П’ять років під окупацією “ЛНР”: інтерв’ю української активістки з “того боку”

Анна Іванова. Фото з ФБ

П’ять років після “референдуму”: як живеться під владою “ЛНР” і чому є підстави для оптимізму – в інтерв’ю “Новинарні” розповіла активістка з Довжанська (Cвердловська) Анна Іванова

автор: Ліна Тесленко

Анна Іванова мешкає у Свердловську на Луганщині. Нова назва міста – Довжанськ, але в реальності декомунізація сюди ще не дійшла, бо місто – на непідконтрольній Україні території. Вже понад п’ять років під владою так званої “ЛНР”.

Хоча пані Анна живе в окупації, на її ФБ-сторінці багато проукраїнських дописів, фотознімків у вишиванці, з українською символікою. Вона україномовна. Спочатку навіть викликає сумнів, а чи реальна людина стоїть за цим акаунтом? Зідзвонюємося і знайомимося – Анна Іванова цілком реальна і доволі відома у своєму місті особистість. Та все ж перше, що запитую: наскільки безпечно на території самопроголошеної “республіки” так відверто демонструвати свою позицію?

“Я і в місті розмовляю українською та ходжу у вишиванці. Хоча це й досить «стрьомно», – каже співрозмовниця. – Але це моя позиція, і я буду до кінця вірна своїм переконанням. Якщо чесно, то в 2014 році було дійсно дуже страшно. Мене і батьки, і діти просили: «припини, бо дограєшся». Але, як бачите, жива і здорова”.

“Місто в нас маленьке, всі один одного знають, і хто чим дише – теж. Я свого часу працювала в податковій інспекції, потім, до війни, в мене була юридична компанія. Мої переконання ні для кого не є таємницею”, – розповідає Іванова. Зі слів жінки, вона виступає своєрідним правозахисником для мешканців ОРЛО.

Для окупаційних спецслужб діяльність Іванової – теж не секрет. За словами Анни, вони регулярно відстежують її сторінку, і коли жінка пише щось “дуже крамольне”, пост оперативно видаляють.

Події п’ятирічної давності – “русская весна”, розгул сепаратизму, прихід російських військ, псевдореферендум, який проголосив незаконне утворення під назвою “Луганська народна республіка” – відбувалися на очах нашої співрозмовниці.
Як це було та чи стали щасливішими мешканці ОРЛО за ці п’ять років – в інтерв’ю Анни Іванової для “Новинарні“.

“Страх, що «прийдуть бандерівці», був неймовірний”

  • Пані Анно, 11 травня 2014 року відбувся референдум щодо так званого “самовизначення «ЛНР»”…

– На цю дату ще й мій день народження припадає…

  • Справді? Я вас вітаю!

– Таке свято мені зіпсували своїм референдумом…

Так званий “День республіки” в окупованому м. Лутугине, 2018 рік. Фото: ЛИЦ

  • А можете згадати, як все відбувалося п’ять років тому?

– Референдум став крапкою у всій тій божевільні, яка розпочалася значно раніше. Ще в квітні масова істерія захопила місто, по місту “пішли гуляти” папірці нібито зі збору підписів за проведення референдуму. Їх носили підписувати на шахти, з ними чіплялися на вулицях.

У мене офіс був на центральній площі міста, і оцей шабаш я бачила щодня – якісь палатки стояли, мітинги збиралися, роздавали якісь папірці-листівки.

Архівне ілюстративне фото

Паралельно нагніталася істерія щодо “бандерівців”. Ви б бачили, як наші боялися цього слова! Хоча їх (бандерівців – “Н”) ніколи тут не бачили й толком не розуміли, хто це такі, але страх, що “прийдуть бандерівці”, був неймовірний! Постійно ширилися чутки, що до міста їдуть автобуси з невідомими, будуть пам’ятник Леніну громити. Довкола того пам’ятника якісь нічні чергування виставляли, ніби для бандерівців наш Ленін у Свердловську – це зараз найбільша проблема (сміється). Реально, було відчуття якогось божевілля.

Але коли оголосили сам референдум, стало вже не смішно. Було зрозуміло, що війна неминуча, бо жодна нормальна держава так просто свою територію не віддасть.

І вже перед самим референдумом стали з’являтися люди – по формі, але без нашивок і будь-яких розпізнавальних знаків. Було зрозуміло, що це чужинці.

Місто в нас невелике і всі переважно один одного знають. А в цих “понаєхавших” навіть акцент відрізнявся.

 Росіян і досі чутно в місті за специфікою мови, вони акають, тягнуть звуки – це те, що не властиво нашим місцевим людям.

Чужинці стали почали кучкуватися біля міського БК. Туди постійно якісь машини під’їжджали і від’їжджали. Як юрист і правозахисник, я чудово розуміла, чим це може закінчитися. Виходила на площу і говорила відкрито: “Чого ви хочете і чому сюди приїхали?” Звісно, намагалися і в бійку до мене лізти, за пальто шарпали – були такі неприємні моменти. Отоді дійсно було страшно.

Я телефонувала до СБУ в Луганськ, залишала повідомлення, що в місті – незрозумілі військові. Мені відповідали, що це, напевно, “ротація наших прикордонників”. Але даруйте, я чудово знаю, як мають виглядати українські прикордонники!

Захоплена будівля управління СБУ в м. Луганськ, весна 2014 року. Архівне фото

  • Тобто в управлінні СБУ ваші повідомлення не сприймали всерйоз?

– Не те, щоб не сприймали всерйоз, вони чудово все знали. Але свідомо не втручалися в ситуацію – відверто ігнорували її. Як відомо, це закінчилося захопленням будівлі СБУ в Луганську.

Пізніше я говорила з людьми, наближеними до спецслужб, і вони казали, що начебто були готові захищатися навіть зі зброєю в руках. Проте вище керівництво наказало їм “не втручатися”.

Приміщення [УСБУ Луганщини] захоплювали російські спецназівці – це безперечно.

Звісно, в нас була категорія людей, так звані співчуваючі, але шахтаря-трудягу і людину, яка причетна до військової служби, відрізнити неважко. У цих “ввічливих людей” була військова виправка, вони вміли тримати в руках зброю. Це були професіонали, а не люди, які після чергової зміни із шахт повиходили…

  • Ви особисто ходили на “референдум”?

– Я не ходила, бо як юрист розуміла, що це незаконно. Піти і поставити якусь галочку в “бюлетенях”, роздрукованих на принтері на папірцях А4 – це все одно, що за компанію пограбувати банк. Бути причетною до цього я не хотіла. Я була здивована, що цього не розуміють інші люди, хоча я багато агітувала проти референдуму.

Насправді, якщо взяти президентські вибори, на яких переміг Зеленський, то той “референдум” – це було щось схоже. Кожен вкладав у нього щось своє. Хтось хотів федералізації, хтось хотів до Росії – “як Крим”, хтось хотів незалежності “ЛНР”, хтось хотів собі шахти повернути… Але толком не було розуміння, а що далі?

Коли я питала, “що ви вкладаєте в поняття федералізації?”, на мене дивилися так, що далі можна було вже нічого не запитувати.

Але ті, хто прийшов на “референдум”, картинку для російських ЗМІ забезпечили: оскільки було дуже мало дільниць, на них вишиковувалися черги пенсіонерів… І російським пропагандистам це було на руку: он, мовляв, як Луганщина одноголосно “самовизначається”.

“«Весілля в Малинівці» для мене стало документальним фільмом”

  • Бойові дії ваше місто оминули. Та чи було відчуття війни, щось таке, що вас найбільше тоді вразило?

– 2014 рік для мене був знаковим щодо небаченого за масштабами мародерства.

“Віджимали” машини, квартири, в оселях грабували все, що могли винести. Мародерство було, як у 1917 році.

Для мене “Весілля в Малинівці” стало документальним фільмом. Оці “казаки” в папахах, які творили, що хотіли, наче списані з героїв тієї стрічки. Моя колишня колега по податковій, в якої син і чоловік мали власний бізнес, звернулася в суд, коли їх “розкуркулили”. Так от, перепис майна, яке було або зіпсоване, або “віджате” мародерами, займав три аркуші!

У таких ситуація вилазять усі найганебніші людські вади. В нас повилазили всі донощики і стукачі – доносили всі і на всіх, в 2014-2015 роках це було масове явище. Через заздрощі, бажання реваншу, намагання покарати за якісь образи…

Навіть наші сусіди неодноразово намагалися нацькувати на нас “ополченців”. Востаннє – буквально позавчора. За що? Бо в нас, “укропів”, голосно грала українська музика!

Анна Іванова під час виїзду на “велику Україну”. Фото з ФБ

  • За вашими спостереженнями, з вашого міста за ці роки виїхало багато людей?

– Виїхали ті люди, які або були молоді, або мали бізнес чи хорошу пенсію (в нас у Свердловську шахтарів багато, які отримують непогане пенсійне забезпечення). Тобто поїхали ті, хто щось мав за душею. Ті, хто поїхали ні з чим, хто тут жив на одну зарплату – вже повернулися. Бо влаштуватися без грошей на новому місці виявилося непросто.

Ціни на нерухомість у нас дуже впали, та й попиту на неї нема. Якщо до війни мій будинок коштував десь 25 тисяч доларів, то зараз якщо проситиму за нього 6-7 тисяч, не впевнена, що й таку суму хтось дасть.

Тобто вигідно продати житло, аби купити щось в Україні, нереально. Тому багато хто повернувся додому, де принаймні був дах над головою.

Скажу вам більше: ті, хто рвонув у Росію і поїздив там трохи, повернулися і вже зовсім іншими очима поглянули на Україну. Бо те, що бачили там, було страшніше, ніж тут, в умовах війни.

Читайте також:
“На тебе чекають жінка і нутрії”.
Історія бойовика “ДНР”, який повернувся до України

  • Як ви вважаєте, настрої людей за ці роки змінилися?

– Розумієте,

певне розчарування є. Але повертатися в Україну люди теж бояться.

Особливо ті, хто працює в правоохоронних органах, на держслужбі. Бо ж виходить, що вони працювали на незаконну владу і вже ніби є співучасниками, тому “нам назад нєльзя”.

Свідоміші однозначно пов’язують своє майбутнє з Україною. Люди поступово починають усвідомлювати, що Росії вони не дуже й потрібні, а Україну вони втратили.

Написи на стінах у Довжанську, 2018 рік. Архівне фото

Читайте також:
“Путін, виведи війська”. Стіни в ОРЛО вкрили графіті протесту. ФОТО

Бути мешканцем ніким не визнаної “республіки” – це вже не так красиво і романтично, як здавалося раніше. Адже, втративши державу, втрачаєш і її захист, і права, які вона надає своїм громадянам.

Але найсумніше, що цей стан невизначеності може затягнутися на роки, як це ми бачимо на прикладі того ж таки Придністров’я.

Особисто я вірю, що ми повернемося до складу України, але не на умовах Росії. Бо це неприйнятно.

“Навколо російських паспортів ажіотажу немає, бо без прописки вони – просто проїзні документи по РФ”

  • Пані Анно, а як ідуть справи з видачею російських паспортів? Ажіотаж є?

– Річ у тім, що російський паспорт без прописки – це фікція, без прописки він нічого не вартий. З таким документом ти не зможеш претендувати на пенсію і будь-які соціальні виплати.

Російський паспорт – це не більше ніж проїзний документ по території РФ, якщо людина, наприклад, захоче поїхати на заробітки. Тому ніякого ажіотажу насправді не спостерігається.

Читайте також:
У “ЛНР” розпочали прийом документів для отримання паспортів РФ

Інша справа, що й з нашими українськими паспортами є проблема. Наприклад, молодим людям [з ОРЛО], які отримують український паспорт уперше, теж видають його без реєстрації. Я вже давно з цього приводу веду листування з Міграційною службою України, але владнати питання ніяк не вдається.

Святкування “Дня республіки” – 5-річчя “ЛНР” – у м. Хрустальний (кол. Красний Луч), 2019 рік

Діти, які отримують паспорт без реєстрації, водночас отримують і купу проблем. Без цього неможливо податися на візу, та й узагалі бути повноцінним громадянином України.

Цей інститут прописки, який насправді скасований і замінений реєстрацією місця проживання (що насправді суті не змінило), дуже віддає кріпосним правом. А в Росії це ще глибша проблема, бо там без прописки ти взагалі ніхто. Російський паспорт без прописки – це папірець і не більше.

“Українську в ОРЛО вивчають, бо усвідомлюють потребу здобувати подальшу освіту в Україні”

  • З чого почала свою роботу нова “влада” сепаратистів, коли було проголошено так звану “ЛНР”?

– З того, що всі зупинки перефарбували в триколор. Я не жартую, це справді так. Правда, за два тижні це вже не викликало такого пієтету, як одразу. Бо люди чекали реальних справ, а не їх імітації.

Ще почали всі вивіски, написані українською, міняти на російські. Доходило до абсурду. Перед якимось черговим приїздом Плотницького (ватажок “ЛНР” у 2014—2017 роках, нині живе  в Росії“Н”) могли терміново поміняти всі таблички на шкільних класах на “классы”.

“День республіки” у Довжанську, 2018 рік. Фото: ЛИЦ

Мова діловодства теж повсюди російська, хоча в “конституції ЛНР” передбачені “російська та українська”. Але українську я не зустрічала.

Мені взагалі здається, що в місті я чи не єдина розмовляю українською.

  • А в школах українську хоч вивчають?

– Українську в школах залишили, тому що, як би там не було, але існує розуміння, що дітям, можливо, доведеться продовжувати навчання в українських вишах. Годин української небагато, але її вчать, як і українську літературу. Поширене й репетиторство з української мови, коли старшокласників готують до здачі тестів ЗНО.

Адекватних батьків, які розуміють, що їхнім дітям тут (в “ЛНР” – “Н”) не місце, досить багато. Навіть є випадки, коли дітей відправляють на навчання в 10-11-ті класи на територію [підконтрольну владі] України. Я особисто допомагала влаштувати кількох діток в Херсон, до шкіл-інтернатів, де вони продовжують навчатися.

Читайте також:
На Донеччині на ЗНО зареєструвалися 834 випускники з окупованих районів

  • Не менш цікаво, яку історію вивчають діти в школах “ЛНР”.

– Всесвітню історію та “історію рідного краю”. Але вже й не України ніби, а Русі, а українців називають… “русичами”, мабуть, щоб із “русскіми” було співзвучно. Уявляєте, яка відбувається підміна понять?

Вчаться за російськими підручниками, й акценти там розставлені відповідно. Своїй дитині (в мене син – семикласник) якісь корективи під час навчання я завжди вношу.

Пригадую, коли українські підручники почали вилучати зі шкіл, їх так по-варварськи скидали в машини і кудись вивозили…

У мого сина, який дуже трепетно ставиться до книжок, був стрес.

“9 травня в нас триває 365 днів на рік”

Взагалі відкат у минуле відбувався небаченими темпами. Деградація була настільки швидкою, що люди не встигли й отямитися.

Якщо подивитися “Однокласники” і “ВКонтактє” 2014-2015 років, то там – вся “історія хвороби”. Люди, які стільки років жили в Україні, раптом масово підхопили вірус “русского міра”.

І те, що відбувається зараз в Україні, це для мене дежавю. Бо коли під час президентської виборчої кампанії почали вилазити всі ці реваншисти із проросійськими лозунгами, стало зрозумілим, що такий сценарій цілком можливий і в Україні.

Тож коли радник Зеленського каже, що в Україні “Радянський Союз – це базова цінність і головна скрепа”, то в нас ці скрепи вже лізуть з усіх щілин.

Нас тягнуть у “совок” семимильними кроками. Я вам можу скинути посилання на оригінальні фото з класу мого сина: там створено “червоний куточок”, де стоїть бюст Леніна й радянські прапори!

У школі “9 травня” не закінчується з 1 вересня по 1 червня, а взагалі в нас “побєдобєсіє” триває 365 днів на рік. У нас як наклеїли на всі автобуси в місті ще в 2015 році листівки до 9 травня, то так вони з ними до цих пір і їздять. Спочатку це дратувало, потім злило, а тепер я стерла це для себе – проходжу, мов повз паралельну реальність.

  • Сам День Перемоги цьогоріч, мабуть, теж помпезно відзначали?

– Я навіть із дому не виходила і дитину свою не пустила, хоча в наказовому порядку

була команда прийти на урочистості всім школярам, а “хто не прийде, можете шукати іншу школу”.

Та мене після всього дуже важко залякати.

Звісно, був весь отой антураж свята, позичений у Росії, – стрічки георгіївські, червоні прапори, “спасибо дєду за побєду”, “на Бєрлін”, “безсмерний полк” – це все було.

Свято 9 травня в Довжанську, 2019 рік. Фото: ЛИЦ

Оця тема війни, роздутої величі Перемоги вже виходить за будь-які розумні межі. При цьому є тільки красива картинка Перемоги – салюти, тюльпани та ветерани в медалях, а страшна і жорстока правда війни з численними невиправданими жертвами, радянськими концтаборами, куди потрапляли полонені й остарбайтери, залишається за кадром. Вони настільки ідеалізують ті події та замальовують всі незручні моменти, залишаючи тільки казку, що сучасна молодь, яка не бачила Радянського Союзу і не пам’ятає його, починає вірити, як прекрасно жилося тоді.

Свято 9 травня в Довжанську, 2019 рік. Фото: ЛИЦ

Діти зараз виховуються в такому спотвореному інформаційному полі, що пройде ще кілька років, і це буде дуже велика проблема для України – соціалізувати цих дітей і повернути в реальність та навчити любити свою Батьківщину. Але судячи з результатів президентського голосування, Україна і свою молодь упустила…

Читайте також:
“Мілітаристська шизофренія”.
У Луганську “реконструювали” штурм Рейхстагу з побиттям майданівців. ФОТО

“День республіки” в м. Кадіїівка (Стаханов), 2019 рік. Фото: ЛИЦ

“Хворіти  страшно, бензин дешевший ніж в РФ, учитель отримує 4000 рублів, судитися зась, бізнес віджимають”

  • А як в ОРЛО працює соціальна сфера, медицина?

– На території республіки всі розрахунки – в російських рублях, і пенсії, наприклад, перерахували у співвідношенні 1 до 2, хоча реальний курс рубля нижчий. Але пенсії, які навіть пенсіями не називаються, а якоюсь соціальною допомогою, принаймні платять.

А щодо медицини, то скажу відверто: хворіти тут страшно. Бо всі хороші фахівці виїхали, у випадку чого і звернутися нема до кого.

З медобладнанням – теж біда. Знаю, що перед війною в наше місто купили за мільйон гривень апарат МРТ, один із найсучасніших. Він так досі й не працює. Можливо, фахівців нема, які б розуміли, як працювати на ньому, а може, він виведений із ладу чи взагалі вивезений із міста – цього я не знаю.

Крім того, в нас же запровадили ліцензії для приватних лікарів, тому, наприклад, хороші стоматологи давно виїхали в Україну. Бо, як розповідав мені один фахівець, ліцензію дають на півроку, а документи на неї треба збирати три місяці. Не дивно, що за таких умов лікарі просто тікають туди, де їм не заважатимуть практикувати.

  • Що з цінами на продукти і промислові товари в ОРДЛО? Який рівень життя в окупації порівняно з Україною?

– Якщо до війни шахтарі отримували тут еквівалент 800-1500 доларів, то зараз це 150-250 у.о. Відповідно, дуже багато підприємців закрилися, бо впала купівельна спроможність. Мінімальна зарплата – 3200 рублів. Учитель, приміром, отримує 4000-5000 рублів.

Люди якось компенсують втрату платоспроможності за рахунок двох пенсій, які отримують і в Україні, і тут, від “ЛНР”.

Незасіяні поля призвели до дефіциту борошна і зростання цін у 200-300% на корми для худоби. Свинина поки коштує 300-320 рублів, але є тенденція до росту цін, адже з подорожчанням кормів люди перестають кормити худобу на подвір’ї. До осені точно буде подорожчання м’яса.

Огірки коштують 100 руб., помідори – 180.

Електроенергія – 1,17 руб., газ – 2,61 руб.

У 2018 році в Луганську замість магазину одягу “Кохана” відкрили продуктову крамницю “Наш Крим”

Бензин тут – 41 руб. за літр, це дешевше, ніж навіть у Росії. Мабуть, через відсутність ПДВ і акцизу прийшли до такого. Але це розвантажило черги на кордоні.

Машини примушують перереєструвати на “ЛНРівські” номери. Що буде з цим робити Україна – навіть не знаю .

Доріг уже немає взагалі…

Екологічний колапс – теж дуже показовий. Ось такий вигляд мають усі лісосмуги навколо міста (Анна скидає фото в месенджер):

  • Як справи з веденням бізнесу в ОРЛО?

– Штрафи для підприємців надвисокі і оскаржити немає можливості, бо адміністративні суди або не працюють, або не приймають сторону платника податків.

Новий керівник [Леонід] Пасічник на більш-менш працюючі підприємства ставить своє керівництво або “смотрящих”. Конкурентів намагаються або по-рейдерському захопити, або просто закрити. За таких умов бізнес доживає, на чому є, а розвиваються лише ті, хто наближений до керівництва і сплачує данину.

“В українському інформпросторі живуть близько 10 відсотків”

  • На вашій сторінці у “Фейсбуці” можна зустріти відгуки про українські телевізійні політичні токшоу і т.ін. Чи є у вас, на окупованих територіях, можливість дивитися українське ТБ?

– У нас – шахтарське містечко, люди небідні, багато в кого стоять супутникові антени. Вибір, які канали дивитися, є. А хто і що дивиться, я можу зрозуміти вже по розмовах на вулиці. Мої батьки, наприклад, здебільшого українські канали переглядають. До них ходять сусіди, друзі, й оце зіткнення телеканалів, а відповідно, і поглядів, відбувається постійно.

У мене для того, щоб дивитися “ЛНРівське” телебачення, серце слабке (сміється). Але й до українських каналів є чимало запитань. Тому переглядаю в запису те, що радять друзі або що обговорюють у соцмережах.

Особисто я почала розуміти, що українські канали роблять щось не те, коли батько, чоловік цілком проукраїнських поглядів, який п’ять років підтримував Україну, став “топити” за Зеленського.

  • Батьки теж живуть в окупації, і занурені в український інформаційний простір?

– Так, за 500 метрів від нас із чоловіком, на тій самій вулиці. Але дивляться “токсичні” канали українського телебачення – “1+1”, “Інтер”…

Анна Іванова. Фото з ФБ

За логікою речей, будь-яка влада, розуміючи неминучість наступних виборів, намагається донести результати своєї роботи до народу. Тож пенсіонери, як правило, завжди на боці чинної влади, хоча б із принципу “аби не було гірше”. Але раптом схема стала ламатися. Мій батько все частіше став критикувати Порошенка, хоча його пенсія після реформи зросла в рази. Що сталося? Все просто – телевізор переміг холодильник. Наша влада вміла готувати, та не вміла подавати. Не змогла переконати, звідки нові школи, дитячі садки, сучасна армія, нове озброєння, медична реформа, нові амбулаторії, децентралізація і “Прозорро”. Влада просто робила свою роботу і не звертала увагу на гавкання ворогів, аж поки вони не збилися в зграї і не спробували цю розірвати українську владу шляхом знецінення її заслуг. Зрозумівши це я, усвідомила страшну річ: Росія як ніколи близька до реваншу в Україні.

  • А взагалі, багато людей у Довжанську живуть в інформаційному просторі України – з більшою прив’язкою до Києва, аніж до сусідньої РФ?

– Мої друзі – всі таких саме поглядів. Але якщо брати клас сина із 20 дітей, то принципова позиція українська буде в одного-двох. Це означає, що їхні батьки мають такі самі погляди. Виходить, відсотків десять, якщо проектувати на всіх.

Читайте також:
“Теледифузія” Донбасу. Яке ТБ дивляться підконтрольні території і як це впливає на світогляд

  • Судячи з вашого “Фейсбуку”, ви часто буваєте на “великій землі”, в Києві, у Карпатах. Чи їздили на підконтрольну територію голосувати на виборах?

– Ні. Ми не голосували, бо занадто багато часу це потребувало.

У нас же поки немає жодного автомобільного пропускного пункту з так званої “ЛНР” до підконтрольної Україні території. А через “ДНР” ми потрапляємо в Донецьку область, там із пропискою в Луганській не реєстрували.

“Мені вдалося евакуювати 40 дітей на навчання до Польщі. Тож вони вже не повернуться в це гетто”

  • Пані Анно, а чого вам найбільше бракує в окупації?

– Найбільше не вистачає мені “Нової пошти”, банків. І можливості будувати плани.

Люди перестали, та і я теж цим грішу, будувати плани на майбутнє.

Бо вони – навіть ті, хто підтримує “ЛНР” – не бачать майбутнього. І, відповідно, їхні плани частіше за все – день до вечора.

Анна Іванова. Фото з ФБ

  • Те, що ви розповідаєте про “ЛНР”, Анно, дуже сумно. Але не хотілося б закінчувати нашу розмову на такій песимістичній ноті. Чи маєте приводи для оптимізму?

– Знаєте, в мене є великий привід для оптимізму. Це віра в притомних здравомислячих українських людей.

Ми живемо в прикордонному містечку. І на власні очі бачили, скільки техніки завозили залізницею з Росії вглиб України в 2014-2015 роках, скільки ми по дорогах зустрічали всяких “Уралів” з солдатами. Я досі не розумію, яким дивом уся ця орда зупинилася на такому маленькому шматочку України? І тільки за це Україну варто поважати! Бо сил і техніки було достатньо для того, щоб провести лінію розмежування значно далі. І де вона пролягла б – по Дніпру, біля Києва чи ще далі – невідомо. Як це змогли законсервувати на Донбасі й не пустити далі – то досі загадка.

А ті добровольці, які стояли тоді тут, аби зупинити цю орду, для мене назавжди залишаться героями.

  • Ви не збираєтеся виїжджати з-під влади “ЛНР”? 

– Краще там, де твій дім, батьки і друзі, а ще робота і пенсія у чоловіка… Чоловік – колишній шахтар. В Україні не знайде дуже багато років стажу, і йому пенсія світить лише в 50, тобто через п’ять років, і то це ще під питанням.

Батьки вже літні, і залишити їх самих – дуже важко прийняти це рішення.

Дітей евакуювати – то без питань. Старший уже в Польщі живе й навчається, менший теж буде виїжджати. А я, мабуть, виїду коли снаряд влучить в дах, або в мене (сміється).

  • У вашому профілі в соцмережі місцем роботи зазначено “ВШБ”…

– У мене контракт з академією ВШБ – Вищою школою бізнесу – в Дабровій Гурниці. Це польський виш. Займаюсь іноземними студентами, в тому числі українцями. Завдяки підтримці керівництва ВНЗ

мені вдалося евакуювати тільки з Довжанська більше 40 дітей на навчання в Польщі.

Всі вони зараз вчаться, працюють і вже не повернуться ніколи в це гетто.

Але найбільше задоволення – це вдячність їхніх батьків за те, що я вчасно знайшла слова і переконала їх відправити своїх дітей в Європу. Це дуже щиро.

Читайте також:
Огляд ОРДЛО за тиждень: вальс танків, “зомбі” Захарченко, вишиванки й заміновані могили

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

   

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: