Як вижити в полоні та після нього

 

Україна відмовляється від радянського принципу “полонений – значить зрадник”. Однак погано працює з психологією звільнених заручників та родичів в’язнів ОРДЛО

 

У полоні. Кадр соціальної реклами

Я повернувся додому з полону,
у мене серце з заліза й поролону.
Вітчизна зустрічає сторожовими псами.
Хто тут торгує моїми небесами?
Сергій Жадан, “Саботаж”

 

автори:
Леся Шовкун
Дмитро Лиховій
Ольга Гордійчук

Починаючи з 2014 року, в полоні бойовиків ОРДЛО побувало близько 1300 українських бійців – без урахування тих, кого вважають зниклими безвісти. Про це свідчать джерела “Новинарні” в Міноборони.

Перевести цю статистику в офіційну непросто. Найбільш заплутаними є дані за 2014 рік, адже в той час обміни полоненими часто відбувалися на низовому, волонтерському та інших недержавних рівнях.

Офіційні коментарі щодо кількості українських громадян, яких сепаратисти незаконно утримують в ув’язненні зараз, надає лише Служба безпеки України.

У відповідь на запит “Новинарні” СБУ повідомила: при Службі створено Об’єднаний центр з координації пошуку, звільнення незаконно позбавлених волі осіб, заручників та встановлення місцезнаходження безвісти зниклих в районі АТО.

За обліковими даними Центру, станом на 2 червня 2017 року в заручниках залишаються 128 осіб, в тому числі: військовослужбовці [ЗСУ] – 61, особи, які проходять службу в Національній гвардії України – 4, співробітники МВС – 3.

У грудні українська сторона на переговорах у Мінську заявляла, що Києву відомо про місце перебування 58 заручників.

Водночас представники ОРДЛО підтверджують утримання менш як половини українців із тих 128-ми, яких рахує СБУ.

Загальна “українська” цифра полонених і зниклих безвісти (їх понад 400) зменшується, коли надходять підтверджені дані про смерть бійця, який вважався заручником. І збільшується – коли в неволю до “сепарів” потрапляють нові українські військові.

В СБУ на запит “Новинарні” повідомили, що з початку 2016 року – тобто в період, коли інтенсивність бойових дій на Донбасі суттєво знизилася порівняно з першими 1,5 роками війни – в заручники незаконних збройних формувань потрапили 42 особи.

Найбільше полонених було улітку 2014-го та зимою 2014-2015 – Іловайський котел, Донецький аеропорт, Дебальцеве. Тоді через підвали й тюрми “ДНР/ЛНР” пройшло близько тисячі українських військових, серед яких – мобілізовані, добровольці, багато офіцерів.

На перші місяці війни припадає найбільша кількість страт і тортур полонених.

Факти розстрілів заручників не приховує тодішній ватажок терористів “ДНР” Ігор Гіркін-Стрєлков.

Михайло Толстих “Гіві” й Олег Кузьміних. 20 січня 2015

Відомий усім приклад психологічної стійкості в лабетах ворогів – підполковник Олег Кузьміних, над яким після ДАПу збиткувався “200-й” нині терорист Гіві.

Живим уособленням фізичних катувань у полоні став 19-річний боєць “Айдару” галичанин Василь Пелиш: бойовики “ЛНР” відрубали йому праву руку, на якій було патріотичне татуювання з написом “Слава Україні”.

Повернувшись у рідний Старий Самбір наприкінці вересня 2014-го, Пелиш жалкував, що тоді, на дорозі між Новосвітлівкою та Хрящуватим, коли танк влучив у їхній УАЗик і четверо побратимів загинули, він, важко поранений, не мав гранати, аби підірвати себе й уникнути полону.

“Полонений – зрадник”, “Краще смерть, ніж полон із тортурами” – після початку війни на Сході ці штампи виринули у свідомості багатьох українців разом із іншими недоречними паралелями між АТО і Великою Вітчизняною.

Тоді як психологи стверджують: військові потрібні і своїм рідним, і Вітчизні живими. А при вмілому поводженні в полоні можна не лише вижити, а й зберегти здоров’я, світлий розум та чисте сумління.

Тож на четвертому році війни в МОУ потроху реалізується програма тренінгів для військовослужбовців на випадок потрапляння в заручники. Програма мало помітна стороннім та багатьом “своїм” очам, але така потрібна.

В АТО – як на війні: чи може заручник терористів вважатися військовополоненим?

В офіційній документації силові відомства не випадково вживають термін “заручники”. Адже де-юре бойові дії на Сході вважаються “антитерористичною операцією”. Конвенції й міжнародні домовленості бойовиків-терористів не покривають, тож і захоплюють вони не військовополонених, а заручників.

Сергій Грилюк

“Відповідно до міжнародного гуманітарного права, полоненим може вважатися військовослужбовець однієї з держав, які ведуть між собою війну. На сьогодні Російська Федерація заперечує участь своїх терористичних військ у війні проти України, тому й полонених у нас “немає”, – пояснив в коментарі “Новинарні” начальник управління психологічного забезпечення Головного управління морально-психологічного забезпечення ЗСУ, полковник Сергій Грилюк.

Водночас він наголосив, що будь-яке захоплення в заручники військовослужбовця або цивільної особи незаконними збройними формуваннями суперечить міжнародному гуманітарному праву та переслідується за законом.

“Я впевнений, що кожен, хто на тимчасово окупованих територіях України брав у заручники наших громадян, згодом отримає заслужене  покарання”, – додав полковник.

З точки зору міжнародного права дискусію щодо термінології, здавалося б, завершено. Та недарма ж “конфлікт” на сході України носить усі ознаки гібридної війни. Терорист може вважати себе борцем за справедливість, а безпосередній учасник бойових дій, який незаконно перетнув державний кордон, – назватися стороннім спостерігачем.
Проте чи мусять інші сторони беззаперечно погоджуватися на такі визначення?

“Популярне твердження про те, що заручників, яких утримують бойовики ОРДЛО, не можна назвати військовополоненими, – це маніпуляції. Можна!” – переконана військовий психолог Олена Нагорна, яка є співголовою комітету психологічної адаптації й соціальної реабілітації Асоціації народних волонтерів при Міністерстві оборони.

Російську Федерацію офіційно визнали країною-агресором як Верховна Рада України, так і численні міжнародні організації, аргументує свою позицію Нагорна в коментарі “Новинарні“. І міжнародні спостерігачі сміливо використовують термін “військовополонені” щодо українських бійців, яких утримують у самопроголошених «ДНР» та «ЛНР». Зокрема, саме таку термінологію вжито в доповіді депутатки Сейму Польщі Малгожати Госєвської “Російські військові злочини в Східній Україні у 2014 році”, яку вона представила Європарламенту. Доповідь ґрунтується на понад 60 інтерв’ю з колишніми в’язнями, яких утримували на непідконтрольних Україні територіях Донецької та Луганської областей.

Читайте також:
Доповідь про злочини Росії на Донбасі передали до суду в Гаазі

“У всіх міжнародних документах вжито слова “полон”, “тортури”, “катування”. Інше питання, що наші ЗМІ, на жаль, часто проявляють кричущу некомпетентність і дуже легко піддаються на маніпуляцію противника”, – каже Нагорна.

Катування й тортури – поняття, з якими невід’ємно пов’язана тема полону і через які, власне, питання термінології є таким важливим.

“Застосування тортур означає міжнародні суди через недотримання Женевських конвенцій щодо заборони катувань. Тому у воєнних конфліктах кожна сторона намагається звинуватити в іншу в жорстокому поводженні з полоненими”, – каже Нагорна.

І… не радить згадувати про Женевські конвенції, потрапивши в полон до бойовиків.

Адже намагання пояснити їм, що побої чи інші знущання – це міжнародний злочин, з великою ймовірністю завершаться для полоненого “найвищою мірою”: хто ж зацікавлений залишати в свідках такого “розумника”?

У нас – тавро, в них – нагорода

Олена – одна з учасників програми роботи з військовими щодо виживання і поведінки в полоні, пілотний проект якої віднедавна діє при Міноборони.

У ЗСУ підтверджують наявність програми тренінгів.

“Тренінг передбачає низку взаємопов’язаних занять із вивчення як теорії, так і практики. Повністю моделюється ситуація, в яку може потрапити кожен, хто сьогодні боронить нашу країну. Головне наше завдання – навчити військовослужбовців виживати в будь-яких умовах, щоб перемогти ворога”, – наголошує полковник Сергій Грилюк.

За словами фахівців, ставлення до полону у Збройних силах поступово змінюється з “радянської” на “західну” модель. Відмінність між ними в тому, що в “цивілізованому” суспільстві (і, відповідно, армії) найбільшою цінністю є людське життя. А отже, головна мета військовослужбовця – будь-що зберегти себе живим, навіть якщо для цього доведеться здатися ворогу.

Прийти до такого усвідомлення після років установки на те, що полон – це зрада, ганьба, тавро на все життя, яка вкорінювалася в свідомість радянської людини, нелегко.

“Опір дуже сильний, але зміни вже є”, – запевняє Нагорна.

“Тема полону в українській армії досі табуйована, її намагаються максимально уникати. По-перше, полон – це страшно, а людині  завжди не хочеться говорити про те, чого вона боїться. Це один з елементів психіки. Плюс, звичайно, спрацьовують залишки радянської ментальності, коли полон вважався зрадою, і “справжній герой” мав себе підірвати, аби лиш не потрапити в руки ворога. Адже коли людина не цінувалася, для всіх було легше, щоб в екстремальній ситуації вона наклала на себе руки – “нєт чєловєка, нєт проблеми” (а потрапляння бійця в полон тягнуло за собою купу клопотів для його командування)”, – пояснює Олена.

Олена Нагорна. Фото: Новинарня

Один зі способів допомогти військовому змінити ставлення до полону як “зради” – донести до нього, що там він може дізнатися якусь корисну інформацію й потім передати її своєму командуванню.

“Це дуже сильно мотивує, допомагає воїну облишити думку про те, що граната в кишені вирішує всі проблеми. Адже це зовсім не так. Самогубство з метою будь-що уникнути полону може обернутися проблемами для твоєї групи й навіть для цілої ділянки фронту. Бо ж задача перед тобою була поставлена інша”, – підкреслює Нагорна.

Важливо, щоб хибна установка на героїзацію безглуздої самопожертви змінилася не тільки у війську, а й у суспільстві загалом. Той, хто зберіг себе – для армії, для сім’ї, для держави – заслуговує на шану, а не зневагу.

Недарма в багатьох країнах є державні нагороди за виживання в полоні.

Роздвоєння особистості в полоні – порятунок

Зберегти себе в ситуації постійного приниження, фізичних та – особливо – психологічних знущань насправді дуже непросто. Стануть наслідки полону фатальними для особистості чи ні, залежить передусім від того, чи зуміє заручник обрати правильну тактику виживання.

Людину беруть у полон з певною метою: отримання інформації, можливий обмін (як заручника) або якісь комерційні цілі (“продати”, використати як робочу силу тощо). І для того, щоб прийняти ту роль, яку йому штучно насаджують, заручнику завжди доводиться піти супроти своєї особистості: забути про те, що в нього є гордість, честь, своя позиція, людська гідність, пояснюють фахівці.

“Коли ти потрапляєш у полон, то всі ці фактори, які роблять з тебе людину, цілеспрямовано ламають. Ідеальний варіант виживання в полоні – зберегти свою особистість, загнавши її глибоко-глибоко, ставши назовні “овочем”. Головна мета якого – вижити. Це той випадок, коли роздвоєння особистості стає рятівним”, – підкреслює військовий психолог Нагорна.

Коли “зрада” – брехня

Як зізнаються колишні заручники бойовиків, у полоні найважче перенести навіть не біль, а психологічні тортури. Адже біль буває гостріший або притуплюється, болить, коли б’ють, але потім відходиш. Натомість цілеспрямований тиск на психіку, на складену в голові систему установок і соціальних ролей, “сидить” у мозку безперервно.

Методи психологічного пресингу бувають різними. Один із традиційних – внести розбрат поміж заручників, посварити їх між собою.

“У кожній групі полонених, як правило, є той, кого вважають зрадником. І зазвичай це суб’єктивна оцінка тих, хто з ним перебував”, – розповідає Олена Нагорна.

“З нашого досвіду, це один із методів психологічного тиску – для того, щоб розділити групу, утримувачі постійно хвалять когось одного за те, що він нібито з ними співпрацює. Навмисне дають йому додаткову пайку, сигарети тощо. Хоча реальних доказів співпраці, як правило, не знаходиться”, – каже експерт.

І наголошує: всю інформацію, яку ви отримуєте в полоні про ваших колег, треба ставити під сумнів.

Найперше, звісно, намагатимуться дискредитувати командира. Журналістам “Новинарні” також доводилося чути від колишніх полонених про те, як їхні офіцери “підозріло поводилися в полоні”. А після детальних розпитувань з’ясовувалося, що таке враження у наших співрозмовників склалося переважно зі слів бойовиків, які одразу ізолювали командира від його групи й постійно “доводили до відома” його підлеглих, що той їх “злив, здав, пішов на співпрацю”.

Хоча, звісно, це не означає, що не трапиться справжній зрадник. Одним із реально підозрюваних у цьому сенсі є звільнений із полону в липні 2016 року полковник Іван Без’язиков, який був зустрінутий у Києві з почестями, але згодом, за висновками СБУ, виявився завербованим російськими спецслужбами.

Найбільш вразливі до полону – мобілізовані і добровольці

Психологи відзначають: професійні військові переносять полон значно легше, ніж цивільні або мобілізовані, адже в них “запрограмовано” готовність до виживання в тому числі й в умовах ізоляції.

“Виникла така ситуація (потрапляння в полон), вона закінчилася, війна триває далі, я далі продовжую службу. І не треба на цьому акцентувати”, – так в інтерв’ю Новинарні” прокоментував  ажіотаж навколо нього після звільнення з полону відомий “кіборг” Олег Кузьміних.

Олег Кузьміних з дружиною і дочками під час прийому в АП

“Мене друзі, знайомі часто тоді питали, як я почуваюся. І я ніяк не міг зрозуміти цього питання, чому в мене мали бути якісь проблеми? Я коли після полону повернувся в Житомир, то відразу пішов на службу. От якби мені на Донбасі відірвало ногу, то не пішов би. А так – чому ні? Я професійний військовий”, – наголосив підполковник.

Найскладніше в такій ситуації мобілізованим із запасу, які потрапили на війну не готовими до таких випробувань.

Проте у добровольців, які, здавалися б, ішли воювати цілеспрямовано, проблеми виникають не менші.

“Звичайного добровольця ніхто не вчив ні вбивати, ні виживати в полоні. За результатами низки досліджень, які проводили спільно українські й балтійські фахівці, 60% особового складу добровольчих батальйонів можна віднести до психогенних втрат. А це – незворотні порушення в психіці”, – каже Олена Нагорна.

Такі цифри вона пояснює тим, що більшість добровольців ішли не так воювати, як “швиденько побити сепарів” або “померти за Україну”. Необхідність вести довгу позиційну війну, переживати бойові невдачі, стикатися із загибеллю цивільного населення чи терпіти приниження полоном для них оберталася шоком, що часто призводив навіть до самогубств.

Тюремне “щеплення” перед полоном

Звісно, є з цього правила й винятки. Серед добровольців чимало тих, хто в цій іпостасі вже брав участь у бойових діях в інших країнах, проходив практики бойових мистецтв тощо. Або, як екс-боєць батальйону “Донбас” Валерій Маринець із позивним “Хромой”, пройшов через українську пенітенціарну систему.

Валерій Маринець у складі батальйону “Донбас” під час бойових дій на Донеччині влітку 2014 року. Фото з особистого архіву

Саме більш ніж дворічний досвід відсидки в СІЗО допоміг перенести полон не лише Валерію, а і його побратимам, з якими Маринець потрапив у заручники до загону Мотороли під Іловайськом 30 серпня 2014 року.

За обвинуваченням у злочині, якого він насправді не скоював, Маринця повністю виправдали ще у 2012 році. А неприємна сторінка біографії виявилася корисною, і своїми цінними в цій ситуації знаннями чоловік охоче ділився з бойовими товаришами по нещастю.

За словами київського будівельника, “на підвалі” він був щирим. Коли треба – “вмикав дурачка”. Коли можна було на допиті дістати цигарки і чай – користувався такою нагодою. Коли працював на примусових роботах під наглядом бойовиків (прибирав сміття, копав городи, щось будував) – визначав більш людяних “сепарів” і просив мобілку, аби подзвонити додому.

Телефонувати Маринець міг із власної сім-картки, бо старий телефон перед потраплянням у полон в Іловайську викинув, а “сімку” – заховав у пояс штанів.

Валерій Маринець (у групі праворуч) на примусових роботах у полоні під наглядом бойовика “ДНР” Борзого. Іловайськ, осінь 2014

“Мене досвідчені зеки навчили, як поводитися, щоб легше пережити ув’язнення. Головне – обов’язково знайти собі якесь заняття, що допоможе відволіктися від думок про обмеження свободи“, – розповів Маринець в інтерв’ю “Новинарні“. 

“У СІЗО я обкладався книжками з юриспруденції й займався самоосвітою, писав апеляції для себе та інших ув’язнених. Бібліотека рятувала і в полоні – в Донецькому СБУ, куди нас спершу помістили, сепари повикидали книги. І дозволили нам їх взяти. Ще там були журнали, порожні зошити, ручки. І от хтось із хлопців читав, хтось малював. Ліпили шахи, шашки, розкреслювали дошку і грали. Або переписували з журналів кулінарні рецепти. Ми ж голодні, а тут переписуємо й уявляємо собі, як зготуємо такі страви після звільнення…” – Хромой, ветеран-веселун, згадує, що привіз із полону до Києва “дві торби книжок”, серед яких зокрема товстий том “Голодомор-33”.

40-річний Валерій Маринець під час інтерв’ю. Фото: Новинарня

Катування голодом – ще один метод бойовиків. Кажуть, ламає навіть дуже сильних духом чоловіків. Хоча й інших випробувань вистачало: і били, і на розстріл полонених виводили, й таки стріляли – гумовими кулями, якими Маринцю порвало пальці на руках.

Зрозуміло, що самостійно впоратися з наслідками такого випробування для психіки здатен далеко не кожен (а об’єктивно – абсолютна меншість).

Так само не кожен спроможний визнати, що потребує допомоги спеціаліста.

“Не хочу когось образити, але психологи найчастіше потрібні у двох випадках: насильно мобілізованим у військо, які себе ніяк не бачили на війні, і хлопцям, що стали інвалідами після поранення та не знають, як жити далі, забезпечити сім’ю”, – вважає Олег Кузьміних.

Проте фахівці переконані: це хибне уявлення. Такий досвід не можна тримати в собі – обов’язково треба “виговоритися”, ділитися пережитим. І психологічна реабілітація після полону потрібна навіть найбільш досвідченим військовим.

Зокрема й через те, про що говорилося вище: поки ставлення суспільства до полону як “ганьби” ще не змінилося, більшість колишніх заручників щонайменше в глибині душі відчуває провину, сором, боїться зневаги оточуючих та їх осуду.

“Кожен, хто перебував у заручниках, потребує окремого супроводу та уваги, адже такий досвід серйозно впливає на психологічний стан.  Незалежно від терміну, протягом якого їх утримували, на них здійснювався потужний  фізичний, психологічний і моральний тиск”, – наголошує Сергій Грилюк.

“Було б добре, якби після звільнення всім пропонували якусь програму реабілітації”

Допомогти колишнім заручникам повноцінно повернутися до мирного життя могла б обов’язкова програма психологічної реабілітації. Як зізнався Валерій Маринець, після повернення з полону він відчував у такій реабілітації велику потребу. Але пройти її офіційні структури йому не пропонували.

Валерій Маринець. Фото: Новинарня

“У госпіталі МВС, де я лікувався після звільнення, зі мною лежав полковник міліції. Він пожалівся лікарю, що я вночі кричу, командую: “міни! лягай!..” І лікарка мене відправила до психіатра. Той мені виписав уколи й таблетки. Але від таблеток я просто падав і засинав, а уколи сама лікар порадила не колоти, бо вони з наркотичною речовиною. А психотерапії не було”, – розповів Хромой.

Згодом Валерій сам намагався знайти фахівця, який би йому надав йому кваліфіковану психологічну допомогу, але також невдало. Що ж казати про тих екс-заручників, які навіть необхідності такої не усвідомлюють?

“Було б добре, якби після звільнення з полону всім пропонували якусь програму реабілітації, щоб психолог сам до нас приходив, а не ми його шукали”, – вважає Маринець.

“На сьогодні як у державі, так і у Збройних силах окремої програми з надання допомоги військовослужбовцям, які були в заручниках, ми не використовуємо. Тим, хто продовжує службу в ЗСУ, системно надається медична та психологічна допомога, після визволення вони в обов’язковому порядку проходять поглиблене медичне обстеження, здійснюється психологічний супровід. А от надання психологічної допомоги військовослужбовцям, які звільнилися з лав ЗС, залишається проблемним”, – визнає керівник профільного управління ЗС Сергій Грилюк.

“По-перше, в них немає довіри до людей, є острах, що їх будуть засуджувати, насміхатися, вважати слабкими. Після повернення до мирного життя вони прагнуть приховувати свою біду, уникають розмов про перенесене, довіряють лише перевіреним та дуже близьким людям. Тому найкраще на сьогодні працює програма “рівний-рівному”, принаймні на початку, поки боєць іще не наважується довіритися незнайомцю – психологу”, – каже полковник.

Читайте також:
Війна за ветерана. Як суспільство й держава борються
за психологічну адаптацію учасників АТО

Тим паче, що в Україні взагалі катастрофічно бракує психологів, які вміють працювати з колишніми заручниками. Хоча робота в цьому напрямку ведеться, запевняє представник Головного управління морально-психологічного забезпечення ЗСУ.

Що стосується колишніх полонених, які не мають відношення до ЗСУ, то в цьому випадку ситуація взагалі сумна. Опікуватися ними нікому, до того ж переважна частина цивільних екс-заручників мешкають у сільській місцевості, де психологів негусто.

Втім, як запевнив Сергій Грилюк, зараз питання адресної допомоги таким людям розглядається на рівні адміністрації президента.

Ті, хто чекає вдома

Психологічного супроводу потребують не лише колишні заручники. Не менш важливою потреба в консультації фахівця є для їхніх родин, яким украй важко витримувати спершу напругу очікування своїх близьких із полону, а потім – життя з людиною, психіка якої травмована таким досвідом.

Переживання й дії родичів полонених – окрема важлива частина проблеми. На початку війни, у 2014-2015 роках, вони й самі нерідко ставали заручниками, поїхавши на непідконтрольні території в надії визволити своїх рідних. Траплялося, що бойовики навмисне заманювали їх обіцянками відпустити полоненого за невеликий викуп, хоча насправді мали на меті за рахунок схвильованих дружин чи батьків збільшити кількість заручників, яких потім можна обміняти на “своїх”.

Багато хто ставав жертвою шахрайства, повіривши невідомим людям, які по телефону представлялися “тією стороною” і пропонували викупити заручника. Після того, як сім’я перераховувала гроші на вказану банківську картку, всі контакти з “продавцями” припинялися.

Таких “пропозицій” знову побільшало після публікації “списків Савченко”.

Хоча родини на шахрайство тепер ведуться рідко – навчені.

Фахівці, які займаються цим питанням, радять:
якщо ви дізналися, що ваш близький потрапив у полон – не вживайте жодних заходів самостійно.
Треба діяти злагоджено й узгоджено з тими, хто займається цією темою професійно: є так званий “обмінний фонд”, плани, списки верифікації, домовленості щодо обміну.
Коли родини намагаються “вирішити питання” самі, це в кращому випадку завершується безрезультатно.

“Коли військового беруть в заручники, важливо, щоб сім’я отримала достовірну  інформацію про те, що сталося, від офіційних представників військової частини і в подальшому користувалися тільки офіційними, надійними джерелами інформації. Головне – людина жива. І треба сподіватися, що ми спільно прикладемо зусиль для її найшвидшого звільнення. Найважливіше для таких сімей – завжди мати надію і терпіння”, – коментує Сергій Грилюк.

Скепсис, яким родичі деяких полонених реагують на такі поради після років очікування, неможливо передати в текстовому вимірі.

Читайте також:
У Кіровограді жінки розвісили білборди з портретами
їхніх “забутих” чоловіків у полоні “ДНР”. ФОТО

Катерина Глондар. Фото з ФБ

“Так, учасники обмінних процесів розповідають нам, що “працюють, роблять усе можливе”. Але на сьогодні минуло вже 842 дні (станом на 7 червня 2017 – “Н”), як Сергій у полоні, і ситуація не змінилася. Ми зустрічалися з багатьма людьми, минулого року бачилися з Петром Порошенком, але результату досі немає”, – з гіркотою розповідає “НовинарніКатерина Глондар  – дружина спецназівця з Кропивницького.

Востаннє вона бачила свого чоловіка 4 лютого 2015 року, коли він поїхав у зону АТО.

Бойовики захопили старшину 3-го Окремого полку спеціального призначення ЗСУ Сергія Глондаря, коли він супроводжував колону українських військових на виході з дебальцевського котла.

“Коли чоловік потрапив у полон, нам ніхто про це не повідомив. Він пропав, ми обдзвонювали побратимів, але ніхто не казав, що сталося. А наступного дня його мамі подзвонили  невідомі, назвалися “козаками війська донського” і сказали, що її син – у полоні. Ми звернулися в СБУ, нам сказали що вони не мають достовірної інформації”,  – згадує жінка.

Саме в той день, коли Сергій потрапив у полон, Катерина дізналася, що чекає другу дитину.

Маленька Аня ще ніколи не бачила тата – тільки на фотографії. Та й не набагато старша Марійка навряд чи добре його пам’ятає. Але дуже-дуже чекає.

Раніше дівчатка інколи чули татів голос по телефону, коли бойовики дозволяли Сергію подзвонити рідним.

Проте вже майже рік як його перевели в Макіївку, в колонію суворого режиму, і відтоді телефонного зв’язку з чоловіком немає.

“Нам сказали, що в колонії телефонні розмови заборонені, можна лише листуватися. За рік я отримала шість листів.  Сергій  писав, що “стан здоров’я нормальний (погіршується)”, що після контузії пропадає слух і дуже болить голова. Просив ліки. Двічі вдалося відіслати посилку, передали їжу, речі та засоби гігієни”, – розповідає дружина.

Не спекулювати на розпачі родичів

У тій самій колонії утримують і тернополянина Олексія Кодьмана, від якого рідні також уже рік отримують тільки листи. На відміну від військового Глондаря, Кодьман – мобілізований, отримав повістку в лютому 2015 року. А 12 листопада разом із двома побратимами потрапив у полон.

“До 19 червня 2016 року Олексію можна було дзвонити, а далі їх перевели в Макіївську західну виправну колонію №97, і до серпня я не знав, де він. У вересні мені передали листа, в лютому Надія Савченко привезла листи, а зараз процес отримання листів трохи покращився”, – розповів “Новинарні” батько заручника Сергій Кодьман.

“Син пише, що все нормально, годують, дві години в день можна дивитися новини, навіть два українських канали є – “1+1” і “5-й канал”, виводять на прогулянку. Просив прислати вітаміни, скаржився на зубний біль. Йому треба до стоматолога, але там немає медичної допомоги. Писали прислати мазь Вишневського – значить, рани гниють…”

Сергій Кодьман. Фото: Главред

Намагаючись визволити сина, Сергій Кодьман їздив на окуповану територію і дійшов навіть до “влади ДНР” – ще в грудні 2015-го мав зустріч із так званим “міністром оборони” Володимиром Кононовим. “З нагоди Різдва” той дозволив йому 20 хвилин побачитися з Олексієм.

Пройшов Сергій і через дзвінки від невідомих, які пропонували відпустити сина за викуп.

“Суми пропонували різні, казали, гроші зразу треба давати. Проте з ними я на контакт я не йшов”, – розповідає чоловік.

Прізвище Олексія Кодьмана у списках на обмін фігурує давно, але він і досі залишається заручником.

Олексій Кодьман

Представники військової частини зв’язувалися з його батьком лише раз: “Коли син потрапив у полон, приїхав представник військової частини і повідомив обставини, як це сталося. А після того з командування ніхто не дзвонив…” – каже Кодьман-старший.

Пан Сергій зізнається, що інколи “починає здавати психологічно”.

“Стільки часу минуло, поїздки в Київ, звертання до політиків, а результату – нуль. А їхніх людей, які в наших тюрмах сидять, по “закону Савченко” просто так стільки відпустили… Несправедливість. От воно і накопичується. Якби з нами працював психолог, я б скористався такою можливістю. Але психологічну підтримку ніхто не пропонував…” – ділиться з “Новинарнею” батько полоненого.

Катерина Глондар, натомість, запевняє, що психологічної допомоги й не потребує. Аби чоловік швидше додому повернувся…

Про те, що її Сергій у полоні, Катя нагадує державі, суспільству й усьому світові постійно. Разом із родичами інших полонених вона пікетувала посольство Росії, зверталася в державні установи України, вивішувала портрет свого чоловіка на бігбордах, нещодавно їздила в Німеччину – виходила на пікети, зустрічалася з тамтешніми політиками й розповідала їм про заручників терористів на Донбасі.

Але зворотного зв’язку, за словами жінки, вона майже не отримує.

“Поточну інформацію про полонених я дізнаюся зі ЗМІ. З координаційного центру СБУ нам ніхто не дзвонить, не повідомляє, як пройшла Мінська зустріч… Усе дізнаємося із соцмереж або самі дзвонимо й запитуємо”, – запевняє Катя.

Натомість учасники переговорів запевняють: новини доводяться, коли вони є; проводяться зустрічі з дружинами і батьками заручників у Верховній Раді та адміністрації президента.
Інша річ, що звільнення заручників залежить передусім від доброї волі політичного керівництва Росії. Хлопців не відпускають, оскільки Кремлю вигідно тримати Україну в політичній напрузі, тиснучи зокрема й на родичів полонених.

“Ви ж бачите, як деякі політики спекулюють на цьому. Були спроби – щоправда, невдалі – сформувати політичний рух на базі родичів заручників, спекулюючи на їхньому розпачі”, – зазначило в розмові з “Новинарнею” джерело, причетне до розв’язання проблеми полонених.

Оскільки Сергій Глондар – кадровий військовий (з 2007 року на контракті), з його дружиною інколи зв’язуються представники його військової частини. “Коли видають зарплату і на свята, діткам подарунки приносять”, – визнає Катя.

Старшій доні Сергія, Марійці Глондар, 11 червня виповнюється чотири роки.

День народження вона знову святкує без тата – 7 червня на засіданні  Тристоронньої контактної групи в Мінську питання звільнення заручників знову фактично не просунулося. Хоча певні домовленості є, й українська сторона з більшими підставами, ніж раніше, сподівається на “великий обмін”.


У полоні. Кадр із соціальної реклами

ОСНОВНІ ПРАВИЛА ПОВЕДІНКИ В ПОЛОНІ

1

Щоб вижити, ви маєте визнати і зрозуміти, що перебуваєте повністю у владі того, хто вас утримує. У вас немає ніяких прав, ви не можете нічого зробити, ваша задача – зберегти себе.

2

В жодному разі не провокуйте утримувачів на агресію. Не чиніть опору, не дивіться їм прямо в очі, не вступайте в дискусію, говоріть спокійним голосом, без ворожого тону.
Відповідайте тільки на ті запитання, які вам ставлять. Виконуйте всі розпорядження терористів після того, як вас захопили.

3

Ви маєте повне право говорити правду про все, що знаєте, задля збереження свого життя.
Єдине, що правду варто видавати не в перші години (доки підрозділ оперативно змінить дислокацію, паролі, шифри та ін.). І правду слід видавати “дозовано”, щоб залишатися цікавим твоїм утримувачам.
Видавши всю інформацію одразу, є небезпека стати більше не цікавим, а отже, не цінним для того, хто утримує.

4

Якщо вас утримують в полоні – значить, ви цінний матеріал, який будуть для чогось використовувати. Із цим потрібно змиритися й дбати передусім про те, щоб зберегти своє життя.
Дають їсти – їжте, дають пити – пийте, є можливість відпочити – відпочивайте.

5

Заховайте свою особистість максимально глибоко. Чим більше вона “висунута на поверхню” – тим легше її зламати.

6

Старайтеся використати кожну можливість, щоб відволіктися, зняти стрес: виконуйте фізичні вправи, якщо є така можливість – малюйте або читайте, пишіть вірші тощо.

7

Запам’ятовуйте все, що почули в полоні:  імена, прізвиська, позивні, прикмети, голоси, особливості поведінки утримувачів, про що вони між собою говорять.
Після звільнення ця інформація допоможе їх ідентифікувати і притягнути до відповідальності.

8

Не перегравайте в тому, щоб сподобатись терористам.
Не піддавайтеся на провокації і з підозрою ставтеся до того, що вони вам розповідають. Варто розуміти, що буде багато провокацій, щоб змусити вас прийняти їхню позицію.
Водночас за певних умов корисно викликати у ворога більш приязне ставлення: того, кого знають ближче, скривдити важче.


Родичі українських полонених у Луганську. Фото: ЛИЦ

ПОРАДИ РОДИЧАМ ПОЛОНЕНИХ

1

Від того моменту, коли у вас з’явилася підозра, що рідна людина могла потрапити в полон, намагайтеся максимально збирати інформацію.
Фіксувати всі телефонні дзвінки, всі появи у вашому житті нових осіб, незнайомих людей.

2

У жодному разі не вступайте ні в які переговори чи домовленості з бойовиками або будь-ким, хто запевнятиме вас, що утримає вашого близького в заручниках.
Бо й рідних не визволите, й самі можете в полон потрапити.

3

Не дозволяйте “забути” про себе державним інстанціям, які займаються звільненням полонених – пишіть, дзвоніть, “набридайте”.


У другій подачі теми читайте:
ДОСВІД ПЕРЕБУВАННЯ В ПОЛОНІ.

“Страшно було тільки перші 10 хвилин на фронті під артобстрілом.
А потім уже не боявся”

Інтерв’ю “Новинарні” дав професійний військовий,
на початку війни – майор 51-ї окремої механізованої бригади,
який потрапив у полон під Іловайськом

 


Над матеріалом працювали: Дмитро Лиховій, Леся Шовкун, Ольга Гордійчук

Матеріал підготовлено в рамках проекту,
що здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади
через Міністерство міжнародних справ Канади

canada-branding

Редактор:

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Україна