“Ми самі примусимо бойовиків стрибати з вікон, тільки звільніть нас”: інтерв’ю з окупованого Донецька

 

автор: Дар’я Бура

Останні мирні ініціативи нової української влади, заяви радника секретаря РНБО Сивохо, президента Зеленського та інших, а також підготовка місцевих виборів і нового законопроєкту про “особливий статус Донбасу” актуалізували тему реінтеграції ОРДЛО.

Хтось говорить – “ні, лише стіна“. Хтось – починає зондувати соціологію на окупованих територіях та будувати прожекти щодо перемоги в Донецьку “слуг народу” за зразком київської Троєщини чи Оболоні.

Хай там як, стригти під одну гребінку всіх мешканців Донбасу, які залишаються на окупованій території, нерозумно. Там досі живуть люди, які не просто чекають повернення українських військових, а допомагають нашій армії. У них є й образи на українську владу, і любов до України, і велика ненависть до росіян.

Це інтерв’ю – з одним із таких чоловіків. “Я мушу помститися за те, що мене в 2014-му били ногами, руками, палицями за український прапор, який зараз в мене захований, помститися за обстріли і все свавілля”, – каже він.

Звісно, ім’я й обличчя цього чоловіка показувати не можна з міркувань безпеки. Він попросив називати його просто “Укроп Донецький”.

Чоловік середнього віку, має технічну освіту і старих батьків у Донецьку. Остерігається прослушки, але, за його словами, “партизанить” для України.

“Укроп” розповів “Новинарні” про початок окупації, своє місце в подіях у Донецьку, як змінилася т. зв. “ДНР” за п’ять років та чого чекають донеччани зараз.

Про свій патріотизм і мову

– Я раніше був аполітичним. Але для мене Україна – це моя країна, чому я повинен якусь Росію приймати? Вона мені нафіг не потрібна. Так, в Україні не все було добре – хтось вибився в олігархи, а хтось все життя залишається роботягою… Батьки мені спеціально особливої любові до України не прививали. Але батько зразу сказав: “Нахріна мені ця Росія, я її бачив при совку – це злидні”.

Я все життя говорив російською, але ніколи не вважав себе росіянином. Я українець, народився в цій країні, в цьому місті. Я хочу, щоб діти навчалися українською мовою. Так, я не можу говорити гарною українською мовою, бо в нас тут повністю російськомовне суспільство. Мені, мабуть, треба тиждень побути в україномовній родині, щоб я перейшов на українську.

Українські листівки в окупованому Донецьку з’являються регулярно

Моя бабуся покійна родом з Дніпропетровщини, вона розмовляла українською і зауважувала, що ми, діти, не знаємо рідної мови. У 2014 році я намагався людям довести, що це дурна ідея – за [російську] мову мітингувати. У нас регіон, в якому живе кілька десятків різних націй, чому ми повинні слухати росіян? Мій дід розповідав, що коли їх із Курська пригнали на Донбас відновлювати шахти, тут не було російськомовного населення, всі українською говорили. Потім українці вмерли, а в їхні хати вселилися росіяни.

Читайте також:
“Можешь на нормальном языке говорить?!” Ким був Артем Мирошниченко в Бахмуті і за що його вбили

“Ми не розуміли, чому Нацгвардію не кинули на зачистку Донецька”

Коли в Києві побили студентів, у нас – в Донецьку, Луганську – всі працювали, як раніше. Коли почався Майдан, з кожного підприємства Донецька почали збирати “тітушок”, платили по 200 чи 500 гривень за поїздку на Антимайдан. Так і возили по тисячі чоловік з регіону. Донбас ніби захищав Януковича, а незрозумілі люди на Майдані намагалися впхати країну в незрозумілу Європу.

Наші теж їздили на Майдан– хлопці, дівчата, літні люди. Навіть намети стояли “Горлівка”, “Донецьк”, “Краматорськ”. Я на той час працював в одній організації і їздив у Київ на два тижні через два. Просто ходив на Майдан, не надто цікавився. На початку лютого повернувся в Донецьк, і так вийшло, що більше не виїжджав звідси.

Місцеві виходили за російську мову і за Росію, але це перебивалося українськими мітингами. У нас в Донецьку на площі стояв намет майданівців – “Свобода”, “Правий сектор”. Їх міліція охороняла, бо в них і пляшки кидали, і плювалися. Народ був, як зомбі.

Після розстрілу Майдану в Києві до нас приїхала різна наволоч із Краснодара, Ростова-на-Дону… Вони збиралися під нашим “Білим домом”, ОДА, намети свої ставили.

Завезена з Росії “тітушня” була не лише в Донецьку й Луганську, а і в Харкові, Одесі. Але в нас їх було найбільше, і вони розійшлися містами – Макіївка, Сніжне, Горлівка… Приїжджих можна було легко відрізнити від місцевих. Їхня російська мова була чистішою за нашу, від донецької відрізнялася притаманними росіянам “а”, “ґе”, “чь”. Ну, і по номерах автобусів було видно. Ніхто не приховував, що ці люди приїжджають, щоб показати “русский дух”.

Найтяжче почалося в березні 2014-го, коли російські “загартовані хлопці” приїхали вбивати “бандерівців”, і силові наміри стали явними. Був відомий проукраїнський мітинг 14 березня. На площі місцевих і привезених було тисяч п’ять. Наших – тих, хто за Україну – закидали пляшками, яйцями, обзивали “бандерівцями”, “вбивцями”. А вбили хлопця зі “Свободи” (Дмитро Чернявський отримав смертельне ножове поранення, коли прикривав відхід учасників українського мітингу – “Н”). Тоді міліціонери, які нас охороняли, були найбільш розгубленими, бо керівництво казало одне, люди інше… Хтось захищав одних, хтось інших.

Проукраїнський мітинг в Донецьку – березень 2014

Спочатку захопили ОДА, потім СБУ, прокуратуру… Але з березня до квітня місто жило так, ніби нічого не відбувається. А потім міліція почала працювати з сепаратистами.

У Донецьку була Нацгвардія України. З кінця березня їх закупорили в частинах. Потім я сам бачив, як автобуси з цими молодими нацгвардійцями виїжджали з міста, і думав: “Ну, все, нас здали. Тупо віддали”. Це було тоді, коли Гіркіна в Донецьку й близько не було. Наша Нацгвардія мала зброю, і ми не розуміли, чому їх не кинули на зачистку міста.

28 квітня ми провели останній український мітинг на вулиці Артема, коли нас побили, а вже в травні стало страшно. З’явилися “казаки”, зброя. Вони шукали, ловили всіх, хто був за Україну і хоч якось себе проявляв.

Усі мої сусіди знали, що я був на проукраїнських мітингах, ходив із прапором – боявся, що здадуть. Напевно, мені пощастило. Після останнього мітингу й побиття я два місяці не виходив із хати, боявся на вулицю показуватися. Мати всім казала, що поїхав на роботу, а насправді я ховався і спостерігав.

Одразу в Донецьку дуже сильно змінилася інформполітика. Почали розповідати, що на Майдані вбили людей, скинули владу і тепер нас тут усіх змусять говорити українською, діти будуть байстрюками, нас утискатимуть і вбиватимуть.

У червні ввели комендантську годину. Спочатку люди до цього поставилися нормально, мовляв, ловлять диверсантів.

Але ті, що взяли зброю до рук, самі почали чинити свавілля. “Мусора” віддали 12 тисяч стволів, які зберігалися в головному управління МВС у Донецькій області – і автомати, і ящики з патронами… Все це роздавалося в “Білому домі” під підпис – прийшов, підписався, автомат отримав і пішов “від бандерівців захищатися”.

Читайте також:
Одні в полі воїни. Історії трьох героїв Донбасу, які чотири роки тому боронили у своїх містах український прапор

Банда Гіркіна входить у Донецьк, 5 липня 2014

Гіркін (колона бойовиків зі Слов’янська – “Н”) коли в’їжджав у Донецьк, мікроавтобусів 30-40 було, плюс легкові машини, автобуси, “Нони”, ЗУшки. Були БТР і БМП. Але без танків. Велика колона, довго входила в місто, з ними були й ті, хто пішки йшов – натовп у 800 людей, напевно. Вдягнені хто в що, несли свої прапори “Новоросії” – банда. Заїхали в пусте місто. “Мусора” їх зустрічали з обіймами, вони вже прийняли присягу Росії.

Я ніколи не пробачу Порошенкові здачу Донецька. Як зі Слов’янська можна було випускати таку колону?

Треба було всіх військових гнати до нас і просто зачищати. Якби до нас зайшли українські десантники, “менти” покидали б зброю і здалися. І ця вся гоп-компанія, “казакі” самі би повтікали.

Адже в Донецьку перша важка зброя з’явилася вже після Іловайська. Перший танк я побачив 5 чи 6 серпня, вони зі Старобешевого йшли. Наше мільйонне місто просто “злили”.

Читайте також:
Герой України десантник Андрій Ткачук: Велике значення мало те, що я сам з Донеччини

“Найнебезпечніше, коли п’яне чмо з автоматом тебе зупиняє на вулиці і проводить огляд”

Російські військові приїжджали Донбас з паспортами як добровольці, а не з військовими квитками. Вони виконували специфічну, чітку роботу – взяття якогось району. Спочатку йшли російські військові, потім решта.

Наприклад, місцеві колаборанти довго не могли взяти Вуглегірськ, щоб потім захопити Дебальцеве, гинули десятками, тоді росіяни викликали своїх ВДВшників, ГРУшників, танкові групи і почали штурм. Вони захопили Вуглегірськ технікою, і туди увійшли місцеві (бойовики). Росіяни відішли, забравши трупи своїх.

У Дебальцеве росіяни приїхали на танках, били прямою наводкою по укріпрайонах. Вони – це не “ополченці”, б’ють чітко. Після їхньої артилерії працював спецназ, а слідом ішли вже місцеві.

Пригадую, в грудні 2014-го по Донецьку якісь чорти бородаті їздили на джипах і питали: “А де тут аеропорт, де тут воюють?” А ти стоїш і думаєш – послати їх кудись до українців, чи куди…

Найнебезпечніше, коли п’яне чмо з автоматом тебе зупиняє на вулиці і проводить огляд, вивертає кишені, телефон твій дивиться.

“Поліція ДНР”. Фото RFL/RL

Якось при мені били хлопця – не знаю за що, щось у нього знайшли, певно, в телефоні про Україну. Вони завжди це дуже показово роблять – збирають натовп і б’ють прикладами, а потім кудись відвозять. А натовп кричить, щоб били більше.

Той хрускіт кісток я ніколи не забуду.

Машину за українську символіку могли розстріляти або викрасти, власника вбити і десь закопати, авто забрати. Свавілля, яке коїлося, це було найстрашніше.

Ми всі по підвалах сиділи, коли бахкало. “Град” о 5-й ранку валив, я маму за руку виводив з дому, ми в ховалися у викопаних ямах. Це дуже страшно, коли “Град” працює поруч. Вночі спати неможливо було, будинок ходором ходив. Але нічого, вижили.

“Деякі місцеві співпрацювали з «ДНР», але партизанили для України”

Багато людей виїхали з Донецька одразу після того, як Гіркін зайшов у місто. А коли Захарченко став “головою ДНР”, і з України повернулися ті, хто не зміг прижитися, і з Росії теж повернулися.

Звісно, поверталися не ті, в кого переконана проукраїнська позиція, бо куди ж? Їх тут сусіди чекають, щоб здати.

На початку війни були серед місцевих такі люди, які проникали в банди “ополченців”, але працювали на Україну, діставали інформацію. І зараз є люди, які партизанять для України. Я теж допомагав і допомагаю.

Читайте також:
У центрі Донецька вивісили величезний прапор України. ВІДЕО

Якби партизанів Україна якось підтримувала, можна було цим “ополченцям” такий хаос влаштувати, вони самознищилися б! Але для цього потрібна програма, система, яка не “зливатиме” людей, як це було в 2014-2015-му. Тоді людей знаходили, вбивали.

У мене є знайомі, які в окупації за Україну. Але ми лише переписуємося на своїх форумах або спілкуємося “привіт-привіт”. Не зустрічаємося, бо це небезпечно. Зустріч наша буде, коли настане перемога.

Прапор України на териконі в Донецьку, 25 жовтня 2016

Ці люди вимушені жити в окупації, ходити тут на роботу, отримувати зарплату чи пенсії, але вони чекають Україну, коли настане стабільний мир, не буде обстрілів. Вони говоритимуть українською мовою, дотримуватимуться українських законів, але тільки щоб був спокій при Україні.

Читайте також:
Українські активісти в Донецьку встановили на териконі стяг України та спалили прапор “ДНР”. ВІДЕО

“Якщо тебе тричі затримають в комендантську годину – посадять на 30 діб”

Зараз у Донецьку багато будинків розграбованих, або зачинені, або заселенні “рускім міром”.

Розграбована мародерами автозаправка на об’їзній

Центр Донецька хоч якось живе, кафе працюють, але чим далі від центру, тим все гірше – пусті вікна, пусті двори. Ближче до Мар’їнки – там частина селища зовсім пуста, кілька стариків лише живусть.

Нормального життя немає в місті. Комендантська година з 23:00 до 5:00.

О 21:00 кафе зачиняються і треба йти додому. Нічні клуби лише для еліти, закритого типу. Є в Донецьку кілька місць, де тусується податкова, вище керівництво міліції, військові. Комендантська година для них не закон, вони там відпочивають зі своїми дружинами, повіями, всією братією.

Для нормальної молодої людини немає можливості, як раніше, поїхати ввечері в будь-який клуб – зараз уся молодь вдома.

Лише на Новий рік комендантську годину скасовують, і ще кілька разів на рік.

Якщо ти о 22:30 десь біля дому – можеш встигнути проскочити, а якщо потрібно ще їхати чи йти пішки додому і тебе затримають, то поїдеш в “обєзьяннік”, там випишуть папірчик-попередження, що затримано під час комендантської години. Двічі випишуть, а на третій раз посадять на 30 діб.

Тролейбуси їздять до 00:00-01:00. Якщо по роботі треба вночі повертатися додому – директор повинен поїхати в комендатуру і виписати пропуск, який дозволить добиратися під час комендантської години.

У нас немає автосалонів, як по всій Україні – в наших автосалонах продають б/ушні машини, розмитнені з Грузії чи Латвії.

Якщо є вища освіта, в Донецьку можна працювати вчителями чи лікарями. Можна менеджером, торговим агентом, в банку працювати… Ну, це називається “банк”, але насправді ми називаємо це “каса взаємодопомоги”. Цей так званий “ДНР банк” не виконує всі функції банку – кредити не дає, наприклад.

Читайте також:
“Не дають москалям жодного права…” У Донецьку й Дебальцевому поширили українські листівки

Ціни і зарплати в Донецьку:
“Тепер кажуть, що Пушилін злодій, а при Захарченку жилося краще”

У нас все в рублях. Якщо брати по курсу [до гривні] – діли на 2,5.

Щодо цін, наприклад, хороша свинина коштує від 450 рублів, яловичина – від 280 рублів, лопатка – 280-320 рублів.

Частина продуктів місцеві, овочі зокрема. Молоко теж наше – колишній “Геркулес”. Але інша молочна продукція здебільшого з Росії.

Сиру нормального немає, він навіть гірший, ніж в Україні сирний продукт. Раніше був доступний, зараз дуже дорогий. Середня ціна на цей сир, який, напевно з порошку робиться – 360-380 рублів.

Тут тільки комуналка дешевша (ніж в Україні) – газ, водопостачання. Також бензин.

Якщо працюєш на шахті і отримуєш 15 тисяч рублів, то оплатити трикімнатну квартиру в 1500 рублів – це нормально.

Середня сім’я отримує тисяч 19 рублів загального доходу (у гривнях – 7,6 тис.).

Найбільше отримують торгові агенти – ті, що працюють пішки: 17-20 тисяч рублів, якщо на машині, то 50-70 тисяч можна заробити. Чим більше фірма зв’язана з РФ, тим більше отримуєш.

Лікар-терапевт, педіатр можуть отримувати 4800-5700 рублів зарплати. В середньому в районній поліклініці лікар отримує від 4700 рублів до 8000 рублів, залежить від спеціальності. Лікарі вузьких спеціальностей отримують більше.

Дуже мало лікарів в Донецьку по важких захворюваннях. Вони кілька разів на тиждень приймають пацієнтів на огляд, а решту часу – в лікарнях. Пацієнтів до них дуже багато.

У Донецьку вистачає стоматологів, а в Горлівці, наприклад, із ними проблеми.

За п’ять років окупації для місцевих прибічників “ДНР” змінилося тільки те, що Пушилін (т. зв. “глава ДНР” з вересня 2018 року“Н”) – злодій, а Сашка Захарченко був ліпший варіант. Мовляв, життя, при Захарченкові жилося краще, а став Пушилін – все тільки погіршується. Протягом чотирьох років за “курячого генерала” (Захарченка) і продукти були, і пенсії й зарплати платили вчасно, як тільки прийшов Пушилін – зарплати і пенсії всім затримуються.

Листівка в Донецьку від “українських диверсантів”

Читайте також:
Захарченко зізнався, що сепаратисти в 2014 році самі спалили село Кожевня

Дорогою Путіна й Лукашенка: ватажок “ДНР” Пушилін виграв кубок “республіки” з бадмінтону

“Вони тут не за Новоросію, а проти бандерівців”

Ми тут повністю залежимо від російського інформаційного поля. Пенсіонери не розуміють навіть, що відбувається. Їм зараз пропонують паспорти поміняти (отримати російське громадянство – “Н”), а вони навіть не розуміють, нащо вони їм потрібні. Адже. щоб отримувати російські пенсії, все одно має бути реєстрація в РФ. А за тимчасову реєстарцію в Росії потрібно 25-30 тисяч рублів віддати. Тоді тебе, може, пропишуть у якомусь бараці під зніс.

Я з кількома бойовиками “ДНР” говорив, то вони толком не знають, за що воюють – одні за Росію, інші проти української мови, ще хтось проти “бандерівців”, які прийдуть і розказуватимуть, як тут потрібно жити.

Росія запустила дуже сильну інформаційну політику.

Російськомовним тут промили мозок. Вони не за примарну “Новоросію”, а проти “бандерівців”.

Якщо говориш українською мовою – автоматично “бандерівець”. Ворога вигадали і таку війну розв’язали.

У нас теж є поняття “ватник”. Так ми називаємо людей, які говорять, що не проти повернутися в Україну, але в “домайданну” – з Януковичем, із зарплатою, коли долар був по 8 гривень. Сама Україна їм не потрібна – їм потрібне те, що було до Майдану. Вони готові прийняти Україну зразка 2010-2013 років.

На Януковича в них образа є, але одна – за те, що він не загасив силовим методом Майдан.

Вони кажуть, що Росія їм допомогла встановити російську мову. І навіть не зважають, що раніше її ніхто тут не утискав – були ж школи з російською мовою викладання.

Зараз тут у школах є українська мова і література – по 1 годині на тиждень.

Читайте також:
“Інший світ”: УІМ і “Дзеркало тижня” провели велике соцдослідження в ОРДЛО. РЕЗУЛЬТАТИ

Прибічники “ДНР” говорять, що не приймуть ту Україну, яка “сталася на крові Майдану”, при “бандерівцях-убивцях”.

Якщо дивитися на дітей, які народилися тут за кілька років до війни і залишилися – зараз це втрачене покоління. Такі підлітки за Україну навіть і слова не говорять.

Відсотків 30 тут точно не хочуть жодного особливого статусу [для Донбасу], відсотків 60 хочуть бути федеральним округом РФ.

Якби зараз Україна повернула контроль над усіма окупованими територіями, багато хто пручався б, бо серед місцевих багато в кого є загиблі родичі, які пішли в “ополчення”. Для них Україна – це ворог, який вбив рідню, бо та хотіла говорити російською.

У кого було синам по 10-12 років до війни – зараз із них виросли повноцінні бойовики.

Перша задача була – промити дітям мозок, бо вони – це дзеркало майбутнього, тому постворювали різні “патріотичні табори”. Юні хлопці вже знають, що таке автомат і як його розбирати.

Читайте також:
Бились і стріляли: на ювілей “русской вєсни” окупанти в Криму прийняли дітей до “Юнармії”

“Всі ці закопані трупи треба викопати і відправити на Росію – зачистити всі згадки про “ДНР”

Я не хочу, щоб Україна мирилася з “ополченцями” і прощала їх.

Хай українська влада перевірить тут усіх на поліграфі і так проведе чистку рядів.

Коли прийде Україна, всі будуть думати про свою сраку, і сусіди здадуть Україні кого треба.

Потрібно приходити, завойовувати і викорінювати все, що нагадує про “ДНР/ЛНР”. Всі ці закопані трупи треба викопати і відправити на Росію. Всі сім’ї “ополченців” потрібно позбавити пенсій і виплат. Або дати мінімальну, але з виплатою Україні контрибуції.

Шахти хай вони відновлюють, заводи… і працюють на державу Україна.

Бойовики “ДНР”

Відновлення Донбасу – це взагалі складна тема. Шахти стоять – Горлівка, Єнакієво, Жданівка, Іловайськ. По одній-дві шахти в містах тільки працює. Багато шахт у критичному стані. А це все впливає на воду, плити… Завод “Стирол”, хімія в Донецьку, Горлівці. Макіївка (підземні поштовхи у місті і найближчих селищах) – це тільки дзвіночки. Води питної через кілька років не буде, забруднена вода з шахт у ґрунт піде, в річки.

Ніхто не знає, навіть в Україні, як бути з нашими територіями. Що робити з колаборантами, із тутешнім силовим блоком, із так званою “владою”? Навіть якщо Росія якусь частину бойовиків забере, все одно решта воюватиме, буде війна, будуть партизани. Тут може якось вплинути тільки кругове оточення українською армією і силова зачистка. Бойовиків навіть місцевих доведеться відправляти на Росію, бо для чого вони тут потрібні?

Зеленський зараз позиціонує себе як “президент миру”, але в окупації йому ніхто не вірить. Його тут приймуть тільки якщо він все зробить для Донбасу на умовах Росії. Але тоді Україні доведеться заплатити за вбитих людей Донбасу. Тут же не доведеш, що “ополченці” більше всього зруйнували в місті.

Якщо Зеленський прийме умови Путіна, нас увіткнуть в Україну як федеральний округ РФ, зі своїми законами, зі своєю армією і своїми “ментами”. А Росія буде просто підтримувати з військової точки зору. За таких умов не ми Україні гроші будемо давати, а Україна нам.

Сувенірний магазин у Донецьку

Ми розуміємо, що нормального життя, як раніше вже не буде. Але нормально все може стати, коли я побачу синьо-жовтий прапор на “Білому домі”, коли нам скажуть: “Зайшли українські війська, робіть, що хочете”, – і ми почистимо тут. Тільки дайте нам час. Самі примусимо їх стрибати з поверхів. Способів помститися “ватнику” або колаборанту можна знайти тисячу.

Якби я не вірив, що над Донецьком майорітиме український прапор, то вже давно змирився б із цим життям. Я в це вірю, бажаю цього.

Але я мушу помститися за те, що мене в 2014-му били ногами, руками, палицями за український прапор, який зараз у мене захований. За обстріли, за ворожі прапори в моєму місті. За крики “Новоросія”, за підтримку цього всього. В мене багато приводів для помсти.

Ми тут витримаємо, головне – цих не пустити далі в Україну.

Читайте також:
П’ять років під окупацією “ЛНР”: інтерв’ю української активістки з “того боку”

 

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

   

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: