Ірина Шевченко, яка була разом із ним, невдовзі померла в лікарні. З усіх, хто був у машині, вижив лише поранений боєць, котрого евакуювали.

Поховали Сергія Григоровича в рідній Билбасівці.

Окрім двох дорослих дітей, у нього залишилися дружина й онуки.

2. Ірина Шевченко

48-річну Ірину Шевченко бійці, волонтери, журналісти та всі, хто знав і любив цю жінку з великим серцем, часто називали просто Вікторівна. Вона не мала своєї сім’ї та дітей, тому щедро дарувала материнську любов побратимам і посестрам по службі.

Ірина народилася 1 листопада 1970 року на Херсонщині, мешкала в Херсоні. Працювала продавцем на місцевому Дніпровському ринку. Попри нелегку долю — батьки померли, залишивши сиротами двох доньок, й Іра сама виховувала на десять років молодшу сестру — вона завжди була усміхнена, весела, сповнена оптимізму.

Після початку Революції гідності Ірина, яку за прізвище ласкаво прозвали “Кобзариком”, стала активною учасницею херсонського Євромайдану. А коли почалася анексія Криму й на межі півострова з Херсонщиною розмістили українських військовослужбовців, загітувала ледве не весь ринок надавати їм волонтерську допомогу — харчами, одягом та іншими необхідними речами. У новоствореній волонтерській організації “Херсонська чайка” Ірину знали всі.

Але цього їй було мало: Шевченко пройшла курси першої долікарської допомоги, потім — курси викладання першої меддопомоги, далі — курси тактичної медицини. Отримавши ліцензію, почала їздити на полігони й ділитися цими знаннями з бійцями.

А коли їй і самій запропонували підписати контракт із ЗСУ — погодилася без вагань, у травні 2015 року офіційно ставши військовослужбовцем 36-ї бригади (на той час — десантно-штурмової, згодом — морської піхоти).

Тут її позивний змінився на “Скажену”. Вона справді була такою — сміливою, інколи до шаленства.

“Якось при обстрілі загинув наш бойовий товариш, навколо міни сипалися. Наші пацани ще не встигли навіть бронежилети одягти, а Іра вже бігла, на колінах повзла з медичним рюкзаком рятувати поранених. І таких випадків було дуже багато — всіх не перелічиш. Звісно, їй теж страшно було, але вона цього не показувала”, — розповідав журналістам командир взводу 1-ї десантно-штурмової роти 36 обрмп Віктор Мороз.

Але прославилася Вікторівна не лише своїм характером (про таких на фронті із захватом кажуть “бой-баба”), а й безмежною добротою, турботливістю та… смачнючими налисниками й пирогами.

І при цьому у вільний від служби час встигала багато читати. Зізнавалася журналістам, що приємно здивована наявності в Широкиному літератури українською мовою: “Хтось же її тут читав до мене!”

У грудні 2016 року Ірина Шевченко була нагороджена орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Отримала нагороду з рук президента Петра Порошенка в Маріупольському аеропорту 31 грудня 2016-го.

“Іра завжди розмовляла дуже жвавим веселим хрипким голосом, швидше навіть чоловічим — коли я вперше їй подзвонила, то подумала, що помилилася номером. За лічені хвилини коротких дзвінків вона вміла підняти настрій. Хоча по обстановці було ясно, що роботи їй вистачає.
Якось Іра прочитала у мене у фейсбуці щось, що здалося їй сумним, і прислала коробку цукерок. Просто так. З припискою: «Вам там важче. В нас все ясно — ворог перед нами, а у вас там можуть в очі посміхатися, а робити тихцем капості».
А ще вона якось сказала фразу, яку я запам’ятала назавжди: «Ми порадились, то можете нам не замальовувати обличчя на фото. Ми на своїй землі, ми не повинні боятись»”, — згадує волонтерка Ірина Гук.

“Ми втратили маму”, — не соромлячись сліз, ридали й зовсім юні хлопці, і мужики, проводжаючи в останній путь Вікторівну.

Вона померла в лікарні Маріуполя 1 липня від жахливих опіків, отриманих вранці того ж дня після влучання керованої ракети бойовиків у санітарне авто, в якому разом із водієм Сергієм Майбородою вивозила з передової пораненого.

Ірину, в якої, крім сестри, нікого з рідних не залишилося, ховали всім Херсоном. Її могила — на Алеї Героїв кладовища Геологів.

3. Едуард Лобода “Фугас”

Едуардові було 25. Він народився 2 січня 1994 року в селі Підопригори Лебединського району на Сумщині.

Був спокійним і врівноваженим хлопцем, творчою натурою – добре малював, писав вірші, згадують про Едика вчителі та односельці.

У 2012 році Лобода вступив на історичний факультет Сумського державного педуніверситету. “Він дуже любив тварин. Всіх котів підбирав, і вони опинялися у нас в кімнаті, тому що йому було дуже шкода їх”, — розповідає однокурсниця, Аліна Шиян.

Едуард був на другому курсі, коли розпочалися події на Майдані. Він підтримав Революцію гідності одним із перших на курсі, брав у ній активну участь. А щойно на сході спалахнула війна — залишив навчання й пішов воювати.

Спочатку був добровольцем окремої тактичної групи імені капітана Воловика, а з 2016 року воював у тактичній групі “Сапсан” ДУК “Правий сектор” — інструктор з мінно-саперної справи, розвідник. За своє щире захоплення вибухотехнікою отримав позивний “Фугас”.

У 2018-му Едуард разом із побратимами підписав контракт і приєднався до 24-ї окремої механізованої бригади ЗСУ імені короля Данила (старший солдат, оператор-радіотелефоніст).

Побратими розповідають, що, незважаючи на вдумливість і постійне бажання навчатися чомусь новому в своїй справі, Фугас умів пожартувати, був душею компанії, готовий завжди прийти на допомогу.

“Свою роботу він знав, чітко працював. Свої задачі чітко виконував, як розвідник. Людей дуже багато за собою підтягнув на війну, хороших пацанів теж. Людина взяла на себе вогонь з підривів і врятувала до 12 чоловік. Людина з великої літери. Герой”, — каже командир групи “Сапсан” з позивним “Сирота”.

Це сталося 3 липня. Едуард, як сапер, ішов на чолі групи розвідників, розміновуючи прохід у “сірій зоні” поблизу Мар’їнки (Донецька область). Група виконувала бойове завдання з протидії ДРГ противника. Вибух прогримів несподівано — міна була з новітніми датчиками руху російського виробництва. Лобода, на якого припала фактично вся сила удару, прикрив собою побратимів.

У тяжкому стані Фугаса доставили в лікарню Курахового, але його травми виявилися несумісними з життям. Наступного дня, 4 липня, хлопець помер.

Поховали Едуарда Лободу в рідних Підопригорах.

Залишилися батьки та молодший брат Костянтин, який служить у 27-й артбригаді.

4. Олег Жуков

Олег Жуков загинув 4 липня в районі хутора Вільний Попаснянського району Луганської області (н.п. Золоте-4 у складі міста Золоте) від кулі ворожого снайпера.

Він донбасівець, народився 4 травня 1977 року в місті Краматорськ Донецької області.

Закінчив Донбаську державну машинобудівну академію, здобувши фах інженера-технолога за спеціальністю “обробка металів тиском”. Працював на Старокраматорському машинобудівному заводі.

Наприкінці 2018 року підписав контракт на службу в ЗСУ. Солдат, стрілець-помічник гранатометника 2-го відділення 1-го взводу 2-ї роти 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Поховали солдата в рідному Краматорську.

Залишилися мати і брат.

5. Владислав Локтіонов

Трагічна доля 42-річного Владислава Локтіонова цілком могла б стати основою для роману чи сценарію художнього фільму. Провівши майже два роки у ворожому полоні, після звільнення він був змушений у суді доводити, що не дезертир. А потім повернувся на фронт — і довів свою вірність присязі власним життям.

Владислав Олександрович Локтіонов народився 7 жовтня 1976 року. Мешкав у Дніпрі, працював у сфері будівництва (у фірмі “Сантехбуд”). У 2015 році був мобілізований, потрапив на війну у складі 92-ї механізованої бригади ЗСУ, 1-й батальйон. Спочатку був гранатометником (СПГ) у протитанковому взводі, потім його перевели в розвідку, на посаду розвідника-кулеметника.

За два місяці до демобілізації, у травні 2016 року, біля села Жовте на Луганщині Владислав потрапив у полон до бойовиків “ЛНР”, де провів рік і вісім місяців.

У полоні його спробували використати в російській пропаганді, знявши інтерв’ю для пропагандистського телеканалу “Лайф ньюз”. А тим часом з військової частини Локтіонова звільнили “за самовільне залишення місця служби”.

Сам боєць розповідав, що надвечір 13 травня 2016-го, заступивши на бойове чергування, отримав наказ командира переправитися через річку Сіверський Дінець на бік ворога. З яким завданням, за його словами, не уточнював.

“Я трохи неправильне рішення прийняв як старший [наряду з трьох осіб]. Залишив на нашому боці людину, щоб вона прикривала мене, і відправився на той берег на човні. Без нічого. У мене була в кишені лише граната. Для захисту. Але використати її я не встиг. Все сталося дуже швидко. У мене є, звичайно, припущення – чому. Озвучувати їх не буду”, – казав розвідник в інтерв’ю “Фактам” уже після звільнення.

За словами Владислава, він “потрапив у лапи спецназу кадировців”. “Мене оглушили, чимось вдарили по шиї, потім додали електрошокером”. Старшим серед бойовиків був “Багі”.

“Розумієте, ми вдень до цієї переправи виходили навіть без зброї. І вони (бойовики) зі свого боку підходили, іноді рибу ловили. А вночі ми намагалися не висовуватися. Коли на переправі стояли козаки і росіяни, було більш-менш спокійно. А ось коли кадировці… Напередодні вони нас “привітали” з 9 травня. Сміялися, кричали: “Аллаху акбар! Виходь, якщо ти мужик, на переправу. Зараз будемо тебе різати!” Вони весь час нас провокували…” – згадував Локтіонов.

Ще під час його перебування в “МГБ ЛНР” речник Міноборони України озвучував підозри, нібито Локтіонов самовільно залишив місце служби, тобто дезертирував. Про те, що розвідник утік на човні, заявляли і в 92 омбр.

Після звільнення з полону бойовиків у рамках великого обміну 27 грудня 2017 року розвідник-кулементник Владислав Локтіонов став героєм багатьох публікацій і телесюжетів. Він судився з військовою частиною, доводячи, що не зрадник, адже командування бригади стверджувало, що Локтіонов не отримував бойового наказу, а його дії – самовільне залишення частини.

Дніпропетровській окружний адміністративний суд, який розглядав цю справу, став на бік бійця.

“Для мене це означає дуже багато і головне – те, що я не зрадник, те, що я не дезертир, те, що я не покидав самовільно частину”, – розповідав Локтіонов у інтерв’ю журналістам “5-го каналу” у жовтні 2018 року.

Після лікування і реабілітації Владислав підписав контракт із ЗСУ і знову повернувся на фронт — на цей раз у 53-тю механізовану бригаду, 24-й окремий штурмовий батальйон “Айдар”, на посаду навідника гранатомета.

Увечері 7 липня бойовики обстріляли позиції ЗСУ біля села Південне, що між Торецьком і окупованою Горлівкою, протягом години випустивши по них 47 мін 120-го та три міни 82-го калібрів. Вижити після влучання ворожої міни у Владислава не було жодних шансів.

Поховали воїна у Дніпрі. Залишилися мати і неповнолітній син, якого Владислав Олександрович виховував сам.

6. Антон Фака

Назавжди 21-річним залишився молодший сержант, навідник взводу безпілотних літальних апаратів 406-ї окремої артилерійської бригади Військово-Морських сил ЗСУ Антон Фака.

Він народився 8 вересня 1997 року в селищі Березанка на Миколаївщині. Після школи закінчив професійний коледж, отримавши фах автослюсаря й водія категорії “С”. Дуже захоплювався футболом, грав за місцевий клуб “Березанка”, а коли пішов на війну — за команду бригади в “Лізі АТО”. Був палким уболівальником одеського клубу “Чорноморець”.

Прикладом для Антона завжди був старший брат Ігор, який служив у морській піхоті в Криму й після окупації вийшов з півострова, не зрадивши присягу.

Тож у серпні 2016-го морпіхом став і на той час іще 18-річний Антон, підписавши контракт.

Товариші по службі розповідають, що він був дуже світлою, доброю людиною. Командири — також згадують лише хороше. Кажуть, Антон не вживав алкоголю, був відмінним бійцем, завжди вдягнений по формі, стрункий і підтягнутий. Встиг пройти дві “учебки” й отримати звання сержанта. І за весь час в армії не отримав жодного зауваження.

“Він ніколи не скиглив, як би не було йому важко. Є люди, які знайдуть тисячу причин, щоб не виконати завдання. А він навпаки, знайде тисячу причин, щоб виконати його добре. Він міг у будь-який час вийти у наряд, якщо хтось раптом вилітав. Для нього це було не важко. Всі з ним дружили і любили його, він ні з ким ніколи не лаявся, навпаки, завжди допомагав”, – зазначив командир Антона в коментарі “Обозу”.

Життя цього світлого хлопця обірвалося 10 липня поблизу села Гранітне на Приазов’ї (Бойківський район Донецької області).

Як інформувала “Новинарня“, колона, у складі якої був автомобіль новопризначеного голови Донецької облдержадміністрації Павла Кириленка, потрапила під обстріл біля лінії розмежування, на виїзді з Гранітного в бік КПВВ “Гнутове”. В кузов вантажівки КрАЗ зі складу Об’єднаних сил, де перебував Антон Фака, влучила керована ракета бойовиків, які обстріляли колону з напрямку окупованої Нової Мар’ївки.
Автівка голови Донецької ОДА, що стояла неподалік, не постраждала. За інформацією журналістів, Кириленко поїхав на лінію вогню без попередження, не узгодивши свої дії з керівництвом ООС…

Поховали Антона в Березанці. Залишилися батьки та брат.

Читайте також:
Обстріл колони голови ДонОДА під Гранітним: Зеленський доручив посилити активність ЗСУ

7. Олександр Колодяжний “Кол”

Старший сержант Олександр Колодяжний народився 1 січня 1974 року в місті Жовті Води Дніпропетровської області.

Захоплювався спортом. Відслужив строкову службу в Одеській області – в артилерії – та повернувся на Дніпропетровщину. Останні роки мешкав у Дніпрі, перед війною працював охоронцем і торговим представником.

Після початку бойових дій на сході Колодяжний пішов до ЗСУ добровольцем — мобілізували його в липні 2014-го, на фронт Олександр потрапив у вересні.

Протягом жовтня й листопада “Кол” був серед оборонців Донецького аеропорту. Саме він, ризикуючи життям, підніс український прапор над старим терміналом ДАПу.

Разом зі своїм 74-м окермим розвідувальним батальйоном Колодяжний побував майже у всіх гарячих точках – Мар’їнка, Широкине, Піски, Авдіївська промзона. Олександр був серед перших бійців, які брали під контроль “промку”.

За час служби Колодяжний заслужив реноме одного з найкращих розвідників та був удостоєний ордена “За мужність” ІІІ ступеня та звання “Народного героя України”. І тричі поранений.

Після кульового поранення в ногу лікувався півроку, але так поривався назад на війну, що ще з милицею приїхав до свого підрозділу в Маріуполь.

“Це командир, який міг повести за собою свій підлеглий особовий склад. Про всіх піклувався і ніколи в стороні не залишався. Для хлопців, підлеглих, був авторитетом, дуже великий авторитет”, — розповів “Суспільному” командир Олександра Дем’ян Белічко.

Четверте поранення стало для Кола останнім. 27 червня поблизу Мар’їнки на Донеччині він натрапив на міну. Лікарі боролися за життя бійця два тижні — спершу в Харківському військовому госпіталі, потім — у Головному військовому клінічному госпіталі в Києві. Але вранці 11 липня серце Олександра Колодяжного зупинилося.

Як з’ясувалося пізніше, Кол пожертвував життям під час спеціальної операції з виведення бойовика “ДНР” Володимира Цемаха з окупованого міста Сніжне на Донеччині (ОРДО) на контрольовану українською владою територію.

Колишній “начальник ППО” Слов’янської бригади “армії ДНР”, причетний до збиття “Боїнга” MH17 у липні 2014 року, Цемах, як відомо, був вивезений українськими спецслужбами з окупованої території ОРДО 27-28 червня через лінію розмежування в непритомному стані – його нібито оглушили ударом по голові, накачали психотропними речовинами і вивели з ОРДО в районі КПВВ “Мар’їнка” за підробленими документами.

Цемах мав стати важливим свідком у розслідуванні справи збитого малайзійського “Боїнга”. Він дав якісь свідчення, але був звільнений з-під варти і відданий Росії в рамках обміну полоненими 7 вересня.

Після цього Цемах повернувся в ОРДО. А Колодяжний – у сиру землю.

Поховали справжнього народного героя-розвідника на Краснопільському цвинтарі у Дніпрі.

Залишилися мати і дорослий син.

8. Володимир Салітра

До свого 30-річчя старший солдат, заступник командира бойової машини 24 омбр ЗСУ Володимир Салітра не дожив менше двох тижнів.

Народився він 24 липня 1989 року в селі Волиця Жовківського району Львівської області.

Подорослішати хлопцю довелося рано.

“Володимир був надзвичайною людиною – доброю, чуйною, вихованою. І, як часто буває у таких світлих людей, у нього все в житті йшло важко. Дуже рано залишився круглим сиротою. Їх у батьків було троє. Коли мами з татом не стало, сестра вже була повнолітньою, а брат ще ні. Аби його не забрали до інтернату, Володя оформив опікунство над молодшим, дбав про нього”, – розповіла виданню LMN виконуюча обов’язки сільського голови Волиці Ганна Мазан.

Жінка запевняє, що й на війну Володимир пішов передусім з турботи про молодшого брата — не хотів, щоб того забрали на строкову службу.

У листопаді 2016 року підписав контракт зі Збройними силами. Старший солдат, заступник командира бойової машини — навідник-оператор 2-го відділення 3-го взводу 9-ї роти 3-го батальйону 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила.

До завершення контракту залишалося кілька місяців, але в липні старший солдат Салітра планував приїхати додому в коротку відпустку — відсвяткувати день народження з родиною.

Та брат із сестрою так його і не дочекалися. Володимир загинув від кулі снайпера 11 липня о 23:30 в районі села Тарамчук Мар’їнського району Донецької області.

Поховали бійця в рідному селі.

9. Дмитро Лісовол

“Та нічого, котічка, я виживу”, — заспокоював Дмитро кохану в останньому відео, яке вона отримала від нього з передової.

На жаль, доля склалася інакше.

Дмитро Лісовол народився 24 жовтня 1987 року в селищі Рокитне на Київщині. Закінчив профтехучилище за фахом столяра й тесляра, відслужив строкову службу в армії. Повернувшись, змінив чимало місць роботи — працював охоронцем, вантажником, слюсарем.

А в березні 2017-го пішов служити в ЗСУ на контракт. Старший солдат, кулеметник механізованого батальйону 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.

“Вічний жартівник, його сміх змушував посміхнутися навіть найпохмуріших”, “один із тих, про кого кажуть, що війна забирає найкращих…” – так розповідають про Дмитра друзі та побратими.

15 липня о 15:15 в районі Авдіївки старшого солдата Лісовола смертельно поранив ворожий снайпер. Його негайно евакуювали у військовий госпіталь, де медики кілька годин намагалися врятувати бійця, але марно.

Поховали Дмитра Лісовола в Рокитному.

Залишилися батьки, двоє сестер, семирічний син і п’ятирічна донька.

10. Богдан Бігус “Баррет”

Богдан Бігус народився в Хмельницькому 12 червня 1991 року. Коли почалася Революція гідності, він, не роздумуючи, кинувся до Києва на Майдан, де пробув до переможного кінця. А коли почалася війна — так само не роздумуючи записався в Нацгвардію, щоб добровольцем поїхати на війну.

Згодом позивний “Баррет” підписав контракт із ЗСУ. Служив у 8-му окремому полку спеціального призначення ССО Збройних сил України, що дислокується у Хмельницькому.

Старший солдат, снайпер групи спеціального призначення.

Згідно з офіційним повідомленням Міноборони, Богдан Бігус загинув 18 липня від численних осколкових поранень внаслідок підриву на вибуховому пристрої з “розтяжкою” під час вогневого зіткнення з ДРГ противника.

Поховали спецпризначенця в Хмельницькому на Алеї Героїв міського кладовища Ракове.

Залишилися батьки, бабуся, дружина та двоє малих дітей (синові в листопаді виповниться два роки).

11. Олександр Бардалим “Бармалей”

33-річному старшині Олександру до завершення контракту залишалося 20 днів. На фронті він перебував з 2015-го: спершу як мобілізований, а далі залишився в рідній 24-й бригаді вже контрактником.

Планував повернутися в рідний Корсунь до сім’ї, де так чекав тата шестирічний син, і піти служити у місцевий військкомат…

Олександр Бардалим народився в Корсуні-Шевченківському Черкаської області 13 лютого 1986 року. Закінчив ПТУ, ставши водієм. Відслужив строкову в “Десні”.

Під час роботи заочно отримував вищу освіту в Уманському національному університеті садівництва. Мав різні хобі — техніка, фотографування, спостереження за природою. Але мобілізація в квітні 2015 року внесла значні корективи в усталений хід життя.

Військову службу старшина “Бармалей” (мабуть, зовні трохи схожий, чи то просто прізвище подібне) завершував на посаді командира 2-го взводу 2-ї роти мотопіхотного батальйону 24 омбр імені короля Данила.

Близько 17-ї години 19 липня йому повідомили про тяжке поранення солдата Романа Джерелейка, який стікав кров’ю після влучання снайпера.

“Діяти треба було блискавично, тож командир підрозділу, який із чотирма іншими бійцями мерщій прибігли на допомогу, прийняв рішення – негайно проводити евакуацію із червоної зони. Підбіг Бармалейка, каже: тобі буде важко – ти забирай свою аптечку”, – розповіла “ТСН” бойовий медик з позивним “Альона”.

Старшина Бардалим вихопив у неї ноші з пораненим і змусив повернутися по сумку, ймовірно, врятувавши дівчині життя.

Адже коли четверо побратимів уже несли ноші з тяжко пораненим Романом, снайпер вистрелив знову. Що куля влучила в Олександра, бійці спершу навіть не зрозуміли.

“Він просто повернувся, останні слова його були: «Рома!». І він на мене впав. Ну, я його зловив на руки”, – розповів боєць із позивним “Гроза”.

Старшина помер майже миттєво – великокаліберна снайперська куля перебила артерію.

Бармалей просто не міг не прийти на допомогу, кажуть побратими. Він був дуже добрий, принциповий і користувався безумовним авторитетом у бійців.

Поховали Олександра Бардалима в Корсуні-Шевченківському.

У нього залишилися мати, сестра, дружина та син 2012 року народження.

12. Роман Джерелейко

Солдат, гранатометник 2-го мотопіхотного взводу 2-ї роти 3-го окремого мотопіхотного батальйону 24-ї механізованої бригади ЗСУ Роман Джерелейко народився 4 листопада 1988 року в місті Волочиськ Хмельницької області.

На військову службу за контрактом пішов у серпні 2016-го.

Побратими розповідають про нього як про хорошого, справедливого, рішучого хлопця, який не боявся добряче “насипати” ворогу у відповідь.

Надвечір 19 липня Роман проводив інженерні роботи з укріплення бліндажу на позиціях у районі Мар’їнки, коли в нього влучив снайпер бойовиків. Військовий медик надав йому необхідну допомогу, та попри це, незабаром солдат Джерелейко помер у лікарні міста Курахове від втрати крові.

Під час його евакуації на місці загинув командир взводу, старшина Олександр Бардалим, якого, очевидно, поцілив той самий снайпер.

Поховали Романа Джерелейка в рідному Волочиську.

Залишилися батьки, брат та семирічний син.

13. Семен (Шаміль) Румигін

21-річного десантника Семена Румигіна (варіант написання прізвища – Румігін) поховали 24 липня на мусульманській ділянці Краснопільського кладовища Дніпра. За мусульманським звичаєм. Поруч із могилами Аміни Окуєвої та Іси Мунаєва.

У його жилах перемішалася українська й татарська кров: мама – Вікторія, батько – Маджид. Хлопця, який народився в Дніпрі 1 грудня 1997 року, називали і Семен, і Шаміль.

