автор: Мирослава Ільтьо
фото авторки та надані героїнею матеріалу
Історія волонтерки Наталі могла б загубитися серед мільйонів історій інших українських жінок, яким не байдуже, чи достатньо грілок хлопцям на передовій, чи не треба зайва маскувальна сітка і чи є в оборонців малина, щоб запобігти застуді. Таких жінок знає купка підопічних, що отримують коробки з допомогою і жартівливо-ущипливі нагадування про звіти.
На любов і легкість, помножені на добірні слова підбадьорення, підтримки й уваги до оборонців Наталя щедра ось уже десятиріччя. За ці роки встигла стати надійною підтримкою захисникам у Херсонському селі Мирне. Перебратися до села Буглів на Тернопільщині й навчити місцевих жінок плести маскувальні сітки. І зробити свій дім прихистком для тих, хто був у розпутті — чи то бійцю, якому нікуди дітися поміж лікарняною палатою й окопом, чи то сім’ї, що втратила дім в окупації.
54-річна Наталя — приклад того, як маленька людина стає великою, бо вистачило наполегливості робити все, що в її силах. Попри обставини, де в сім’ї із п’яти людей у чотирьох — серйозні проблеми зі здоров’ям.
Наталя з коксартрозом, чоловік із наслідками онкології, син із ДЦП та Наталина мама з деменцією. За таких життєвих обставин, здавалося б, лише бідкатися на нелегку долю. Та на обличчі у Наталі – широка осяйна усмішка, сивину на скронях приховує теплий блонд, на руці — кольорові татуювання. Одне – зі стрільцем із “Темної вежі” Кінга, інше — з квіткою маку в пам’ять про полеглих та тризубом.
Усе життя цієї маленької зростом жінки з великим серцем схоже на боротьбу. Наталя перемагає.
Із сином Андрієм
Батько з Берислава, що на Херсонщині, мати із Самбора, що на Львівщині. Тато був начальником метеостанції. Відгукнувся на пропозицію взяти під своє шефство метеостанцію під Кременцем, і сім’я переїхала на Тернопільщину, де Наталя й народилася. Їй було шість, коли знову переїхали — татові запропонували керувати метеостанцією в Самборі. Там закінчила школу, а вчитися поїхала до Херсона. Здобула освіту метеоролога. У двадцять вийшла заміж, завагітніла і народила первістка.
В пологовому одразу сказали, що дитина хвора — має деформацію черепа.
До трьох місяців Андрійко кричав не своїм ревом удень і вночі. Постійно на руках. Наталі було дуже складно, з батьком сина на той час уже не жили. Її мама була на заробітках, а батько коли-не-коли виривався з роботи бодай якось зарадити доньці з онуком.
Професор Донецької обласної дитячої лікарні запевнив Наталю, що хлопчик розвиватися не буде. Тепер вона згадує, що повірити на слово спеціалісту було великою помилкою, бо лікування треба було починати з перших днів.
Проблеми зі здоров’ям сина лікар запропонував Наталі позбутися… разом із сином. Мовляв, молода, ще народить здорового – а цю дитину краще залишити, бо з хлопця “нічого не буде”.
Вона вийшла з кабінету, але відстань із коридору до палати здолала не одразу — за слізьми не бачила світу. До молодої мами підійшла медсестричка зі словами: “Ти вносиш малого до маніпуляційної, і він починає плакати. Він розуміє, що буде боляче. Значить, уже щось розуміє”.
Наталя та її син Андрій з авторкою матеріалу Мирославою Ільтьо
Наталя не втішилася, але плакати перестала — на горі зациклюватися не було як. Думка залишити сина, якого лікар вважав приреченим, навіть не закладалася. Додому поїхала, притискаючи до грудей своє маля.
У три місяці хлопчику діагностували ДЦП, тетрапарез та мікроцефалію. КТ показало крововилив у лівій частині мозку, а права взагалі висохла.
Але й із результатами обстеження лягти на лікування виявилося ще тією задачкою із зірочкою. Офіційно — місць не було. Неофіційно — треба було занести хабаря професору. Грошей на хабарі не було. Їх ледве на найнеобхідніше вистачало.
Тож лікування сина Наталі вдалося почати аж у його два роки. Тоді хлопчик почав потихеньку сідати. Вона повезла його на Львівщину, де нахвалювали завідувача неврологічного відділення. Андрійко пройшов курс лікування — і за два тижні заговорив.
Наталя
Кожні три-чотири місяці лягала з малим у лікарню. У три роки син пішов. А в Наталі того ж року почали руйнуватися обидва кульшові суглоби. Тягання візка з дитиною, стреси і постійна виснаженість далися взнаки.
Сьогодні вона спирається на палицю: всі великі суглоби зруйновані, має три ендопротези — колінний і два кульшових. Жінка йде подивитися, чим у клуні зайнятий Андрійко. Андрій.
Наталя пишається сином: “Він усе знає, де що лежить – де картопля, де буряк, де цибуля. Щось принести, щось віднести. Ті ж банки, закрутки. Я закручую, а він виносить до погреба. Бере відеречко, складає однією рукою і робить. Так він почувається корисним і зайнятим ділом”.
Андрій знає, що в Мирне зараз не можна. Як і те, що там росіяни.
“Вони погані, вони забирають житло, вони вбивають людей, ображають всіх, все крадуть. Я бачив таке”, — каже.
Наталя запитує сина, а хто ж виганяє тих поганих людей, і Андрій починає перелічувати вголос позивні українських воїнів, яких знає. І додає: “Вони всі гарні хлопці, військові наші, всі нас захищають, щоб росіяни не прийшли сюди”.
У побуті Андрій допомагає в усьому. Любить бути зайнятим. Захоплюється бісероплетінням. Намистинки нанизує навмання — не бачить.
“Він не може ідентифікувати лице. Хоча може побачити якусь смітинку чи якусь деталь на землі, а от лиця не розрізняє. По телевізору бачить лише кольори, а саме зображення не ідентифікує. Нас він знає за голосами, за запахом”, — ділиться Наталя.
Андрій навчився вправлятися з господарстві однією робочою рукою
У Андрія вражене очне дно у зв’язку з ДЦП. Окуляри йому не допоможуть. Якщо загальний стан буде покращуватися, то і зір також.
Інша проблема — неробоча паралізована рука. Андрій пристосувався жити з однією. Рубає дрова, забиває гвіздки, щось пиляє, щось секатором ріже — це його улюблені заняття.
Сусідка у Мирному називала Андрія Сонечком. За якийсь час він сам до себе почав так звертатися, тоді рідні підхопили — і оте ласкаве назвисько прижилося.
Сонечку — 34, високий, кремезний і посивілий. Та таким дорослим хлопець виглядає лише зовні. Всередині він – дошкільнятко, яке грається молоточком і гвіздками.
Наталя із сином обмінюється дотепними репліками, жартами, подвір’ям розноситься розкотистий регіт. Та поряд із цим не награним замилуванням вчувається материнський біль — бачити, як стрімко старіє твій син, у якого внутрішній світ пустотливого хлопчика.
Читайте також:
Уроки єдності. Як уродженка Волині Галина Цимбалюк волонтерить на Донеччині і прищеплює учням любов до українського
Наталя і сплетена нею сітка
Віктор загримів в інфекційне відділення. Медики поставили діагноз “хвороба Боткіна”, але лікування не допомагало. Чоловік з лиця все більше скидався на стиглий апельсин. Після безрезультатних крапельниць його направили в Херсон на УЗД.
Результат ошелешив: злоякісна пухлина перекрила жовчні протоки.
Завідувач у Херсоні одразу виніс вердикт: такі пацієнти неоперабельні в Україні, бо техніка видалення подібної пухлина надскладна. Жовч отруює організм, стається інтоксикація і хворий поволі помирає впродовж приблизно місяця. На той час Віктор уже втратив сон, з такою болячкою хворі не можуть спати.
“Якщо є великі гроші — їдьте до Києва”, — порадив Наталі лікар. Для сім’ї на той час і сто доларів були великими грошима. Але направлення до Інституту раку взяли.
Втім, столичні світила пацієнта не прийняли – зі словами, що технологічних можливостей на цю операцію в них немає. Однак направили в клініку Шалімова, у відділення трансплантології печінки.
Там гарантій не давали, як і надій. Але розрізати, щоб побачити, чи немає метастазів, взялися. Це єдине місце в Україні, де Віктора згодилися покласти на операційний стіл і бодай спробувати поборотися за його життя.
Два дренажі з жовчних протоків та печінки вивели на зовні. І відправили додому на півтора місяця виводити з організму інтоксикацію, поки рівень білірубіну сягне норми.
Наталя з Віктором і дочкою Олександрою
Обличчя Віктора з дня у день позбавлялося помаранчевої барви. Щойно він став блідим, а не жовтим із червонуватим відтінком, поїхали оперуватися.
Операція тривала понад 11 годин. Але це було не найвиснажливіше в цій історії. Справжня розпука охопила Наталю тоді, коли жінці озвучили суму.
Жінка тепер каже: “Якби вартість сказали одразу, ми б не поїхали. Грошей не було”. Мама Наталі, яка шість років була в Чехії на заробітках, дала грошей. Лиш на них і покладалися, але цього не вистачило б аж ніяк. Три тисячі доларів завідувачу, який проводив операцію. Ще тисячу в реанімацію. І ще дві лікуючому лікарю. Це був жовтень 2008-го.
Долари від мами Наталя обміняла на київському вокзалі. А за кілька днів із п’яти долар “підскочив” до восьми.
Збирали на операцію на обох роботах, де працював Віктор, у школі в доньки, долучалися родичі… Однак потрібну суму все одно зібрати не вдалося.
Тим часом у Віктора розвинувся перитоніт, тож знадобилося ще одне хірургічне втручання. Чоловік був найважчим у відділенні. Впродовж двох місяців крапельниці стояли вдень і вночі. У свої 39 років він із 82 кілограмів схуд до 45. Виписували з дренажами.
Лікар не планував знімати шви, поки сім’я не розрахується, тож Наталя вдалася до гріха: на питання, чи розрахувалася з усіма, ствердно відповіла — так. Зняли шви й поїхали додому із боргом перед лікарями та надією, що все не дарма.
Спершу сувора дієта і кілька кроків по кімнаті, а потім Віктору закортіло вареників. І Наталя робила найтонше тісто в світі, аби бодай трохи додати коханому радості, замість вівсянки.
Медична статистика, озвучена в ординаторській, не виходила Наталі з голови. З таким діагнозом прооперовані живуть найдовше сім років.
Роки минали. І ось уже 15 із того часу, як Наталя не пустила Віктора на той світ.
Читайте також:
Фронтова волонтерка-парамедик, “Народний герой України” Ірина Митрофанова: перемогти ворога і власну онкохворобу
З підопічними військовими
Донька Наталі, Олександра, у 2014 році якраз закінчила коледж уХерсоні. І мати стала горою, щоб вона не поверталася в Мирне: бо якщо раптом наступ – то вже виїхати не встигне. Сказати це прямо доньці вона не могла (бо та – одразу в сльози), тож за порадою знайомих волонтерів спонукала її вступити на третій курс ТНЕУ. Нині це Західноукраїнський національний університет у Тернополі.
Дівчина закінчила університет, влаштувалася на роботу. А тим часом Наталині підопічні військові з Тернополя не вгавали з порадами і їй разом із чоловіком та сином залишити будинок в прикордонні й перебратися на Тернопільщину.
Наталя
Зрештою так і сталося, але аж за сім років. А тоді, у травні 2014-го, почалася почалася Наталчина боротьба за те, щоб над її хатою висів жовто-блакитний стяг. Тоді за п’ять кілометрів від Мирного на північно-кримському каналі українські військові перекрили воду на Крим, під мостом насипали дамбу і поставили перший блокпост.
Наталя з сім’єю спершу возила захисникам пиріжки й інші смаколики. А потім павутинка підтримки розрослася і почалися збори на різні потреби. Сушила для захисників м’ясо, різні овочі, фрукти, в’ялила помідори.
Та передусім регулярно возили воду. У каналі можна було скупатися, випрати речі, а от їсти зварити хлопцям ні на чому було.
У стареньку “Таврію” Наталя з чоловіком та сином завантажували щонайменше 35 шестилітрових бутлів питної води зі своєї свердловини і регулярно їздили на блокпост. Тоді в неї і з’явилися “підопічні”, про яких дбала потім роками.
Вода для воїнів
Їздила під Гранітне, в Старобільське, приймала вояків у своїй хаті. У 2015-му один із них, Віктор із позивним “Падре”, прожив у її домі півтора місяця. Група хлопця підірвалася на міні, йому самому осколок залетів в око. Вийняти його, на жаль, не вдалося, тож хлопець залишився сліпим на одне око.
З родиною у Падре були на той час складні відносини, тож сім’я Наталі прихистила його у проміжку між госпіталем і поверненням на фронт. Хлопець мав бодай десь перекантуватися, а отримав справжнісінький родинний затишок.
Відрадою й відчуттям причетності до важливого, а разом із тим і налагодженням зв’язків у волонтерському середовищі стало плетіння маскувальних сіток. Інші волонтери передавали їй старі сорочки, обрізки з ательє й тому подібне “багатство”, Наталя їх фарбувала – й удвох з Андрієм плели на подвір’ї, чіпляючи до залізяки, яку Віктор підвісив до арки на винограднику.
Наталя з військовими
Хату в Мирному, в якій гостинно приймали гостей в українському пікселі, у 2020-му продали сім’ї військового з двома дітьми. Частину грошей отримали одразу, а частину покупці зобов’язалися виплачувати щомісяця впродовж двох років. Виплатити не встигли — почалося повномасштабне вторгнення.
З початком активних бойових дій та сім’я виїхала з Мирного: жінка з дітьми – на Закарпаття, а чоловік — в окопи. У будинку лишилася їхня сестра. Односельчани “здали” окупантам, що там мешкали волонтери, а потім військовий. І жінку забрали на підвал. На щастя, за кілька місяців відпустили.
А сам будинок зі зручностями приглянувся окупантам, і зараз там мешкають російські вбивці.
Наталя з сім’єю перебралася до села Буглів, що на Тернопільщині. Дім на краю села, подвір’я менше, виноградника немає, але й загрози бути вбитими за допомогу українській армії теж немає. І над дахом традиційно майорить стяг.
Сітки плести не закинула. Зайшла по справах до сільради і побачила, що в коридорі плетуть сітку маскувальну на сітці з воріт футбольного поля. От тільки дірки в такій сітці величезні. Приєдналася до плетіння. Поділилася досвідом. Купила основу. Написали оголошення, розвісили на стовпах та магазинах, щоб люди доєдналися.
Плетіння маскувальної сітки
“Ходив плести такий пан Василь гарний, він є водієм в амбулаторії, водить машину сімейного лікаря. Років шістдесяти. То він казав, що не подобається плести, дратує, але треба, бо на фронті хлопців не питають, чи їм подобається”, – ділиться спостереженнями Наталя.
Пізніше директорка Буглівської школи Світлана Миколаївна запропонувала приміщення в спортзалі, щоб і діти допомагали плести. Волонтерка неабияк тішиться, бо чим більше рук — тим більше сіток.
На кухні у Наталі дві сушарки. Вони працюють ледве не цілодобово, коли є що сушити. Цьогоріч це була малина. Її Наталя з сім’єю насушила захисникам 20 кілограмів. Звісно, не обійшлося без 18 літрів малинового варення для фронтових сонечок.
Також вона регулярно збирає кошти й закуповує підопічним “поточне” необхідне, зокрема грілки.
Читайте також:
Збирати, гасати, любити. Дивовижні історії з життя армійських волонтерів
Зараз сім’я Наталі живе під одним дахом із кумами з Мирного — Олею, Олегом, їхньою мамою та неповнолітнім Богданом.
В Олі й Олега довгий час не було дітей. Коли народився Богдан, Вітя якраз хворів. Після операції пролунав дзвінок від Олега: чоловік сповістив, що похрестили дитину і взяли Віктора за кума. Це звучало дивно, але що в таких випадках говорити, Наталя й гадки не мала, бо Вітя на той час був при смерті. Тож сказала чоловікові: “Довго в лікарні затримуватися не можна, там чекає маленький похресник”.
Цей вчинок тоді підживив віру Віктора в те, що він може одужати, адже його не списали і не скинули з рахунків.
Плетіння сіток
Олег та Віктор стоять на військовому обліку. Віктор повинен мати інвалідність, але з таким діагнозом треба мінімум двічі на рік проходити лікування у стаціонарі. Грошей на це не було, тож групу з часом зняли. З огляду на стан здоров’я і на те, що він є опікуном Андрія, мобілізувати чоловіка не повинні б. Проте якщо доведеться йти — ніхто ховатися не збирається, кажуть вони з Наталею.
Сидимо втрьох на гойдалці, подвір’ям розноситься дзвінкий собачий гавкіт. Наталя розповідає, що цю голосну собачку підкинули влітку 2014-го до блокпосту під назвою “Краник”. Маленьке перелякане цуценя вояки прихистили, назвали Шилкою.
Понад пів року Шилка переїжджала разом із підрозділом. А вже перед тим, як мали виїхати на схід, сталася велика трагедія — згоріла ферма й прибудови, разом із речами військових. Та головне, що тоді загинуло шестеро військовослужбовців із Тернопільщини. Серед них і той, хто найбільше опікувався собачкою.
Наталя на своєму подвір’ї
Побратими хотіли забрати Шилку на схід, але та втекла і пропала. Коли Наталя про це почула, поїхала на пошуки. Там уже стояла інша бригада. Коли Наталя описала собаку з жовто-блакитним нашийником, виявилося, що Шилка пробиралася в бліндаж і тихенько спала – звикла до життя під опікою.
Ось уже дев’ять років живе, як у Бога за пазухою, в Наталі. Й охороняє гараж зі старенькою “Таврією”, якою сім’я подолала шлях понад 1300 кілометрів Україною з однієї хати до іншої, яку тепер називають домівкою.
Читайте також:
Волонтерка Діана Макарова: Потрібно націлюватися на виснажливу роботу й розуміти, що війна скоро не закінчиться
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
