Війна за ветерана. Як суспільство й держава борються за психологічну адаптацію учасників АТО

«Дівчина, 22 роки. Медик, яка за власним бажанням пішла воювати в АТО. На її очах під час обстрілу розірвало трьох хлопців. І нервова система не витримала: стався епілептичний напад, потім ще один… На кар’єрі медика – хрест, на кар’єрі військового – тим більше. І це одне дівчатко. А скільки хлопців, яким зламали життя не лише фізично, а й психічно? Де робота психологів із хлопцями, що повернулися з війни?..»

Автор цього далеко не риторичного запитання – Олександр Калій, колишній начмед батальйону 93-ї окремої механізованої бригади, який був також батальйонним лікарем 3-го полку спецназу, пройшов АТО і врятував дві сотні поранених бійців. Олександр каже, що особисто знає не менше 15 випадків самогубства після повернення з війни на сході України.

28-річний «кіборг» із Ладижина Вінницької області Олександр Павлюк підірвав себе гранатою на мирному березі Південного Бугу. У селі Білий Рукав через місяць після повернення із зони АТО наклав на себе руки 28-річний Віталій Яцюк. Кривий Ріг, Львів, Вінниця – повідомлення про такі випадки надходять звідусіль.

Психологічна напруга після повернення до мирного життя для багатьох бійців виявляється значно важчим випробуванням, ніж участь у бойових діях. На щастя, мало хто обирає для себе фатальний вихід із глухого кута. Але депресія, алкоголізм, занурення в себе чи, навпаки, неконтрольована агресія, якими супроводжується перехід «з війни у мир» для таких людей, ламають життя не лише їм, а і їхнім близьким.

За майже три роки війни через АТО пройшли понад 280 тисяч чоловіків та жінок. І десятки тисяч іще пройдуть. Від того, наскільки швидко вони повернуться звідти не лише фізично, а й психологічно, залежить нормальне функціонування мільйонів їхніх рідних, близьких та суспільства в цілому.

Самостійно «повернутися» здатні далеко не всі. Допомагати їм у цьому мала б комплексна система психологічної реабілітації, як це відбувається в усіх цивілізованих державах.
Чи існує така система в Україні й що робиться для того, аби ветерани АТО залишалися активними учасниками суспільних процесів поза «передком» – у дослідженні «Новинарні».

автори:
Леся Шовкун
Дмитро Лиховій

До і під час

Коли на Сході почалися бойові дії, про те, щоб готуватися розв’язувати психологічні проблеми нових ветеранів, не було й мови. Неготова до збройного нападу армія хаотично стягувала сили для відсічі, суспільство й волонтери кинули всі зусилля на матеріальне забезпечення тоді ще дійсно «голих-босих» бійців. Що буде далі – замислюватися не було часу. Тим паче, що більшість була переконана: ця війна – ненадовго.

«Ми були послаблені тим, що після нашої останньої великої війни – Другої світової – змінилося три покоління. Практичний, реальний досвід уже забувся, залишилася війна героїзована й легендаризована. А насправді бойові дії та їх наслідки виявилися зовсім іншими, ніж показували в кіно», – констатує в інтерв’ю «Новинарні» військовий психолог Олена Нагорна, співголова комітету психологічної адаптації і соціальної реабілітації Асоціації народних волонтерів при Міністерстві оборони.

Олена Нагорна

Олена Нагорна. Фото: Новинарня

Коли Іловайський котел, бої за Дебальцеве, Донецький аеропорт остаточно сформували розуміння того, наскільки все серйозно, маятник суспільної свідомості гойднувся в інший бік.

«Тоді почалася хвиля демонізації психологічних наслідків війни. Якщо пам’ятаєте, перед першою хвилею ДМБ було багато розмов про те, що коли хлопці повернуться, ще й зі зброєю – це буде катастрофа. Бо вони такі собі «машини для вбивства», які вирішуватимуть усі проблеми тільки одним способом», – нагадує Нагорна.

Так і виходить: спершу проблему психологічної реабілітації після участі в бойових діях узагалі не сприймали всерйоз, потім – навпаки. «І так перегнули палицю, що частина людей почали самі в собі шукати якісь симптоми, ставити собі діагнози… А це дуже серйозне питання, до нього треба підходити фахово й системно», – наголошує психолог.

ПТСР після ПТУРів

Іще кілька років тому абревіатура ПТСР припадала пилом у підручниках психіатрії. Нині ж згадки про посттравматичний стресовий розлад можна знайти навіть у жовтій пресі. «Приїхав з АТО – чекай ПТСР», – попереджали ЗМІ ще наприкінці 2014 року, коли почалася «демонізація» психологічних проблем після війни.

Насправді посттравматичний стресовий розлад «наздоганяє» в середньому 10-15% учасників бойових дій. У США, які мають великий досвід лікування ПТСР, цю проблему діагностовано приблизно у 30% ветеранів війни у В’єтнамі й 25% ветеранів воєн в Афганістані та Іраку.

Такі високі цифри можна пояснити як тим, що американці воювали не на своїй території, так і неоднозначним ставленням до цих операцій у самому американському суспільстві,

Валерій Лавренов

Валерій Лавренов. Фото: Новинарня

«Якщо у В’єтнамі внаслідок бойових дій загинуло 58 тисяч військових США, то після війни протягом десяти років, поки там не переймалися психологічною допомогою ветеранам, покінчили життя самогубством, пішли в кримінал або сіли за ґрати близько 65 тисяч. Але в нас ситуація зовсім інша. Ми не окупанти, ми на своїй землі, відвойовуємо її й захищаємо від ворога», – наголошує для «Новинарні» колишній боєць батальйону «Донбас» Валерій Лавренов.
Він на собі відчув усю психологічну складність повернення до мирного життя після участі в бойових діях і зараз проходить адаптацію на семінарах із тренерами-психологами та в різних ініціативах побратимів і волонтерів.

Читайте також у “Новинарні“:
Лавровий хист. Життя після Котла

Але, звісно, навіть якщо «наші» показники будуть значно нижчими, ніж американські, до проблеми ПТСР треба підходити з усією серйозністю. І усвідомлення цього, на щастя, є й на державному рівні.

У листопаді 2015 року наказом Міністерства охорони здоров’я було затверджено Уніфікований клінічний протокол первинної, вторинної (спеціалізованої) та третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги «Реакція на важкий стрес та розлади адаптації. Посттравматичний стресовий розлад».

Як зазначається у вступній частині, в розробці документа «вперше брали участь представники різних міністерств та відомств, що дозволило погодити запровадження єдиних стандартизованих підходів та врахувати особливості надання медичної допомоги окремим контингентам».

Однак ПТСР – це вже офіційний діагноз, при лікуванні якого часто замало самої лише психотерапії: потрібне спостереження у психіатра й медикаментозне лікування. І діагностують цю хворобу далеко не одразу.

«Посттравматичний стресовий розлад – це тривалі хронічні розлади психіки. Для того, щоб визначити цей діагноз, після стресу має минути досить тривалий час. Принаймні не менше 6-8 місяців. Коли людина прийшла з війни місяць тому й депресує – це ще не ПТСР», – наголошує військовий психолог Нагорна.

«Посттравматичний синдром» у військових може проявитися навіть через багато років. Скажімо, в американській історії психології зафіксований випадок, коли у 1990-х роках до лікаря звернувся ветеран Другої світової, якого «накрило» лише через півсторіччя.

«Якщо минув короткий час – це просто розлади адаптації. Людині [після повернення з війни] треба дати відпочити, зорієнтуватися в ситуації. Реадаптуватися», – пояснює Нагорна.

І саме з оцією реадаптацією, поверненням учасників так званої АТО до «нормального» життя в мирних умовах, наразі й виникають найбільші проблеми.

Перебудова мислення

«Як випливає з дослідженнь американських та ізраїльських фахівців, депресій, проблем із соціалізацією, роботою, алкоголем в учасників бойових дій після повернення з війни виникає значно більше, ніж ПТСР», – каже в коментарі «Новинарні» психолог Ольга Кухарук, яка працює з учасниками АТО.

Ольга Кухарук працює з військовими

Ольга Кухарук працює з військовими

Вона наголошує на важливості проведення інформаційних кампаній щодо цієї проблематики для суспільства в цілому і громад зокрема.

«Варто усвідомлювати, що під час служби може сформуватися насторожене і, відповідно, трохи зверхнє ставлення до цивільних: мовляв, «вони вважають усіх, хто був в АТО, «хворими»; вони не знають, що таке війна, а я їх захищав». І тоді навіть при великому бажанні повернутися й жити за мирними правилами, важко жити за правилами тих, до кого ставишся зверхньо і насторожено.

І це ставлення формується не на рівному місці. По факту, цивільні часто просто губляться, коли знають, що хтось повернувся «звідти». Починаються тупі запитання, які сприймаються військовими як образа.  Плюс до військових дуже багато уваги і чомусь народ хоче скинути на військового всі проблеми: «коли порядок тут наведете і ціни на комуналку вернете?»

А на перебудову мислення з бойового на цивільне потрібен час. І головне в цей час – аби навколишні усвідомлювали, що це звичайний процес адаптації, а не «хвороба» чи «психи». Тоді й  адаптація відбувається легше», – пояснює Кухарук.

Щодо термінології
Майже всі причетні психологи сходяться на думці: психіку ветерана неможливо відновити до передвоєнного стану, тому термін «психологічна реабілітація» вживати навряд чи коректно. Краще послуговуватися поняттями «психологічно-соціальна адаптація», «абілітація».

Івано-франківський психотерапевт Галина Дичковська в коментарі «Новинарні» додає, що невипадково після повернення з АТО дуже високий відсоток розлучень.

«Хлопці приходять звідти змінені, а дружини за ними не встигають. І замість того, щоб усвідомити: я не встигаю, мені треба трошечки підтягнутися, – дуже часто впадають у претензійність. Вони ображаються на чоловіків, чоловіки ображаються, що їх не розуміють…» – констатує Дичковська.

Галина Дичковська. Фото: Новинарня

Галина Дичковська. Фото: Новинарня

І наводить цікавий приклад: «Коли в 30-х роках набула популярності система «Анонімних алкоголіків», вони зіштовхнулися з дивною ситуацією. Якщо раніше сім’ї, де чоловік пив, якось трималися, то після того, як чоловіки кидали пити, – почали масово розпадатися. Бо чоловік змінився! І тоді «АА» запустили паралельну програму для сімей алкоголіків. Щоб люди змінювалися паралельно. І сім’ї отримували шанс. Із сім’ями військових треба працювати так само».

«Це надзвичайно важливо – проводити роботу з сім’ями, щоб вони були готові до можливих проблем після повернення бійця і могли його підтримати», – погоджується Ольга Кухарук.

Повернення в соціум

«Інший дуже важливий момент – це адекватне навчання тих спеціалістів, які матимуть справу з ветеранами: соціальні служби, служби зайнятості, лікарі, священики, інші лідери громад. І підготовка ця має бути спрямована на інтеграцію ветерана в суспільство. У світі це зараз один із основних напрямів роботи. А в нас його практично нема. Є кілька освітніх програм, але вони переважно стигматизуючі: акцент на ПТСР і на тому, що «не так» із ветераном», – зазначає Ольга Кухарук.

На тому, що проблема реінтеграції та психологічної адаптації стоїть дуже гостро, наголошує і визнаний військовий психолог, тренер всеукраїнського громадського об’єднання «Побратими» Андрій Козінчук.

«Це тому, що жоден із державних органів не сприймає її серйозно», – вважає експерт, який сам є ветераном АТО, служив у батальйоні МВС «Київщина».
«Ну, мовляв, були хлопці на війні, повернулися. Нормально. Але проблема в тому, що ці люди дуже тяжко реінтегруються в соціум. Вони вийшли з соціуму для того, щоб його захистити. Але щоб повернутися до нього, має пройти якийсь час, потрібне сприяння. І держава в будь-якому випадку повинна брати в цьому участь. Адже вона залучала їх до війни, а отже, тепер має допомогти повернутися», – переконаний Козінчук.

Семінар військового психолога Андрія Козінчука. Фото: ФБ Спілка ветеранів війни з Росією

Семінар військового психолога Андрія Козінчука. Фото: ФБ Спілка ветеранів війни з Росією

Фахівець додає, що держава в будь-якому разі має бути сама в цьому зацікавлена: «Якщо людина не адаптувалася в соціумі, то вона стане відлюдькуватою або агресивною. Або хвороба, або суїцид. Суто з цинічної точки зору: держава все одно втрачає, бо ветеран, який не адаптувався, не працює, не платить податки. Навпаки, він може сісти у в’язницю або лягти у шпиталь, і тоді вже держава витрачатиме кошти на нього».

Сім няньок державної опіки

Втім, сказати, що з державного боку в напрямі психологічної реабілітації бійців не ведеться жодної роботи, було б неправдою.

Як відповіли на запит «Новинарні» в Міністерстві охорони здоров’я (варто зазначити, що це єдине відомство з цілої низки, яке за 11 днів надіслало нам відповідь), наразі питання щодо психологічної реабілітації і адаптації учасників АТО є міжвідомчим і належить до компетенції, зокрема, Мінсоцполітики, Міноборони та МОЗ.

«В Україні вже працюють психотерапевти, які пройшли навчання за стандартами міжнародних професійних терапевтичних асоціацій – це фахівці когнітивно-поведінкової терапії, арт-терапії тощо. Наразі йде активна робота над розробкою документів, які визначатимуть організаційні та професійні аспекти надання психологічної допомоги», – зазначають у міністерстві.

У відомстві наголошують, що робота над цими документами «показала нагальність та доцільність чіткого розмежування зон відповідальності різних органів влади, що є необхідною передумовою для їх ефективної взаємодії в сфері надання психологічної допомоги населенню».

Окрім того, МОЗ ініціював створення Національного інституту психічного здоров’я та психологічної реабілітації, який би координував і надавав інформаційну та методичну підтримку психологам і психотерапевтам, а також бере участь у розробці Державної цільової програми фізичної, медичної, психологічної реабілітації та соціальної реадаптації учасників АТО на період до 2020 року. Концепцію такої програми створило Мінсоцполітики.

Ну й, нарешті, згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів від 31 березня 2015 р. № 359-р «затверджений та виконується План заходів щодо медичної, психологічної, професійної реабілітації та соціальної адаптації учасників антитерористичної операції». Зокрема, як зазначається в листі МОЗ, учасники АТО проходять реабілітацію, в тому числі медико-психологічну та психосоціальну, у відомчих (різних відомств) санаторіях та спеціальних центрах, створених на базі госпіталів.

Зрештою, постановою Кабміну (Арсенія Яценюка) від 10 вересня 2014 року в Україні створено Державну службу в справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції, до компетенції якої належить, серед іншого, й питання психологічної реабілітації АТОвців.

Фото: ФБ Спілка ветеранів війни з Росією

Фото: ФБ Спілка ветеранів війни з Росією

Справа на 107 мільйонів

Втім, фахівці, які займаються такою реабілітацією безпосередньо, оцінюють зусилля держави в цьому напрямі досить скептично.

«Державна служба у справах ветеранів АТО просто перепідпорядкувала «чорнобильські» санаторії на ветеранські. Провели вони тендер, потратили на це мільйони… А санаторії ці настільки цивільні, настільки непрофільні, що геть неготові приймати ветеранів», – зауважує Андрій Козінчук.

Він також скаржиться на надмірну закритість таких закладів. Адже для того, щоб туди потрапити, мало просто показати посвідчення УБД – треба брати довідки, оформляти папери. Це саме те, чого розхристаній психіці бійця «бракує» для реабілітації.

«У Держслужбі сидять старі люди, які гадки не мають, що робити. Коли ми їх питали, чому вони обрали саме таку систему – вони сказали: нам все одно, нам треба витратити 50 мільйонів гривень згідно із законом, щоб нас КРУ не притисло в кінці року. І все. Їм по барабану, в них мотивації нуль. Тому особисто я – як ветеран, як психолог, як людина, яка вже два роки займається соціальною адаптацією ветеранів – поки що не бачу в їхніх діях особливої користі. І в цьому немає ніякої «зради». Просто непрофесіоналізм, недолугість та відсутність мотивації», – вважає Козінчук.

При цьому в ухваленому Верховною Радою бюджеті на 2017 рік на Держслужбу в справах ветеранів виділено загалом 127,6 млн. грн., і з них 107 мільйонів 623,8 тисячі – конкретно на заходи з психологічної реабілітації, соціальної та професійної адаптації і санаторно-курортного лікування учасників АТО.

Читайте також:
Бюджет-2017: скільки грошей виділили Збройним силам
та іншим силовим структурам

«У нас держава виділяє кошти не на людину, а на установу. Поки в цьому питанні не буде системного зсуву, нічого не зміниться і в реабілітації ветеранів АТО», – коментує для «Новинарні» засновниця методики «Творча реабілітація» Віталіна Маслова.

Кадри вирішують

Певною мірою полегшити процес адаптації після повернення з війни може допомогти «профілактична робота» психологів – зокрема й під час служби в ЗСУ.

«В армії США служить близько 400 тисяч осіб, і з них 12 тисяч – це так звані психологи-помічники. Це сержанти, завдання яких – завжди бути поряд із солдатом. Вони знають базову психологію, проходять спеціальне навчання саме щодо реакцій на бойовий стрес. Ну й не забуваймо про те, що в більшості армій НАТО складовою одиницею збройних сил є капелан, який також бере на себе функцію моральної розрядки, розмови, заспокоєння бійця», – розповідає Олена Нагорна.

Такий підхід добрий ще й тим, що військовослужбовці навіть не помічають, як із ними постійно ведуть психологічну роботу. Адже й сержант-психолог, і капелан завжди поряд, вони свої, побратими. І це позитив, бо ж у всіх країнах солдати більш-менш однакові – на пропозицію звернутися до психолога в кращому разі заявляють, що така допомога їм не потрібна.

У Збройних силах України також запроваджено штатну одиницю «психолог» на рівні батальйону. А в Генштабі розробляють проект Програми направлення військовослужбовців у складі підрозділів до закладів психологічної реабілітації в період здійснення заходів відновлення боєздатності.

Проте Генштаб, як і Міноборони, несе відповідальність за військовослужбовця лише доти, доки він служить у ЗСУ.
Після звільнення ветеран, залежно від його стану, переходить у компетенцію Мінсоцполітики або МОЗ.

До того ж для проведення психологічної роботи з бійцем – як під час служби, так і після неї – в Україні катастрофічно бракує кадрів.

Люди, які орієнтуються в масштабі проблеми, підтверджують запевнення МОЗ у тому, що в Україні вже є психотерапевти, які працюють за міжнародними стандартами реабілітації колишніх учасників бойових дій. Але їх, як і загалом військових психологів, надто мало.

«Єдиний виш, який випускає військових психологів, – це Військовий інститут Національного університету ім. Шевченка. Половина цих випускників іде в бізнес, їм нецікаво працювати далі. А та частина, яка залишається, не мотивована. Бо в цьому виші немає жодного викладача, який був би учасником бойових дій. Усі – теоретики», – розповідає Андрій Козінчук, нарікаючи на «недолугу систему підготовки кадрів не тільки в Міноборони, а взагалі в державних органах».

Сам Андрій значною мірою здобуває спеціальність саме військового психолога самотужки, зокрема й за кордоном.

«Ми з колегами самі знайшли там людей, які готують такі кадри, найшли, хто може нам оплатити навчання, і потихеньку навчаємося. Але таких фахівців дуже мало. А тих, які є, недостатньо, тому що держава в нас не зацікавлена. Адже з нашого досвіду роботи в кризовій психології ми знаємо більше, і вони на нашому фоні трохи блякнуть. Це дещо нескромно сказано, але це факт», – каже Козінчук.

«Психотерапія – це як медицина: є санітарка, є медсестра, молодший медперсонал. А є нейрохірурги, які 15-20 років училися, подавали біля якогось професора пінцети, перш ніж їм довірили робити операцію на мозку… А в нас ледь не кожен шкільний психолог вважає, що може працювати з учасниками бойових дій! Хоча це те саме, що довірити фельдшеру нейрохірургічну операцію», – обурюється ветеран АТО Павло Славинський – екс-боєць батальйону «Чернігів», який тепер закінчує в Національному педуніверситеті ім. Драгоманова курс психотерапії й капеланства, організований Інститутом філософської освіти та науки НПУ за сприяння США.

Павло Славинський. Фото: Новинарня

Павло Славинський. Фото: Новинарня

Читайте також:
Павло Славинський. Коваль-психолог прийшов з війни

Проблема нескоординованості

Та все ж головна державна проблема в питанні психологічної реабілітації ветеранів війни – це відсутність комплексного, системного й скоординованого між усіма профільними відомствами підходу.

Ольга Швець

Ольга Швець

«Кожен тягне ковдру на себе. Наприклад, медики не хочуть, щоб психологи лізли в їхню парафію. Вони вважають, що є медична реабілітація, і вони нею займаються. Але психологічна тема там не розглядається. Ми взагалі з поняттям психологічної реабілітації досі ніколи не стикалися. Завжди «реабілітація» була поняттям медицини – після травми поставити на ноги», – визнає в коментарі «Новинарні» військовий психолог Ольга Швець, яка постійно працює з військовослужбовцями в зоні АТО та надає приватні консультації тим, хто вже звільнився з лав ЗСУ.

«Так, є клінічні психологи, але це більше психіатри, тобто людина до них потрапляє, коли в неї вже явні проблеми. У наших госпіталях ідеться найчастіше про білу гарячку від зловживання спиртними напоями або наслідки після важкої контузії», – каже Ольга.

Тоді як, за її словами, зараз на першому плані за важливістю – психологічне відновлення й соціальна адаптація учасників бойових дій.

«Лякалки» про ПТСР, який усіх захлесне і «будуть висіти на кожному дереві» – це все маячня. Тому що 70% військовослужбовців можуть справитися з тими психологічними моментами, які вони відчували на фронті. Значно більше на них більше впливають соціальні питання, з якими вони стикаються після повернення – соціальна незахищеність, відчуття, ніби те, за що вони боролися, нікому не потрібно. І вони нікому не потрібні», – наголошує пані Ольга.

А як інакше може почуватися людина, коли з передової повертається в суспільство, де мусить бігати по якихось інстанціях і вибивати законно передбачені пільги?

До того ж усі фахівці, які працюють із учасниками АТО, зазначають: близько 80% бійців після повернення втрачають роботу. Їх або під певною причиною звільняють, або вони самі, змінивши ставлення до життя і майбутнього, більше не хочуть займатися тим, чим до війни, натомість виходять за межі, на інший рівень.

І це – додаткова гирька на шальці «підстави для впадання в депресію».

А належної підтримки в цей момент людина зазвичай не отримує. Ні від сім’ї, яку ніхто не навчив, як поводитися з чоловіком-сином-батьком, що прийшов з війни «інакшим». Ні від держави, яка ще лише розробляє програми й методики.

«Після року постійного напруження боєць виснажений не лише фізично, а й психологічно та емоційно. І коли він приходить додому, те навантаження, яке накопичувалося протягом щоденної напруги, прориває, людина здувається, як повітряна кулька. Усі можливі нервові зриви, проблеми в сім’ї, якась неадекватна поведінка – це наслідок того, що цю людину належним чином не зустріли й не дали їй можливості відновитися», – пояснює Ольга Швець.

Психолог наголошує: для психологічної реабілітації УБД надзвичайно важливий належний соціальний захист.

«Дуже добрий приклад – Ізраїль. Коли людина стає військовослужбовцем, бере участь у бойових діях, то за нею і за її сім’єю закріплюється соціальний працівник. І солдат знає, що якщо з ним щось станеться, то є особа, яка все проконтролює – збере потрібні папери для лікування, пільг, інших потреб, у тому числі й для його сім’ї.
У нас би теж можна було таке зробити, адже в кожному районі міста є соціальна служба. Ну скільки тих АТОшників у районі? Треба їх розподілити по соціальних працівниках. І ветеран знатиме, що як треба, то є людина, яка йому скаже: так, тобі треба до психолога – у нас є такі-то психологічні центри, тобі треба в лікарню – в нас такі-то лікарні можуть надати тобі допомогу…»

За словами пані Швець, той факт, що виділені для бійців АТО санаторії – хай які вже є – заповнені лише на 30%, це значною мірою питання непоінформованості АТОвців та їхніх сімей. Більшість із них навіть не знає, що має право раз на рік усією сім’єю оздоровитися в такому закладі. А соцпрацівника, який би підказав і спрямував, немає.

Ольга Швець, яка працює в системі Генштабу, висловлює особисту думку: Україні потрібна комплексна міжгалузева програма реабілітації учасників АТО. Адже розділити питання соціального захисту, психологічної та медичної допомоги інколи дуже складно.

Сам такий

Психологи підраховують: для того, щоб людина нормально відновилася після участі у війні, їй потрібно бодай три місяці сприятливих умов. Тобто банального відпочинку без сильних психологічних навантажень, щоб мати змогу адаптуватися до нових реалій.

Державних реабілітаційних центрів, у яких для цього були б створені всі належні умови, співрозмовники «Новинарні» не пригадали.

Тому більшість фахівців сходяться на думці: замість виділяти величезні кошти на державні заклади й служби, які не виконують свої функції належним чином, доцільніше було оголосити конкурс і делегувати цю роботу недержавним та громадським організаціям. Особливо якщо врахувати, що довіри до держслужб у суспільстві немає, а в учасників АТО – й поготів.

А люди, яким вони довіряють найбільше – це ті, хто також пройшов війну. І саме тому найкращі результати з адаптації учасників бойових дій дає програма «Рівний рівному» – коли ті ветерани, які вже повернулися й соціалізувалися, працюють із «новачками».

trening-pobratimi-3-0

«Звісно, цей ветеран повинен пройти спеціальне навчання, мати відповідну кваліфікацію. Не просто «я воював, тому я там працюватиму». Ні, він нестиме відповідальність за всі можливі наслідки», – пояснює Андрій Козінчук, тренер всеукраїнського громадського об’єднання «Побратими», яке працює за методикою «Рівний рівному».
Сам Андрій із червня 2014-го по серпень 2015 року воював у секторі А, а тепер допомагає повернутися до життя в суспільстві іншим бійцям.

На запитання, чи не починають ветерани, зібравшись разом, постійно згадувати про війну, погіршуючи свій стан, Козінчук відповідає: «Звісно, ми не можемо сказати: «Товариші ветерани, перестаємо говорити про війну й будемо говорити про те, як ми бабусь переводимо через дорогу». Такого не буде. Але всі ці бесіди можна спрямувати, координувати. І саме тому координатори мають пройти навчання».

За час роботи з бійцями Андрій, за його словами, допоміг близько шістдесятьом. Із них на війну повернулися лише троє, решта успішно реінтегрувалися в суспільство.

«Не можна сказати, що їх не «накриває». Але коли «накриє», в них є сміливість подзвонити тому колезі, товаришу, який проходив навчання і сказати: «Мене криє, я хочу набухатися». До нього приїжджає людина, спілкується, і в результаті вони вип’ють чай або каву. Тобто питання не в тому, що вони не входять у цей стан – питання в тому, що вони знають, як із нього вийти», – пояснює Козінчук.

«За дослідженнями і практикою американців, «Рівний рівному» – це найбільш ефективна програма. Група взаємної підтримки ветеранів, де є тренер-ветеран і психолог. У нас таких програм поки що дуже мало. Але вони є – «Побратими», «Серце воїна», «Блакитний птах»», – підтверджує Ольга Кухарук.

Однією з таких ініціатив є й Центр для учасників АТО та їхніх сімей «Бандерівський схрон», який щойно розпочав роботу в селі Клубівці на Івано-Франківщині.
Його організатор Ігор Чернецький сподівається на створення цілої мережі закладів під цим брендом, де ветерани проходили б психологічну реабілітацію за підтримки одне одного та з допомогою психологів, масажистів та інших волонтерів.

Ігор Чернецький біля збудованого волонтерами й ветеранами "Схрону". Фото: Новинарня

Ігор Чернецький біля збудованого волонтерами й ветеранами “Схрону”. Фото: Новинарня

«Я вважаю, що якщо 20-30% хлопців після перебування в «Схроні» побачать для себе, як жити далі, злізуть із чарки, візьмуться за голову – це вже результат. І без сумніву, найкращі результати дають саме такі організації, як наша, а не державні установи. Там усе робиться «для галочки», а не для результату», – наголошує Чернецький у коментарі «Новинарні».

Серед головних напрямків реабілітації у «Схроні» – трудотерапія, арт-терапія, патріотично-освятня робота, спільні поїздки на екскурсії й походи в ліс, групова психотерапія у вигляді ненав’язливих вечірніх посиденьок… І обов’язковий сухий закон.

Приблизно за таким принципом працюють й інші успішні волонтерські програми психологічної реабілітації учасників АТО, зокрема волинський проект «Зігрій душу»  і «Творча криївка», через яку пройшло вже близько 350 ветеранів.

«Реабілітація – це відновлення можливостей. Ми допомагаємо людині відновити її сили: емоційні, фізичні й те, що ми називаємо духовними», – розповідає голова правління Міжнародного благодійного фонду «Творча криївка» Віталіна Маслова.

Віталіна Маслова

Віталіна Маслова

«Два важливих кроки. Перший – потрапити в ізольовану від звичного середовища ситуацію, де ти не повинен думати ні про роботу, ні про війну, ні про проблеми в сім’ї та 7-10 днів приводиш себе в порядок, відновлюєшся. Хлопцям подобаються наші походи, екскурсії, оздоровчі процедури та заняття мистецтвом.

Другий етап – апробація, пошук нових ниточок, зв’язків із цим соціумом, який хоч і не воював, але є своїми людьми. Своїми в розумінні і ставлення до війни… Це дуже глибоке питання, бо ми бачимо, що суспільство чітко розділилось (на тих, для кого війна є, і для кого немає). І коли хлопці з війни повертаються, в них агресію викликають саме ті, у кого війни нема. Тож дуже важливо показати нормальних людей в тилу, які існують, які хлопців люблять, поважають і готові разом із ними до якихось продуктивних змін тут, у мирному житті», – дійшла висновку художній терапевт Маслова, організувши для ветеранів уже 33 заїзди.

«Буває, що через декілька місяців чи через півроку з нами може дружина зв’язатися бійця, який в нас був, щоб подякувати і сказати, що ми врятували їхній шлюб. Але це не ми врятували – ми просто створили вдалі умови для того, щоб людина змогла знайти певні ресурси в своєму житті. Адже за великим рахунком – чим краще ми працюємо, тим менше можемо сказати, що це наша заслуга», – наголошує Віталіна.

Робота з ветеранами АТО у "Творчій криївці"

Робота з ветеранами АТО у “Творчій криївці”

Мінсоц зондує недержавний сектор

І хай зі скрипом, повільно, але розуміння важливості таких проектів приходить і до державних структур. Принаймні засновниця «Творчої криївки» розповіла нам, що Міністерство соціальної політики висловило бажання розробити програму державного фінансування недержавних організацій, які займаються психологічною реабілітацією учасників бойових дій.

Щоправда, тут може виникнути ще одна проблема – як оцінювати ефективність роботи цих організацій, щоб обґрунтувати фінансування саме того, а не іншого проекту.

«Держава наразі не знає, як це виміряти. Тим більше, якщо говорити про результати, то для статистики навіть наші триста з хвостиком чоловік – це ще не показник», – визнає Маслова.

«Варто розуміти: якщо ми називаємо це «реабілітацією», то за нею має стояти певна методика, обґрунтований підхід. А не так, що сьогодні захотіли – пішли в гори, завтра захотіли – поплавали в басейні, післязавтра ліпимо чашки і т.ін. Звичайно, це приємніше й веселіше, ніж їхати в державний «радянський» санаторій. Але головне – щоб було не тільки весело й цікаво, а професійно та ефективно», – додає засновниця «Творчої криївки».

Віталіна Маслова наголошує: що більше в нинішніх умовах буде різноманітних організацій, які якісно ведуть цю роботу, створюючи певну методику психологічної реабілітації ветеранів або реалізуючи вже відомі підходи, то краще.

«Зараз у нас такий креативний бульйон цих починань, з якого, можливо, згодом народиться унікальний український метод реабілітації, або й кілька методів», – каже організаторка.

«Державні структури повинні усвідомити важливість роботи з недержавними організаціями. Бо поки що держава здебільшого вважає, нібито знає, що треба робити. А наслідки можуть бути катастрофічними. Самовбивство, кримінал, в’язниця… Та навіть просто коли людина замикається в собі, не йде на роботу, не працює на економіку.
Один нереалізований ветеран – це біда, треба множити цю цифру щонайменше на десять. Бо його близькі родичі, друзі також випадають з життя. Якщо ж ветеран реалізований, то він піднімає всіх навколо себе. Це дуже потужна сила», – підсумовує ветеран-психолог Андрій Козінчук.

* * *

Ілюстрація на основі фото Galka.i.ua / Юрій Гриньків. Фото не зображає осіб, про яких ідеться в тексті

Ілюстрація на основі світлини Galka.if.ua / Юрій Гриньків. Фото не зображає осіб, про яких ідеться в тексті

ОСОБЛИВИЙ ВИПАДОК

Олександр Калій, який за службу в АТО отримав орден "Народний герой України"

Олександр Калій, який за службу в АТО отримав орден “Народний герой України”

Колишній медик із 93-ї омбр, харків’янин Олександр Калій і на «гражданці» не припинив боротися за бійців. Зараз він бореться за ту 22-річну патріотку, яку на війні наздогнала епілепсія, а після війни – покинула держава.

«Лікар, який її лікував, написав, що, «з її слів», вона нібито хворіє на епілепсію з 15 років. Але вона не пам’ятає, щоб таке казала. Окрім того, вона ж, коли йшла на контракт, проходила медобстеження, принесла довідки від невропатолога і психіатра, ніколи не стояла на обліку. Та дівчині поставили діагноз «епілепсія», на яку вона хворіє нібито давно. Записали – «непридатна до військової служби» – і розірвали контракт за станом здоров’я. Вона не отримала ні інвалідність, ніяких виплат – нічого», – розповідає «Новинарні» Калій.

Виходить, держава не вважає психічні розлади, навіть такі важкі, наслідками бойових дій?

За словами Калія, в частині було розслідування кривавої події, внаслідок якої дівчина-військовослужбовець отримала психологічний удар страшної сили.

«Візьмемо ці результати, підемо на МСЕК… Домовилися, що після Нового року почнемо за неї воювати. Якщо треба – судитимемося», – каже пан Олександр.

За тих, хто повернуся з війни, справді доводиться воювати.


Над матеріалом працювали: Дмитро Лиховій, Леся Шовкун, Богдана Лиховій
Фото авторів, а також із ФБ-сторінок та архівів згаданих коментаторів і їхніх організацій

Матеріал підготовлено в рамках проекту,
що здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади
через Міністерство міжнародних справ Канади

canada-branding


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.