автор: Людмила Кліщук
з Донбасу
фото автора
Доглянуте обійстя в селищі на Донеччині, зовсім недалеко від лінії розмежування. Стіл біля будинку з червоної цегли, заплетеного диким виноградом. Господиня Олена наливає мені чебрецево-м’ятного чаю і пригощає щойно спеченим пухким бісквітом.
Поруч за столом – 56-річний голова сім’ї Микола, бойовик “ДНР”. Колишній, звільнений від кримінальної відповідальності за програмою СБУ “На тебе чекають вдома“.
Припрошуючи частуватися ще, Олена й Микола розповідають історію, яка з ними трапилася, коли в селище прийшла так звана “ДНР”, а Микола (каже, що мимохіть) став поплічником бойовиків. Історію про наступне поневіряння в Росії та повернення в Україну – до дочки, до рідного обійстя, де город, кури, півні, кози. Де птахи миру голуби й улюблені звірі нутрії з людськими іменами.
Миколі було 17, коли він почав зустрічатися з 14-річною дівчиною Оленою, яка згодом стала його дружиною. Побралися за три роки.
“Велике місто поруч, залізниця – також, клімат тут помірний, хороший, тихо і спокійно. У 1984 році ми придбали тут невеличку глиняну хату. У 22 роки я почав будуватися на цьому подвір’ї – це триває й досі”, – посміхається чоловік.
Назву населеного пункту просять не розкривати з міркувань безпеки.
Тепер на обійсті – цегляний будинок, літня кухня, гараж, сарай, господарські споруди. Все будували, розповідає Микола, своїми руками.
А на подвір’ї багато голубів: білих, сизих, рудих, строкатих. Пернаті символи миру в “сірій зоні”, зовсім недалеко від лінії розмежування, обсіли дахи і стиха туркочуть.
Майже все своє життя Микола працював на шахті – що й не дивно, зважаючи на те, що мешкав поруч із типовим шахтарським містечком. Був слюсарем шахтного транспорту, ремонтував вагонетки. Народили з Оленою дочку.
У 1994 році чоловік закинув гірничу справу, поїхав на заробітки на будівництво в Москву та Новоросійськ. Пропрацював так десяток років, до 2005-го.
“Місяць працював – на тиждень приїздив додому. У 2005-му знову повернувся на шахту. Заробітку того в Росії вже не було, а 300 доларів можна було і на шахті заробити”.
На Донеччині Микола працював на шахті до 2012 року, доки вийшов на пенсію.
Навесні 2014 року Донбас сколихнуло: проросійські мітинги, збір “ополчення”, проголошення фейкових “республік”, підготовка до так званих “референдумів”. На початку травня і в Миколиному населеному пункті мав пройти “референдум за ДНР”.
“Ми зібралися із мужиками та міркували, що робити. Думали: приїдуть автомайданівці, закриють у клубі людей та спалять. Так ми, дурні, тоді це уявляли, – розповідає чоловік про враження від паралельних подій в Одесі. – Вирішили поставити по блокпосту на двох мостах, що ведуть до селища. Із 4 по 11 травня ми простояли: без зброї, пили пиво…”
“Хто пиво, а хто – горілку”, – додає дружина, кокетливо регочучи, але в очах – докір.
Читайте також:
Нагадати про війну: у Слов’янську влаштували
інсталяцію “Подих перемоги”. ВІДЕО
“Ми пропускали всіх, хто їхали – переважно це були односельчани. Кажу хлопцям: стоїмо до референдуму – і досить, бо вони ще голови одне одному попроламують. Тут діти по 15-16 років приходять, а нам потім перед батьками ще відповідати. 12 травня ми все прибрали «під віник»: шини вивезли за ферму, все замели, як ніби там нічого і не було. Потім ще й далі були блокпости, трохи вище по дорозі, але там стояли люди зі зброєю – я в ті ігри не грав”.
Літо 2014-го Микола прожив спокійно. Наприкінці липня Збройні сили України звільнили їхній населений пункт від проросійських бойовиків. А вже у вересні 2014-го чоловіка вперше викликали на допит щодо весняних подій.
“23 жовтня, коли я готував бджіл до зими, прийшли за сусідом, із яким я стояв тоді на блокпосту. Зрозумів, що можу бути наступним, хоча і не відчував за собою криміналу: я нікого не бив. Тому вирішили спільно із дружиною: їду в Москву на заробітки”.
Микола думав, що поїде лише на осінь – до нового року. Олена залишилася на Донбасі, їхня дочка – також (вона живе зі своєю сім’єю неподалік, на тій самій вулиці).
“До мене часто приходили якісь люди у формі й масках, не представлялися та запитували, де мій чоловік”, – пригадує жінка.
Тоді подружжя зрозуміло, що пожити порізно доведеться довше.
Олена час від часу навідувала чоловіка.
“Коли перший раз приїхала, то не впізнала: дуже схуд. Було 85 кілограм, коли їхав, а там – стало 65”.
Микола працював із відбійним молотком. Будував мости, шосе, транспортні розв’язки. Працював 12 годин на добу: із 19-ї до 7-ї ранку. Практично без вихідних сім місяців. Отримував 25 тисяч рублів – “це трохи більше 10 тисяч гривень”.
“Там, де спав, ще й клопи були, на ліжку в гуртожитку. Дружина порадила у телефонній розмові, які таблетки пити від алергії – врятували. Я прожив 50 років і не знав, що таке клопи – а в Росії дізнався. Там жили доти таджики – то й завезли ту заразу”.
У травні 2015-го Микола хотів поїхати у Ростов, але все перегралося, бо зустрів друга, який порадив дім, де можна було перекантуватись деякий час – майже на кордоні із Україною, під Бєлгородом.
“Він мене попередив, що в тому домі ніхто десять років не жив. Я купив автомобіль, зробив страховку, їду – не знаю, куди, але їду”.
“Жив-був пес, ага”, – коментує дружина, грайливо дивлячись в очі чоловікові.
“Приїхав – чагарі, хати не видно, одне вікно розбите, одне – ціле. Ну, подумав, добре, що хоча б одне вціліло”, – з посмішкою згадує Микола.
Місцеві сприйняли його агресивно, хоча пояснив, чому не може тимчасово поїхати додому у зв’язку із… наявними проблемами. Шукав роботу – пішов у тамтешню сільраду. Спитали, що вміє робити. Їм потрібен був зварювальник, а потім виявилося, що й тесля.
“Мої знання та вміння пригодилися – вони оцінили «біженця із Донбасу». Платили – вистачало. Я там трохи аж заспокоївся”, – розповідає донбасівець.
“Увечері подвір’ям бігало багато їжаків – я їх годував. Кіт прибився. Я ж на вогнищі надворі їсти готував, от він і на запах йшов. Приручив його, почали товаришувати. Так у мене і друг з’явився в Росії – я так його і звав: Друг. Сам холодильника відкривав, лапою. Він був благородної крові: їв лише із миски”.
Дружина, що якось приїхала в село, була котом Другом “розкритикована”.
“Я йому якось кинула просто так, на землю. А він узяв ту їжу, поклав у миску, подивився презирливо на мене – і почав їсти з миски, натякаючи ніби: о, село приїхало”, – доповнює історію Олена.
Територію довкола тимчасового дому українець на Бєлгородщині впорядкував: хащі вирубав, фруктових дерев насадив, квітів…
“У мене навіть таких квітів немає, – каже трохи ображено Олена, але водночас – пишаючись. – У нього і петунія розцвіла, і чорнобривці, і тюльпани…”
Півтора року чоловік прожив у цьому селі, з дружиною говорив по телефону щовечора. Один із таких жовтневих вечорів він запам’ятає назавжди.
Донька прочитала в газеті, що для батька є можливість повернутися додому: там була надрукована замітка про програму Служби безпеки України “На тебе чекають вдома”.
“Я довго радилася із родичами: вони казали, щоб я навіть не вздумала таке робити, бо то, мовляв, брехня та лише спроба заманити людей і посадити у тюрму. Але потім я все-таки переговорила із чоловіком”, – розповідає Олена.
“Я загорівся цією ідеєю, але сумніви були. Де гарантії? Ким вона підписана, та програма? Президентом? СБУ? Ні, не хочу”, – пригадує Микола.
Читайте також:
Ступор після обміну. Як у судах розвалюються справи коригувальників “ДНР”
Втім, минав час, а дружина все ходила та радилася чи не з усім селищем.
“Потім на мене вийшли хлопці зі Служби безпеки України та вже самі запропонували свою допомогу. Але ми все одно довго не могли наважитися на це”, – ділиться переживаннями минулого Олена.
Микола ж переживав на чужині: “Ландшафт, де я жив у Бєлгороді, схожий на тутешній. Коли ввечері підіймаєшся на пагорб, то видно село, річку. Все, як удома… Але не вдома. В хату приходиш після роботи, поговориш по телефону з Оленкою – і все, порожнеча. Хочеться кричати”.
Поки чоловік ховався в Росії – на малій батьківщині померла мати.
“Психологічно було важко далеко від дому, тож через деякий час я був готовий повертатися. Місцеві хлопці мене вмовляли не йти на це: мовляв, є ризик, не варто цього робити. А я їм кажу: «Хлопці, а що я втрачаю?». Вони радили перевозити родину в Росію й жити там. А я відповів, що іншого життя в мене не буде, а в Україні – житло й батьки”, – ділиться спогадами Микола.
Так і погодився повернутись до рідних териконів на підконтрольну Україні територію. Та вже не ховався від кримінального провадження СБУ.
Читайте також:
“Любов, голуби і вата”.
Російський актор Михайлов-“Кузякін” пообіцяв Донецьку кінофестиваль. ВІДЕО
Листопад 2016-го. Державний кордон із Російською Федерацією. Пункт пропуску. Миколу чекають співробітники СБУ. Прикордонників попередили: буде такий-то клієнт прямувати – не чіпайте його.
“На митниці взяли мій паспорт і відклали. І хлопці йдуть навпроти якісь із автоматами. Думаю: ну, все, кінець, за мною. Але пройшли мимо. Видихнув. Коли дійшла черга до мене, то навіть сумки не перевіряли – пустили. Я пішов далі, а коли побачив свою Оленку – то зрозумів: все добре”.
“Я його зустрічаю на пункті пропуску, він торбами нав’ючений, а з них дерева стирчать”, – розповідає, сміючись, дружина.
“Ну, я кота залишив сусіду, хоча теж хотів забрати. А прищепи із собою взяв: викопав. Ну, грушки ж класні, і яблуні, сорти хороші, шкода залишати. Посадив уже тут, вдома, ростуть”, – розповідає Микола про те, як перетинав кордон із саджанцями.
Потім розпочалися слідчі дії за відкритою кримінальною справою.
“Наші поліцейські із міськвідділу мене сприйняли в штики, ходили та бурчали, що я сепаратист. Мене не покидали СБУшники І контролювали кожен крок поліцейських, бо ті хотіли приписати мені те, чого я не вчиняв”, – бідкається повертанець.
Був суд. Миколу виправдали.
Усе тривало протягом місяця: 15 листопада 2016 року він перетнув кордон на в’їзд в Україну. А через місяць, на Святого Миколая, вже відбулося судове засідання.
“Такий собі подарунок-миколайчик – як символ нового життя”, – тішиться родина.
Так Микола повернувся до сім’ї в рідне село на підконтрольній території України.
“Намагаюся наздогнати все упущене. Хочеться все й одразу, а здоров’я немає вже такого, як хотілося б. Але намагаємося рухатися вперед. Хочу теплицю поставити та розширятися, басейн треба відреставрувати. Догляд за нутріями теж потребує коштів, часу, здоров’я”, – заклопотано каже чоловік.
У сараї – кількадесят нутрій. Хутро – на продаж, “м’ясо на столі є – то й добре”.
У багатьох із цих звірів є імена. Білу самочку звати Панда, вуса в неї – довжелезні.
Панда вже “погуляна”. Тобто – вагітна, скоро має привести нове потомство.
“А тут у нас підростаюче покоління”, – проводить екскурсію Микола по оселі хутряних гризунів, збудованій із цегли. Потім хвацько ловить одного великого білого самця за хвоста та витягає з клітки.
Це – Петрович, головний парубок на приватній звірофермі. Приплоду від нього тут – не в одній клітці. Господар розповідає, що із Петровича – гарний батько та вірний чоловік.
“Він свій гарем добре оберігає. Якщо інший самець залізе до його дівчат, то може погризти до смерті”.
Більше фото з Миколиної звіроферми (гортайте):
За кілька метрів від повітки на ділянці – басейн.
Щоправда, без води.
“До війни працював, а потім один рік не залили в нього води, порушилася гідроізоляція, і він вийшов із ладу. З’явилася тріщина десь – і вода почала витікати. Треба прокласти додатковий шар цегли та залити бетоном. Треба десь тисяч 10 гривень приблизно. Будемо відновлювати”, – хазяйновито анонсує пан Микола.
Їхні кілька соток землі – охайні та доглянуті. Городиною торгують на ринку, мають трохи доходу з цього.
“Пенсія невелика, а вугілля на зиму треба, і зерно нутріям”, – констатує господиня.
Є в подружжя і дві кози – Білка і Стрілка. Тож на столі – козине молоко й сир.
“Та це я чоловік молочний, а дружина не дуже. Сир, бринзу робимо. То заради мене і маємо цей додатковий клопіт із вим’ям і копитами”, – жартома киває Микола на кіз, які впокорено поскубують траву.
Він визнає свої “політичні” помилки. А про дружину каже: якби не вона – то його б і не було.
Лавсторі Миколи й Олени – зі щасливим продовженням.
А ось обійстя через межу стоїть пусткою. Там мешкав сусід, який у 2014-му чергував на блокпосту разом із Миколою. Втім, йому дороги назад в Україну немає: за плечима в чоловіка судимість. Тому спочатку він сам виїхав у Москву, а потім забрав і родину. А український дім його – порожній.
Адже шанс повернутися додому має не кожен. І не кожен може наважитися ним скористатися.
Микола – зумів.
За останніми даними, реабілітаційною програмою СБУ “На тебе чекають вдома” загалом скористався вже 331 екс-бойовик. Із них по 230 особах є судові рішення.
Люди, які довели, що на їхніх руках немає крові, повертаються до мирного життя в Україні.
Читайте також:
Перебіжчик з “ДНР”, екс-бойовик Бакланов готовий свідчити проти Росії в Гаазі.
ВІДЕО
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!