Одні в полі воїни. Історії трьох героїв Донбасу, які чотири роки тому боронили у своїх містах український прапор

 

автор: Людмила Кліщук

Чотири року тому на Донеччині був гіркий травень: бойовики захоплювали міста й селища, на адмінспорудах майоріли російські триколори та прапори новоспечених фейкових “республік”.
Утім, в епіцентрі пекла залишалися патріоти, які протистояли окупації. Це ментальне протистояння дорого коштувало: хтось отримував порцію фізичного насилля, хтось – ще й два місяці підвалу, для декого підняття синьо-жовтого прапора означало смерть.

Новинарня” відшукала героїв, які не боялися вийти за Україну та підняти державне знамено у травні 2014-го, коли в містах Донбасу розгулялася російська чума.

Дружківка, Анатолій Водолазський.
Один у білому з двома прапорами

Анатолій Водолазський.
Фото: Людмила Кліщук, Новинарня

67-річний Анатолій Водолазський живе у звільненій 2014 року Дружківці. Переїхав в Україну у 1970-х – доти мешкав у Росії, але переїхав на батьківщину батьків, чистокровних українців.

Він запрошує в альтанку, а насправді – в міні-музей, облаштований у стилі української хати. І це – в місті за 40 км від лінії фронту.

22 травня, рівно чотири роки тому, коли Дружківка кишіла озброєними бойовиками, Анатолій Данилович узяв синьо-жовтий прапор і вийшов на центральну площу міста, де ще стояв пам’ятник Леніну. Перед цим, розповідає, помився та вбрався в білий одяг.

Запитую, навіщо це зробив, знаючи, що по місту сновигають люди зі зброєю та неадекватною реакцією на синьо-жовті кольори?

– Від злості. У місті була справжня божевільня, дивитися на це вже було несила. Священика на блокпосту застрелили, трупи по річці плавали, – пригадує Водолазський. – Очікував, що все може бути. Тому й одягнувся у біле.

Уточнюю, чого саме очікував? Чоловік мовчки прикладає вказівний палець до скроні.

– Прийшов – а там вже десь шість чи вісім міліціонерів стояли. Привітався. Підняв прапор. Постояв кілька хвилин. Прийшли місцеві: хтось плювався, хтось кидався по обличчю бити. А один підбіг до ментів і сказав: “Викликайте ДНРівців”. Вони і приїхали. Три чоловіки в балаклавах з автоматами. Кинули мене в машину, мішок на голову надягнули й повезли на великій швидкості у бік Краматорська. Привезли.
Зі мною було два прапори України: один застелили на сходах, інший – при вході до міськвиконкому. Мочилися на них, плювалися. Прибиральниця погрожувала мити підлогу прапорами. Забрали телефон і гроші.

Вже в приміщенні до Анатолія Даниловича, пригадує, підходив бойовик, зовні схожий на чеченця, прикладав до горла ножа та погрожував перерізати. Інший підійшов і мовчки кулаком вдарив по обличчю – вилетіло кілька зубів.

Протримали в полоні добу. За цей час бранця встигли примусили повантажити мішки із піском.

Альтанка-музей Водолазського.
Фото: Людмила Кліщук, Новинарня

Уже зараз, сидячи у своєму міні-музеї, який він скромно називає альтанкою, Данилович міркує: все почалося із референдуму.

– Мер міста Валерій Гнатенко дозволив вивісити російський прапор, ДНРівський і зняти український. Але після цього він і зараз залишається мером. Гнатенко не протистояв бойовикам, а лише допомагав. Він усе знав та розумів. А зараз просто одягнув вишиванку. Він боягуз, який дозволив війні прийти в наше місто. Зло має бути покараним, – вважає Водолазьський і додає: – А Україна була, є і буде, скільки б не залишилося прапорів на вулицях.

Дружківку звільнили від проросійських бойовиків сили АТО 6 липня 2014 року.

Читайте також:
У Дружківці відсторонили від муніципальної поліції екс-поплічника “ДНР”

Костянтинівка, Ярослав Маланчук.
67 днів на підвалі зі схованим
окрайцем і хрестиком Рибака

Ярослав Маланчук.
Фото: Людмила Кліщук, Новинарня

Інший наш герой провів у полоні 67 днів. Йому не пояснювали, за що, однак чоловік знає: за Євромайдан у Донецьку, за проукраїнську позицію.

