Якби якийсь письменник узявся писати про Павла Славинського біографічний роман суто на реальному фактажеві, напевно, автора звинуватили б у занадто буйній фантазії.
Але в невисокому русявому чоловікові зі священицькою борідкою справді все це поєднується: коваль із вищою освітою; айтішник зі стрілецькою зброєю в сейфі; євангельський християнин-баптист зі статусом УБД, російськомовний активіст української правої організації, який пройшов міліцейський батальйон спецпризначення і здобуває фах психотерапевта-капелана; батько трьох малих дітлахів – Емілії, Єви та Єлисея, який після війни розлучився, вирішує проблему стосунків у своїй родині та паралельно займається роботою з підлітками у військово-спортивних клубах і таборах. Та ще й після «дембеля» принципово не вдягає військову форму.
З огляду на таку багатогранність героя, відрядження «Новинарні» в Чернігів на інтерв’ю зі Славинським було варте одразу кількох розмов про «людей війни», котрі шукають своє місце в мирному житті.
Мабуть, символічно, що наше спілкування з колишнім бійцем батальйону «Чернігів» почалося на Валах, біля знаменитих чернігівських гармат. А змерзнувши, ми, разом із Павловими донечками, перемістилися з Дитинця вздовж алеї Героїв до сімейного кафе на проспекті Миру.
При цьому стіни піцерії прикрашали чорно-білі фото тих самих гармат, а в Пашиному рюкзаку дзенькнув глушник, який треба було передати на Схід.
Для себе ми з’ясували, що 35-річний Славинський цікавий не лише як «людина-оркестр». Цей чоловік – із категорії тих, хто залишається в гущі подій, шукає відповіді на виклики та пропонує власну філософію, намагаючись мислити на кілька кроків уперед.
«Війна триває за те, чи залишимося ми в «совку», чи почнемо робити щось своє. Війна примушує більше думати», – каже Павло.
«А взагалі, може, це звучить і погано, але добре, що в нас є ця війна. Вона нас сильно змінює. Допомагає суспільству стати зрілим», – стверджує він.
автори: Дмитро Лиховій, Леся Шовкун
– Я 1981-го року народження. Закінчив наш Чернігівський політех, «комп’ютерні системи та мережі», трошки попрацював в інформаційному просторі, торгував комп’ютерами, писав макроси для 1С. Потім у рекламному рік-півтора.
А потім друг мені запропонував: пішли в кузню працювати. Здавалося, начебто три кроки назад. Але так я до сих пір заробляю на хліб куванням металовиробів, – розповідає Павло Славинський. – Правда, тепер (після повернення з війни) складніше. Майстерні, яку я орендував, вже немає, зараз у гаражі починаю з тим самим колупатися, але працюю.
До того ж я останні десять років був керівником молоді в церкві євангельських християн-баптистів у Чернігові. Можна сказати, наче професійний комсомольський вожатий (посміхається).
І озброєний був ще до війни – є в мене така пристрасть, маю серйозний «апарат», я інструктор зі снайперської стрільби, добре працюю на довгі дистанції.
На жартівливе порівняння «фея з сокирою» баптист-вихователь не те щоб ображається, але знизує плечима: а в інших конфесіях хіба не так?
– Зброя в мене була, є й буде, – каже він. І згадує: – Коли вся ця кухня з Майданом почалася, дружина ключ від сейфа зі зброєю забрала, щоб мене, дурня, не понесло туди.
Допомогло, але ненадовго.
– У мене племінник є, він тоді у 18 років по-тихому записався в батальйон «Чернігів» (добровольчий батальйон патрульної служби міліції особливого призначення, створений у квітні 2014 року у структурі обласного МВС). А через місяць мого зятя, сестри чоловіка, призвали в 13-й батальйон тероборони ЗСУ, він там був старлей. Ось мене й перло півліта.
А потім якось уранці п’ємо чай, обговорюємо новини, останнє, що відбувається на Сході, а дружина каже: «Слухай, ви запарили вже балакати про це, якщо хочеш – іди».
Пф-ф, не проблема! На наступний день подав документи, закрив СПД (суб’єкт підприємницької діяльності), 18 серпня ми виїхали, 22-го вже зачищали станицю луганську, а 24-го – отримували «подарунки» від росіян і сепарів.
Ми всі чоловіки з сім’ї пішли. Моєму татові 80, а якби нормально ходив – теж пішов би. – Павло посміхається: – У нас війна – сімейний бізнес.
Зять загинув.
– Написали – «самогубця», але ми в це не віримо, – каже Славинський.
Чернігівці після АТО
У церкві ЄХБ (до цієї конфесії, до речі, належить Олександр Турчинов, відомий як «Кривавий Пастор»), позиція щодо мобілізації звучала приблизно так: «це справа кожного, і взагалі це правильно, адже Батьківщину треба захищати. Хоча вбивати – це погано», розповідає «екс-вожатий».
– Хай там як, ніхто в церкві не проштовхував ідею про те, що треба «відмазуватися», ховатися від мобілізації. Це – борг перед Батьківщиною. А Бог усе бачить, – розповідає парафіянин Славинський.
– Я чому ще на Схід пішов? – згадує Павло. – Улітку 14-го, коли було дуже жарко, малий (племінник) після серйозних боїв і втрат з ворожої сторони дзвонив і спілкувався зі мною як із керівником молоді у церкві, як із духовним наставником. І я себе зловив на думці, що я багато чого не розумію. Тобто як книжка пише – це зрозуміло, а ось як це сказати, щоб малий зрозумів – це складно. А з іншого боку, я зупинив себе на думці, що я не маю морального права так говорити, бо мене там не було. І для того, щоб мати ось це моральне право – з точки зору духовних понять говорити людині про життя, смерть, про обов’язок, про війну – мені там треба побути. І затягнуло.
На війні він мав позивний не Пастор, що було б логічно, а Єврей.
«Тому що хитрий», – посміхається Павло.
– Тримали Станицю разом із 128-ю гірсько-піхотною бригадою. Там у нас весело було. За місяць 24 нічних бої. Грубо кажучи, блокпост закрився – і починається «поливайка» щоночі.
«Гради», танки, ДРГ, зачистки. 16 листопада 2014 року в ході бою за Станицю Луганську загинуло троє бійців БПСМОП «Чернігів» – старший сержант Олександр Найдьон, рядові Віктор Запека та Андрій Ішенко; п’ятеро хлопців зазнали поранень. Тоді поблизу залізничного переїзду група бойовиків намагалася проникнути на територію, контрольовану українською владою.
– Мене подавали на замкомвзводу, але в поліції я не залишився. Ну який із мене ментовський капрал, у 35 років із двома вищими освітами?.. – пояснює Павло. – На Донбасі була травма, ще раз травма, хребет, грижа, операція. Потинявся я ще в батальйоні і навесні звільнився.
Тепер відновився. Статичні навантаження, сухожил, зі спиною проблем уже немає. Залізо гну й учусь, учусь, учусь, розширюю межі.
Улітку 2015 года Славинський вступив до Київського педуніверситету університету Драгоманова на курс психотерапії й капеланства, організований Інститутом філософської освіти та науки НПУ за сприяння США. Наступної весни має стати магістром.
– Це новий курс, там приблизно 80 відсотків психотерапії і 20 – капеланства. Буду психотерапевном, швидше за все, – ділиться Павло.
– Психолог – це статист, він дивиться. Психотерапевт – той, хто консультує. А психіатр – ставить діагноз і виписує ліки. Я – консультант.
Військовий чи цивільний? Я ще не знаю. Взагалі, специфіка, якій нас навчають – військовий психотерапевт. Це робота з військовою травмою, ПТСР (посттравматичний стресовий розлад).
У нас же як? Начиталися П’юселіка і всіх починають лікувати від ПТСР. Але візьміть західну статистику: насправді ПТСР – це 30% від 10%. Тобто мало в кого він проявляється. І те, що мужик після армії забухав чи когось побив – це ще не ПТСР. Треба мати кваліфікацію для того, щоб це діагностувати.
Ставити некваліфікованих людей на роботу з учасниками бойових дій – це все одно що довіряти складну нейрохірургічну операцію медсестрі, а не хірургу.
Разом з іншими демобілізованими, побратимами з «Азова», «Правого сектора» Павло після звільнення з батальйону збирався в Чернігові на заняття в терапевтичній групі, яку сам і організовував.
– Був епізод, який справив сильне враження. Хлопець, який з нами служив, вже на під’їзді до Чернігова застрелився в автобусі. Коли повертався з ротації. За 40 км від дому, – розповідає Славинський.
– Особлива трагедія – коли людина тут вже закінчує життя, а не там. Там ти – герой, володар долі, там ти відповідальний за своє життя, за життя своїх товаришів. А повертаєшся, і тут – якась битовуха, алкоголь, «протікає дах», нікому не потрібен, трапляються ексцеси. Потрібно розуміти, що це великий пласт проблем, і вживати якісь превентивні заходи.
З того, як завзято він описує своє бачення проблем адаптації військових до мирного життя, видно, що ця справа для нього справді цікава й важлива.
– Не реабілітація, а абілітація. Психологічне пристосування до нових умов, – зауважує Славинський щодо термінів уже як фахівець.
Реабілітація – це коли людина із в’язниці повернулася або ще щось. А тут зовсім інше. Тут не треба, взявши грант, чіплятися до учасника бойових дій, мовляв, «ми тебе вилікуємо». Стоп, військові – вони не хворі, вони просто інші, просто під іншим кутом дивляться на життя, і це треба розуміти.
Що ми бачимо? У людини, яка повернулася з війни, часто з’являється величезний потенціал. І ця сила може бути спрямована і в русло руйнування, і в русло творення. Та хоча б шпаківні для білочок клепати, якщо не свій стартап придумати чи фірму організувати!
А якщо це не використовувати це в позитивному напрямку, тоді це каналізується в деструктив. Ми ж знаємо статистику злочинності й самогубств у США після В’єтнаму, в СРСР після Афгану.
Не переробляти людей, а спрямовувати. І більшість людей, яких я знаю, після війни виходять за свої старі рамки, не йдуть в «синьку», а починають з новими силами бізнес, якусь творчість, нові проекти, обирають новий аспект відповідальності.
Для держави це просто насправді: просто дайте демобілізованим можливість якось заробляти, оголосіть податкові канікули або ще якось простимулюйте. Та хоча б просто не перешкоджайте! Як казав Подерев’янський – «відчепіться від нас». Це працює.
Саме в цьому місці Славинський каже, що «це добре, що в нас є ця війна, яка змінює нас на краще й допомагає суспільству ставати зрілим».
Чернігів у наш час – місто непересічне. За своїм «воєнним» призначенням дещо схоже на Дніпро. Через близькість до Росії та велику кількість військових частин Сіверщина ще з березня 2014 року стала одним із головних «донорів» мобілізації та мілітаризації. Попри російськомовність, Чернігів на тлі Майдану пережив справжнє патріотичне відродження. До того ж тепер це – «столиця» оперативного командування ЗСУ «Північ». У місті багато військових, як кадрових, так і демобілізованих. Камуфляж на тутешніх ринках і досі дуже ходовий товар. А громадські рухи, отримавши імпульс у 2014-му, залишаються активними. Зокрема й завдяки недавнім учасникам АТО.
За словами Павла, в Чернігові майже в кожного військового підрозділу є своя «ГОшка», яку створили демобілізовані («Тобто саме типу ветеранських організацій – як насіння»), плюс «самооборони», «сотні», громадсько-політичні рухи й організації. Мер контактний, іде назустріч, питання виділення землі АТОвцям та інші запити потроху вирішуються. Хоча трапляються і конфлікти, як же без них: з приводу протиправної забудови, з протестом проти гастролей «руських скоморохів» Потапа й Насті тощо.
– Дестуктивні движняки – вони теж об’єднують людей, – посміхається Павло, згадуючи, як залюбки вчорашні АТОвці-спецпризначенці протистояли підрозділам нової поліції.
Павло Славинський представляється передусім як «ідеолог» громадської організації «Північний корпус», що діє в орбіті Цивільного корпусу «Азов», але не бере участі в творенні партії комбата Білецького.
– Ми вдячні Цивільному корпусу «Азов», який фінансово сприяє нашим ініціативам у національно-патріотичному вихованні молоді. По суті, ЦК «Азов» – єдина структура, яка системно і послідовно займається цим напрямком у регіонах по всій Україні. Крім того, ми розкручуємо свій бренд – саме «Північний корпус», – зізнається екс-боєць батальйону «Чернігів». Проводимо дитячі табори. Наша фішка – національно-патріотичне й фізичне виховання, в тому сенсі, як президент підписав рік тому указ (про Стратегію національно-патріотичного виховання дітей та молоді на 2016-2020 роки – «Н»). Ми відразу розбили його на військово-патріотичне, громадянське-суспільне і морально-духовне та крутимо все навколо цього.
Минулого літа «Північний корпус» провів під Черніговом два табори для дітей та підлітків віком 12-16 років – «на річці Снов, жорсткий такий вишкіл».
Наступний табір планується ще жорсткіший: зимовий, у січні.
– Ось нещодавно корисний чоловік повністю віддав нам обладнання на табір для 70 осіб – намети, ліжка, матраци, спальники. Це бомба! – хвалиться Славинський.
– Мій напрямок – саме ідеологія, – каже він. – Перед минулим вишколом у селі Клочків ми довго обговорювали цю тему, щоб спростити її для малих, і вивели два стовпи – це рішучість і відповідальність. І відштовхувалися від цього, стимулювали дітей проявляти ініціативу.
Павло зізнається, що його часто запрошують на зустрічі з дітьми до шкіл, але він не надто полюбляє ці дійства, адже не вписується в загальноприйнятий сценарій.
– Бо я називаю речі своїми іменами, досить агресивний. Крім того, я відмовився від військової форми. А якщо нагороди, подарунки якісь вручити – то школі простіше запросити когось у красивому камуфляжі, хто менше говоритиме.
Вважаю, що людина у формі після звільнення з армії – це погано. Ти повернувся, треба якось возращаться до життя. Я противник мілітарі-стилю, тому що це понти, – заявляє Славинський.
Також він не погоджується з підходами ГО «Єдина родина Чернігівщини», яке об’єднує сім’ї загиблих. В обласному центрі таких близько 60.
– У них пішла така вкрай нав’язлива героїзація саме загиблих, – емоційно розповідає Павло. – Але з цих загиблих – хто насправді загинув героєм? Хто випадково, хто по «синьці», хто з необережності, по-різному? Я щиро співчуваю тим дружинам, матерям, близьким, у яких чоловіки й діти загинули на Сході, у мене теж зять там же… Однак, виходить, якщо загинув – у будь-якому разі герой, усі почесті за умовчанням. Ідуть до школи, розповідають, це підхоплює влада… А коли хтось був просто поранений, або й взагалі без цього обійшлося, хоча насправді в боях життям ризикував – то вже й «не герой», ну вибачте, блін!
У школяра, який через рік-два піде на службу в ЗСУ, через це складається картинка, нібито для того, аби бути героєм й отримати місце в історії, потрібно обов’язково загинути. Але ж, хлопці, життя – це все-таки найцінніше, саме за нього треба боротися! Ми ж на війну прийшли не для того, щоб здохнути, вибачте, а для того, щоб убити ворога, вижити, потім повернутися й будувати.
На запитання, що він сам розповідає дітям у школах, Павло Славинський абсолютно без пафосу в голосі відповідає:
– Ще один мій посил – у тому, що наша участь у війні дала їм (дітям) можливість вибору. У нас такого права вибору – жити якось інакше – не було, ми просто пливли за течією… А в них тепер це право є.
Можливо, це якось перегукується з християнством. Бо сама ідея Христа – дати право вибору жити по совісті. Ідея громадянського суспільства теж у цьому полягає.
З цього моменту в тебе є можливість жити чесно. Не бути використовуваним. Протистояти інформаційним інтервенціям. Ти – самостійна особистість, яка має можливість жити й розвиватися на своїй землі, навчатися, працювати, бути щасливим. Користуйся цією можливістю! А якщо не хочеш… Ну що ж, значить, ми даремно вмирали.
Це жорстко, але чесно. І школярі все це розуміють. Можливо, на інтуїтивному рівні, але розуміють. Вони розумні – діти 13, 14, 16 років… Якщо дати таким шкетам правильний вектор, то ще років десять – і Європа попроситься в Україну.
Я ідеолог. Я вірю в те, що все буде добре. А якщо буде погано, ми знову дістанемо з шафи зброю – і підемо вбивати (сміється).
Кажуть, кожному психотерапевту потрібен власний психотерапевт. Слабке місце Павлової історії – розлучення після ДМБ. З трьома дітьми Славинський спілкується, хоча, очевидно, не настільки вільно, як хотілося б. Шлюб не вберегла навіть приналежність усієї родини до церкви євангельських християн-баптистів.
Перед інтерв’ю він забрав дочок Єву й Емілію з музичного гуртка, тягав дві скрипки у футлярах. Після – повів старшу, 10-річну, на інший гурток, швидкочитання.
Загалом, зберегти сім’ю після повернення з війни – велика проблема в усьому світі, не лише в Україні. І Павло, говорячи на цю тему, розповідає не так про себе, як узагальнює явище та його причини:
– Проблема розпаду сімей була й до війни. З війною це все лише поглибилося. Для того, щоб зберегти стосунки, потрібно докладати зусиль. Другий закон термодинаміки: без додаткової енергії все руйнується. Якщо все залишити, як є – воно розвалиться. Якщо докласти зусиль – можна його зберегти й створити все, що завгодно.
Ось, наприклад, класична сім’я: тато, мама й маленька дитина. Тата забрали на війну, або він сам зголосився. Рік повоював, повертається додому… А вдома ж дружина якось справлялася без нього. Плюс іще купа подруг, які їй постійно нагадували: «от, мій відмазався, а твій, дебіл, пішов…», «ми телевізор купили новий, а ви – тепловізор…»
Так, у цих стосунках часто виходить, що, з одного боку, чоловік-вояк не цінує величезний внесок, який робить його дружина в підтримання сім’ї. Навіть якщо вона хоче його посварити, але промовчить – це вже вчинок. А коли замість сумочки собі купує йому тактичні рукавички – це подвиг!
З іншого боку, чоловік почувається героєм, якого не цінують. З обох боків накопичується образа. Вона чекає, що він повернеться, і вона для нього буде богинею. А замість цього приходить якийсь самозакоханий егоїст із «протікаючим дахом». Він хоче повернутися в той стан, коли його «перло», коли був викид адреналіну й коли від нього щось залежало…
Це момент невідповідності очікувань.
Причому війна – це лише одна частина проблеми, – каже Павло. – Є ж іще соціальний аспект: народ став біднішим. Виживати стало складніше. Для цього треба постаратися, а не всі хочуть…
Чоловік визнає: проблема складна, вона виявлятиметься ще тисячу разів, і тому потребує комплексних рішень:
– Чоловік пішов служити – з ним там має працювати військовий психолог, який пояснює, що в нього в голові відбуватиметься, як він змінюватиметься. А в цей час вдома з його дружиною мають працювати волонтерські, ветеранські організації, ті самі психологи. Такі превентивні заходи можуть усунути багато проблем!
Авжеж, і в цьому питанні Україні потрібно визнати, що її світ змінився: це вже не світ мирного часу, і він ще довго не буде таким, як колись.
«У тебе діти, але ти пішов воювати» – жінки переважно вважають таку поведінку безвідповідальною. Однак хто, як не чоловік, має захищати країну? Самопожертва для захисту Батьківщини – чи не це вищий вияв відповідальності?
Із сином Єлисеєм
– Ми ж, українці, хуторяни – «садок вишневий коло хати», сім’я… Далі свого паркану рідко бачимо, – з сумом визнає Славинський. – Це робота на далеку перспективу – навчитися стратегічному мисленню.
Я бачив, що відбувається з сім’ями там, на Сході. Як вони виживають – діти, жінки, – коли приходить «русскій мір». У мене десь уже в районі розлучення був такий момент, коли мозок уже вибухав, і от, хоч би як це цинічно звучало, «хотілося б, щоб ти хоч на тиждень потрапила в ті умови, які там». Тоді б усе одразу стало зрозуміло. Вмикається повнота усвідомлення того, навіщо ми там перебуваємо. Тому що те, що переживають жінки й діти ТАМ, не йде ні в яке порівняння з нашими тимчасовими незручностями. Тут є світло, газ, тепло, тут нічого не вибухає й не стріляє… А там така сама мама з трьома дітьми мусить виживати взимку без опалення, електрики й часто без даху над головою…
От повернувся чоловік з війни. Живий, молодець, влаштувався на роботу. Він – герой. Але він повинен знати, що він має відповісти дружині: «Я виконав свій патріотичний обов’язок, я повернувся, я працюю».
А якщо він цього не пояснює, то всі йому так і казатимуть: «Ну, витратив ти рік життя, сходив на війну… І що ти з цього отримав? Втратив сім’ю, можливо, ще й здоров’я… Навіщо тобі це було?»
За таким же принципом люди, які не розуміють соціальних процесів, обурюються: «Навіщо був той Майдан, долар же був по 8…» Вони не усвідомлюють, що без цього просто не можна було обійтися.
Але цією роботою – пояснювати, вчити – ніхто не займається. Це закулісна робота, невдячна – в тому числі й із точки зору піару, «понтів». На жаль, і волонтерські організації цим не займаються. Обирають більш помітні для публіки напрямки.
* * *
військовий психолог,
співголова комітету психологічної адаптації і соціальної реабілітації
Асоціації народних волонтерів при Міністерстві оборони
– Якщо зважати на американський і європейський досвід, після повернення одного з членів подружжя з війни розпадаються близько 60% шлюбів. У нас показники менші – бо маємо свої традиції, свою специфіку, у війні та мобілізації є свої особливості, однак тенденція подібна спостерігається.
Причина розлучення – традиційна для демобілізованих добровольців. Цінності подружжя розходяться дуже сильно, пріоритети стають зовсім інші. Дружина ревнує чоловіка до війни: «ти забув про родину, ти тільки й робиш, що їздиш воювати, тобі тільки це подобається».
Добре, коли члени подружжя розуміють і підтримують одне одного. Але дуже часто з цим виникають проблеми. У кожного з членів подружжя за час відсутності партнера змінюється практично все: друзі, коло обов’язків, зона відповідальності. На війні діють свої правила – все чорно-біле, або ти, або тебе. А в мирному житті це «50 відтінків сірого і 28 зеленого».
Після повернення з війни Павло шукає своє місце в оновленому світі. Впевнена, знайде. Схоже, вже знайшов. Він почав активну громадську діяльність; їхні літні табори для підлітків чудово пройшли, за скаутським принципом. Напевне, після закінчення магістратури в Драгоманова буде він тим чи іншим чином він буде причетний або до роботи з військовими, до інших силових структур чи якогось військово-патріотичного руху.
Прийшло усвідомлення, що не треба бути таким, яким би ти був до війни, ти вже інший. Твої пазли розпалися і склалися в трохи іншу картинку. Ти подорослішав.
Павло усвідомив дуже багато речей, у нього дійсно помінялися пріоритети, цінності, він став глибший. Людина не побоялася заглянути сама в себе. Він знаходить сили й не боїться ставати таким, яким є насправді.
Над матеріалом працювали: Дмитро Лиховій, Леся Шовкун, Богдана Лиховій
Фото авторів та з «Фейсбуку» Павла Славинського
Матеріал підготовлено в рамках проекту,
що здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади
через Міністерство міжнародних справ Канади.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
