Лавровий хист. Життя після Котла

 

Як боєць «Донбасу» Валерій Лавренов вийшов з іловайського оточення і йде з побратимами вперед через «Бандерівський схрон»

Валерій Лавренов. Фото: Новинарня

Валерій Лавренов. Фото: Новинарня

Вказівник до криївки УПА й "Бандерівського схрону" в селі Клубівці. Фото: Новинарня

Вказівник до криївки УПА й “Бандерівського схрону” в селі Клубівці. Фото: Новинарня

Село Клубівці, Тисменицький район Івано-Франківщини. Орієнтир на центральній трасі – великий вказівник «Криївка УПА». Звертаємо на вулицю Шевченка, йдемо за стрілками. За містком, праворуч від дерев’яної церкви Покрови – сірий дім серед просторого двору, де не припиняються будівельні роботи. Реабілітаційний центр для ветеранів АТО «Бандерівський схрон».

Його легко знайти по двох прапорах на даху – червоно-чорному та жовто-блакитному. Жовтим догори, це принциповий момент.

Хлопці пояснюють: «сонячне, активне, духовне» начало має домінувати над синім – «пасивним, холодним, матеріальним».
«Перевернутий» прапор майорить над ними ще з «Михайлівської Січі», в наметах якої Ігор Чернецький і Валерій Лавренов зустрілися в часи Майдану.

Який сенс сперечатися про геральдичний феншуй? Головне – інше: у цій хаті, в цій невеличкій громаді можна ложкою мішати той густий настрій Майдану, дух єдності, щирості й емоційного піднесення, який стояв у центрі Києва гарячої зими 2013-14.

Ігор, колишній юрист із бізнесовими проектами в ЄС, зазнав важких поранень у протистояннях Революції Гідності, лікувався за кордоном, після чого перейнявся волонтерськими проектами з допомоги Збройним силам та ветеранам АТО.

Лавр (такий він узяв собі позивний) з іще двома друзями по Майдану – Ельфом (Михайло Савульчик) та Самольотом (тому що Антонов, Вадим) – пішли на війну, записавшись у добровольчий батальйон «Донбас».
Після кількох перемог і звільнених міст був Іловайськ та його Котел. Самольот загинув. Багато друзів загинуло. Багато хто не вийшов із Котла. Він – вийшов, ідучи три дні й чотири ночі.

Від полону і смерті втік. Важче втекти від важких спогадів, постійних картин війни, відчуття провини перед загиблими побратимами. Фахівці кажуть, це і є ПТСР.

Нагород не отримав, не рахуючи медаль від УПЦ КП. Статус учасника бойових дій «пробив» лише недавно.

Про порятунок Лавра написано п’єсу, знімається кіно.

Валерій знає, що назавжди залишиться «інакшим», що йому потрібна реабілітація й адаптація. «Слід розібратися з головою самому і допомогти в цьому іншим хлопцям».
Для цього він ходить на семінари до П’юселіка і будує на Прикарпатті «Бандерівський схрон», де трудотерапія і сухий закон.

автори: Дмитро Лиховій, Леся Шовкун

Краще було б почати в 2014-му

Ми сидимо в кафе неподалік від Майдану. Валерій не сам – на зустріч із ним прийшов побратим Дмитро – «Волас», який поруч із Лавром ще з Петрівців, де на початку війни з Росією почав формуватися добробат «Донбас», а також «Бізон», який приєднався до підрозділу за рік.

Так навіть зручніше: говіркий близький друг розповідає про Лавра та їхні спільні бої те, що скромний Валера згадує хіба в двох словах.

Лавренов щойно з «Українського дому», де з колишніми учасниками АТО спілкується Френк П’юселік – ветеран в’єтнамської війни, американський психолог і бізнес-консультант.

«Він працював із людьми на восьми конфліктах, у нього вже напрацьована система, й вона діє: ти приходиш і бачиш своє віддзеркалення в тому, що психолог розповідає», – каже Лавр, який у кафе скинув натовську камуфляжну куртку, светр і залишився у ВДВшному тільнику.
Зачіска – все той самий козацький чуб, погляд – уже не такий напружений, як на багатьох фотографіях у «Фейсбуці».

«От тільки якби це було в 14-му році – я б все собі «прочухав» би, і було би добре. Але тоді (після звільнення з армії) такого не було… Я все це пережив у собі, мав складнощі з родиною… Коротше, все з усього того списку», – розповідає Валерій, маючи на увазі проблемні психологічні наслідки участі у війні.

valeriy-lavrenovЛавренов вірить психологам і тренерам та розмірковує слідом за ними: «Він (П’юселік) – сам ветеран, і він розповідає, що перші десять років після В’єтнаму у США не бралися за психологічну допомогу ветеранам. І якщо в них 57 тисяч людей загинули внаслідок бойових дій, то після війни протягом десяти років 65 тисяч закінчили життя самогубством, пішли в кримінал, опинилися за ґратами і тому подібне».

За словами Лавра, Україні слід враховувати американський досвід і не зволікати з психологічною допомогою хлопцям-УБД: «Якщо у США був про**б десять років, то ми на це не маємо права».

У нас ситуація інша, ніж у американців, які воювали на чужій території казна за що, міркує Лавр: «Ми не окупанти, ми на своїй землі, ми в 2014 році відвойовували територію України, і понині воно є так».

«Я пішов на курси розібратися зі своєю головою, після того як у родині заявили, що в мене “здвиг”. Хоча чому “здвиг”? Ми просто приходимо з війни іншими. І ми вже не станемо собою колишніми. Ми не такі, як ті, хто не помічає війни, тримає ср*ку в теплі»,

«Коли хлопці повертаються, категорично заборонено одразу занурювати їх із бойових умов у соціум. Їх спершу потрібно до цього підготувати. Адже солдат може бути загрозою і для оточуючих, і для себе. Перше – це ризик алкоголізму, крім того, закриття людини в собі. Людину потрібно з цього діставати, бо так можна й до самогубства дійти. І краще, щоб учасник бойових дій приходив до учасника бойових дій. Побратимам легше відкриватися», – пояснює Лавр із власного досвіду, переводячи тему на їхній реабілітаційний центр у Клубівцях.

Валерій Лавренов із ветеранами УПА біля криївки в Клубовецькому лісі

Валерій Лавренов із ветеранами УПА біля криївки в Клубовецькому лісі

«Поки я був на Франківщині – ліс, природа, криївка, “Бандерівський схрон” – у мене все було добре. Але коли я повертаюся у велике місто, в соціум, то почуваюся все-таки як ізгой. Не такий, як до війни», – каже Валерій.

Він ніяк не долучався до державної системи реабілітації учасників АТО і переконаний, що ці держпрограми тільки на папері («так само, як на папері в нас і військовослужбовці всім забезпечені»).

«Наразі я себе відчуваю… Ну, добре, вже не ізгой, а напівізгой. Думаю, поправлюся найближчим часом і буду інших витягувати. Використовувати здобуті знання для роботи з іншими хлопцями», – каже Лавр.

Від Майдану до Донбасу

Валерій Лавренов народився 6 листопада 1985 року в Лохвицькому районі на Полтавщині в багатодітній родині.

«Поруч із батьківщиною філософа нашого Григорія Савича Сковороди, якого світ ловив, та не спіймав», – уточнює Лавр, і в ньому теж є щось таке народно-філософське.

Закінчив 11 класів, призвався до армії («для хлопців з села це як путівка в життя»), у повітряно-десантні. Після ДМБ поїхав до Москви, вступив у авіабудівний, неофіційно працював, був депортований («і добре, що вигнали»). Далі в Києві працював охоронцем у нічних клубах, вчився на водія автокрана, брався за монтаж систем пожежогасіння, повертався додому, «та всім потроху займався», розповідає Валерій.

У 2013-му працював промисловим альпіністом, наймав квартиру на Троєщині. Інколи приходив на Майдан. Прийшов і залишився вже після 22 січня, коли вбили Нігояна і Жизневського.

Спершу зайшов у Будинок профспілок до «афганців», бо «срочку» служив у 25-й бригаді ВДВ, і вони були ближчі. Потім потрапив на Михайлівську площу, де стояли намети однойменної сотні, очолюваної Ігорем Чернецьким. Познайомився з Вадимом Антоновим «Самольотом», іншими хорошими людьми, які стали бойовими побратимами.

Валерій Лавренов і Вадим Антонов після перемоги Майдану

Валерій Лавренов і Вадим Антонов після перемоги Майдану

«Він заради Майдану кинув свою роботу промальпом… Відтоді, з кінця січня, ми з Валєркою разом, товаришуємо», – каже Чернецький, який після Майдану заснував ГО «Рух Михайлівський».

«Перевернутиий» прапор – це в них спільне.
Потім режисерка й письменниця Марія Старожицька обіграла це і в п‘єсі, і в фільмі як ще одну «особливу прикмету» Валерія.

14 червня 2014 року літак Іл-76 із десантниками 25 опдбр на борту, який заходив на посадку в Луганський аеропорт, збили «Іглою» терористи «ЛНР». Загинули 49 військових. Саме після загибелі літака «своєї» бригади Лавренов остаточно вирішив іти воювати на Схід. Із майданівцями Антоновим і Савульчиком записалися в добробат «Донбас», що формувався під егідою Нацгвардії.

Лавр і Ельф (Михайло Сивульчик) у Нацгвардії. Початок

Лавр і Ельф (Михайло Савульчик) у Нацгвардії. Початок

«Потрібно ж нам було десь отримати зброю», – посміхається Лавр.

«Лежимо ввечері в наметі. Знайомимося. Кажу, ти хто? Той каже, Дімон, колишній мент із Горлівки. Я кажу Ельфу: дивися, мовляв, оце сепар, він вночі виріже всю палатку! Сам заснув, вранці прокидаюся – а в Михайла очі як 5 копійок, всю ніч не спав, пильнував», – сміється Лавр.

Учебка. Кадр із фільму "Війна химер"

Учебка. Кадр із фільму “Війна химер”

Згодом російськомовний Дмитро «Волас» став ще одним найближчим його побратимом. Колишній міліціонер із Горлівки, він обрав Україну й воював за неї у лавах добробату, потім підписав контракт із ЗСУ.

Як «Велес» він виведений у п’єсі «Котел» Марії Старожицької. Втім, високо оцінюючи художній і сюжетний рівень п’єси, хлопці кажуть, що лінії персонажів відповідають біографіям прототипів відсотків на двадцять.

Сім’я Дмитра досі лишається на окупованій території. Сам він щойно демобілізувався. Оце й зустрівся з Лавром, який почав проходити шлях адаптації трохи раніше.

Читайте також:
“КОТЕЛ”. П’єса Марії Старожицької

На війну – шкільним автобусом

«Хто для мене Лавр? Ми разом виходили з оточення, ділили один кусень хліба, спали, притиснувшись один до одного. Я готовий довірити йому своє життя, а він може своє життя віддати мені. Це велике щастя – знайти таку споріднену душу, яка значно ближча, ніж мама-тато, й оголити цій людині свою душу. Ми були в різних підрозділах, але ще в Петрівцях знайшли один одного і надалі йшли поруч», – розповідає Волас.

Батальйон "Донбас", літо 2014. Лавр праворуч ц другому знизу ряду

Батальйон “Донбас”, літо 2014, ще до Іловайська. Лавр праворуч у другому знизу ряду

Валерій Лавренов згадує: «У 2014 році добровольці стали кістяком Збройних сил, не дали москалю сюди прийти. Держава дала нам зброю і пригорщу набоїв. Все решта потім здобули в бою, взяли трофеї, кращу зброю, міномети, СПГ, “шмелі”, автомобілі. Адже в перший бій у Попасну їхали, запаковані у два шкільні автобуси. Якби сепари влучили з РПГ – були б дві братські могили». На цих словах хлопці посміхаються – уже звичний жарт.

"Донбас" їде на війну автобусами. На першому плані - Яр (Сергій Міщенко) і Вадим Антонов "Самольот"

“Донбас” їде на війну автобусами. На першому плані – Яр (Сергій Міщенко) і Вадим Антонов “Самольот”

Волас: «Ото було! Їдемо перший раз на війну – 99-та [модель «Лади»], БТР «четвірка», БМП-2 (а ми навіть не знали, як ці «танчики» стріляюють), далі – два автобуси з солдатиками, і я замикаю на [ВАЗ] «шестірці» (сміється).

Під’їжджаємо – перший міст з боку Артеміська. Як бабахне! 99-та розвертається і тікать! Тут «бетер» виїхав і їхній блокпост розстріляв, звичайно, в хламину…

Хтось зліва помітив рух, кричить про це «бетеру». Той як почав поливати! А там мужик корів пас. Корови – як собаки поскакали! (сміється)

Ніхто ще нічого не розуміє… Але невдовзі вже з трофеями були, воювали як махновці – на машинах, із відірваними дверми, без стекол, хто на даху, хто в багажнику, з вікон стволи стричать. Однак уже не в гробовозах-автобусах».

Так починався бойовий шлях 2-го батальйону спеціального призначення Нацгвардії «Донбас».

Добровольці "Донбасу" в Попасній

Добровольці “Донбасу” в Попасній

«Ми приходили в міста першенькі. За нами – якась броня зі Збройних сил. Ми вели розвідку боєм, а потім уже, на звільненій нами території, через день-два за нами виставляли блокпости», – згадує Лавренов.

«Звільнили три міста: Часів Яр, Попасна, Лисичанськ. Повернулися в Попасну, і нам видали “аж” по 960 грн. за два місяці. Дехто й не дожив до цієї першої зарплати. Ми не знали навіть, що з ними робити, для чого нам гроші (сміється). Постійно щось робимо, їсти є що, волонтери забезпечили.

Лавр із кулеметом та Самольотом (праворуч)

Лавр із кулеметом, Самольот (праворуч) та Ред (Євген Харченко, ліворуч, загинув у пожежній машині)

Ще смішно було, коли ми відбили місто, три дні його тримаємо, всі хто в чому, тільки жовтий скотч нас об’єднує – щоб один одного не перестріляли, в нас є “бетер”, але в ньому кулемет не працює. А тут вривається якась “Омега”, вся в однакових одностроях, з голочки, БТРами, і робить вигляд, що це вона місто взяла», – розповідає Лавренов, у той час – старший стрілець, кулеметник батальйону.

valeriy-lavrenov-lavr-batalyon-donbas-2014-2

«Хотів встигнути до машини з побратимами, біг, але впав. Не встиг. А машину на очах розстріляли з танка»

Про їхній вхід в Іловайськ і вихід із котла розказано й написано вже багато.

«Зайшли в місто 10 серпня. Отримали наказ, пішли зі штурмовою групою в депо. Там потрапили в засідку, прийняли важкий бій. Чекали підкріплення, але до нас так ніхто й не підійшов… У нас були тільки “мухи” (реактивний протитанковий гранатомет РПГ-18), тому ми змушені були відійти назад», – розповідав Лавр.

valeriy-lavrenov-lavr-batalyon-donbas-2014-9

Того дня був поранений і зник безвісти (як виявилося згодом – загинув) 38-річний Вадим Антонов.

Лавр так розказував про той бій: «Ми потрапили в засідку, перший удар Самольот узяв на себе. Ми забрали снайпера пораненого, а Вадима забрати не змогли. Поверталися двічі, перетягли його до залізобетонного паркану. Потім, під вогнем, не було шансів його забрати.
Щирий він був, а такі люди йдуть першими. Вони пішли тому, що кращі, а ми ще не доросли до них…»

Аж у жовтні пошукова група «Чорний тюльпан» виявила тіло Антонова в безіменному похованні біля іловайського кладовища. Поховали його в Житомирі в лютому 2015-го. Посмертно Самольот отримав медаль “За мужність”.

А за півроку до того ще нічого не було зрозуміло. Україна вела наступ, передусім силами добровольців.

«Через тиждень знову поїхали до Іловайська… Планувалося, що підійде підкріплення з інших батальйонів зі Збройних сил і почне штурм з інших напрямків. Але прорватися вдалося тільки нам. “ДНРівці” були добре укріплені, сиділи в будівлях. Їхні сили переважали. Ми захопили вісьмох бойовиків у полон… Зачищали територію. Звільнили майже півміста. Підкріплення прибувало до нас лише з батальйону “Херсон” –необстріляні хлопці», – ділився спогадами Лавренов.

Він не любить укотре згадувати страшне.

«У Лавра на очах танк розстріляв пожежну машину їхнього підрозділу з побратимами, яка закривала авто з пораненими. Це був його взвод. Лавр хотів встигнути до пожарки, біг, але перечепився і впав. Не встиг. А машина в нього на очах вибухнула», – розповідає Олена Нагорна.

Російські війська на краях "коридору" під час виходу з Іловайська. Фото GETTY

Російські війська на краях “коридору” під час виходу з Іловайська. Фото GETTY

Ще про один містичний епізод згадував Ельф, який у ті дні зазнав поранення.

«…Я навіть не чув свою міну. Кажуть, що свою міну не чуєш. За шість метрів від мене “стодвадцятка”, або “Нона”, теж 120 мм, прилетіла. Тільки пам’ятаю, що я летів, впав, кругом дим, пекельний біль. На мій крик прибігли хлопці… Валєрка джгут не шукав, зняв з себе бандану. В мене артерія була перебита на лівій нозі, він перетягнув. Туди, де вони сиділи, коли мене поранило, прилетіла міна. Якщо б мене не поранило, вбило би їх», – розповідав Савульчик.

Фото: Reuters

Фото: Reuters

Поразка, оточення, невідомість, неорганізований вихід. Засідка регулярних російських військ у селі Червоносільське, розстріл із важкого озброєння. Багато «200-х» і «300-х». Небажання здаватися в полон.
Дехто вибирався «по інтернету» (у п’єсі про це правда), за підказками юзерів Google Earth із Києва через мобільні телефони.

Лавр і Волас критично відгукуються про тодішнього комбата «Донбасу» Семена Семенченка.

«Менеджер Семен суперовий, батальйон зібрав. Нас навчили якось автомат тримати. Дух у нас був. Але дух зникає, коли просто біля тебе вбивають твого друга, побратима», – каже Валерій.

Дмитро додає: «Семен не боягуз. У певний момент опинився в потрібному місці, зміг сформувати боєздатний батальйон, який брав участь у наступальних боях. Це зовсім інше, ніж позиційна оборона того ж ДАПу. У глобальному масштабі для країни Семенченко зробив велику роботу».

«Але потрібен був не лише менеджмент, а й військове вміння керувати. Адже ціна питання – людські життя. А через незнання Семеном військової справи людських життів у батальйоні “Донбас” було загублено дуже багато…
Ті, хто вийшов з Іловайська, так хотіли його спіймати за барки: «Де ж ти, сука зі своєю обіцяною допомогою був?!» Скільки він по телефону обіцяв: “Ждіть, колона до вас іде”. Не було. А люди ж так чекали допомоги. Стількох убило в Червоносільському. Всі були в шоці, в паніці, в страху. Солдати виявилися покинутими, не знали, що робити, почали здаватися в полон… Замість командирів якісь рядові брали на себе відповідальність, кудись дзвонили, щось дізнавалися…» – згадує Дмитро.

Лавр, Волас і третій побратим, Володя «Тритон», йшли по ворожій території три дні, повзли на животах, лізли через поля, перепливали річки, потім просилися в авто місцевих – до Волновахи й далі на захід.

«У полон ми не потрапляли, ми втрьох вийшли зі зброєю, гідно», – каже Волас, співставляючи дійсність із сюжетом п’єси «Котел».

«Але пожарка була насправді. І не тільки пожарка. Самольот. Був», – із сумом додає Лавр.

«Ні, Самольот є, і всі хлопці є. Тільки в іншому світі. Або вже тут у нас, заново народилися», – каже боєць.

Волас підтверджує. Він вірить у легенду, за якою солдат, що віддав своє життя в бою, одразу перероджується в новому житті.

«Схрон» біля легендарної криївки з тисячею світляків

«Бандерівський схрон» – один зі способів переродження Лавренова і таких, як він: хто не загинув, а вижив і носить у собі тягар пережитої війни.

Будинок "Бандерівського схрону" (ліворуч) у Клубівцях, поруч із церквою Покрови

Будинок “Бандерівського схрону” (ліворуч) у Клубівцях, поруч із церквою Покрови

Ідея такого реабілітаційного центру для ветеранів АТО, де поєднувалася б трудотерапія із психологічною абілітацією, відпочинком та освітою, належить Ігорю Чернецькому.

Ігор Чернецький на кухні "Схрону"

Ігор Чернецький на кухні “Схрону”

Спершу планувалося, що центр буде ближче до Києва, можливо, в Лютежі. Але виставлені суми за оренду виявилися захмарними. Тоді на горизонті з’явилися Клубівці і колишній священницький будинок 1936 року побудови, який останні 30 років стояв покинутий.

Надати в користування хлопцям з АТО дім церковної громади (УГКЦ) погодився місцевий священик, отець Петро.

«Ми приїхали з Валєркою Лавром у березні цього року, їздили дивитися місця, які нам пропонували. Народилася ідея – якщо робити на Франківщині, то бажано саме там, де щось пов’язане з УПА. А тут, у Клубівцях – якраз те, що треба. Поруч у лісі – криївка УПА», – розповідає волонтер Чернецький.

Криївка в Клубовецькому лісі була віднайдена і відтворена як меморіальний об’єкт на початку 90-х років. Навесні 1951-го в цій землянці прийняли героїчну смерть вісім молодих бійців УПА.

Навесні цього року Ігор переїхав до Клубівців із дружиною Наталею та донечкою, яка народилася після їхнього знайомства на Майдані. Разом із ними були Лавр та інші побратими.
Спільними зусиллями закинуту сільську споруду відремонтували, зробили прибудову, заїзд для візочників, поставили ліжка, плазмовий телеекран, Wi-Fi, провели воду, встановили бойлери, санвузли, душові відділення, пральну машину – все, що треба для комфортного проживання.

banderivskiy-shron-gotuyetsya-priynyati-pershih-gostey

Робочих рук бракує, тому термін початку роботи центру дещо зсунувся. При цьому кошти й матеріали від благодійників надходять.

Будівельні й оздоблювальні роботи тривають до останнього дня, але перший заїзд будь-що має початися з 24 грудня й тривати до 2 січня. Так, щоб перші гості «Бандерівського схрону» зустріли тут Новий рік.

Все той самий перевернутий прапор Фундамент нової будівлі, майстерні Душові на стадії підготовки Валерій Лавренов. Початок ремонту Кухня-їдальня Євген Гарагуля, Ігор Чернецький і Валерій Лавренов біля схрону. Початок
<
>
Євген Гарагуля, Ігор Чернецький і Валерій Лавренов біля схрону. Початок

У програмі реабілітації – кілька напрямків: трудотерапія, робота на будівництві (на цій же ділянці зокрема споруджується майбутня майстерня), творчі заняття (хлопці навчатимуться малювати, різьбити, ліпити тощо), спілкування з психологами і психотерапевтами, відпочинок, прогулянки в лісі, екскурсії по музеях Прикарпаття, місцях бойової слави УПА.

Лавр радить.

Валерій Лавренов та Ігор Чернецький біля криївки УПА в Клубівцях тримають бойовий прапор, що пройшов АТО й Іловайський котел

Валерій Лавренов та Ігор Чернецький біля криївки УПА в Клубівцях тримають бойовий прапор, що пройшов АТО й Іловайський котел

«Там треба сьогодні бетон залить, а завтра щось побілить чи пофарбувать. Попрацював – і пішов собі в ліс. Там природа, гармонія», – розповідає він.

«Ви ж ходили до криївки, відчували силу, піднесення, особливий настрій? Є там таке. Бувало, я там (у лісі біля криївки) дві ночі підряд ночував. Натягував гамак між деревами і відпочивав душею. А на початку липня наче в казку потрапив. Лежу – а навколо світляки. Спершу як два ока, потім десять, сто… І саме в цьому місці, де криївка УПА, їх найбільше. Тисячі літаючих світлячків скрізь, наче танцюють! Тобто місця там сильні. Реабілітація хлопцям тут поможе», – каже Лавр, лірична натура.

Криївка УПА в лісі біля села Клубівці:
kriyivka-upa-klubivtsi-0
kriyivka-upa-klubivtsi-1

kriyivka-upa-klubivtsi-5

kriyivka-upa-klubivtsi-4

kriyivka-upa-klubivtsi-6

«У “Бандерівський схрон” вкладено дуже багато його праці, – розповідає Ігор Чернецький про Лавренова, який працював у Клубівцях із самого початку. – На що не подивишся – він майже до всього доклав руки. Він єдиний, хто вмів фахово робити ремонт, і показував та пояснював нам, як правильно. Фундамент прибудови вони взагалі залили самі, я тоді був у від’їзді».

Лавр заливає фундамент

Лавр заливає фундамент

«Я знаю, що якщо йому сказати: “Валерко, оце нам треба зробити” – він це зробить. Внесе свою окрему пропозицію, але це ж і добре. Бачите, в нас у кімнатах стіни пофарбовані блакитним, а стеля – жовтим? Це була його ідея, він так захотів», – показує Ігор результати роботи побратима по ГО «Рух Михайлівський».

Він зізнається, що ставиться до Валєрки як до брата, хай і не дуже відповідального.

Відео:

Чернецький переконаний, що в справі реабілітації ветеранів АТО найбільше користі можуть дати саме такі організації, як їхні, а не державні установи.

«Там все робиться для галочки, це раз. По-друге, чого гріха таїти, алкоголізм серед таких хлопців дуже серйозний. Навіть буває, що там (в АТО) не вживаєш, а починаєш пити вже після повернення. У державних установах спиртне дозволене, а в нас – сухий закон. Перша умова, коли приїжджаєш на психологічну реабілітацію – категорична заборона вживання алкоголю. Бо під градусом і голова, і руки інакше працюють. Тож будь добрий, приїхав до нас – забудь про спиртне хоча б на час свого заїзду. Тоді ми тобі покажемо, як можна з цього вийти», – каже Чернецький.

Організатор вважає: якщо хоча б 20-30 відсотків хлопців після «Бандерівського схрону» побачать, як далі жити, візьмуться за голови і «злізуть зі стаканів» – це вже результат.

«Той самий Лавруха получав вже від мене, хоча я ж його не вижену (посміхається). Вони, хлопці, довго протрималися, два місяці взагалі не вживали, і це дало свій результат для них», – додає Ігор.

Лавр надалі обов’язково приїздитиме в Клубівці – не як «клієнт», а як побратим-співзасновник – і напевне допомагатиме Ігорю розбудовувати нові «Бандерівські схрони» в інших районах бойової слави УПА. Зокрема в Грабівці Калуського району, про що в Чернецького вже є домовленості.

«Я не знаю, що буде завтра чи післязавтра. Може статися різне. Якщо центр запрацює – звісно, я осторонь не залишуся. Коли закінчу курси й навчуся допомагати таким, як я, – звісно, я буду туди приїжджати, працювати, спілкуватися із хлопцями, знаходити до них ключі», – ділиться Валерій.

Ігор Чернецький визнає: «Лавра важко втримати на одному місці. Його вже тут немає близько півтора місяця – на цей період йому треба було зайнятися чимось іншим. Він така людина, що постійно потребує змін: місця роботи, місця перебування… Але я не сказав би, що він непостійний. У своїх поглядах, думках – він дуже постійний».

У Клубівцях Валерій працював із самого початку, піввесни і все літо – лише від’їздив приблизно на тиждень до родичів на Полтавщину, коли його брат демобілізувався.

«Ви ж знаєте, що в нього всі на війні? Племінник зараз воює в Мар’їнці, один і другий брат пройшли війну… Валера цим пишається», – констатує Ігор.

galina-dichkovska

Галина Дичковська

«І з того жорсткого досвіду, який йому довелося пережити, він достатньо адекватний чоловік», – каже в свою чергу психолог і волонтерка Галина Дичковська з Івано-Франківська.

Вона пройшла Майдан поруч із Чернецьким, а з Лавром познайомилася вже в «Схроні». Це саме Галина підшукала в Клубівцях будівлю для реабілітаційного центру. Тепер вона складає програми для перших заїздів, вестиме з хлопцями психотерапевтичний напрямок, робитиме масажі.

«”Бандерівський схрон” – це не просто реабілітаційний центр. Це продовження Майдану. Він потрібний Валерію якраз для того, щоб втримати цей «інститут братства». Це середовище, в якому йому добре. В якому є смисл бути», – переконана Галина.

* * *

Читайте попередній матеріал із цієї рубрики:
Павло Славинський. Коваль-психолог прийшов з війни

valeriy-lavrenov-geroy

КОМЕНТАРІ

Олена Нагорна

військовий психолог, співголова комітету психологічної адаптації і соціальної реабілітації Асоціації народних волонтерів при Міністерстві оборони

olena-nagorna– Лавр – тонка, лірична натура. Досвід, який ви пережив і набув на війні, для нього доволі травматичний. Але в нього є потужний внутрішній ресурс – намагання знайти сенс у житті.

В нього на очах гинули побратими, він сам дивом лишився живий. Тепер він дивиться на небо – і бачить у зірках загиблих товаришів. Такий наче сучасний козак Мамай з бандурою, герой містичних і сакральних історій.

У Лавра свій доволі складний і довгий шлях абілітації.  Він не просто долає ПТСР (посттравматичний стресовий розлад), не тільки вчиться жити оновленим в оновленому світі, він будує свій новий світ.

Ще один потужний ресурс для руху – це його близькі, побратими, друзі. Дякувати Богу, поряд з ним добрі чесні сильні люди.

Він ще довго буде вибиратися з цього стану. Але він може. І він розуміє, як це важливо. Він вчиться, він дуже щирий.

Марія Старожицька

журналістка, режисерка, письменниця, яка вивела художній образ Лавра в п’єсі «Котел», у віршах, у художньо-документальному фільмі «Війна химер»

mariya-starozhitska– Лавр мені названий син, а не просто персонаж моєї п`єси «Котел» чи людина, чиї розповіді під час Іловайського котла надихнули на створення віршів.

Це така дуже особиста історія, коли на Майдані, на «Михайлівській січі», Валєра та моя старша донька Настя покохали один одного, а так як вона мене тоді мамою не називала, то він так почав називати.

Далі, коли хлопці шукали, куди б піти добровольцями на війну, яка після перемоги Майдану здавалася черговим і короткочасним викликом долі, порадила йому та його друзям батальйон «Донбас» – його командир тоді казав у соцмережах дуже правильні речі.

Вся ця історія кохання, зустрічі Лавра з війною, подорожі Насті на Донбас, у міста, звідки війна щойно пішла, власне Іловайський котел, вихід Лавра з оточення, спроба жити разом і спільна подорож на вже іншу війну, у Піски навесні 2015-го, викладені в нашому з Анастасією Старожицькою фільмі «Війна химер».

Ця художня історія на документальному матеріалі має бути завершеною вже за кілька місяців і знайти свого глядача.

Лавр і Настя. Кадр із фільму "Війна химер"

Лавр і Настя їдуть разом на війну в Піски, навесні 2015-го. Кадр із фільму “Війна химер”

А, власне, Валерій Лавренов це дуже щирий хлопець, прозорий, чистий, що має досить унікальну сьогодні здатність емоційного, поетичного сприйняття світу і викликів своєї долі.

Посттравматичний синдром вдарив по ньому сильно – він на очах втратив найближчого друга, Вадима Антонова, а потім і побратимів по розвідроті.

Всі складові цього діагнозу він відчув на собі, а ми побачили, досить часто у нас з Настєю просто не вистачало терпіння, мудрості та сили, аби витягати Валєру з того, куди він сам себе закидав.

П'єса "Котел"

П`єса “Котел” на сцені “Кінопанорами”, постановка 29 серпня 2015 року

Якщо зовсім чесно, дивом знайти уночі в столиці людину, яка телефоном зуміла пояснити шлях на вихід тій групі, в якій Лавр три доби блукав від Червоносільського до Курахового, було нам набагато легше.

valeriy-lavrenov-3

Лавр із донькою Самольота Сонею Антоновою 1 вересня 2015 року

Але є в цьому хлопці велика внутрішня сила, з якою він здатний розібратися в своїх почуттях та прагненнях і знайти свій шлях.

І ми втрьох – Лавр, я та Настя – вже завжди будемо рідними.

Так вже сталося і затвердилося, а попереду розбудова нового світу навколо нас, і разом ми будемо сильнішими, ніж досі.

* * *

Ніс автомат без ременя, притиснувши до грудей,

неначе первістка.

Вдихав його запах

розпеченого металу і тижневого бою.

Йшов без дороги,

аби не в полон і не в небо.

Їв насіння із сухих соняхів, набивав рота,

не міг проковтнути,

бо пив тільки раз і з калюжі.

І так три доби

йти, ховаючись,

ночувати на териконах,

пробиратися

між рядками вірша,

шукаючи рими,

а їх немає…

А зброю виніс,

віддав новачку,

тому, у кого ще світлий погляд,

бо він не бачив,

як спопеліла пожежна машина,

на якій побратими з розвідроти «Донбасу»

виїжджали з Іловайську

по зеленому — червоному — чорному коридору.

Подробиці потім,

коли вийде останній,

а він ще йде…

Вже вручено всі ордени ,

а він ще йде.

Відіспалися по домівках ті, хто вийшов,

а він ще йде.

Відрізано в поранених, що надто довго чекали,

і руки, і ноги,

а він ще йде.

Оголошено перемир`я, знехтувано перемир`ям,

а він ще йде.

На алеях героїв ховають загиблих,

а він ще йде.

У комбата нові грандіозні плани

і вони не враховують того, хто ще йде,

а він ще йде.

І я знову чекаю до ранку.

7 вересня 2014 року


Над матеріалом працювали: Дмитро Лиховій, Леся Шовкун, Богдана Лиховій
Фото авторів, з «Фейсбуку» Валерія Лавренова, з архіву Ігоря Чернецького і Марії Старожицької

Матеріал підготовлено в рамках проекту,
що здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади
через Міністерство міжнародних справ Канади

canada-branding

Facebook коментарі

   

підтримати новинарню 2

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *