Фронтова волонтерка-парамедик, “Народний герой України” Ірина Митрофанова: перемогти ворога і власну онкохворобу

 

автор: Анастасія Федченко
фото авторки та з архіву Ірини Митрофанової

На фронті її знають як Яринку. Спершу – волонтерка, яка возила бійцям усе, від засобів гігієни, одягу, медикаментів до бронежилетів, касок, оптики. Потім – парамедик екіпажу “Вітерець”.

За освітою Ірина Митрофанова – медсестра. Але займалася підприємницькою діяльністю, мала власну крамницю зоотоварів у Кременчуці на Полтавщині. Під час Революції гідності возила на Майдан допомогу мітингувальникам, рятувала поранених. А далі пішли поїздки на фронт. Останні роки – у перервах між хіміотерапіями і з постійним болем та вживанням знеболювального. Адже в неї діагностували рак.

У травні волонтерку Митрофанову нагородили громадською відзнакою “Народний герой України”. Свою історію Ірина розповіла “Новинарні“.

“Уперше в житті міняти пробите колесо довелося під обстрілом”

Ірина Митрофанова. Фото: “Новинарня

“Коли переміг Майдан, ми думали, що це все – тепер країна почне відбудовуватися, і все буде добре. Було така відчуття, що ще трішки – і ми все зможемо. Країна піднялася. А 12 квітня 2014 року нам телефонують знайомі військові зі 107-го реактивного полку (нині – 107-ма реактивна артилерійська бригада – “Н”)…” – починає розповідь Ірина Митрофанова.

Під час Революції гідності вона возила на Майдан з Кременчука їжу, теплий одяг, купувала “у ментів” перші бронежилети для мітингувальників, коли попередили про можливе загострення.

Тож Ірину знали як активістку. І коли військових зі 107-го полку, який дислокується в Кременчуці, після навчань “Весняна злива” відправили посилено охороняти адміністративну межу з окупованим Кримом, вони зателефонували саме їй. Хлопцям сказали, що вони їдуть лише на тиждень, тож і запасу їжі взяли не більше.

Уже 13 квітня Ірина з однодумцями виїхали до військових. Везли продукти, засоби гігієни.

“Це був навіть не населений пункт, а якесь поле, де вони вирили бліндажі. «Смерчі» (реактивна система залпового вогню калібру 300 мм – “Н”) були накриті тентами”, – пригадує жінка.

Фото з архіву Ірини Митрофанової

Відтак був Слов’янськ.

“Кілька разів нам, мабуть, щастило. Якось ворожа ДРГ напала на той блокпост, який ми щойно проїхали. Біля Слов’янська ми проскочили, були метрів за 500, як ворог почав стріляти. То була стрілецька зброя: автомати, кулемети. Тоді, чесно, було не страшно. Ми просто не розуміли, що це таке й наскільки небезпечно. А якось під обстрілом міняли з водієм пробите колесо… Я доти ніколи ще цього не робила. Діма відкручує колесо, а я – запаску. І швидко-швидко кручу! А ми на горі, в прямій видимості. Поміняли й аж видихнули: хух, проскочили!” – пригадує Ірина.

На передовій її почали називати Яринкою. Жінці з російськомовної родини, яка й досі вчить українську, це назвисько припало до душі.

“Яринкою мене називають свої: бійці, дружини військовослужбовців. Тому це для мене таке дуже тепле ім’я і рідне”, – усміхається жінка.

Хоча усмішка на її обличчі під час інтерв’ю з’являється рідко. Розмова дається жінці важко. Так, наче вона хоче забути все те, що довелося пережити в останні сім років.

Читайте також:
Волонтерка і парамедик Аліна Михайлова: Нашому інформаційному фронту дуже не вистачає бійців. Бо як переможемо Росію – пересваримось між собою

Ірина Митрофанова під час інтерв’ю. Фото: “Новинарня

“Вилазимо з бліндажа замурзані, чорні – а зверху земля біла: «гради» перетворили її на каменюку”

У 2014 році в армію в прямому сенсі йшли голі та босі. Комусь держава видавала “дубок” і берці, когось “одягали” рідні, колеги, друзі, хтось їхав у кросівках. Тож Митрофанова возила й одяг, і взуття, і медикаменти, каски, їжу, воду. Свекруха передавала з Італії консерви, сухпаї, ті препарати та засоби медицини, які в Україні неможливо було придбати.