За життя юнак був активним членом мусульманської громади Дніпра, відвідував мечеть в обласному центрі. Допомагав також будувати мечеть у Кам’янському.

Семен-Шаміль був автором україномовної краєзнавчої доповіді 2018 року “З історії мусульман Наддніпрянщини”, наукової роботи про дніпровську мечеть.

Румигін здобув вищу освіту за двома спеціальностями. Відкрив свій бізнес (магазин).

У січні 2019 році вступив на контракт до Збройних сил. Солдат, снайпер розвідроти 25-ї окремої повітряно-десантної бригади ЗСУ.

На Луганщині була його перша ротація. І остання.

Семен загинув поблизу міста Щастя 21 липня – у перший день “всеохопного перемир’я”.

Приблизно 8:25 ранку група військових 25 опдр висунулася на спостережний пост відомого ВОПу “Фасад”. За повідомленням пресцентру ОС, хлопці підірвалися на вибуховому пристрої, встановленому ДРГ противника.

Румигін намагався витягти пораненого Нікіту Скітченка, який підірвався на першій міні, але зачепив другий пристрій. Обидва солдати загинули на місці. Ще двоє військових дістали поранення.

“Багато хто з нас, мусульман Дніпра і Кам’янського, знали цього творчого, компанійського, енергійного хлопця… Шаміль умів дружити і бути корисним, коли це треба було громаді і людям”, – ішлося в повідомленні громади.

14. Микита Скітченко

Микиті Скітченку “Скіфу” лише нещодавно виповнилося 19. Він народився 8 травня 2000 року в селі Великоцьк Міловського району Луганської області.

Великоцьк – за якихось 5 км від російського кордону, але село – українське (за даними перепису 2001 року, з півтори тисячі його мешканців майже 89% зазначили рідною мову українську).

Микита закінчив у Велкоцьку дев’ять класів школи, а коли йому виповнилося 18 – пішов на військову службу за контрактом. Став солдатом у розвідроті 25-ї окремої повітряно-десантної бригади ЗСУ.

Юнак загинув уранці 21 липня в районі Щастя на Луганщині внаслідок підриву, коли група військових висунулася на “спостережник” біля ВОПу “Фасад”.

Вибухів було щонайменше два. Скітченко наступив на перший вибуховий пристрій, міною йому відірвало ногу. Побратим Семен Румигін, який намагався евакуювати пораненого Микиту, зачепив другу міну. Полягли обидва…

“Скіф” похований 24 липня у Великоцьку.

Нікіта був єдиним сином у матері.

Серпень

1. Олександр Шарко

Уранці 6 серпня, о 10:20, під час інженерних робіт з обладнання позицій ВОП поблизу села Павлопіль на півдні Донеччини внаслідок ворожого обстрілу, від мінно-вибухових травм, що несумісні з життям, загинули четверо морпіхів із 1 обмп 36 обрмп ВМС ЗСУ. На місці вибуху була виявлена воронка, що характерна для розриву артилерійського боєприпасу. Але вивчені звукові обставини показують: міна, швидше за все, була переобладнана таким чином, що її запуск здійснювався без застосування самого міномета. Відтак, за висновками знавців, бойовики стріляли з РПГ-7 із використанням міни калібром 82 мм, яка була прикручена до реактивного двигуна гранати.

Старший матрос Олександр Шарко — родом із Козелецького району Чернігівської області, село Савинка. Народився 20 жовтня 1988 року.

Виріс у родині військового, — коли батько служив, родина мешкала в Іркутській області РРФСР, після розпаду СРСР повернулася на Козелеччину.

Закінчивши Остерський коледж будівництва та дизайну за спеціальністю “програміст”, Олександр продовжив здобувати освіту на юридичному факультеті Київського торговельно-економічного університету ім. Вадима Гетьмана. Згодом працював у Києві помічником адвоката.

А 2017 року підписав контракт зі Збройними силами.

У 1-му окремому батальйоні морської піхоти 36 обрмп ВМС ЗСУ служив на посаді помічника гранатометника.

Похований у селі Олбин Козелецького району

Залишились батьки та сестра.

2. Владислав Рак

20-річний матрос Владислав Рак — гранатометник десантно-штурмової роти, один із морпіхів 1 обмп 36 обрмп, які загинули 6 серпня під Павлополем.

Народився 28 грудня 1998 року в смт Козелець на Чернігівщині.

Закінчив 9 класів Козелецької ЗОШ №3, Чернігівський професійний ліцей залізничного транспорту (за фахами муляра, штукатура й лицювальника-плиточника). У 18 років, хлопець вступив на військову службу за контрактом.

Залишились батьки, сестра і брат.

Похований у Козельці.

3. Сергій Шандра

Солдат Сергій Шандра народився 30 березня 1995 року в селі Торчин Хмільницького району Вінницької області.

Один із чотирьох морпіхів 36 обрмп, загиблих 6 серпня внаслідок обстрілу ворогом ВОПу під Павлополем.

Солдат, старший стрілець десантно-штурмової роти 1-го батальйону 36-ї бригади морської піхоти.

Навчався в Хмільницькому профліцеї сфери послуг. Працював трактористом-механізатором у місцевому фермерському господарстві.

У листопаді 2018 року був призваний на строкову військову службу, за три місяці – підписав контракт із ЗСУ.

Похований у рідному селі.

У Сергія залишилася лише мама (батько помер рік тому) та сестра, яка з сім’єю проживає окремо.

4. Василь Курдов

Четвертому морпіху, загиблому під Павлополем, 20 років виповнилося лише нещодавно. Наймолодший. Василь Курдов народився 14 травня 1999-го в селі Ганнівка, Братський район Миколаївської області.

Василь займався спортом, грав у футбол.

У квітні 2018-го вступив на військову службу до ЗСУ за контрактом. Матрос десантно-штурмової роти 1 обмп 36 обрпп.

Залишились батьки та двоє молодших братів.

Похований у Ганнівці.

5. Роман Романенко “Біч”

Молодший лейтенант Нацгвардії з полку “Азов” Роман Романенко, позивний “Біч”, загинув 10 серпня внаслідок підриву на фугасі на Світлодарській дузі, в районі селище Новолуганське (північ Донецької області).

Побратими з полку “Азов” тричі намагалися евакуювати загиблого із “сірої зони”, але на заваді стояли прицільні обстріли противника.

“Окупант, прикриваючи свою групу найманців шквальним вогнем у бік українських військових, забрав тіло бійця “Азову” [на свій бік]. 13 серпня в результаті попередньо спланованого обміну полк отримав тіло загиблого Романа Романенка”, – ішлося в повідомленні ОЗСП “Азов”.

Роман Романенко народився у Дніпрі 21 січня 1994 року.

Із кінця 2015 року служив в окремому загоні спецпризначення Нацгвардії “Азов” на посаді снайпера. Виконував завдання на Маріупольському напрямку

Завдяки своїй завзятості став командиром одного зі снайперських відділень. Коли під час служби на передовій Світлодарської дуги у березні цього року командир групи снайперів отримав важке поранення (йому відірвало ступні обох ніг), Біч був одним із бійців, які врятували життя побратима.

Із лютого 2019 року — на Світлодарській дузі, куди зайшов “Азов”.

Незадовго до смерті Романенко отримав перше офіцерське звання – “молодший лейтенант”.

“За останні сім місяців служби на передовій Роман Романенко проявив себе як надзвичайно професійний снайпер, був нагороджений чималою кількістю відзнак, зокрема його було подано на орден «За мужність» III ступеня, який боєць мав би отримати вже найближчим часом”, – зазначили в “Азові”.

Окрім того, що Роман був талановитим у снайперській справі, 25-річний боєць був справжньою душею компанії, мав багато друзів у підрозділі, був прикладом для всіх, хто його оточував. А ще любив подорожувати та цікавився фотографією, займався боксом та був відданим фанатом рідного ФК “Дніпро”.

Похований у Дніпрі.  Залишилася мати.

6. Василь Євстигнєєв

Василь Володимирович Євстигнєєв, 6 грудня 1980 року народження – із села Дорожинка Вільшанського району Кіровоградської області. Працював там на фермі, підробляв будівельними роботами, водієм тощо.

У лютому 2015 року був мобілізований, а невдовзі після демобілізації повернувся в ЗСУ вже на контракт.

Солдат, командир відділення 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців (раніше служив також у 10 огшбр).

Черговий контракт на військову службу підписав на початку червня 2019-го.

Загинув Василь Євстигнєєв 14 серпня на Луганщині, внаслідок обстрілу опорного пункту ЗСУ в районі хутора Вільного (Попаснянський район).

Похований у рідній Дорожинці.

Залишилися дружина та дві доньки.

7. Тихон Курбатов “Тихий”

Командир взводу 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар” 53-ї бригади ЗСУ Тихон Курбатов, позивний “Тихий”, захищав від окупанта рідну землю – 25-річний боєць походив із Луганщини. Він народився в Сєвєродонецьку 3 травня 1993 року.

У війську — з 2013-го. Спочатку закінчив строкову службу, а коли почалася війна, підписав контракт зі Збройними силами. Спершу служив у 72-й механізованій бригаді, а у 2017-му перевівся до 24-го штурмового батальйону “Айдар”.

Звання – старший сержант. 17 травня 2019 року нагороджений медаллю “За військову службу Україні” (один з останніх указів президента Порошенка).

“Позиція його була: це наша Батьківщина, і її треба захищати. Як би не було. Каже, це мій борг перед Батьківщиною. Одиниці таких хлопців були. Дійсно сміливих, чесних, прямих”, – розповідає про Тихона його друг Павло Черняхов.

Товариші по службі відгукуються про Тихого як про дуже людяного та професійного командира. Незважаючи на юний вік, він користувався величезним авторитетом і повагою в батальйоні.

Тихон Курбатов загинув 25 серпня під Горлівкою — куля ворожого снайпера обірвала життя бійця, коли він перевіряв позиції свого підрозділу, які того дня особливо активно обстрілювали бойовики. Із тяжким пораненням його повезли до лікарні, але Тихон помер ще в дорозі.

Поховали воїна в рідному Сєвєродонецьку.

Залишилися батьки та сестра.

8. Сергій Савінов

Молодший сержант, командир відділення – командир бойової машини десантно-штурмового відділення десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти 1-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського Сергій Савінов походив із Миколаївщини.

Народився 2 листопада 1995 року в селі Іллічівка Братського району, мешкав у Мар’ївці Баштанського району Миколаївської області.

Любив ігрові види спорту, туристичні походи тощо. А ще його завжди цікавила військова справа. Тож, відслуживши після школи строкову службу, у 2017 році Савінов підписав контракт і став морським піхотинцем.

Побратими з бригади зазначають, що Сергій завжди дбав про близьких та рідних, друзів та просто знайомих, жодного разу не відмовив у допомозі.

“Так склалось, що зовсім нещодавно племінниця Сергія перенесла важку операцію, котра потребувала великих коштів — він перший хто віддавав все до останнього аби врятувати крихітку”, — йдеться в повідомленні на сторінці 36 обрмп у фейсбуці.

Загинув Сергій Савінов 30 серпня поблизу населеного пункту Водяне.

Ховають його 1 вересня у Мар’ївці.

Залишилася мати.

Вересень

1.  Олександр Грицаюк

47-річний боєць 24-ї окремої механізованої бригади ЗСУ імені короля Данила сержант Олександр Грицаюк отримав мінно-вибухове поранення, яке стало для нього смертельним, ще 25 серпня під Мар’їнкою на Донеччині. Лікарі Дніпропетровської обласної лікарні ім. Мечникова зробили все можливе, але відкрите проникаюче поранення живота, пошкоджений кишківник, множинні поранення кінцівок і тулуба не залишили воїнові з Черкащини шансів на життя.

Олександр помер через тиждень, 1 вересня, відкривши сумний мартиролог першого місяця осені. І закривши довгий мартиролог втрат “королівської” бригади, яка понад півроку воювала під Мар’їнкою.

“Це була дуже товариська і позитивна людина… Надійний друг та побратим, який хотів і вмів воювати. В колективі користувався неабияким авторитетом, а до служби ставився відповідально і сумлінно”, – таким згадують сержанта Грицаюка товариші з “двадцять четвірки”.

Олександр Грицаюк народився 7 листопада 1971 року в селі Сарни Монастирищенського району Черкаської області. Мешкав у сусідньому місті Христинівка.

У 1989 році здобув спеціальність електромеханіка, кваліфікацію машиніста пересувної електростанції, згодом, у 2002-му, отримав ще одну кваліфікацію — тракториста-машиніста.

Строкова служба в армії припала на останні два роки існування СРСР.

До 2017 року Олександр працював у локомотивному депо Христинівки.

Поховали бійця в рідному селі Сарни.

Залишилися мати, дружина та четверо дітей.

2. Андрій Проценко

В останній день вересня старшому солдатові Андрію Проценку виповнилося б 25. Але рано-вранці 2 вересня життя молодого хлопця обірвала куля ворожого снайпера… Сталося це по дорозі на пост біля Водяного Донецької області. За годину, близько п’ятої ранку, Андрій помер на руках медиків, не доїхавши до лікарні.

Він народився 30 вересня 1994 року на Вінниччині, в селі Бохоники Вінницького району, де прожив усе життя — до армії.

Андрій закінчив Гніванське училище за фахом “спеціаліст з ремонту автомобілів”. А коли у 2014-му на сході почалася війна, без вагань пішов захищати Батьківщину. Служив за контрактом у 138-й радіотехнічній бригаді Повітряних сил ЗСУ. Згодом був відряджений у 36-ту окрему бригаду морської піхоти ВМС ЗСУ, в якій воював до останнього.

Односельці згадують його як дуже доброго, спокійного хлопця, побратими по службі — як надійного товариша і мужнього воїна, здатного на героїчні вчинки.

Поховали Андрія Проценка в Бохониках. Залишилися батьки та сестра.

3. Едуард Шахов “Шах”

Молодший сержант, парамедик, командир відділення 3-ї роти 2-го батальйону ОЗСП “Азов” НГУ Едуард Шахов народився 12 грудня 1993 року в селі Долинському на Херсонщині. Але значну частину свого недовгого життя провів на Донбасі. Там, у Донецьку, здобув і вищу освіту, закінчивши історичний факультет Донецького національного університету ім. Василя Стуса.

У полку “Азов” Шах служив з літа 2015 року.

“Боєць мав славу сумлінного та здібного воїна, а ще був дуже товариським та надзвичайно щирим хлопцем. В «Азов» пішов служити, бо не міг сидіти, склавши руки, коли українські землі опинилися у лапах окупанта”, – розповіли про Едуарда в Нацгвардії, до складу якої входить полк “Азов”.

Життя Шаха, який назавжди залишився 25-річним, обірвала куля снайпера, яка влучила фактично в серце. Сталося це 4 вересня о 18:33 на Світлодарській дузі, поблизу селища Зайцеве на Горлівському напрямку. Бійця встигли доправити до лікарні Бахмута, але всі зусилля медиків виявилися марними — за годину поранений помер.

Євген став останньою втратою “Азову” перед виходом на ротацію (бійці ОЗСП тримали оборону та атакували на Світлодарській дузі та в районі Горлівки з початку лютого 2019 року).

“Він був безстрашний і дуже мужній. Він завжди був готовий захищати своїх. В одному бою, коли розпочався ворожий обстріл, Шах сказав нам залишатися в укритті, а сам схопив кулемет і пішов відстрілюватися. Ми, звичайно, не залишили його в тому бою. Але він був такою людиною, був готовий віддати життя, прикриваючи інших!” – розповів один з побратимів загиблого на похороні в Долинському, куди провести Едуарда в останню путь приїхало чимало “азовців”.

Залишилися батьки.

Читайте також:
“Залишаємо по собі хороший слід”. Полк “Азов”, його війна і 5-зірковий бліндаж на Світлодарці

4. Михайло Ткачишин

Сержант, гранатометник 5-ї роти 2-го мехбатальйону 53-ї окремої механізованої бригади ЗСУ Михайло Ткачишин не дожив до свого 31-річчя 15 днів.

Він народився 20 вересня 1988 року в Херсоні, а останніми роками разом із сім’єю мешкав на Львівщині.

Відслужив строкову службу, у 2017 році підписав контракт із ЗСУ. Спершу проходив службу у 184-му навчальному центрі, був інструктором. Із квітня 2019-го — у 53 омбр.

Побратими розповідають про нього як дуже товариського і надзвичайно щирого хлопця та здібного воїна.

Михайло загинув 5 вересня: близько 20:30 під час виконання бойового завдання в районі на захід від окупованої Горлівки в нього поцілив снайпер.

Поховали бійця у Херсоні.

Залишилися батьки і п’ятирічний син.

5. Микола Обуховський

Прапорщик, технік-препарист парашутно-десантної служби 1-го окремого батальйону морської піхоти 36 обрмп ВМС ЗСУ імені контр-адмірала Михайла Білинського, Микола Обуховський воював фактично з перших днів бойових дій на Сході. За п’ять із гаком років пройшов найгарячіші точки війни, зокрема Дебальцеве.

Він народився 10 жовтня 1986 року в селі Велика Мечетня Кривоозерського району Миколаївської області. Дуже любив маму, сестру… і Україну. Тому не міг не стати на її захист.

“Я скільки разів говорила – cиночок, не ходи в АТО. А він відповідав – я не можу, теща, не можу. І сказав, що повернеться…” – згадує теща бійця.

А ще Микола дуже любив небо. Тому із захватом освоював парашутний спорт.

“Дуже, дуже гарна людина. Справжній морський піхотинець. Був фахівцем екстракласу. Почав себе розвивати в парашутному спорті. Був фахівцем в тактиці. Загинув, як справжній герой. І це не пусті слова. Це не кліше, це є нашою реальністю зараз”, – розповів один з побратимів бійця.

Прапорщик Обуховський намагався витягти з-під обстрілу юного товариша по підрозділу Олександра Лінчевського, але став жертвою того самого снайпера, роботу якого бойовики прикривали обстрілом зі стрілецької зброї та ВКК.

Обоє морпіхів померли під час медичної евакуації, отримавши смертельні поранення в голову та шию.

Поховали Миколу Обуховського в селі Луч Вітовського району Миколаївщини.

Залишилися мати, сестра, дружина і дворічна донька.

6. Олександр Лінчевський

Сашкові Лінчевському (у соцмережах ін писався як Линчевський) був усього 21. Він народився 16 квітня 1998 року в селі Матусів Шполянського району Черкаської області, у багатодітній сім’ї.

Закінчив Козацьке професійно-технічне училище, відслужив “строчку” — а дізнавшись, що батальйон їде в зону бойових дій, залишився служити далі, підписавши контракт на півтора року.

Матрос, стрілець-помічник гранатометника десантно-штурмової роти 1-го батальйону морської піхоти 36-ї бригади морської піхоти ВМС ЗСУ імені Білинського.

Як розповідають побратими, попри юний вік, Сашко користувався повагою й авторитетом, був сумлінним і відважним воїном, який дуже хотів удосконалюватися у військовій справі.

11 вересня близько 23:00 в районі села Павлопіль Волноваського району на півдні Донеччини Олександр отримав смертельне кульове поранення під час обстрілу українських позицій зі стрілецької зброї та крупнокаліберних кулеметів, яким російські найманці прикривали роботу свого снайпера. Намагаючись витягнути товариша з-під обстрілу, загинув і його побратим Микола Обуховський…

Поховали Олександра Лінчевського в рідному Матусові.

Залишилися батьки, сестри і брати.

7. Валерій Шатурський “Череп”

Молодший сержант, снайпер батальйону спеціального призначення “Донбас” 15-го окремого полку Нацгвардії Валерій Шатурський народився 20 січня 1974 року в Чорнобаївці Білозерського району на Херсонщині. Мешкав у Хмельницькому.

На війні — майже п’ять років.

“Валерій був спокійним та врівноваженим. Любив, щоб усе було чітко та якісно. Між іншим, мав золоті руки та постійно щось ремонтував, будь-то ноутбук чи, приміром, стіл. Усе робив з душею”, – згадує підлеглого майор Артем Івченко.

“Снайпери Національної гвардії України – це особлива каста. Дуже професійні, мовчазні, спокійні, непублічні бійці. Постійно залучаються як снайперські групи для армійців на позиціях по всьому фронту. Ефективно вражають живу силу ворога. Дуже рідко, але, на жаль, і гинуть також від ворожого вогню”, – написав у соцмережі речник МВС Артем Шевченко після загибелі “Черепа”.

Близько 15-ї години 12 вересня під час обстрілу позицій батальйону в Донецькій області Валерія смертельно поранив снайпер з боку так званої “ДНР”.

Поховали бійця в Маріуполі, де мешкають його рідні.

Залишилися дружина та діти.

8. Михайло Цимбалістий

Михайло Цимбалістий народився 29 липня 1985 року в селі Увисла Гусятинського району Тернопільської області, останнім часом мешкав у Тернополі.

Батько хлопця був військовослужбовцем (підполковник запасу), своїх синів він також захопив військовою справою, тож вибір Михайла був очікуваним: у 2010 році він закінчив Національну академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного у Львові, ставши фаховим офіцером.

“Михайло був одним із найкращих курсантів нашої Академії, порядним, дисциплінованим та цілеспрямованим юнаком, справжнім патріотом України. І це не дивно, адже він походить з офіцерської сім’ї, де патріотизм та любов до Батьківщини виховувались із самого народження. Ці якості стали основою його становлення як офіцера-лідера, який завоював авторитет як серед командирів, так і серед бойових побратимів”, — пише у фейсбуці начальник НАСВ Павло Ткачук.

На війні майор Цимбалістий — фактично від самого її початку в 2014-му, брав участь у багатьох ключових боях. Служив у 74-му окремому розвідбатальйоні ЗСУ, був нагороджений найвищою відзнакою воєнної розвідки України — нагрудним знаком “Зірка слави”.

Як друзі дитинства, так і побратими по службі розповідають про нього як про людину із загостреним почуттям справедливості. “Відважним та хоробрим Михайло був ще з дитинства. Його патріотизму навіть дорослі могли позаздрити”, — запевняє класна керівниця Михайла Олександра Чіпак.

“Дуже хороший і простий” — кажуть колишні односельці, “добрий, хоробрий і справжній українець” — відгукуються про майора товариші.

Оскільки Цимбалістий був розвідником, офіційних даних про місце та обставини його загибелі не розголошували. За інформацією маріупольських ЗМІ, воїн загинув поблизу Павлополя на півдні Донеччини від кулі снайпера.

Як інформував пресцентр штабу ООС, за добу 13 вересня внаслідок ворожих обстрілів один військовослужбовець загинув, ще вісім дістали поранення.

Під час прощання з офіцером Цимбалістим на хресті вказано дату смерті – 14.09.2019.

Поховали Михайла на Алеї слави Микулинецього кладовища в Тернополі.

Залишилися батьки, сестра, брат — підполковник ЗСУ та дружина.

9. Максим Кондратюк

14 вересня в Харківському військовому госпіталі внаслідок важких поранень помер старший сержант Максим Кондратюк, військовослужбовець 8-го окремого полку спецпризначення ССО ЗСУ.

Він боровся за життя чотири дні. 10 вересня Максимова група поверталася з виконання бойового завдання в районі проведення операції Об’єднаних сил на Луганщині.

“Максим — мій друг! Він справжній, чесний, відвертий, вірний у всьому і щирий патріот своєї Батьківщини. Ми з ним призвалися на контракт і прийшли в полк майже одночасно. Певний період служили в одному підрозділі. Він зазнав дуже важких поранень. Інший на його місці, певно, відразу б загинув”, – розповів виданню “Армія інформ” побратим загиблого спецпризначенця Сергій.

Максим Кондратюк народився 24 липня 1993 року в місті Красилів Хмельницької області. Останнім часом мешкав у Хмельницькому.

У бойових діях на Сході брав участь з травня 2014 року.

Поховали старшого сержанта Кондратюка на центральному міському кладовищі Красилова.

Залишилися батьки, дружина і донька.

10. Владислав Рой

Владислав Рой народився 30 серпня 1994 року в селі Різдвянка Новомиколаївського району Запорізької області, мешкав також у Запоріжжі.

У ПТУ отримав фах тракториста-машиніста сільгоспвиробництва, працював на фермі.

Прийшов на контракт із ЗСУ навесні 2019 року, після служби в теробороні.  Солдат, стрілець-помічник гранатометника у складі 3-ї штурмової роти 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар” 53 омбр ЗСУ.

Побратими по службі згадують Влада як хороброго воїна й вірного товариша.

У ніч на 17 вересня, близько 3:00, на Горлівському напрямку в районі селища Південне бойовики обстріляли опорний пункт “айдарівців” з РПГ. Від отриманих осколкових поранень 25-річний Рой загинув.

Поховали бійця у рідному селі.

Залишилися мати і сестра.

11. Андрій Сторожук

Андрій Сторожук був призваний до війська в четверту хвилю мобілізації, навесні 2015 року. Брав участь в антитерористичній операції на Сході. А менш ніж через два роки після звільнення з армії, у січні 2018 року, повернувся в ЗСУ — тепер уже на контракт.

Спершу служив на посаді водія протитанкового артилерійського дивізіону у 26-й окремій артилерійській бригаді імені генерала-хорунжого Дашкевича, потім — водієм у Хмельницькому військкоматі. На передову повернувся вже у складі 28 омбр імені Лицарів Зимового походу ЗСУ (старший солдат, механік-водій).

Андрій Сторожук народився 26 лютого 1992 року в селі Педоси Хмільницького району на Вінниччині. А обірвала його життя куля снайпера 24 вересня 2019-го поблизу Мар’їнки.

Поховали 27-річного воїна в рідних Педосах.

У Андрія залишився дворічний син.

12. Олександр Марків “Сумрак” / “Чумак”

Старший лейтенант 38-річний Олександр Марків — перша бойова втрата в бригаді швидкого реагування (4-та бригада оперативного призначення) Нацгвардії, створеної 2016 року за стандартами НАТО. Тож на похорон в Обухів 30 вересня приїхали десятки військовослужбовців 4 БрОП на чолі з комбригом.

Це було незвичайне поховання ще й тому, що воїна проводжали в останню путь не лише сотні земляків, а і його численні побратими по військово-історичному клубу. Почесний салют біля могили віддавали рота почесного караулу НГУ та реконструктори у строях вояків УНР.

Ховали Сашка в закритій труні…

Олександр Марків народився 6 серпня 1981 року в місті Обухів на Київщині.

Навчався в Академії державної податкової служби України в Ірпені (2003, фінансове право), МАУП (2007, облік і аудит). Закінчив військову кафедру (молодший лейтенант запасу).

Юрист, менеджер, митний брокер, фахівець з логістики.

З 2002 року працював на ВВП “Біор”, в Науково-дослідному інституті механічної обробки деревини, ДПІ Обухівського району (2004-2010), на Київському картонно-паперовому комбінаті, ЗАТ “Ерго”.

Відомим у патріотичних колах він став передусім завдяки багаторічній участі у київському військово-історичному клубі “Повстанець”. Спеціалізацією цього клубу є УПА і війська доби УНР, тож Олександра часто можна було побачити у видовищних реконструкціях боїв того часу.

“Повстанці” Сашка кликали “друг Чумак”, тож деякі ЗМІ помилково приписали йому такий позивний і у війську. Проте побратими бійця по бригаді швидкого реагування Нацгвардії розповіли “Новинарні”, що на війні Марків мав позивний “Сумрак”.

Також в патріотичних колах його знали за прізвиськом “Яросвіт” (своє віросповідання сам Марків охарактеризував у фейсбуці як “православний рідновір-язичник”).

Олександр брав активну участь у Революції Гідності, а після початку бойових дійна сході у 2014 році пішов добровольцем до військкомату — й одразу потрапив на фронт. Служив на різних молодших командирських посадах у 72-й окремій механізованій бригаді.

“Пройшов страшні заміси, з яких виходив цілим і неушкодженим, був під Зеленопіллям, в Гранітному…. Завжди був зі своїми вояками в одних окопах, бліндажах, поламаних “бехах”, спалених стайнях… Був впертим і завжди йшов до кінця. Був чудовим другом, побратимом, на якого завжди можна покластися”, – розповідають у ВІК “Повстанець”.

Згодом Марків прийшов у Нацгвардію, пройшовши складний відбір до бригади швидкого реагування. Посада – командир зенітно-ракетного взводу.

“Завжди спокійний, доброзичливий та розсудливий, Олександр був надійним другом для своїх побратимів… Та понад усе він любив свою дружину й маленького сина, заради яких віддав найцінніше”, – розповіли в НГУ.

27 вересня близько 17-ї години під час ворожого обстрілу позиції бригади на Світлодарській дузі Сумрак отримав страшне поранення в обличчя. Воно виявилося смертельним: близько 19:30 Олександр помер під час операції в міській лікарні Світлодарська.

Куля чи осколок міни — дані про те, що саме обірвало життя бійця, різняться. Але важко не відзначити один моторошний збіг. Олександр Марків брав активну участь у зйомках фільму “Холодний Яр. Воля України – або смерть”, продюсованого Всеукраїнською громадською організацією “Не будь байдужим”. У цій стрічці, присвяченій боротьбі мужніх холодноярських воїнів проти російських окупантів сторіччя тому, друг Чумак виконував роль одного з повстанців загону отамана Чорного Ворона. За сюжетом, його герой гине від пострілу в обличчя… “Ми ще тоді не знали, що кадри загибелі українських вояків стануть для Сашка пророчими”, – пишуть  на сторінці ВГО “Не будь байдужим” у фейсбуці колеги Марківа по знімальному майданчику.

У Олександра залишилися батько, бабуся, сестра, дружина та дев’ятирічний син.

Читайте також:
“Пливе кача”. Мешканці Обухова вночі на колінах зустрічали полеглого на Донбасі офіцера НГУ Марківа

13. Володимир Аджавенко “Аджа”

Старший сержант, військовослужбовець розвідувального підрозділу 56-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ Володимир Аджавенко народився 20 травня 1995 року на Донеччині — в Маріуполі.

Захищати свою малу батьківщину від окупанта пішов, коли ще не виповнилося й 20. Був розвідником-навідником батальйону спецпризначення “Донбас” Нацгвардії, пройшов бої біля Широкиного й Мар’їнки. Згодом підписав контракт на службу в 56-й мотопіхотній бригаді ЗСУ.

11 вересня близько 1-ї години дня поблизу селища Піски на Донеччині ворожий снайпер поцілив Володимиру в голову. З надзвичайно тяжким наскрізним пораненням бійця гелікоптером доправили до Дніпра в лікарню імені Мечникова, хірурги якої провели надскладну операцію. Молодий організм Аджі до останнього боровся за життя. Хлопець навіть прийшов до тями й подивився на лікарів…. Проте смерть виявилася сильнішою. Володимир помер 28 вересня близько 23:30.

Поховали героя в рідному в Маріуполі.

Залишилися мати, бабуся, брат, сестра та дружина.

Жовтень

1. Юрій Тишик

Волиняк Юрій Тишик був ровесником Незалежності — народився 27 липня 1991 року в селі Мизове Старовижівського району.

Щоб допомогти родині, їздив на заробітки до Польщі.

У 2015 році проходив військову службу як мобілізований у 93-й окремій механізованій бригаді. Із 2016 року – на контракті. У 2019 році вкотре продовжив контракт із ЗСУ, у 14-й окремій механізованій бригаді, що базується в Володимирі-Волинському.

Старший солдат, військовослужбовець 2-го мехбатальйону.

Увечері 3 жовтня під час чергування на блокпосту на передовій у Луганській області Юрій був смертельно поранений у голову кулею ворожого снайпера.

“Він був щирим, він був справжнім… Він прагнув миру і для цього виборював Перемогу. Він віддав своє життя за те, у що вірив – за Україну, за свободу і честь українського народу”, – написали побратими по бригаді після смерті бійця.

Поховали його в рідному Мизовому. Залишилися дружина і маленький син, мати й сестра.

2. Олег Ремінний

Старший солдат, механік-водій взводу розвідки розвідувальної роти 1-ї окремої танкової Сіверської бригади ЗСУ Олег Ремінний народився 10 грудня 1985 року в місті Шпола Черкаської області.

На військову службу пішов у травні 2017-го, підписавши контракт. І фактично одразу потрапив у зону бойових дій.

За словами директора школи, де він навчався, Олег понад усе любив життя, мріяв про щасливу родину.

Загинув 33-річний воїн 4 жовтня 2019-го у Мар’їнському районі (під селищем Тарамчук), внаслідок ворожого обстрілу. За даними пресцентру ООС, цей район російські найманці обстрілювали з РПГ та стрілецької зброї.

Поховали Олега на Шполянському міському цвинтарі.

Залишилися мати, брат та донька.

3. Іван Дейкун

На Покрову старший солдат Іван Дейкун планував поїхати додому, у відпустку. Йому не вистачило до від’їзду буквально кількох днів… 6 жовтня близько четвертої години дня бойовики обстріляли позиції 28 омбр ЗСУ в районі міста Красногорівка на Донеччині з кулемета. Кулі калібру 7,62 мм прошили грудну клітку Івана в кількох місцях.

Побратими встигли винести його з позиції й занести в реанімобіль, але внаслідок сильного крововиливу в легені боєць помер за лічені хвилини.

Іван Дейкун народився 23 липня 1978 року в селі Іллінецьке на Вінниччині, але мешкав у Новоукраїнці Кіровоградської області. Працював на аграрних підприємствах.

З квітня 2018 року проходив службу за контрактом у 179-му об’єднаному навчально-територіальному центрі військ зв’язку, потім — у Новоукраїнському РВК (радіотелефоніст вузла зв’язку та телеформатизації).

Після цього понад рік виконував завдання в зоні ООС (Новотроїцьке, Богданівка, Маріуполь) у складі 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу, де служив на посаді заступника командира бойової машини — навідника-оператора 1-го механізованого батальйону.

Поховали воїна на Алеї героїв міського цвинтаря Новоукраїнки. Залишилися мати, дружина та 16-річний син.

4. Юрій Волк

У 2014-му, коли почалася російсько-українська війна, Юрій саме закінчував школу. Хлопець народився 10 вересня 1997 року в селі Себине Новоодеського району на Миколаївщині. Зростав у багатодітній сім’ї: усього їх у батьків було восьмеро. Дітей виховувала мати.

У жовтні 2016 року юного Волка призвали на строкову службу, після якої він вирішив залишитися у війську й підписати контракт.

Старший матрос 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ імені контрадмірала Михайла Білинського.

Після поранення 2018 року морпіх певний час проходив лікування, але коли одужав — знову повернувся на фронт.

10 жовтня під час ворожого обстрілу старший солдат Юрій Волк знову був поранений (за попередньою інформацією, працював снайпер), але на цей раз — смертельно.

5. В’ячеслав Кубрак

Серед військовослужбовців 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ прапорщик В’ячеслав Кубрак був відомою людиною – брав участь у миротворчій місії в Косові, виходив із Криму, у вересні 2014-го вже воював під Маріуполем.

Про командира інженерно-саперного взводу, на особистому рахунку якого – не одна сотня бойових розмінувань, у 2017 році писало “Військо України“.

В’ячеслав Анатолійович Кубрак народився 11 квітня 1986 року в селі Миролюбівка Нововоронцовського району Херсонської області.

Під час служби у складі українського миротворчого контингенту в Косові Кубрак – водій тягача на базі “Уралу” – брав участь у порятунку авто польських миротворців, які не впоралися з керуванням, звалилися в гірську прірву та зависли на дереві.

Згодом, 2008 року, В’ячеслав у складі інженерно-саперного загону 17-ї танкової бригади ліквідовував наслідки техногенної катастрофи на 61-му арсеналі ЗСУ в Лозовій на Харківщині – пожежею тоді було охоплено майже 400 гектарів арсеналу, де на зберіганні — понад 90 тисяч тонн боєприпасів.

Підрозділ, в якому служив Кубрак, розміновував прилеглі території з 2009-го по 2012 рік. Славко отримав там контузію.

“Як людина віруюча, він ніколи не довіряв забобонам. Проте один випадок дещо змінив його погляди. Сталося це у п’ятницю, 13-го.
З перевіркою до Лозової приїхав представник Генерального штабу. Поважний гість захотів на власні очі побачити чим займаються сапери. На карті тицьнув пальцем у ділянку, на яку волів поїхати. Дві години комбат умовляв «інспектора» змінити маршрут, пропонуючи більш безпечне місце. Однак той уперто наполягав на своєму. Та великі зірочки роблять великі справи. «Генштабівця» на об’єкт повіз Вячеслав Кубрак на гусеничній техніці ІМР-2. При проїзді через небезпечну ділянку під машиною вибухнула міна 82-го калібру. У результаті Кубрак отримав контузію, а полковник довго не міг оговтатися. Проте весь екіпаж залишився живим!” – ішлося в матеріалі “Війська України”.

Наступним місцем служби В’ячеслава був Крим, куди В’ячеслав поїхав за своїм коханням – офіцером-вихователькою в одній із військових частин Іриною. На півострові Кубрак і вступив до лав 36-ї бригади військ берегової оборони (місце дислокації — селище Перевальне).

У складі 36-ї бригади В’ячеслав двічі брав участь у міжнародних військових навчаннях “Сі бриз”.

У лютому-березні 2014-го він зі своїм підрозділом перебував у блокаді в ППД після вступу на півострів російських окупантів.

Кубрак згадував, що тоді Перевальне, можливо, було єдиним кримським містечком, де на будівлях військової установи майоріли синьо-жовті прапори. Потім командир частини Стороженко здав окупантам автомобільний парк і зброю, а своїм підлеглим “рекомендував” запастися палицями та металевими щитами…

Із понад 900 бійців особового складу 36-ї бригади на материкову Україну повернулися лише 140. Серед них – Кубрак.

У вересні 2014 року В’ячеслав у складі батальйону морської піхоти пройшов бойове хрещення поблизу селища Гранітне, що на північ від Маріуполя. Тоді ще не обстріляні “кримчани” відразу потрапили під шквальний вогонь російської важкої артилерії, “градів”.

У друге відрядження на охоплений війною Донбас В’ячеслав поїхав уже командиром інженерно-саперного взводу, знову в сектор “Маріуполь”.

“Це трапилося вночі поблизу селища Лебединське. Кубрак разом зі своєю командою вийшов на чергове завдання. Крок у крок, слухаючи повітря, сапери просувалися вперед, обстежуючи територію. Захопившись «тихою» роботою, бійці не помітили, як наблизилися до ворожих окопів. Аж раптом почули цікаву розмову. Окупант рацією передавав поплічнику інформацію про встановлені ними мінні пастки, а також маршрути, якими заплановано здійснити набіг на «хунту» найближчого недільного ранку. Те базікання «орків», за словами Вячеслава, стало справжньою знахідкою для наших саперів. Тож вони вирішили повернути, як-то кажуть, сепару — сепарове. Крадькома зняли ворожі міни та виставили їх на ті маршрути, якими мала рухатися диверсійна група. Для багатьох окупантів той ранковий похід був останнім”, – ішлося в статті “ВУ”.

За даними видання, 2016 року взвод В’ячеслава Кубрака першим вступив на східну околицю Широкиного, з якої після двох років окупації пішли озброєні бандитські формування.

“Хочу попити води з криниці, — згадував В’ячеслав, — а поруч на мене «дивиться» хвіст протипіхотної міни натискної дії. Акуратно дістаю та читаю маркування: «Російська Федерація. 2013 рік». Тільки з одного невеличкого двоповерхового будинку ми «зняли» 27 прихованих «сюрпризів»! На жаль, одна міна розірвалася. Тоді наш побратим зазнав поранення”.

У липні 2019 року В’ячеслав Кубрак одружився. Три місяці він сяяв від щастя… А 8 жовтня, виконуючи чергове бойове завдання з проведення інженерної розвідки в зоні ООС, підірвався на невідомому вибуховому пристрої.

Лікарі боролися життя воїна три дні. Смерть виявилася сильнішою.

В’ячеслав помер у Дніпровській обласній клінічній лікарні ім. Мечникова 11 жовтня.

“Мій Славік був янголом на землі – чесний, щирий, добрий, надійний! Ми так довго шукали одне одного, сьогодні рівно три місяці, як одружилися.
Подякуйте від мене і родини всім, хто боровся за життя Славіка, хто молився, бажав одужання. Не судилося… Нас розлучила ця клята війна”, – передала через волонтерів дружина Кубрака Анастасія.

Поховали морпіха в рідній Миролюбівці.

6. Юрій Громович

Перед полуднем 15 жовтня під Авдіївкою на Донеччині від кулі ворожого снайпера загинув солдат 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ імені кошового отамана Івана Сірка Юрій Громович.

36-річний Громович був стрільцем – помічником гранатометника. У 2014-2015 роках служив у ЗСУ за мобілізацією (третя хвиля). Воював у районі н.п. Трьохізбенка й Щастя. 29 березня 2019-го повернувся на військову службу, підписавши контракт.

“…Вичікуючи, ніби хижаки здобич, кати вистрілили тоді, коли боєць глянув у бійницю. Перший постріл був у залізний щит, другий – у Юрія. Ворожі позиції на цій ділянці фронту недалеко від наших, тож нелюдам знадобилась мить, аби здійснити підступний план. Куля влучила у шию і вийшла через грудну клітину. Побратими оперативно евакуювали бійця. Вже через кілька хвилин він був у санітарній машині, але поранення виявилось важким, несумісним з життям. Юра помер…” – розповіли в підрозділі.

Юрій Володимирович Громович народився 18 липня 1983 в Харкові, працював на заводах.

Веселий. Прямолінійний. Чудовий сім’янин. Без шкідливих звичок. Патріот. Сміливець. Самовідданий і виважений. У дитинстві мріяв стати військовим, став ним у зрілості й загинув воїном – це те, що згадують і говорять про Юрія Громовича друзі родини й побратими з 92 омбр.

Поховали воїна в Харкові, на Алеї слави Безлюдівського кладовища (№18), під черговим синьо-жовтим прапором.

Залишились батьки, дружина та 6-річний син, який цього року став першокласником.

Близькі кажуть: робитимуть усе, аби хлопчик не забув батька та пам’ятав, що той був героєм.

7. Ярослава Никоненко

Никоненки з Миргорода – напевно, перша українська родина, в якій на війні з Росією загинули батько й дитина. При цьому – не син. Донька…

Ярославі Никоненко було 36. Для матері звістка про її смерть саме на передовій стала окремим шоком: Слава не розповідала рідним, що їде на фронт.

Але 15 жовтня ця новина вразила і дім Никоненків у Миргороді, й усю Україну: жінка-військовослужбовець Ярослава Никоненко зі 101-ї бригади охорони Генштабу ЗСУ близько 15:30 загинула під Мар’їнкою на Донеччині від кулі ворожого снайпера.

Ярослава Никоненко народилася в Миргороді 25 серпня 1983 року.

Її батько Сергій Никоненко був буровиком, ветераном Афганістану, армійським волонтером, воїном батальйону “Айдар”. Позивні – Косичка й Сивий. Загинув 18 січня 2015 року внаслідок обстрілу російськими окупантами з РСЗВ “Град” села Трьохізбенка в Луганській області. Прикрив собою комплекти набоїв, чим вберіг не одне життя побратимів…

Саме після смерті батька красуня Ярослава з волонтерів пішла до війська.

Спершу – після навчання в “Десні” – до ДУК “Правий сектор”. Воювала в районі шахти “Бутівка” у військовій розвідці.

Закінчила дві снайперські школи.

Контракт із ЗСУ підписала 2018 року. Служила в 101-й бригаді – це елітне з’єднання з ППД в Києві, яке підпорядковується безпосередньо начальнику Генерального штабу. Але всидіти в столиці і задовольнитися “селфачами” у камуфляжі Слава не могла: жінка прагнула воювати за Україну і мститися за батька. Тож була прикомандирована під Мар’їнкою до 28-ї механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу.

“У неї був внутрішній стрижень, який нікому не під силу було зламати. Нею рухала помста. Це була перша офіційна ротація Ярослави в зону бойових дій”, – розповіла газеті “Факти” сестра Ярослави Богдана, також волонтерка і військова.

Енергійна, відповідальна та активна – такою Ярославу запам’ятали вчителі в Миргороді. Дівчина навчалася в неповній середній школі №4, потім у середній школі №1. Була лідером класу, організатором всіх шкільних активностей та вечорів відпочинку. Любила фізкультуру, брала участь в спортивних змаганнях. Однокласники згадують її як авторитетну, доброзичливу, помічну, скромну та справедливу.

Здобувши дві вищі освіти – економічну і юридичну, Ярослава жила й працювала в Києві. Мала хорошу роботу в одному зі столичних ресторанів, непогано заробляла, здійснила свою мрію – купила квартиру в столиці, незадовго до загибелі виплатила за неї кредит.

За словами сестри Богдани, солдат Ярослава Никоненко воювала під Донецьком як снайпер: “У Мар’їнці, на тій позиції, яку вона займала, не один військовий загинув – вона добре прострілюється. Там відстань між снайперами з обох сторін становить всього один кілометр. Ярослава намагалася вичислити супротивника, що стріляє з окупованої території… Наскільки я знаю, займати ту позицію, де була сестра, ніхто не хотів. Снайпер з окупованої території в тій місцевості давно кошмарить наших бійців. Ярослава хотіла це припинити. Так вони тиждень стежили один за одним. «Або я його, або він мене», – сказала сестра, йдучи 15 жовтня на бойове завдання. Ворог виявився більш влучним…”

Життя Ярослави Никоненко обірвав постріл у голову.

Залишились мама, сестра і 13-річна донька Софія, яка жила в Миргороді.

Після прощання у військовій частині в Києві народну героїню поховали на цвинтарі в Миргороді, поруч із батьком. На Алеї Героїв.

8. Степан Криль

Морпіхові Степану Крилю було 26. Він народився 14 грудня 1992 року в селі Байдівка Старобільського району Луганської області.

Загинув – на Донеччині. Увечері 16 жовтня на позиції поблизу села Водяне у Приазов’ї (Волноваський район) життя воїна 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ обірвала куля ворожого снайпера.

“Влучив снайпер. Він був у тяжкому стані… Серце його запускали п’ять разів”, – розповів один із побратимів.

Степан виховувався в інтернаті як сирота. У 2012 році закінчив профліцей у місті Щастя на Луганщині. Працював на фермерському підприємстві в рідному селі.

У Збройних силах України — з 2015 року. Пішов захищати суверенітет України і волю рідного Донбасу. Звання у ВМСУ — старший матрос.

Волонтери, які постачали Криля (а через високий зріст і розмір ноги одягнути-взути його було непросто), називали Стьопушку “найдобрішої душі людиною”.

Кажуть, за ним, як за дитиною, стежила і медик 36 обрмп Ірина Шевченко. Вона загинула під обстрілом там само, біля Водяного, коли окупанти підбили санітарний “Хаммер” бригади імені Білинського з ПТРК.

Поховали Степана Валерійовича Криля на Алеї Героїв військового кладовища в селі Чмирівка біля Старобільська.

Залишилися син і тітка.

9. Віталій Носкевич

25 жовтня на всій території Коломийської територіальної громади було оголошено днем жалоби – в місті ховали полеглого на Донеччині 35-річного військовослужбовця Віталія Носкевича.

Сержант 28 омбр імені Лицарів Зимового походу ЗСУ Носкевич загинув 22 жовтня під Красногорівкою від кулі ворожого снайпера.

Віталій Михайлович Носкевич народився 10 серпня 1984 року в Коломиї на Івано-Франківщині.

Тривалий час працював на заробітках за кордоном. У 2017-му підписав контракт на військову службу.

“Він був надзвичайно веселою, доброзичливою дитиною, – розповів журналістам учитель Віталія Іван Дмитерко. – Запам’яталося, як він на 8 Березня не забув про дівчат, жінок (а педагогічний колектив це в основному жінки) і для всіх купив маленькі квіти. Подарував їх кожній дівчині, не шкодуючи грошей на емоції і їхні посмішки”.

Поховали воїна на Алеї Слави міського кладовища Коломиї. Залишилися батько і брат.

Листопад

1. Герман Бродніков “Фріц”

Герману Броднікову з 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ імені кошового отамана Івана Сірка було 23. Він народився 28 березня 1996 року в селі Клугино-Башкирівка, підпорядкованому Чугуївській міськраді. Саме там базується 92 омбр.

У 2015-му Герман закінчив Чугуєво-Бабчанський лісний коледж. Односельці згадують його як доброго, привітного й щирого хлопця, дуже працьовитого. Він завжди дуже допомагав матері й піклувався про сестру, як єдиний чоловік у сім’ї.

У квітні 2016 року Бродніков підписав контракт зі Збройними силами. Старший солдат, навідник ПКМ (кулемета Калашникова).

“Герман Бродніков «Фріц» — останній старожил нашого взводу зі старого колективу, решта порозбігалися хто де. Із Фріцом довелося бути і в Мар’їнці, і на околицях Авдіївки. Все було… В одній з останніх розмов він казав, що буде на контракті доки війна…” — написав у фейсбуці Андрій Чорний, побратим Германа по 2-го взводу 1-ї механізованої роти 1-го батальйону 92 омбр.

“Ми служили з Германом на одному опорнику… Він був дуже товариським, націоналістично налаштованим. Прихильник “Нацкорпусу”. Хотів наче в [полк НГУ] “Азов” піти, але обрав таки “домашню” бригаду ЗСУ”, – розповів “Новинарні” Андрій Чорний.

“У бойових діях Герман був дуже хвацьким. Ніколи не задкував.

Навіть там, де треба було іноді не стріляти, то провокував їх перший. Завжди насипав”, – з усмішкою згадує побратим.

Раніше Фріц був при Чорному на посаді гранатометника, працював з АГС, “але по факту і кулеметником теж”.

Невдовзі Герман сподівався одружитися: 18 жовтня кохана дівчина Ірина сказала йому “так”, і боєць планував одягнути їй на палець обручку під час наступної відпустки.

Не судилося.

7 листопада зведене відділення виконувало завдання із забезпечення підрозділу лісом-кругляком для інженерного обладнання позицій неподалік шахти “Бутівка” (а точніше – на позиції “Зеніт” поблизу Донецького аеропорту). Близько 12:20, коли військовослужбовці вивантажували деревину поблизу ВОПу, з ворожого боку пролунало два постріли з ПТРК.

Одна з протитанкових ракет влучила в автомобіль “Урал”, біля якого працювали воїни. Герман Бродніков загинув на місці. Ще троє бійців зазнали численних поранень (наступного дня один із них, Геннадій Моторін, помер в шпиталі).

Поховали Германа в рідній Башкирівці, що є частиною Чугуєва.

Залишилися мати, сестра й наречена.

2. Геннадій Моторін

37-річний солдат Геннадій Моторін був серед тих бійців 92 омбр, які отримали поранення 7 листопада на “Зеніті” під час розвантаження злощасного “Уралу”, підбитого ракетою російських найманців. Він був “найважчим”: опіки, множинні осколкові поранення, переломи кісток.

Медики боролися за життя воїна весь день і всю ніч, проте смерть виявилася сильнішою — 8 листопада Геннадій помер у шпиталі.

Моторін воював за свою малу батьківщину. Народився 8 січня 1982 року в Краматорську Донецької області.

“Завжди дуже веселий і добрий”, — кажуть про Гену родичі та друзі. “Своєю щирістю та відкритістю заряджав побратимів”, — підтверджують у бригаді.

Одружившись, Геннадій певний час прожив на Закарпатті. Там у нього народився син, якому нині 8 років. Проте шлюб не склався — і чоловік повернувся на рідну Донеччину, мешкав у селищі Софіївка під Краматорськом.

Контракт зі Збройними силами України підписав у лютому 2019 року. Служив на посаді сапера механізованого батальйону.

“Він був вірним другом, завжди міг підставити своє плече, дати потрібну пораду. Приймав бої під Авдіївкою, стояв поблизу шахти “Бутівка”, — розповів виданню “Східний проєкт” побратим загиблого Олександр Форгов.

Відомо також, що батько Геннадія помер дев’ять років тому, а мама – більше року назад. Він був найстаршим із чотирьох дітей у сім’ї.

Поховали загиблого бійця на Іванівському кладовищі Краматорська, поруч із могилами батьків.

Залишилися двоє сестер і брат.

3. Юрій Хомік

Солдат Юрій Хомік з Волині нещодавно відзначив своє 56-річчя. Він народився 1 листопада 1963 року в селі Зимне Володимир-Волинського району. Тож і служити пішов до 14-ї окремої механізованої бригади ЗСУ імені князя Романа Великого, яка дислокується у Володимирі.

З початку війни це був другий похід Юрія у Збройні сили. На контракті він служив із 20 листопада 2017 року.

Односельці зізнаються, що для них рішення Хоміка “піти в АТО” стало певною несподіванкою. Але він на запитання “чому?” відповідав просто: “А хто ж воювати буде?”

Юрій був доброю й товариською людиною з великим почуттям обов’язку. Мав контузію, підлікувався — і повернувся на передову.

14 листопада солдат Хомік отримав смертельне кульове поранення внаслідок обстрілу позицій ЗСУ в Попаснянському районі на Луганщині. Бійця встигли доправити до лікарні міста Гірське, але під час здійснення реанімаційних заходів він помер.

Поховали Юрія в Зимному, поруч із могилою батька.

Залишилися мати і дочка.

4. Артем Соколов

Сержант 14-ї окремої механізованої бригади ЗСУ імені князя Романа Артем Соколов загинув у Луганській області 16 листопада – через 10 днів після свого 32-го дня народження. Фатальним для воїна виявився постріл ворожого снайпера в районі селища Кримське.

Артем народився 6 листопада 1987 року в селі Сущани Кагарлицького району Київської області. У 2006-му закінчив у Ржищеві гуманітарний коледж (вчитель трудового навчання, креслення, фізкультури). Після строкової служби в армії працював водієм, охоронцем на приватних підприємствах у Києві. Із 2012 року – водій-експедитор, згод – менеджером з логістики в компанії з доставки води “Райське джерело”.

У 2015-2016 роках проходив службу в ЗСУ за мобілізацією, воював. Після ДМБ знову працював на “Райському джерелі”. Однак нещодавно повернувся в Збройні сили на контракт. Служив у 1-му мехбатальйоні 14 омбр.

Залишилися дружина і двоє дітей.

5. Євген Коростельов

Полковник Євген Коростельов – третій загиблий командир бригади від початку російсько-української війни (після Олександра Радієвського та Павла Півоваренка).

Під час поховання 20 листопада в рідних Сумах тіло офіцера везли на лафеті гармати – відповідно до нового церемоніалу, який передбачає такі почесті для загиблих кавалерів ордена Богдана Хмельницького. Коростельов мав двох “Богданів”: ІІІ ступеня – ще з липня 2015 року, ІІ ступеня – нагороджений посмертно, 19 листопада 2019-го. Цього дня командир 128 огшбр ЗСУ помер у лікарні Харкова після важкого поранення, отриманого 12 листопада на передовій, у районі Новотроїцького на Донеччині.

Євген Володимирович Коростельов – корінний сумчанин. Він народився 9 жовтня 1978 року, закінчив у Сумах школу і ракетно-артилерійський інститут. Після випуску з військового вишу став до лав 25-ї повітрянодесантної бригади на Дніпропетровщині як командир взводу і віддав “двадцять п’ятці” понад півтора десятки років життя. Станом на 2013-й був у бригаді командиром самохідного артилерійського дивізіону. Війну з Росією зустрів у званні полковника.

У червні-липні 2014-го артилерист Коростельов брав участь в операції з блокування та визволення Лисичанська й Сєвєродонецька на Луганщині: САДн під його командуванням підтримував вогнем парашутно-десантні підрозділи бригади та придані підрозділи інших частин.

Того ж року Коростельов воював у районах н.п. Рубіжне, Красний Лиман, Слов’янськ, Краматорськ, Дебальцеве, Шахтарськ, Вуглегірськ, Нижня Кринка.

Із січня по березень 2015-го Євген брав участь у боях біля Олександрівки, Авдіївки, Опитного, Водяного, опорного пункту “Зеніт”. Так, лише 22 січня ударами артилерії 25-ї бригади було знищено два ворожі танки, бойову машину піхоти, бронетранспортер та чотири протитанкові гармати з розрахунками та тягачами, чотири автомобілі та склади з артилерійськими боєприпасами в селищі Спартак, значну кількість особового складу російських окупантів та їхніх найманців. Під час бойових дій поблизу Спартака Коростельов отримав контузію.

“Він пройшов усі гарячі точки, які були в бригади, починаючи з першого застосування артилерії в Рубіжному… Завжди був попереду”, – пригадує Євгена командир бригадної артилерійської групи 25 опдбр Сергій Сорока. За словами побратимів, полковник Коростельов понад усе цінував людей, людські життя.

Надалі бойовий офіцер став начальником артилерії – заступником комбрига 25-ї повітрянодесантної бригади. А 128-му закарпатську гірсько-штурмову бригаду Євген Коростельов очолив буквально за місяць до загибелі.

10 листопада полковник під об’єктивами фронтових кореспондентів оглядав ввірену йому ділянку фронту в районі Богданівки і Петрівського після відведення військ. Через два дні під час перевірки сусідніх позицій та вивчення обстановки комбриг дістав поранення, яке стало фатальним.

За даними зі штабу ОС, стався підрив групи військових на міні. Відповідним є і характер поранень. Водночас дехто в бригаді вважає, що це міг бути й обстріл.

“У самій бригаді він побув практично тільки три тижні. Приїхав, оглядав ці позиції, і там сталася ця трагедія. Позиції насправді досить небезпечні, тому що це лінія фронту і там є місця, куди могла зайти ДРГ. Або це стара міна – ми цього не знаємо”, – сказала в коментарях журналістам пресофіцер ОК “Північ” Олена Мокренчук.

Водночас Євген Бондар, заступник командира 128-ї бригади, розповів таке: “Робочих версій у слідства дві – або вибух невідомого мінно-вибухового пристрою, або обстріл зі сторони противника. Тому що є розбіжності. Один чув звуки зі сторони противника, але характер отриманих поранень указує на дещо інше. Коли проведуть експертизу осколків і з’ясують, фрагменти якого це боєприпаса, тоді можна говорити предметніше”.

Бондар також визнає, що полковник Коростельов тому й загинув, що не ховався за спинами солдатів:

“Командирські, вольові якості він мав просто надзвичайні. Якщо він щось говорив – він сам показував приклад, робив це сам. Це був взірець офіцера Збройних сил України.

Дуже грамотний, дуже толковий як командир, і просто хороша людина”.

…Здавалося, 41-річний воїн виживе. Пресофіцери говорили про важкі поранення старшого з групи офіцерів, “але він живий”. У мережу злили фото з пошкодженою лівою ступнею і майже відірваною правою ногою, яка після вибуху трималася на чесному слові. Потім із ВМКЦ Північного регіону повідомляли навіть, що ногу вдалося врятувати. Однак 19 листопада полковник помер.

Похоронна процесія з труною на лафеті пройшла центральною вулицею Сум, Соборною. Далі – Кадетський корпус, колишнє училище та інститут артилерії, де свого часу навчався Євген. Містяни утворили “живий коридор” на честь полеглого земляка.

Поховали героя на Алеї Слави Центрального кладовища міста Суми.

Залишилися дочка, син та дружина, якій вручили другий орден Богдана Хмельницького, заслужений Євгеном ціною свого життя.

Футбольні ультрас в Ужгороді вшанували пам’ять загиблого командира 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ полковника Євгена Коростельова.

“Кров Героїв кличе до помсти” – банер із таким написом вивісили футбольні фанати в Ужгороді на матчі “Минай” – “Оболонь”, запаливши фаєри. На табло висвітилася чорно-біла світлина комбрига Коростельова.

6. Олексій Капустян “Капуста”

Олексієві Капустяну із 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ було 26 років. Він народився 18 жовтня 1993-го.

Позивний “Капуста”, або ж “Качан”, протягом довгих років війни багато разів ходив під смертю. Постійно намагався бути на самій передовій. Загинув він 29 листопада біля седа Водяне в Мар’їнському районі на Донеччині.

Олексій готував окоп на своєму опорному пункті, коли з боку ворога почався кулеметний обстріл. Капустян піднявся до свого кулемета і відкрив вогонь у відповідь. Снайпер окупантів цього й чекав: його постріл став для бійця смертельним, уразив серце.

За словами знайомих полеглого, Капустян був висококваліфікованим воїном, інструктором, володів різними видами зброї.

“Це був ідейний і хоробрий боєць. Він справді знав, що воює за Україну. Його не цікавили гроші, посади, кар’єра. Лишень Україна була в його душі. Він удень копав окопи, а вночі стояв на посту. Він не жалівся на побутові умови, а вперто воював, воював”, – написав про Капусту в ФБ воєнкор Михайло Ухман.

Ще навесні і влітку Капуста воював під Мар’їнкою в лавах 24-ї механізованої бригади імені короля Данила. Коли ж 24 омбр вивели на ротацію, а в Олексія закінчився контракт, він підписав новий контракт із ЗСУ та став до лав 8-го батальйону 10-ї бригади – щоб залишатися на передовій. Там же, в Мар’їнському районі.

“Ми разом служили у квітні, жили в одній кімнаті, разом заступали в “секрет” уночі. За цей місяць я зрозумів, що Капуста був дійсно хороший хлопець. Якщо він щось сказав – зробить, завжди казав те, що думав, був чесний. Був влучним стрільцем з СПГ і трохи мене навчив цієї справи. Готував смачний шашлик”, – розповів “Новинарні” побратим Олексія по “двадцять четвірці” Андрій Шелег.

На війні Капустян був із 2014 року. Контракти підписував кілька разів. Устиг послужити в 2-му окремому батальйоні територіальної оборони Рівненської області “Горинь”, 30-й і 24-й бригадах, 130-му окремому розвідувальному батальйоні.

“Він був справжнім Воїном, надійним побратимом, чуйним другом. Завжди дуже відстоював справедливість, мав тонке відчуття гумору, ніжно любив тварин, які жили разом з нами на ВОПі”, – згадує Віктор Сусак, який служив із Капустою в 30 омбр у 2015-2016 роках.

Родом Капустян із села Кринички Гощанського району Рівненської області. Там і похований з почестями.

Залишились мати і трирічна донька.

Грудень

1. Дмитро Каплунов

Біографії та послужні списки таких воїнів, як правило, залишаються засекреченими на довгі роки. Достатньо вказати місце служби: Центр спеціальних операцій СБУ “Альфа”. Снайпери, диверсанти, “спецура” – все це про “альфачів”. Вони діють на лінії фронту та за цією лінією, з ворожого боку, протягом усієї війни на Донбасі. Рідко – гинуть. Ще рідше ці втрати стають надбанням ЗМІ.

1 грудня пресцентр штабу ОС повідомив про двох військових, які, начебто відбиваючи диверсійно-розвідувальну групу противника, підірвалися на невідомому вибуховому пристрої. “З метою перекриття шляхів висування та можливого відходу ворожих диверсантів командиром підрозділу, що виконує завдання на Донеччині, було застосовано черговий резерв”, – заявляли у штабі. Від отриманих поранень військові померли на місці підриву.

Однак ще до того із соцмереж стало відомо, що напередодні на Донбасі загинули двоє воїнів ЦСО “Альфа” –  Дмитро Каплунов і Денис Волочаєв.

Пресцентр СБУ не підтверджував ці втрати. Як з’ясувалося, один із військових після “виходу” залишився на боці бойовиків, група не змогла його евакуювати…

За даними з неофіційних джерел, офіцери Каплунов і Волочаєв були снайперами, діяли в групі з кількох (напевно, чотирьох) осіб та загинули в “сірій зоні” у районі села Староласпа на Донеччині.

Пораненого Волочаєва евакуювали побратими, однак у процесі евакуації він помер. Забрали також частину озброєння й важливі речі. Каплунов загинув на місці. Його мусили лишити на боці “сепарів”, як і частину зброї й амуніції.

Бойовики довго не віддавали тіло Дмитра. Поховали його в Києві після урочистого прощання в СБУ аж 9 грудня. Серед численних нагород Каплунова можна було побачити й орден “За мужність” ІІІ ступеня (указ від жовтня 2017 року).

За час, що минув від їхньої загибелі, підполковникам Каплунову й Волочаєву було присвоєно звання полковників та Героїв України із “Золотими Зірками”. Ми можемо лише уявляти рівень задач та кількість ворожих “скальпів” в активі цих молодих іще чоловіків.

Дмитро Віталійович Каплунов народився 4 грудня 1980 року.

Його батько і молодший брат – також військовослужбовці (батько – офіцер Державної прикордонної служби України).

На фронті виконував завдання із контрдиверсійної та контрснайперської боротьби.

Ще згодом з’ясувалося, що Каплунов був засекреченим свідком у кримінальній справі проти п’ятьох екс-“беркутівців”. Про це на засіданні Святошинського райсуду Києва, який розглядає справу про масові вбивства на Майдані 20 лютого 2014 року, розповів суддя Сергій Дьячук.

“На жаль, маємо повідомити учасників процесу, що серед свідків обвинувачення був допитаний свідок, який був легендований ім’ям “Дмитро”. У зв’язку з трагічними подіями ми маємо можливість, на жаль, розкрити його дані — це Дмитро Каплунов, Герой України. Він став Героєм України посмертно, виконуючи свої службові обов’язки”, – сказав суддя.

Читайте також:
“Неназвані Кріси Кайли цієї війни”: волонтер порівняв загиблих офіцерів “Альфи” з найрезультативнішим снайпером в історії США

2. Денис Волочаєв

…37-річний Денис Волочаєв, який ходив із Дмитром Каплуновим у “сіру зону” під Староласпою, після підриву 1 грудня (30 листопада?) помер не одразу, а під час евакуації. Із ним попрощалися в Києві та поховали вже 3 грудня.

Денисова біографія подібна до Дмитрової, з яким вони служили разом у ЦСО “Альфа” СБУ (Волочаєв – на рік полодший): виконував у зоні АТО/ООС “завдання із контрдиверсійної та контрснайперської боротьби”, мав ордени “За мужність” ІІІ ступеня (указ від серпня 2016 року) та ІІ ступеня (указ від березня 2018-го), численні відомчі нагороди. Вже по смерті став полковником і героєм України.

Денис Олександрович Волочаєв народився 23 грудня 1981 року, з Луганська, мешкав у місті Ірпінь під Києвом.

2003 року закінчив Академію державної податкової служби в Ірпені.

Був володарем Кубка України 2018 року з практичної стрільби (карабін).

У спецслужбі наголосили, що всебічно підтримають родини загиблих офіцерів та не залишать близьких наодинці з горем. І – помстяться.

3. Дмитро Темний

7 грудня в районі Золотого на Луганщині внаслідок ворожого обстрілу загинув молодший сержант 72-ї окремої механізованої бригади ЗС України Дмитро Темний.

“…Обірвалося життя нашого бойового побратима, надійного друга, воїна бригади Чорних Запорожців молодшого сержанта Темного Дмитра Вікторовича. Непоправна втрата для кожного з нас…” – ішлося в 72 омбр.

Дмитрові Темному було 28 років. Родом він із села Малий Бузуків Смілянського району Черкаської області, народився 7 лютого 1991 року. Жив у селі Хацьки Черкаського району.

На війну пішов удруге.

У воїна залишилися дружина і трирічна донька.

Похований у Хацьках.

4. Андрій Войтович

9 грудня близько 22:00 у районі міста Золоте на Луганщині, біля Хутора Вільний, внаслідок підриву на невідомому вибуховому пристрої під час переміщення на позиціях в межах взводно-опорного пункту загинули три воїни 14-ї механізованої бригади ЗСУ – Андрій Войтович, Віктор Пруський і Сергій Сирота. За повідомленнями ЗМІ з посиланням на співслужбовців загиблих, вибух на ВОПі стався в результаті детонації протитанкового мінного шлагбаума під час мінометного обстрілу.

Молодший сержант Андрій Войтович народився 1990 року в селі Квітневе Рожищенського району на Волині. Мешкав у Луцьку.

Його дружина – волонтерка з організації “Волинь SOS” Світлана Войтович (Чернобаєва), яка переселилася до Луцька із Краматорська з двома дітьми від першого шлюбу. Активно займалася волонтерством, допомагаючи українським військовим. З Андрієм побралася у 2017 році.

Після прощання у Луцьку Андрій був похований у селі Квітневе.

5. Віктор Пруський

Віктор Федорович Пруський – один із трьох воїнів 14-ї “князівської бригади”, які полягли внаслідок підриву біля Хутора Вільний на Луганщині 9 грудня.

Народився 26 листопада 1970 року, мешканець міста Рівне.

Раніше служив у десантних військах, виконував завдання в Грузії. З 2016 року проходив військову службу в ЗСУ за контрактом, боронив місто Щастя. Останній контракт підписав 22 травня 2019-го. Молодший сержант, командир БМП у 14 омбр.

Похований у Рівному на Алеї Героїв Нового кладовища.

Залишилися мати й сестра.

6. Сергій Сирота

22-річний старший солдат Сергій Сирота – третій військовослужбовець 14 омбр імені князя Романа Великого, який загинув від підриву під Хутором Вільний 9 грудня.

Також волинянин. Народився 1997 року в селі Щурин Рожищенського район Волинської області.

На військовій службі за контрактом – із 2016 року.

Залишились мати та двоє братів.

7. Сергій Михальчук

Унаслідок ворожого обстрілу 14 грудня на Світлодарській дузі поліг Сергій Михальчук, військовослужбовець Бригади швидкого реагування Національної гвардії України. Сержант віддав життя, закривши собою побратима.

“Нашому братику був лише 21 рік, але він загинув у бою, в суботу 14 грудня 2019 року, від вогню російської артилерії… Нашому братику був лише 21 рік. Але він мав більше мужності, аніж сотні тисяч фізично розвинутих чоловіків, які роблять селфіки у спортзалах і засинають у своїх теплих ліжечках на гражданці. Він був одним із тієї жменьки НЕБАЙДУЖИХ, яким Україна була дійсно потрібною, на відміну від мільйонів двоногих шлунків, які плювали на цю землю і цю державу. Наш братик воював за кожного окремого українця – за тих, хто щоранку з тремтінням читає зведення з фронту, а також за тих, хто “втомився в офісі”. За тих, хто чекає вдома й за тих, хто “нас туда нє пасилал”. Він воював за свою скривджену рідну землю, як і всі його предки до того, й робив це не заради медалей чи слави, а просто тому що так роблять воїни. Саме таку долю обрали собі НАЙКРАЩІ з людей, і їх ніхто не переконає, що це було хибне рішення”, – написав к фейсбуці пресофіцер БрШР НГУ, відомий як Старський.

Михальчук народився 27 травня 1998 року в селі Великі Проходи Дергачівського району Харківської області.

Підписав контракт з Нацгвардією у 2018 році, після проходження строкової служби. Посада – старший кулеметник 2-го взводу розвідки спецпризначення 4 БрОП НГУ, в/ч 3018 (бригада швидкого реагування).

У Нацгвардії повідомили, що бійця посмертно подано на присвоєння звання Герой України.

Похований Сергій Михальчук на Алеї Героїв 18-го кладовища м. Харків.

Залишилися батьки.

8. Василь Лісіцин

17 грудня в районі Мар’їнки на Донеччині загинув старший солдат Василь Лісіцин, відряджений до 28-ї окремої механізованої бригади ЗСУ імені Лицарів Зимового походу. Його життя обірвала куля снайпера російських окупантів.

Василь Анатолійович Лісіцин народився 1 січня 1991 року в місті Кропивницький. Виріс у прийомній родині.

Був призваний на військову службу у квітні 2018-го, згодом підписав контракт.

Служив на посаді водія-електрика батареї безпілотних авіаційних комплексів дивізіону артилерійської розвідки 40-ї окремої артилерійської бригади. Був відряджений до 28 омбр у зону ООС на посаду механіка-водія.

Похований на Алеї Почесних воїнських поховань Рівнянського кладовища м. Кропивницький.

9. Герман Соловйов “Маяк”

22 грудня загинув 25-річний Герман Соловйов із 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ “Холодний Яр”.

“На жаль, повідомити про те, що бригада вийшла в зону ООС, ми змушені разом із жахливою новиною… Ворожа куля обірвала життя солдата Соловйова Германа Ігоровича 1994 року народження. Він помер під час перестрілки із проросійськими найманцями прямо на позиції”, – повідомили в підрозділі.

Це було на Луганщині, в районі селища Кримське.

Герман Соловйов служив на посаді механіка-водія.

“Завдяки високому зросту чоловік мав позивний «Маяк». Не пив, не курив, дуже хороший механік-водій, золоті руки. Відмінний спеціаліст. Сказали – зробив. Зазвичай, таких людей не вистачає в армії. Це величезна втрата”, – розповіли про бійця побратими.

Соловйов був родом із міста Кам’янське на Дніпропетровщині, народився 29 березня 1994 року. Жив у Дніпрі.

У Збройні сили прийшов у вересні 2018-го. У до “холодноярців” приєднався, коли бригада вийшла на Донеччину. Воював у Верхньоторецькому.

Похований у Кам’янському, на Алеї Слави військового цвинтаря Соцміста.

Залишилися батьки.

 

Вічна пам’ять і слава полеглим героям.

 

підготували: Дмитро Лиховій і Леся Шовкун

Читайте також:
Усі воїни, які загинули за Україну 2018 року: згадаймо обличчя

 

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

2092
 

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: