Волонтерка Діана Макарова: Потрібно націлюватися на виснажливу роботу й розуміти, що війна скоро не закінчиться

автор: Анастасія Федченко
фото “Новинарні” та з архіву Діани Макарової

Вона називає себе “олдовою” волонтеркою. Діна, вона ж Діана Макарова, вона ж “Леді”, збирає і возить допомогу для бійців із 2014-го. Попри хворі серце, коліна і загалом цілий “букет”. Багато хто вважає її незручною і безкомпромісною. Колишня журналістка, відома блогерка, Діана завжди має власну думку про все, що відбувається в країні.

У нас була невелика сутичка в соцмережі у 2019-му. Коли замість параду новий президент вирішив роздати бійцям по тисячі гривень “премії”, я написала, що вважаю це ганебним, бо хочу бачити міць “коробок на головній площі. Діана тоді прокоментувала у дусі: “То дай тисячу на машину снайперам, раз така розумна”. І я дала. Снайпери живі й цілі, колись про них обов’язково вийде матеріал у “Новинарні“.

А поки – велике інтерв’ю з Діаною Макаровою, яка очолює Благодійний фонд “Ф.О.Н.Д. Діани Макарової” (“Фонд національної допомоги”) та не отримує платні за свою роботу. Про реєстр волонтерів, про різницю між “олдовими” волонтерами та “личинками волонтерів”, які почали минулого лютого, про те, чим загрожує ЗСУ можлива монополізація сфери допомоги армії. А ще про сакральність фронту і про людей “із серця”.

Шоу vs волонтерство

– Волонтерському середовищу загрожує монополія, – починає розмову Макарова. – Через те, що деякі особи витрачають багато народних грошей на рекламу, піар і так розкручуються. І все б нічого, але [інші] волонтери не бачать “вихлопу”. Адже мають точно такі списки заявок, і, коли до них звертаються, запитують: “А ви звертались до отого відомого фонду?”. Бійці кажуть: “Звертались, сенсу нуль”.

Чи бачать “вихлоп” донори? Виявляється, їм це нецікаво.

Діана Макарова

Звіти нашого фонду – цілі простирадла чеків, накладних. Ми просимо людей перевіряти, критикувати, чи не купили ми раптом щось невиправдано дорого. Вони кажуть: “Ми вам довіряємо”. Люди довіряють усім, кому донатять, а так не можна. Не має бути повної довіри без перевірок. Суспільство ще лишається дуже наївним.

У 2014-му “всі хапались за все”. Потім різні фонди обрали свої пріоритетні напрямки, пригадує Діана. Так “Повернись живим” почав більше займатися тепловізорами, “Армія SOS” – планшетами й аеророзвідкою, Ірина Гук (“Народний тил”) – медициною тощо.

А фонд Макарової – автомобілями. Це богом проклята тема, – сміється Діана. – Автомобілі чомусь не всі розуміють. А це “ноги фронту”. Але в перший рік війни у волонтерському середовищі сформувалися горизонтальні зв’язки, і ми могли обмінюватися заявками: “Ми «твоїм» допоможемо автомобілем, а ти «моїм» допоможи тепловізором”.

Після 24 лютого чи не кожен перетворився на донора і волонтера. Люди намагаються самі купити генератори чи дрони, щось із такмеду рідним та колегам.

Пожертви волонтерським фондам, які були величезними в лютому-березні, зменшились і через це, і через втрату багатьма роботи. Макарова наголошує: і все ж левова частка донатів іде у великі фонди, а меншим організаціям – лишки.

При цьому вона критикує діяльність Благодійного фонду Сергія Притули:

– З усією повагою до Притули, дуже багато його дій – красиве шоу.

Чи злочинно перетворювати волонтерство на шоу? Ні. Але це відбиває повагу до професії волонтера.

Чи злочинно витрачати величезні гроші на рекламу фонду? Ні, якщо ти так бачиш розвиток фонду. Але викидати в повітря шалені кошти, які могли б піти для фронту? Цього не розумію.

Одного дня жертводавці можуть дуже злякатися тих сум, які фонди витратили на зарплатню самим собі і на рекламу, а це мільйони. І це відіб’є повагу до волонтерства загалом. Ці ж налякані люди більше не дадуть кревні гроші ніяким волонтерам, бо їм здаватиметься, що всі – шахраї та аферисти.

Діана Макарова з бійцями

Ми таке вже проходили в 2017-му, коли волонтерська спільнота почала вирахувати нечесних людей у своїх лавах. Отримали недовіру до геть усіх. І доведи, що ти не отримуєш зарплатню і навіть свої вкладаєш, – каже Діана. – Наш фонд не використовує навіть “законні” відсотки з загальних карток для власних потреб. У нас є спеціальна картка, куди люди, якщо хочуть, можуть надіслати гроші для підтримки. Вважаємо, так найчесніше.

Читайте також:
“Спокойной ночі, Москва!”:
Притула та Стерненко закупили ударні дрони за результатами жовтневого збору “на помсту”

– А в чому “шоу”?

– Для мене – в усьому пишному й підкреслено красивому: і білборди, й аукціони: “Задонать на наш фонд, а ми домовимось із артилерією, і твоє ім’я напишуть на снаряді”. Ніби нічого поганого. Але якась покупка-продаж відбувається. Донаторство – це порив душі. Волонтерство – це обов’язок, який ти сам на себе наклав. А коли йдуть працювати в якийсь фонд, бо там добре платять, і коли донаторство стає змаганням: “Я задоначу більше! – Ні, я!” – це вже пахне неприємно.

Навколо нас – маленька групка людей, які мають основні роботи, тому працюють у нас без зарплат і вихідних, але ці люди найміцніші – ті, що дійдуть до кінця. Ми оплачуємо з грошей фонду тільки паливо і відрядні – на якийсь обід у дорозі. Що ж до волонтерського шоу – це “ай-нене”, а на ньому довго не протримаєшся.

Нам треба націлюватися на постійну і виснажливу роботу. Ми чудово розуміємо, що не візьмемо Крим у найближчий місяць, не закінчимо війну навесні.

Читайте інтерв’ю 2017 року:
Керівник фонду “Повернись живим” Віталій Дейнега:
Проганяємо волонтерів через поліграф. Раптом сепаратист чи краде?

Старий досвід і молода завзятість

Таких, як сама, хто допомагає армії з 2014-го, Діана називає “олдовими” волонтерами. І підсміюється з “молодих”.

Авто від фонду Діани Макарової

– У чому відмінність?

– Якось від одного підрозділу прийшло замовлення на 300 пар шкарпеток. Що зробить у такому випадку молодий волонтер? Помчить купувати. Так мені і відповіли: “Та нічого, шкарпетки ми вже купили. Так, усі 300 пар”. А олдовий волонтер скаже: “Зрозуміло. Зампотил десь просрав забезпечення”. Цим ми і відрізняємося.

Ми також тягали шкарпетки і труси ще на Майдан, тягали в 2014-му і зараз можемо привезти, коли раптом у підрозділу згорить позиція. Але ми відрізняємося здоровим цинізмом, напрацьованим за ці роки. По заявці багато чого розуміємо і про підрозділ, і про того, хто звертається, – пояснює Макарова.

Часто до Леді телефонують жінки, які просять для похресників або племінників десятки позицій: від шолома до трусів. Причому підрозділ назвати не можуть. Коли вже дзвонять самі племінники-похресники, нерідко стається діалог: “Друже, ви ж ще на полігоні”. – “Так. Але ось будемо виходити, і наші старші про це не думають”. – “Вони змушені будуть подумати, коли вас виводитимуть на фронт. Якщо вам не видадуть штатного спорядження, набери ще раз”.

– Жоден іще такий не набрав, – сміється Діана.

Діана Макарова з допомогою для фронту

“Олдові” волонтери знають: щось треба буде докупити, а щось муситимуть придбати і самі бійці. Легший, міцніший від штатного бронежилет, зручніші берці, а, може, і машину – за власну зарплатню від Міноборони.

– Ми видаємо машини і намагаємось їх ремонтувати, але за умови, що хлопці й дівчата теж докладаються.

Це дуже гірко. Вони не мусять воювати власним коштом. Але й ми не мусимо відривати від себе все і відправляти на фронт, а ми це робимо, і без їхніх внесків нас просто не вистачить на цілий фронт. Адже ти збираєш гроші по людях і докладаєш власні.

Так, військові отримують чималу зарплату. Але це – платня за ризик: вони можуть загинути. А ті, хто виживуть, назавжди втратять здоров’я: хребет сипатиметься в труси, суглоби будуть розхитані, варикоз, геморой, зіпсовані зуби, – скрушно говорить жінка.

Хоча часто ті, хто на передовій, допомагають навіть тилу: пересилають гроші, щоб перевзути волонтерську машину, на лікування, на збори для інших підрозділів, де нікого не знають, але вірять, що саме туди зараз потрібно.

Діана Макарова

Макарова визнає: “молоді” волонтери, буває, дають фору “старим” – через більшу завзятість, меншу втомлюваність, підприємливість і… відсутність досвіду.

– Ми не їдемо за кордон, щоб купити генератори чи товари подвійного призначення, бо це ж проблеми з митницею… Ми давно об них розбили лоби. А молоді не знають цих обмежень. Вони – свіжа кров, летять, купують і обставляють нас.

Втім, я знаю, якими вони будуть через дев’ять років – змученими і буркотливими циніками, – сміється Леді і додає: – Я намагаюсь дружити з молодими потужними волонтерами. Мені не соромно спитати пораду. Адже найкраще поєднуються досвід і молода завзятість.

Читайте також:
Андрій Римарук, “Повернись живим”:
Недавно знищили склад боєприпасів у Донецьку – отримали прикритий напрямок біля Авдіївки

За її словами, це стосується і військовослужбовців та передової. “Старі” бійці, які воюють уже кілька років, можуть сказати, що туди йти не варто, бо вірна смерть, а “молоді” ризикнуть – і можуть загинути, але можуть і здобути локальний успіх. Найбільші ж перемоги стаються там, де “молоді” і “старі” працюють разом.

Діана Макарова розповідає про знайомого військового, який “брав” Донецький аеропорт, заходив у Луганський, звільняв Лисичанськ. Спершу думала: прибріхує, але це не стало на заваді дружбі. Згодом Олександр пішов на дембель, а якось попросився поїхати з волонтерським фондом на передову.

– Заїжджаємо в один підрозділ, заходить командир: “Ти (позивний)? Ти пам’ятаєш, як супроводжував нас у Донецький аеропорт?” Я потім запитала в командира, як він упізнав Саню. По голосу, по очах і по тому, як за 20 хвилин дороги встиг розповісти, як тримати зброю, бігти, ховатися. “Ті 20 хвилин були золотими!” – сказав він.

В іншому підрозділі ситуація повторюється, там офіцер підтверджує про бої Сані за Луганське летовище і теж говорить про те, що та наука була їм надзвичайно цінною.

– Проїжджаємо Лисичанськ, і він розповідає, де вони бігли, де їх “накрили”, де вони ховалися. І я розумію, що нарешті йому вірю. Бо на той час уже розуміла, як примножувала боєздатність необстріляного підрозділу присутність хоча б одного “олдового” бійця, того, хто побував у гарячих точках.

Діана Макарова з бійцями

А ось досвід “старих” волонтерів, нарікає Макарова, не надто використовують в Україні на державному рівні: ані в силових структурах, ані в цивільних.

– Ми дуже багато знаємо і розуміємо у фронтових процесах. Більшість можемо обговорювати лише зі “своїми”, фронтовими, до соцмереж потрапляє дещиця. Звичайно, це з’їдає душі. А коли це все ще супроводжується вічним проханням про гроші, стає зрозуміло, в чому полягає головний волонтерський посттравматичний синдром.

Колись один із волонтерів сказав: “Ми як монашки на паперті. Нас і обматюкати не можна, і подавати нам задовбалися, а поважати треба”.

“Монашками” ми були з весни 2015-го до лютого 2022-го. Це як із військовими: перший рік – обожнювання, а потім: “Ми вас туди не посилали!”

Але зараз знову повага до армії і волонтерів – на піку. Хоча, залежно од віддаленості фронту і, як наслідок, стихання боїв, народ байдужітиме. Це болить. Але така психологія суспільства.

Читайте також:
Зеленський нагородив 77 волонтерів. Зокрема Літинського, якого за те саме переслідувала поліція

Реєстр волонтерів: допомогти їм чи поставити їх “на олівець

Нещодавно Верховна Рада згадала про реєстр волонтерів, який насправді існує ще з 2014-го і має “підстрахувати” людину з волонтерським посвідченням, що зібрала понад 400 тис грн на картку, від переслідування податкової. Якщо в такого благодійника нема волонтерської реєстрації, ДПІ може стягнути 18% податку на доходи фізосіб та 1,5% військового збору.

Макарова – проти входження в реєстр. Чому? Якщо раніше її Ф.О.Н.Д. маркував тепловізори чи іншу дорогу техніку, яку передавали бійцям, то зараз просто не встигає. І так працює нині більшість волонтерів. Тож як підстрахуватись від нецільового використання допомоги? Волонтерький фонд забезпечує військових, і в них потім можуть перепитати про долю того чи іншого майна. Намагаються перевіряти нових армійських знайомих. Дуже багато побудовано на довірі. Актів прийому-передачі майже немає.

Діана Макарова з підопічною

– Якщо після війни сядуть за ґрати усі волонтери, ми сядемо перші. Можливо, не можна так багато робити на довірі. Але мене лякає “мода” останніх місяців на офіційні листи. “У вас є тепловізор? – Нема. – А якщо ми вам дамо офіційного листа? – Так ми ж не з листами працюємо, а з людьми. – Так усі вимагають листи…” Всі вимагають, наче це їх врятує. Не врятує. Як і акт прийому-передачі. Ти підстрахуєшся від податкової. Але не знатимеш долю майна, яке передав. Покажіть мені комбата, комбрига, який не може запросто списати будь-що. Тому абсолютна перевірка неможлива. Або працюєш за документальними підтвердженнями обліку майна, або віриш людям.

Звісно, не варто забувати про усушку-утруску: щось [із наданого волонтерами] продадуть на OLX (різні є військові), щось пропаде в боях, щось – “пролюбиться”. Під час активних бойових дій інакше неможливо. І тут на сцену виходять депутати, пропонуючи позбавити від податків, якщо, звісно, будуть підтверджуючі документи. А ми не можемо надати. І таких, як ми, тисячі. Бо волонтери передають допомогу, не вимагаючи ставити її на облік. А іноді й поставити це все на облік неможливо. То як податкова збирається перевіряти ці тисячні лави волонтерства?

Читайте також:
Реєстр волонтерів та податкові пільги благодійників: роз’яснення щодо змін у законах

Діаній Макаровій іноді здається, що таким чином хтось просто поставив за мету порахувати людей, які купують щось для армії і возять на фронт.

– Якби я була державою, я б дуже хотіла такий реєстр. Аби потім прийти до кожного і сказати: “Ану, доведи, що ти це все возив для фронту. Чи ми не дурно тебе звільняли від податків?”

Може, нас просто хочуть узяти “на олівець” як пасіонаріїв, які не бояться взяти на себе відповідальність, кмітливих, сміливих.

Діана Макарова

Фронт – це насамперед зброя. І досить часто нечисті на руку колеги-волонтери грішать вивезенням зброї та боєприпасів у тил. Може, цей реєстр зокрема й для того, щоб знати, до кого з часом приходити з обшуками.

А можливо, таким чином хочуть виявити “продажників” – тих, хто збирає гроші на волонтерську допомогу, а потім продає її, іноді просто на фронті. Тут мали б ворушитись, але явно не допрацьовують “контріки” (контррозвідка – “Н”).

Типовий приклад. Ми купували гарні шини за низькими цінами у такого собі пана з заходу України, аж доки він не попросив видати йому лист від фонду, що пан усі ці шини передає на фронт. Щоб не платити мито. Дійсно, ці шини працювали й працюють на фронті, але ж ми в нього їх купували, а не отримували задарма. Тому ми зважили, що бізнесмен діє брудно, і припинили співпрацю. Але інший фонд цілком міг такий папірець надати.

Має бути орган, який регулюватиме благодійність і бізнес. Та й волонтерське середовище мусить напрацювати правила гри, щоб таких зловживань не було.

Я – старий битий параноїк, я бачу в цьому реєстрі різні плани і різні цілі. Тому нехай я краще помиляюсь.

Діана Макарова

– Але ж ви – благодійний фонд зі статутом, де має бути перелік, кому допомагати.

– Ми маємо і статут, і юридичний рахунок, на якому майже немає грошей, бо саме за цей рахунок ми повинні звітувати податковій з актами прийому-передач, актами виконаних робіт, якщо йдеться про ремонти. Основні суми у нас, як і в більшості, йдуть через приватні картки. За ці гроші ми звітуємо відкрито у фейсбуці. Але для податкової зібрані нами суми – банківська таємниця.

Читайте також:
“Нас протягом місяця намагалися спровокувати на порушення закону”,
– волонтер Святослав Літинський про обшук і липову справу

Тому держава не може знати, скільки ж грошей зібрали всі українські волонтери. Тим більше, не всі відкрито звітують в інтернеті. Непорядок для держави? Так. Якісь шалені суми ходять державним полем, щось за них купується, щось кудись відвозиться і комусь передається – і держава вже натякає, що раз ми – цивілізована країна, то й до податків мусимо ставитись цивілізовано.

Якщо чесно, величезне поле волонтерської діяльності породило і нову хвилю аферистів.

Але вирахувати, скільки серед нас аферистів, неможливо. Тому рішення може бути таке: або ми всі працюємо по-білому і все, аж до переданих трусів, ставимо на облік (це неможливо), або державі доводиться миритись із такою нашою охламонською діяльністю і втрачати податки.

Є ще третій варіант, фантастичний. Міноборони починає забезпечувати армію всім потрібним, і волонтери стають рудиментом, – сміється Макарова.

Війна – це не жарти, і Росія – це не жарти”

Діана – одна з тих, хто залишився “купкою маргіналів”, коли суспільство загалом після боїв за Донецький аеропорт і Дебальцеве поступово втратило інтерес до війни.

Допомога від Макарової

– Коли люди говорять, що пішли на війну одразу після початку 24 лютого 2022-го, я відповідаю, що вони прийшли навздогін за війною, бо вона вже взяла за горло. А якби прийшли одразу, в лютому 2014-го, можливо, війна б і не підійшла до порогу нині.

Хто винен у тому, що суспільство не хотіло знати про війну довгих вісім років? Ми всі потроху. Може, замало кричали про неї. Хоча як треба було більше? Можливо, винна держава, якій вигідно було не лякати суспільство. Але насамперед – ті, хто дозволив собі забути про війну. Вони себе заколисали. Їм було так зручніше, війна десь далеко, мене ніколи не торкнеться. Я кидаюсь, немов шуліка, на всіх, хто каже, що війна почалася 24 лютого 2022-го. Нам усім, дотичним до війни, потрібно так реагувати. Бо вона почалася в 2014-му.

Кожним твердженням “з початку війни, 24.02.2022” ми топчемо могили загиблих у 2014-му, 2015-му та наступних роках,

– переконана Макарова.

Їй здається злочинним, коли люди “відрізали себе від війни”: і ті, хто потім стали у стрій, і ті, хто майже дев’ять років не переймався і не готувався.

Зокрема, воєнного досвіду бракувало в Бучі.

– Люди могли і мали втекти. Може, якби вони більше цікавились війною, врятувалися б? В Ірпені і Бучі було багато людей, які вже тікали від війни, але й серед них не всі повірили, що це може повторитися, – каже волонтерка.

На початку російської агресії вони з Наталею Воронковою евакуювали людей із Водяного біля Пісків, під Донецьком. Серед них була й остання дитина в селі – п’ятирічна дівчинка. Мама все сиділа там, сподіваючись на краще. Їх вивезли вже під обстрілами. Мама з донькою оселились у Слов’янську, жінка вийшла заміж і народила ще двох дітей.

Діана Макарова у Святогірську

– Коли Слов’янськ почали обстрілювати, ми її благали виїхати, вона відмовилася. Потім евакуювалась до Святогірська. І… зникла. Ми не можемо знайти цю родину, нема їхніх кінців. Здавалося б, ти досвідчена прифронтова мати, хапай дітей, документи і тікай. Ні! Вона сиділа до останнього, а потім поїхала назустріч фронту. Як іще можна бити людей по голові, щоб вони зрозуміли, що війна – це не жарти, і Росія – це не жарти? – вигукує Макарова. – І від цього їхнього нерозуміння серце просто розривається.

Досвід тих евакуацій допоміг, однак, підготуватися Діані та її родині: завчасно склали список речей у тривожну валізу. І 24 лютого були абсолютно спокійні, без зайвого поспіху підготували переноски і повідки для тварин, документи.

– Останні години перед від’їздом я сортувала фотографії і відбирала, які візьму з собою. Знала, що це неповторне. Переселенці, з якими ми спілкувалися, шкодували, що, втікаючи, брали каструлі, а не фотоальбоми, – говорить Макарова й зізнається: – Ми і зараз живемо “нога на педалі”, бо будь-якої миті росіяни знову можуть ударити по Києву і спробувати його захопити.

Правила сакрального фронту

Діана Макарова ставиться до війни в цілому і фронту зокрема з повагою та пересторогою, бо вважає, що він – містичний і сакральний. Жінка намагається в поїздках на передову не говорити зайвого та завжди бере з собою талісман – іграшкове совеня Моню. Одного разу навіть верталися з пів сотні кілометрів, бо забула іграшку. Купила совеня в одному з перших рейсів – було страшно.

Діана Макарова на початку волонтерської діяльності

– 2014-й, я не знала ще, куди їду. Думала, там навколо буде стрілянина, вогонь, як у кіно. Думала, теж бігатиму окопами. Ніфіга! Так, у тому ж рейсі я вперше потрапила під “гради”, але зрозуміла, що ось – позиції, але від’їжджаєш сто метрів – а там цивільне життя. І, можливо, в цьому величезна небезпека. Мирне життя поруч із фронтом заколисує, і ти втрачаєш постійну готовність до небезпеки.

Із 2015-го вони їздили в тематичні рейси: кожен за якимось фільмом чи книгою. Так вийшло випадково: в одному бусі їхало шестеро дівчат. Водійка Катя і сказала: “У джазі тільки дівчата”.

– Я мовчала, бо оригінальна назва стрічки – “Дехто любить гарячіше”. А так і сталося, всього було у тому рейсі, – згадує Макарова. Її друзям та підписникам дуже подобались такі історії.

Одна поїздка була за фільмом “Пропала грамота”.

– І це було щось фантастичне! Рейс кидав нам назустріч героїв цього фільму. Він почався з того, що водій Ігор шапку забув. А гоголівська “Пропала грамота” – якраз про втрачену дорогоцінну шапку. А коли зустріли товариша з позивним “Козак”, він раптом витягнув із наплічника справжню козацьку шапку! Це була дивовижа. Яке славне козацтво тоді ми зустрічали, як разом волали: “Ой чи пан, чи пропав, двічі не вмирати…” Вірили, що сам Гоголь їздив тоді з нами. Льоня “Козак” потім загинув (28 грудня 2016 року біля Крутої Балки на Донеччині Леонід Проводенко прикривав групу розвідників 72 омбр і загинув від кульових поранень – “Н”).

Читайте також:
У Києві з почестями поховали героя Козака, над тілом якого збиткувалися сепаратисти. ФОТО

Діана їздила на передову з чоловіком, братом, сином та доньками, друзями і тими, з ким потоваришувала завдяки рейсам. Фронтові екіпажі за ці роки навчилися водити авто, стріляти, вивчили карти й покладаються на пам’ять, а не навігатор.

– Потрібно поважати війну і смерть. Мені розповіли таку історію. Уже після вторгнення вздовж лісосмуги лежали трупи росіян. Приїхав рефрижератор.

Один боєць закричав: “Хай гниють, не чіпайте їх!” – і почав стріляти по трупах. Того ж вечора він наступив на міну, і йому відірвало ногу. Військові тоді мені сказали: війна і смерть блюзнірства не прощають.

Я вчусь цієї поваги у воїнів, – каже Макарова. – Але коли ти вже повірив у сакральність фронту, головне – не зануритися в це повністю. Бо фронт – це насправді ще й дуже прагматична штука.

Історії з рукопису із почуттям провини

Про пережите на фронті Макарова пише рукопис. Поки в стіл, бо їй не подобається, що виходить.

Діана Макарова

Є там і про втрати. Одна з них дуже поранила волонтерку.

Улітку 2017-го 72-га механізована бригада пекельно воювала біля Авдіївки. Якось їй зателефонував Вовчик. “Страшна людина. Як дзвонить – одразу шукай стілець, бо щось не так”.

Того разу боєць просив про адвоката. Не собі, а побратиму, якого “взяли” з гранатою. Діана спершу подумала: з ким не буває, зайшов випити кави, його перевірила ВСП (військова служба правопорядку) і знайшла гранату в кишені. Та виявилося, та була в посилці додому. “Але він такий героїчний, такий боєць!” – запевняв Вовчик.

Те літо було сухе, і кремлівські найманці просто палили фронт, застосовуючи запалювальні набої. П’ять днів гонитви, починаючи з Маріуполя, по задимленій Донеччині.

– Рейс – це завжди гонитва. Влітку я зі своїм хворим серцем просто захлинаюсь, дихаючи пилом. Ти пролітаєш річки, озера, немає часу плавати. “Мамуля, треба сокири і бензопили – нас теж попалили. Ви будете із адвокатом? Коли нам виїжджати?” – дзвонив Вовчик. Сказала, що скоро будемо. А самі їдемо через Курахове, бачимо водосховище, і розуміємо, що більше не можемо, – пригадує Макарова. Так волонтери вирішили поплавати. – Зайшли в водосховище, воно мілке, тепле, добрели до прохолоди, поплавали. Приїхали. Вова зустрічає. Я кажу, щоб викликав того товариша, поїдемо в Костянтинівку до адвоката. А самі вивалюємо, що привезли. Зв’язку з товаришем немає. “Зараз «санітарка» під’їде, – каже Вова, – когось із наших поранених вивезла. Мене забере, і по нього”. Під’їжджає машина, Вова іде до водія, вертається і каже: “Не треба вже адвоката”. Його не довезли, він помер дорогою. Дійсно геройський хлопець, тільки дурницю втнув із гранатою.

Вже скільки років минуло, а я думаю: “А якби ми не зупинилися поплавати, він був би живий?” Ці 25 хвилин його врятували б….”

Допомога від Макарової

Таких історій, коли не встигли, – чимало. Є ще з 2014-го, коли волонтери везли тактичну медицину на замовлення гвардійців із Карачуна і Рибгоспу (позицій під Слов’янськом).

– Рибгосп уже не обстрілювали, тому ми вирішили завезти спершу на Карачун. А за кілька днів Рибгосп зім’яли танками. Артур Гулик, який і просив ту медицину, загинув – стік кров’ю. От як із цим жити? Не я його вбила. І не лишив би він собі такмед. Він і свою поганеньку аптечку комусь кинув, коли залишився прикривати відхід інших. І мою кинув би. Але я не встигла, не довезла… Сто разів собі казала, що не винна. Але все одно живу з цим почуттям провини.

Читайте також:
Фронтова волонтерка-парамедик, “Народний герой України” Ірина Митрофанова: перемогти ворога і власну онкохворобу

Мамуля Діана і люди з серця

Але були історії, коли встигали побачитися. Востаннє. І тоді до болю втрати додається дивне щастя від того, що зустріч була.

Так улітку бачили Олю Сімонову неподалік Новомиколаївки. Вона запізнювалася, вони поспішали, але дочекалися й віддали зарядну станцію та сонячну батарею. Тоді ж Оля і сказала, що її підрозділ перекидають на південь.

Діана Макарова з Ольгою Сімоновою

– Ми могли комусь лишити це, могли вислати, але нам дуже хотілось із нею побачитись. І коли вона загинула, перше, що ми сказали: “Як добре, що встигли побачитись”, – згадує Макарова.

Читайте також:
На Херсонщині загинула боєць 24 омбр Ольга Сімонова, яка зреклася громадянства РФ і воювала за Україну

У їхній родині дві кицьки в пам’ять про Олю. Першу звуть тьотя Марина, вона з Травневого, що під Горлівкою. Тоді бойовики якраз палили фронт. Собака Сімонової, Дашка, вмирала. Діана домовилася з кінологом, щоб приїхала разом зі своєю собакою, робили пряме переливання крові. Оля рятувала від пожежі Дашку, зброю і трьох кошенят.

– Ми мали забирати одного потім. Але я розуміла, що насправді вивеземо всіх. Одне кошеня потім полікували в Бахмуті, там же його забрав учасник бойових дій. Друге віддали ще одному бійцю в Києві. Тьотю Марину лишили собі, – посміхається Діана. – А через півтора року, після останнього прощання з Олею, поїхали на фронт. Зайшли до хлопців і побачили чорне ледь живе кошеня. Пролікували і забрали собі, назвали Еліс – на честь Олі. Оля в різний час мала позивні “Сімба” та “Еліс”. Для нас вона була більше Еліс. Тому так назвали кошеня, тому сказали собі, що це останній привіт від неї.

Діана Макарова з кошеням

Встигла волонтерка побачитись і з гвардійцем Іваном Дацком. Повномасштабна застала його побратимів на Луганщині, а Івана – в Києві. Зустрілися на перехресті Пуща-Гостомель.

– Зв’язку не було, мені передали через рацію, що Ваня призначає зустріч. Ми кинули все і помчали, бо це ж Ванічка, мабуть, терміново щось потрібне. Довго чекали. Він вискочив, обняв мене і сказав, що просто хотів побачити. Ми постояли 15 хвилин, і він поїхав на позиції. Ігор (водій) потім сказав, що Ванічка зі мною прощався. Ваню вбили у квітні на сході, – надтріснутим голосом говорить Діана Макарова.

“Обрані” звуть її “Мамуля”. Їх небагато – зізнається, що боїться підпускати до серця бійців. Вибудовує бар’єри. Але їх руйнує якийсь абсолют. А часом так стається, що військовий – раз – і в серці.

– Абсолютна чесність, абсолютна етичність мене вражають. Олька теж була абсолютом. Вона мене “Мамулею” не називала. Але була мені дочкою. У мене до неї була така ніжність! Я з нею багато в чому не погоджувалася, багато за що лаяла, але вона мені чомусь була такою рідною. Оля була неймовірна. Настільки яскрава особистість, настільки чітко виліплена, і продовжувала себе ліпити. Вона знала, якою мусить бути, і була такою, – каже Діана.

– А якось подзвонив і попросив про допомогу Женя з ТрО. Виїхав забирати речі під Слов’янськ. Говоримо, а він – раз! – і похитнувся. Контужений, вийшов через пару днів в шпиталі, бо потрібно робити роботу, бо втрати. І все – і я пропала, він уже в мене в серці. Може, через те, що не просив нічого для себе, тільки для підрозділу. Або побачила, як йому погано. Якщо з ним щось станеться, мені буде дуже зле, я знов не вбереглась, знов пустила дитину в серце.

Діана Макарова

Коли йдуть такі яскраві особистості, як Оля “Сімба”, Макарова каже: падає небо.

– Так у нас падало небо, коли загинув “Ендрю”. Нас аж пригнуло тим небом.

Андрій Галущенко “Ендрю” – позаштатний співробітник СБУ, який розслідував незаконне переміщення товарів через лінію зіткнення, 2 вересня 2015-го підірвався на міні в авто поблизу Лобачевого на Луганщині, після чого їхню групу атакували невідомі нападники з гранатами та стрілецькою зброєю. Галущенко  та старший лейтенант податкової міліції Дмитро Жарук загинули. Ця історія досі не розслідувана, винні не встановлені.

У лютому 2015-го, коли закінчувалися бої за Дебальцеве, Діана з Андрієм повертались із фронтового рейсу.

– За Слов’янськом фари на фоні снігу “сипонули” жменю білих метеликів. Я досі не розумію, що то було, чому взимку на нас летіли справжні метелики. Ми, ошалілі, перезирнулися і зрозуміли, що бачили одне й те саме. За пів року Андрій загинув. І досі іноді білі метелики летять у світло наших машин, хоч пізньої осені, хоч ранньої весни. І коли я бачу тих метеликів, мені стає спокійно. Я вірю, це Ендрю показує, що все нормально, дорога чиста. Вони (загиблі) завжди з нами.

Читайте також:
“Довгі РУКи ТрО”: “Повернись живим” запускає новий проєкт

Проєкт “Зберегти Україну” реалізується за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні.


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.
[sendpulse-form id="91944"]