Улітку 2014-го Ірина з товаришами тричі возила допомогу до Луганського аеропорту. Причому супроводжувала їх туди місцева жителька, також Ірина, з якою волонтери познайомилися через фейсбук. Потім ще певний час із нею листувалися, а надалі луганська Ірина зникла.

“Скільки я її потім не шукала, так і не змогла знайти”, – розповідає Митрофанова.

Читайте також:
“Із ЛАП смерті”. Бойовий генерал Андрій Ковальчук – про невідомі сторінки оборони Луганського аеропорту

Одного разу на під’їздах до аеропорту вона вперше потрапила під обстріл із реактивних систем залпового вогню.

“Щойно приїхали – і почався обстріл із «Градів», який просто не припинявся. Ми сиділи в тісному бліндажі, наче сардини в консервній банці, здригалася земля. Сиділи й реготали, щоб не так страшно було, анекдоти якісь розповідали. Коли обстріл закінчився, вийшли замурзані, чорні, бо земля сипалася на нас. А там поле геть вигоріло, земля була біла і потріскана. Глибокі тріщини. І грудка землі в руках не розсипалася – така попалена була, як каменюка!” – згадує волонтерка.

Вона регулярно возила допомогу на фронт. Вкотре поїхала 29 грудня 2014-го – цього разу до батальйону ОУН, який тоді стояв у селищі Піски біля Донецька.

Фото з архіву Ірини Митрофанової

“Передають по рації, що спроба прориву ДРГ, є поранені, потрібні медики. «Дончанин» одягнув на мене бронежилет, побіг перший, а я за ним. Хлопці відстрілювались. У наших були поранені і, – Яринка робить паузу, їй важко про це говорити, – двоє загиблих. Коли приводять одного пораненого, а він якийсь… не такий. Ми починаємо його «обробляти», хлопці ставлять запитання – і розуміють, що це сепаратюга. Він був ще й під наркотою.

Його забрали, потім обміняли на наших загиблих. Ніхто нікого не катував. Скажу більше: наших поранених везли в багажнику машини, а його нормальною машиною транспортували в лікарню. Там іще «контрачі» були, то його більше допитали”.

Яринка (на задньому плані) під час надання домедичної допомоги й евакуації пораненого. Фото з архіву

А 17 січня 2015-го жінка рятувала важкопораненого “кіборга”. Тоді вони з іншими медиками сиділи й чекали поранених, яких через потужні обстріли не могли вивезти майже добу.

“«Ласточка» вивезла кількох хлопців, і серед них Діма Бондар – у нього були посічені кінцівки, перемотані джгутами і турнікетами. Ми думали, він залишиться без ніг, бо машина цілий день не могла виїхати з терміналу. Йому було дуже боляче, я йому всунула в зуби бинт, наказала терпіти, бо треба трохи послабити турнікети. А в аеропорту був медик Ігор Зінич із позивним «Псих», який для кожного пораненого робив усе можливе, щоб вони не тільки вижили, а й жили повноцінно. Він то затягав джгути, то відпускав їх. І Діма після купи операцій ходить, повернувся додому живий”, – розповідає Яринка.

Ігор Зінич із ДАПу не повернувся…

Читайте також:
5 років від завершення оборони ДАПу: імена й фото всіх загиблих “кіборгів”

Ірина Митрофанова під час інтерв’ю. Фото: “Новинарня

“Ходили по хатах і «мародерствували» – забирали покривала й замотували в них тіла загиблих, щоб не розтягли собаки”

Поранених із Донецького аеропорту вивозили у Водяне, і там Ірина надала допомогу не одному бійцю. Найважчих відправляли в шпиталі прифронтових міст.

“Бувало, й на підлозі хлопців вивозили до Покровська, Селидового, бо машин бракувало. Загиблих складали на подвір’ї будинку. Якщо були мішки – пакували в мішки. Як не було, то ходили по хатах і «мародерствували» – забирали покривала й замотували в них тіла, щоб не розтягли собаки, яких там було чимало… І це страшно. Страшно не віддати належної поваги тому, хто віддав за тебе життя”, – зітхає жінка.

Фото з архіву Ірини Митрофанової

Коли почалися потужні бої за Дебальцеве, Митрофанова сказала своєму тяжкохворому, прикутому до ліжка чоловікові, що їде допомагати сиротам у дитбудинок – щоб не хвилювався. Тоді теж було багато поранених, кожен медик – на вагу золота. Вона фасувала медикаменти, лікувала від застуд, перев’язувала поранених.

А ще – допомагала вивозити місцевих, які не хотіли залишатися в російській окупації. Автобус надала кременчуцька міськрада, а місцевий м’ясокомбінат забезпечив продуктовими пакунками на перший час.

“Мені так страшно було чути, як люди «заточені» на матеріальне, – ділиться враженнями волонтерка. – Вони врятувалися, врятували дітей, навіть кицьку! Але мама дуже переживала за свою домівку. Не за те, як діти навчатимуться на новому місці, а за те, що хата стоятиме без нагляду. А головне ж, що всі живі. Діти живі!”

Фото з архіву Ірини Митрофанової

Читайте також:
“Ми самі примусимо бойовиків стрибати з вікон, тільки звільніть нас”:
інтерв’ю з окупованого Донецька

“Нам Незалежність далася легко. Тому тепер за неї проливають кров наші діти й онуки”

У 2017 році Ірині поставили діагноз – рак шкіри. Попри те, жінка у перервах між хіміотерапіями, “на знеболювальних” приїжджала до команди “Вітерця” (волонтерська медична служба – “Н”) і допомагала рятувати поранених.

Яринка (праворуч) із керівницею “Вітерця” Галиною Алмазовою. Фото з архіву Ірини Митрофанової

“Це наш обов’язок, – вважає Ірина. – Ми нашу Незалежність не змогли відвоювати раніше, тому зараз її відвойовують наші діти й онуки. І помирають. Воно нам далось легко, а тепер кров проливають вони”.

Читайте також:
Міністр оборони нагородив волонтерів за врятовані життя. ФОТО

Втім, в останній рік Ірина не їздить на фронт. У неї ремісія, але боротьба з хворобою далася важко.

“Знаєте, таке відчуття, наче ти розсипаєшся”, – зітхає. Їй важко говорити про свою слабкість.

Онкохвороби – досить поширене явище серед ветеранів та волонтерів, адже вони перебувають у постійному стресі. Кілька бійців із Луганського аеропорту, яким Ірина допомагала, померли від раку. Ірина припускає: можливо, снаряди, якими Росія обстрілювала наші позиції, були ще й хімічною зброєю.

“Людина запрограмована на те, що може пережити небагато втрат у своєму житті: діди-баби, батьки, родичі, – говорить Яринка. – А ми до хлопців ставимося, як до рідних. Ти приїжджаєш до зовсім чужих людей, а ви обіймаєтесь. І ти втрачаєш їх. Не одного, не два, не три – багато. І навіть за тими, кого не знала, болить. Коли везли хлопця, а він дорогою помер, і ти закриваєш йому очі, – це страшне.

Коли ти застібнув блискавку, а там дзвонить телефон: він весь у крові, на екрані – «Мама». А мама відчула, що сина більше немає…”

Ірина замовкає, плаче, витирає очі хустинкою.

Яринка на Марші захисників у День Незалежності 24 серпня 2020 року. Фото з архіву Ірини Митрофанової

Війна взяла данину і з Яринчиної родини. Її родич Денис Часовий загинув біля села Красне (нині окуповане кремлівськими найманцями) на Луганщині.

“Молодий хлопець, якому ще жити й жити. Я його екіпірувала: купила бронежилет, каску, думала, він повернеться живим. Він обіцяв навчити онуків грати в футбол. Але не повернувся…”

Ірина Митрофанова – “Народний герой України” – під час інтерв’ю. Фото: “Новинарня

Читайте також:
“Той, що тричі повертався з пекла”. “Кіборг” Ігор Гофман помер від раку

 


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.