Знайомтеся: Ярослав Маланчук із Костянтинівки. До подій 2014-го працював у міськводоканалі. Учасник Революціїї Гідності: стояв і на столичному Майдані, і в Донецьку. Зараз очолює ОСББ.

Попри те, що пройшло чотири роки від тих подій, чоловік чітко пам’ятає, що коли відбувалося, по днях та по годинах.

– 29 квітня 2014 року мені подзвонили якісь люди і попросили консультації щодо встановлення металопластикових вікон – я цим займався. Були тривожні думки, бо я вже знав про долю Володимира Рибака і Юрія Поправки, читав новини. Але погодився й пішов на місце зустрічі.
Стояв на вулиці, говорив по телефону. Під’їхали люди озброєні. Дали прикладом в голову, я впав. Били, кричали, аби став на коліна. Затягнули в багажник, повезли у міськвідділ поліції. Поставили на коліна. Там були міліціонери, які доти служили у нашому відділку.
Один спитав, якої я віри, коли стояв на колінах. Я йому відповів, що православний. Після цього потягнули у якусь камеру, там били. Були агресивні. Не казали, за що.

Ярославу зв’язали руки скотчем, заклеїли очі й перевезли в інше приміщення – управління СБУ у Слов’янську. Тримали в камері-одиночці.

“Підвал” у Слов’янську, 2014 рік.
Фото: ФБ Тетяна Заровна

– Першу ніч допитували, супроводжуючи це катуванням. Питали, де я сховав зброю і боєприпаси, як я мав боротися проти них. Потім пройшлися по телефонній книзі: запитували, хто всі ці люди, із прискіпливою увагою допитували щодо всіх активістів з інших міст Донеччини тощо. Питали про мою військову службу, про родину. Загубився в часі – бо кімната без вікон та дверей була, – розповідає Маланчук.

Він – колишній десантник, має 164 стрибки з парашутом.

Ярослав припускає, що в камері, де він сидів, вбили й горлівського депутата, проукраїнського активіста Володимира Рибака: там він знайшов його хрестик.

– Один хлопець, Віталик, також сидів у полоні, розповів, що коли бойовики вели його на прес-конференцію, то змусили переступити через тіло мертвого Рибака.

Останні дні перед звільненням Ярослава возили копати окопи для облаштування позицій бойовиків. Копали, каже, під міномети 120-го калібру.

Під час однієї з таких вилазок авто, в якому везли полонених, потрапило під обстріл. А через кілька днів бойовики пішли із міста.

– Зазвичай нашу камеру не закривали. Ми часто сиділи і планували втечу. Фантастика, звісно, але ми планували, як вижити.
Одного дня ми вечеряли, коли двері різко зачинилися і зникло світло. Настала тиша, чутно було лиш постріли з мінометів. Опівночі двері відчинилися і нам сказали: “Пацани, ви вільні”.
Ми думали, що це “підстава”. Вийшли – а надворі тиша, лише чутно міномети періодично.

Читайте також:
Як вижити в полоні та після нього

Чоловіки повернулися у приміщення та знайшли свої документи. Один із хлопців подзвонив своїй подрузі, та зв’язалася із українськими правоохоронцями, військовими та волонтерами. Таким був останній день Ярослава у полоні.

– Вже після полону багато думав, за що могли “запакувати” мене. Можливо, тому, що я багато говорив про Україну, не приховував своєї проукраїнської позиції… Є чимало речей, які хоча б когось, але не влаштовуватимуть. Але є держава, і вона – єдина. Навіщо міняти державу на державу? – запитує чоловік.

Питання, вочевидь, риторичне.

Згодом він повертався у ті приміщення, де відсидів при окупантах. І коли хтось зі знайомих якось закинув фразу: “Та не сидів ти в тому підвалі” – Ярослав довів протилежне просто: пішов у ту камеру-катівню та знайшов у схованці кусень хліба, який сховав під час свого полону. Хліб був попсований, поцвів – але він був. Припасений Маланчуком на випадок, якби бойовики припинили годувати полонених.

– У будь-якому випадку в полоні треба вижити, бо життя – це життя, – резонно зауважує Ярослав.

Костянтинівку звільнили 8 липня 2014 року.

Читайте також:
Із Констахи з любов’ю. Як активні люди змінюють депресивне місто на Донбасі

Горлівка, Володимир Рибак.
Життя за українське знамено

Володимир Рибак

Обидві ці історії об’єднує іще одна. Її героєві повезло найменше: проукраїнська позиція коштувала йому життя.

Анатолій Водолазський, описуючи ситуацію на Донбасі навесні 2014 року, каже, що “річкою плавали трупи”, а Ярослав Маланчук згадує в розмові ім’я Володимира Рибака. І ще не один мешканець Донеччини із крижаними нотками жаху розповідає, як депутат Горлівської міської ради спочатку безвісти зник, а потім його тіло зі слідами катувань знайшли у водоймі.

Володимир Рибак, колишній опер місцевого карного розшуку, на виборах по 52-му виборчому округу (Торецьк) 2012 року посів четверте місце і після перемоги Майдану планував знову балотуватися в народні депутати України. Таким чином він створював тут потенційну конкуренцію одіозному “регіоналу” Ігорю Шкірі.

Після смерті Рибака Шкірю знову обрали нардепом у листопаді 2014-го, тепер він представляє групу “Відродження”. При цьому, за даними ЗМІ, екс-член політради Партії регіонів має бізнес на непідконтрольній Україні території Донбасу та в окупованому Криму. Він входить до антирейтингу народних обранців, які не виконали жодної обіцянки перед своїми виборцями.

17 квітня 2014 в Горлівці зібрався мітинг, який організували проросійські сепаратисти за підтримки міського голови Євгена Клепа. 42-річний депутат міської ради від ВО “Батьківщина” Рибак фактично один протистояв знавіснілій юрбі прибічників “русского міра”.

УВАГА! ненормативна лексика!

Під час цього мітингу Рибак намагався зняти з фасаду мерії прапор “ДНР” та повернути на його місце прапор України.

Після мітингу він не повернувся додому: у мережі є відео, як невідомі у камуфльованому одязі та балаклавах викрадають його посеред міста.

19 квітня його тіло знайшли рибалки в річці Казенний Торець поблизу селища Райгородок.

Дружина Володимира опізнала тіло чоловіка 22 квітня: на ньому були сліди катувань вогнем, ножові поранення грудей, легень та черепно-мозкова травма. У розпоротий живіт напхали піску.

Разом із тілом Володимира знайшли також труп київського студента Юрія Поправки.

За версією СБУ, Рибака викрали й катували за вказівкою одного з ватажків місцевих терористів Ігоря Безлера (“Бєс”). Його тоді доставили в штаб сепаратистів у Слов’янську до керівника окупантів Ігоря Гіркіна (Стрєлкова).

“До викрадення чоловіка причетні не тільки сепаратисти, а й тодішня міська влада Горлівки, мер міста Євген Клеп, – переконана вдова Олена Рибак. – Він підтримував «російську весну», заснував самооборону Горлівки, яка фактично втопила місто в крові. Власне, на мітингу Володимир домагався, щоб Клеп прийняв проукраїнську позицію. Клеп перебував там на мітингу, я сама бачила, як він обіймався з цими сепаратистами російської національності. Він був на похороні, після цього знову брав участь у цих мітингах”.

20 лютого 2015 року Володимир Рибак був удостоєний звання Герой України посмертно.

Горлівка залишається окупованою проросійськими найманцями.

* * *

Так у 2014-му розгорталися події на Донеччині на лінії Дружківка-Костянтинівка-Горлівка: за те, що ти за Україну, можна було потрапити на підвал, а можна – на дно річки.

Ці люди готові були йти на смерть за синьо-жовті кольори в рідному місті.

Зараз у більшості цих міст спокійно й мирно. Державні прапори України майорять на адміністративних спорудах та управліннях силових структур, ніхто не ризикує опинитися на підвалі за національну символіку.

А родина загиблого Рибака тим часом мріє про звільнення Горлівки від проросійських бойовиків та повернення в місто українського прапора. Рідні не можуть навідатися до могили загиблого. Поки що.

Читайте також:
Торецький волонтер Володимир Єлець
підозрює в спаленні його автобуса людей нардепа Шкірі

 

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

 

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

 

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: