автор: Ольга Герман
з Херсонської області
фото авторки, надані героями матеріалу та з відкритих джерел
У Херсоні й досі можна побачити білборди кількарічної давнини з теплим привітанням місцевим від ЗСУ “Рідні, ви вільні!”. Такі з’явились у багатьох деокупованих містах.
Звільнення Херсона 11 листопада 2022 року стало і для місцевих, і для всієї України ейфорією, надією на подальші успіхи Сил оборони подальшу Перемогу.
І хоч як важко тепер херсонцям, яких розлючені втратою позицій російські війська не припиняють тероризувати постійними обстрілами, все ж звільнення від окупації багато з них досі згадують як найщасливіший день свого життя. Який спонукав чимало місцевих стали військовими, активістами, волонтерами.
“Новинарня” публікує розповіді людей, для яких волонтерство стало шляхом до зцілення після всіх тих жахів, які вони пережили в окупації.
“Ще коли були в окупації, хотілося щось робити, якось діяти. І коли з’явилася волонтерська діяльність – з’явилося життя. Не тільки у мене, а в багатьох, хто працює разом з нами. Ми розуміємо, чому ми тут, що ми робимо. Ми не просто сидимо, а допомагаємо людям, і це для нас і є справжнє життя”, – розповідає Тома Набережня.
Тома. Фото: Ольга Герман / Новинарня
До волонтерства вона долучилася в грудні 2022-го, через місяць після звільнення Херсона. Потім допомагала людям, які лишилися в місті, коли росіяни підірвали дамбу Каховської ГЕС 6 червня 2023 року. Сама ж змушена була переїхати зі свого району через підтоплення.
Наразі Тома є головою херсонського штабу міжнародного Благодійного фонду “Sacre Couer” (“Священне серце”). За її словами, потреби є завжди – зокрема, в харчах й предмети гігієни. Навіть зараз, хоч уже й минуло два роки. Будинки, які постраждали тоді, і досі залишаються в поганому стані, потрібні засоби від плісняви.
Але Тома й інші волонтери допомагають людям не лише речами та ліками, а й підтримкою, бесідою, розрадою.
Про окупацію Тома згадує з жахом. Вона не могла виїхати, бо не хотіла кидати батьків – а мама незадовго до того перенесла операцію на серці й дороги б не витримала. Її близьку людину окупанти схопили й піддавали тортурам – хтось розповів загарбникам про військове минуле хлопця.
А головне, що окупанти були всюди:
“Найскладніше була витримати присутність тих недолюдей. Вони були кругом, їх було дуже багато, вони знущалися з інших… Навіть згадувати про це важко”.
Після звільнення Херсона вона далеко не одразу усвідомила, що вони справді вільні. Зв’язку й інтернету не було (як і води та світла), тож новини доходили далеко не одразу.
“Коли ввечері почали проходити з нашими прапорами, ми думали, що це якась “підстава”, обман. Бо ще за добу були постійні гучні вибухи. А коли побачили наших хлопців – це відчуття неможливо передати. Ми були такі раді, такі щасливі, всіх обіймали, було так, наче рідні люди повернулися до нас!” – каже жінка.
Тома у волонтерському хабі в Херсоні. Фото: Ольга Герман / Новинарня
Після звільнення міста обстріли посилилися. Але коли поряд наші захисники, то й “прильоти” витримувати значно легше, запевняє Тома.
“Ми допомагаємо нашими ЗСУ, ми віримо, коли вони нам кажуть, що все буде добре. Віра – залишається. Постріли, на жаль, поки що не припиняються. Люди гинуть, і це боляче. Але ми всі чекаємо Перемоги!”.
Оксана від початку допомагала, чим могла, але сповна доєдналась до волонтерства, коли приїхала по корм у волонтерський центр і познайомилася з Томою.
Оксанин чоловік, Василь, – військовий. Хоча за кілька тижнів до початку повномасштабного вторгнення він саме почав збиратися в рейс, бо працював механіком на суховантажних суднах у грецькій компанії. Але натомість разом із дружиною опинився в окупації.
Хоча деякі його колеги під час окупації через Крим виїхали за кордон і успішно продовжили роботу, для себе Василь такий варіант відкинув. Казав так:
“Як це – виїхати? Війна закінчиться, й оце повернутися, щоб ні родини, ні дому не було? Там уже як Бог дасть, так і буде, будемо чекати визволення. Або підемо захищати Україну”.
Жахіття перших днів окупації Оксана і Василь не забудуть ніколи. Особливих запасів їжі вони ніколи не мали, а в крамницях і на заправках уже зранку 24 лютого виникли великі черги. Шукаючи місце, де б можна було купити пального, на одній з АЗС Василь почув, що на Антонівському мосту йдуть бої.
“Загарбники зайшли дуже швидко. Вже 24 лютого були бої на Антонівському, а з 25-го на 26-те – бої в Бузковому парку. Там кілька десятків наших хлопців теробороновців полягло, вони з запалювальними сумішами, автоматами на танк ішли…
Окупанти не давали їх поховати, – згадує страшні дні Оксана. – Батюшка випросив дозвіл і сам ховав хлопців у братській могилі. І фотографував, щоб їх потім хоч упізнати могли…”
Жінка розповідає, що виїздити з Херсона вони вирішили лише у двох випадках:
“Якщо точно будемо знати, що Україна ніколи не повернеться (а в це ми ніяк не вірили), або якщо нашу хату розбомблять і ми не матимемо, де жити. Але й тоді б їхали тільки на українську підконтрольну територію”.
Через категоричність чоловіка з приводу загарбників, Оксана не дозволяла йому особливо ходити містом. Крім того, подружжя гидувало тримати в руках російські рублі чи користуватися їхнім зв’язком.
Дочка Василя й Оксани живе за кодоном, тож поки була можливість, перераховувала батькам кошти. Але подружжя неочікувано зіштовхнулося з іще однією серйозною проблемою: захворів їхній старенький песик. Можливо, причиною недуги став постійний стрес від обстрілів.
Усі аптеки в окупованому місті були зачинені, ветеринарів теж недошукаєшся. На щастя, у знайомої знайшлись антибіотики, і собачку врятували.
Оксана на мітингу за український Херсон під час окупації
Попри все, Оксана до останнього ходила на проукраїнські зібрання. Херсонці до останнього активно протестували проти російської окупації й наголошували, що Херсон – це Україна!
Втім, останній мітинг “Жовта стрічка”, де всі мали б бути у кольорах державного прапора, запланованого 9 травня 2022-го так і не відбувся – бо загарбники вже знали про такі демонстрації й ходили містом з автоматами. Активістів, які почали збиратися на обумовленому місці, почали затримувати.
Оксану з чоловіком теж заарештували, бо вона була вдягнута у жовтий піджак і блакитні штани, а Василь мав пакет у таких самих кольорах. Особливо докладно окупанти перевіряли його телефон. Втім, нічого не знайшли, бо чоловік заздалегідь скинув до заводських налаштувань.
Оксану допитував молодий ФСБшник. Перед виходом на вулиці порекомендував зняти піджак і не потрапляти на очі військовим, які до всіх чіплялися з питанням: “Чий Херсон?”…
Більше виходити на протести херсонці вже просто не могли, адже окупанти почали використовувати сльозогінний газ і навіть стріляти по людях.
“Ці акції показали, що Херсон – це проукраїнське місто. І я дуже рада, що у нас такі відповідальні люди, завдяки яким увесь світ переконався, що Херсон – це Україна”, – пишається Оксана.
На мітингу за український Херсон під час окупації
Після звільнення міста сім’я стала частіше їздити на дачу, розташовану на річці Інгулець. Жінка згадує, як приїхали в березні 2023 – а там безліч залишених і голодних тварин:
“Тазові кістки стирчать, ребра стирчать, маленькі щенята… Ми їм віддали весь хліб, що мали з собою, а потім поїхали на ринок, взяли мішок крупи, якихось обрізків – і почали варити кашу… Зараз тих собак, що там залишилися, наші воїни підгодовують”.
У ніч проти 6 червня Оксана прочитала про підрив Каховської ГЕС. Спершу не повірили – Василь переконував, що то фейк, не може такого бути.
А потім вони вийшли на вулицю – і побачили, як річка стає дедалі повноводнішою, несе очерет і всіляке гілля.
“Я спочатку почала плакати від безвиході перед тим, що сталось. Були емоції, потім така ненависть, якби були загарбники поряд, я б їх голими руками просто роздерла і мене нічого не стримало”, – згадує свої відчуття тієї миті Оксана.
До їхньої дачі вода не дійшла десь на півтора метра, бо вони живуть дещо на пагорбі. А от будинок Василевого брата в Олешках затопило і розвалило повністю. На щастя, самі родичі врятувалися: забрали собаку та котів і виїхали.
Невдовзі після звільнення Херсона Василь пройшов ВЛК, оновив дані, виявився придатний до мобілізації. Попри “неюний” вік – 57 років – без роздумів приєднався до ЗСУ.
Оксана ж тепер активно волонтерить. Розповідає, що вони й раніше допомагали донатами військовослужбовцям. Тепер же головна її місія – підтримувати місцеві притулки для тварин. Бо якщо не робити нічого, то відчуваєш просто біль, каже жінка:
“Ти розумієш, що з твого життя вже забрали кілька років. І якщо нічого не робити – то це просто безвихідь. Я вірю лише в нашу Перемогу! От тільки якою ціною… Але ми з першого дня з чоловіком вірили, що Херсон звільнять. І його звільнили! А зараз ми з ним віримо, що Україна переможе. Й інакше навіть бути не може, ми це знаємо”.
Читайте також:
“Усе російське вбиває – мова, церква, какая разніца…” Священник ПЦУ з Херсона розповів, як його катували окупанти
Сергій сповна долучився до волонтерства, коли допомагав боротися з наслідками після підриву росіянами греблі на Каховській ГЕС. Під час окупації Херсона він потрапив у полон до окупантів – як це часто й бувало, його “здали” знайомі.
“Мене здали мої ж сусіди після суперечки з ними. Пізнувато вже, аж у серпні 2022-го. В середу ми посварились – а в неділю мене вже забрали. Хоча я добре переховувався, навіть жив не за пропискою”, – розповідає хлопець.
Затоплені вулиці в Херсоні після підриву росіянами дамби Каховської ГЕС. Фото: Ольга Герман / Новинарня
Втім, йому певною мірою пощастило – зіштовхнувся з більш-менш адекватними ФСБшниками. Вони себе називали “спеціалістами”.
У минулому Сергій працював поліцейським, але контракт закінчив ще у 2019-му й виявився для окупантів не надто цікавим, тож через тиждень його відпустили.
Пощастило, що не знайшли сховок із найціннішим – синьо-жовтим прапором, футболкою батальйону “Донбас” і шевронами. Цей прапор Василь вивісив, коли дізнався про звільнення міста.
Каже, що після початку окупації вирішив залишитися в Херсоні, бо там була вся його родина. Та й не вірилося, що це “серйозно”.
“Я думав, що це все триватиме недовго. Дружина теж казала: “Який сенс виїздити? Воно все закінчиться.” А вже коли хотіли вибиратись – були перевірки ФСБшників. І виїхати виявилося складно, тим паче з дітьми”.
Найскладнішим під час окупації, каже, було витримати всюдисущу присутність окупантів і безліч колаборантів навколо.
Згодом у його дім було пряме влучання, пожежа охопила поверхи з 1-го по 5-й. Але дякуючи роботі рятувальників, до його квартири вогонь не дійшов.
Розвозячи містом гуманітарну допомогу й допомагаючи з евакуацією, коли це потрібно, волонтер акцентує, що не може не помічати, як місто тримається. Попри те, що зараз це не просто через постійні атаки росіян і наслідки підтоплення.
“Колись Острів був одним із найпрекрасніших районів Херсона. Він з усіх боків омивається річкою, там був просто рай! А зараз там жахливі умови, жити майже неможливо. “Русскій мір” його “визволив” від життя. Та я вірю, що все можна відновити. Я вірю”.
Читайте також:
“Гуркіт” допомоги. Поїздка на деокуповану Херсонщину з волонтерами, які вразили всіх під обстрілами в Ірпені й Чернігові
“У цей центр я прийшла через два тижні після того, як він з’явився. Нас тільки визволили, а сидіти і бути пасивними вже не було змоги”, – розповідає волонтерка Людмила Степаненко.
Люда. Фото: Ольга Герман / Новинарня
Коли в нещодавно звільненому від окупантів місті волонтерські центри лише відкривались, Людмила вже просила доньку пошукати, де є можливість долучитися до волонтерів. І можливість знайшлася.
Починали з видачі хліба та одягу, а згодом почали підтримувати все більше і більше людей. Зараз Людмила волонтерить у Благодійному фонді “Свідомий громадянин”.
Під час окупації з Херсона вона не виїздила, хоча переживати цей період було дуже важко. Підтримувала єдність сусідів, які допомагали одне одному й ділилися всім, чим могли.
“Попри те, що окупанти постійно влаштовували “чистки” й ходили по домівках, шукаючи військові речі чи зброю, ніхто з наших сусідів не потрапив “на підвал”. Бо в нас не було колаборантів і зрадників”.
Коли стався підрив Каховській ГЕС, волонтерський центр, де працює Люда, став величезним хабом, у якому збиралися волонтери з України й закордону. Разом вони координували “гуманітарку”, планували, як швидше вирішувати проблеми.
Цей волонтерський штаб започаткував колишній боєць АТО Олег Бакеренков, який пережив окупацію і згуртував довкола себе спільноту небайдужих людей. Людмила допомагає з різними видами діяльності – від роздачі продуктів до медичних препаратів. Хоча обсяг роботи великий, волонтерка завжди спокійна, підтримує порядок.
Оля та Саша – ще один приклад подружньої пари волонтерів, які разом пережили окупацію і разом продовжують допомагати тим, хто цього потребує.
“Ну а як сидіти без діла і слухати постріли? Тяжко все це витримати, якщо нічого не робиш. Ми звикли “бігати”, крутитися, працювати. Спершу було допомогли одним людям, потім іншим допомогли з тваринами, далі собі собачку взяли безпритульну – так волонтерство і пішло”, – розповідає Олександр.
Олександр і Ольга з дочкою. Фото: Ольга Герман / Новинарня
“Ми своїх не кидаємо. Тут мій дім, вся моя родина, моя дитина, чоловік, тато, – пояснює Оля, чому вони не виїздили з міста. – Зараз тут, вважай, узагалі спокійно, бо найгірше було в окупації. Не можна було вийти на вулицю, не можна слова сказати, не можна нічого… Це зрозуміє лише той, хто був в окупації. Я можу уявити собі стан тих людей, що зараз на лівому березі. Ми були 9 місяців в окупації, а вони і досі…”
Вона додає, що бачила чимало відео, як люди з лівого берега йдуть на ризик і самостійно перепливають Дніпро. І цілують вільну землю…
Олександр розповідає, у якому моральному і фізичному оточенні були всі місцеві під час окупації:
“Буряти, “кадирівці”, – тут їх тьма була. Постійні обшуки в гаражах, забрали машини, всі інструменти, все, що було у людей. Стріляли… Що хотіли, те й робили. Буває, їдеш на авто – ззаду БТР, попереду – “Тигр”.
Виходити з дому було страшно, бо чоловіків “виловлювали” в якийсь “добровольчий” батальйон, щоб воювати проти ЗСУ. Але це був далеко не єдиний привід перейматися, каже хлопець:
“Коли вони “референдуми” проводили, то всі ж позачинялись, телевізори повимикали, щоб не було чути, що хтось є вдома. Але й на вулицях часто зупиняли, питали паспорти. Я казав, що не маю при собі, а вони відповідали: “Тоді у Вас два тижні, а якщо не буде, ми вас депортуємо і все майно конфіскуємо”. І вони ж з автоматами, що я їм скажу?..”
Сашко показує на телефоні фото і відео з дня звільнення Херсона, як люди з радощів танцюють на площі під українські пісні, серед них і його мама:
“Всі плакали – чоловіки, жінки. Таке пережити і дочекатись – це не забувається”.
Вони з Олею того дня теж схопили українські прапори, заховані під килимом, і пішли зустрічати українських військових. Бо хай там що буде далі, а визволення від окупантів – це справжнє щастя.
Читайте також:
Наталина боротьба. Історія волонтерки з Херсонщини, яка попри тяжкі випробування продовжує допомагати військовим
Ярослав. Фото: Ольга Герман / Новинарня
“Я виїздив з окупації ще 24 лютого, в перший день, бо у мене вагітна дружина, а дитині було всього 11,5 місяців. Перша лінія від води – самі розумієте, сидіти там не було чого. В хаті вже не було ні вікон, ні даху, гатили сильно”, – ділиться спогадами про перші дні великої війни Ярослав із села Антонівка.
З України він не виїздив і не збирався, а після звільнення правобережної Херсонщини навесні 2023 року повернувся назад.
Інший місцевий волонтер, митець Дмитро Оліфіренко, також виїздив, але не одразу – лише коли змусило насильство, з яким зіштовхнувся.
“Усі дуже боялись, бо кожну годину по мосту йшли колони російської техніки, і ніхто не знав: а що як вони будуть стріляти по машинах? А може, й не будуть”, – пригадує Дмитро перші дні окупації.
Дмитро Оліфіренко
З перших днів він збирав запити через соціальні мережі, підвозив потрібне в Антонівку, так потроху пішло волонтерство. Згодом хлопець об’єднав зусилля з іншими, збирали кошти також з-за кордону. Але загарбники про цю його діяльність дізналися й одного разу зупинили Дмитра на блокпосту.
“Вони мені сказали: “Ну все, ти пропав!”. Взяли “на підвал”, там один ударив шокером в шию, почав ногами нижче пояса бити. Я впав. Вони мене далі били, потім поставили на коліна, запитували: “Де зброя, де партизани?” А ще казали, що “Україну придумав Ленін”, що “українців ніколи не було і не існує”, що це “видумана нація”. І кожне питання супроводжувалось ударом з ноги в груди”, – розповідає волонтер.
Потім Дмитра відвезли до ФСБшників. Ті ще подопитували і зрозуміли, що він не диверсант, то й відпустили.
Затоплення в Антонівці після підриву дамби Каховської ГЕС. Фото: Ольга Герман / Новинарня
Після цього волонтер хоч і не з першої спроби, але виїхав з окупації – до бабусі на захід України. Та зізнається, що той інцидент залишив травму. Втім, свій посттравматичний досвід Дмитро спрямував у мистецьку царину і взявся збирати кошти для ЗСУ:
“Я вирішив робити картини з уламків снарядів. Це дуже символічно, бо з того металу, яким намагаються вбити мене і всіх українців, я роблю українську символіку, віддаю гроші на армію. Тож можна сказати, що росіяни самі донатять на свою смерть”, – посміхається митець.
Роботи Дмитра є і в Україні, і за кордоном, він мав багато виставок.
Сюжет “Суспільного” про виставку Дмитра Оліфіренка в Миколаєві:
Після звільнення Херсона він повернувся додому, де весь час залишалася мати. І хоч зараз місто щодня потерпає від обстрілів, це все ж краще, ніж окупація.
“Я не хочу сидіти, там, де тихо, де є світло, інтернет – я хочу додому. Я знаю, що потрібен тут. Бо хто, як не молодь, буде все відновлювати?..” – констатує Оліфіренко.
Фото: Ольга Герман / Новинарня
Фото: Ольга Герман / Новинарня
Ця стаття стала можливою за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
Читайте також:
“Васі більше нема. Йому дрон відбив голову…” Який вигляд має війна у найбільш зруйнованому місті Херсонщини – Бериславі. РЕПОРТАЖ
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
