Андрій Римарук, “Повернись живим”: Недавно знищили склад боєприпасів у Донецьку – отримали прикритий напрямок біля Авдіївки

 

автор: Людмила Кліщук
фото автора та з ФБ й особистого архіву Андрія Римарука

Керівника військового відділу благодійного фонду “Повернись живим” Андрія Римарука знають і на всій лінії фронту, і в кабінетах військового керівництва України. Колишній розвідник-“піджак” із 53-ї механізованої бригади, позивний “Молдован” працює у фонді вже майже шість років, регулярно доставляючи на передову волонтерську допомогу. Він із заплющеними очима може перерахувати, де який батальйон у зоні ООС виконує бойове завдання та хто очолює підрозділ.

З огляду на свої функції, Римарук – живий канал зв’язку між військовими на фронті та суспільством. Водночас Андрій, на відміну від багатьох інших волонтерів чи журналістів, не хайпує і не піариться на своїй обізнаності, не монетизує її та не має політичних амбіцій. Про ситуацію в зоні ООС Римарук розповідає чимало цікавого, але наголошує на відповідальності перед військовими.

Утім, спойлер: зі слів Молдована, після заміни головкома ЗСУ Хомчака ситуація на фронті відчутно змінилася, і застосування “Байрактарів” – лише один з елементів цих комплексних змін.

Під час інтерв’ю в офісі “ПЖ” Андрій сидів під великою мапою України, постійно позирав на східний напрямок, підходив, наочно показував, доводячи свої твердження. За дві з половиною години розмови на телефон Римарука прийшли десятки сповіщень, він пропустив дзвінок принаймні від одного командира бригади. Принагідно пригадав, що одного дня нарахував лише в одному з месенджерів переписку з понад 200 абонентами!

Отже, “Новинарня” говорила Андрієм Римаруком і про війну з Росією, і про реформи та недоліки у війську, і про його роботу в кіно (маємо ексклюзив про нові фільми, в яких він зніметься), і про особисте життя.

“Протягом року в наших військових були зв’язані руки через політичні рішення”

– Андрію, ваш крайній (на момент розмови) виїзд на фронт майже збігся з історичною подією – за кілька днів до того відбулося перше застосування “Байрактарів” в районі ООС. Коментуючи це, ви говорили про кепський вплив соцмереж на висвітлення цієї події, про “інформаційне загострення”. То в чому, на вашу думку, було допущено помилки? Ким? Чому недоцільно широко висвітлювати такі події у ЗМІ, соцмережах? 

– Мені дуже прикро, що першоджерелом цієї історичної події стали громадські діячі, волонтери, а не офіційні структури. Це її дещо нівелює.

Мене в той день (26 жовтня – “Н”) засипали запитаннями люди з бізнесу, державного та громадського сектору: чому відео опублікував хтось, а не Генштаб чи Міноборони? Хто в нас командує армією, планує операції? Люди, які хочуть підтримувати своє військо, цієї політики не зрозуміли.

Дехто озвучував сумнів, чи варто було взагалі публікувати відео першої атаки дрона. Я вважаю, що потрібно, бо психологічна зброя інколи буває набагато сильнішою, ніж летальна. І це досить ефективно спрацювало по ворогу: ми бачимо зараз по першому тижню листопада за кількістю обстрілів – їх майже немає.

Читайте також:
Після застосування Україною “байрактарів” бойовики уникають служби на передовій, – Машовець

На відео, яке ми бачили, удар наносився по так званій “блукаючій артилерії”. З моєї точки зору, саме такі ворожі підрозділи працювали по 58-й бригаді в Авдіївці, зокрема по командному пункту батальйону, по РОПах і батальйонах на Луганщині. Наші “верхи” це знали, і тому було ухвалено рішення це зробити (застосувати “Байрактар” – “Н”). 

Зараз нам не вистачає таких “блукаючих груп” артилерії. А це була наша тактика 2018-2019 років на фронті.

Пам’ятаю момент, коли під час відрядження я сидів у одного командувача, заходять два розвідники і просять: “Ну, відпустіть хоч на два дні –  відпочити та поспати”. Бо хлопці тільки те й робили – розвідка, дорозвідка, коригування, знищення, і так по замкненому колу. Вони постійно були в пошуку, шукали цілі, готувалися з артилеристами, входили з ними у взаємодію, наносили вогневе ураження, в той же день пересувалися на іншу ділянку, так само шукали цілі і знову їх знищували.

Тепер ворог перейняв цю нашу практику, скориставшись “неймовірною” можливістю: у наших військових з політичної точки зору були зв’язані руки на проведення польотів [для розвідки й коригування артилерії]. Рік часу бригади не літали. 

Андрій Римарук під час інтерв’ю

– Але ж маленькі БПЛА літали.

– Так, маленькі БПЛА літали, літають і будуть літати. А ми наразі говоримо про тактику, про глибину, про виснаження противника шляхом якраз знищення тилових пунктів управління, тилових баз, живої сили та бойової техніки. Коли наносиш прицільне вогневе ураження по, наприклад, складу боєприпасів.

От нещодавно в Донецьку був знищений склад боєприпасів. Що ми бачимо як наслідок? Обстрілів по Авдіївці, району Опитного та Пісок немає – бо склад знищений. Що зараз потрібно ворогу? Знайти новий склад, поповнити боєприпаси, облікувати те, що було знищено. Тепер місяць-півтора вони будуть бігати заклопотані, і їм війна не буде потрібна. От ця смуга відповідальності вже є прикрита в нас. 

– Ви говорите про ефект “виснаження противника”. Отже, один політ із застосуванням “Байрактара” виснажив противника? 

– Це не один політ. “Байрактар” піднімається в повітря кожен божий день, коли для цього є супутні погодні умови. До моменту першого історичного вогневого ураження він уже літав майже місяць. І не один борт, а два, і не лише вдень, а цілодобово. Це була відкрита інформація, але не це ніхто не звертав уваги. Вони ж вимикають видимість для радарів тільки тоді, коли заходять в зону ООС – а так “Байрактар” прямує як цивільний борт, його можна побачити на флайт-радарі. Як тільки він підходить до сектору ООС – радар вимикає, і куди він летить – ніхто не знає, не чує і не бачить, крім відповідних командирів на місцях. 

Про публічність армії: “Війна зараз – це вже не “ню”, це “й***ане порно”

– Кажуть, що армія має бути відкрита для громадськості, для громадського контролю. А де, на вашу думку, пролягає межа між публічністю і “приводом для гордості” на фронті? Взяти, наприклад, нещодавню ситуацію щодо Старомар’ївки в “сірій зоні”.

– У цивілізованих державах громадськість інформують через відповідні канали комунікації. У нас є пресслужби Міноборони, головкома й ГШ, ООС, ОТУ, ОК. Пресслужб є багато. Можна ж обрати один цивілізований канал комунікації.

Бо якщо ми зараз говоримо про ситуацію зі Старомар’ївкою, я сам себе запитую: навіщо брати село, яке й так знаходиться під нашим вогневим контролем?

Римарук встає до дошки і починає схематично малювати розклад сил у цьому місці фронту. 

Андрій Римарук показує диспозицію в районі Гранітного і Старомар’ївки

Гранітне – на височині, Старомар’ївка – нижче, ми її бачимо. Навпроти на височині – вже російські гібридні війська. Всі під’їзні дороги, все [бачимо]! І ось тут місток – із Гранітного в Старомар’ївку. Ми бачимо все. Не можемо знати лише, коли сепар сідає в цивільну машину і заїжджає в село.

То нащо нам його “брати”?! Так ми його і не брали! Наші бійці туди зайшли з паном Весьолкіним (Андрій Весьолкін – голова Мирненської ВЦА – “Н”), запитали в місцевих, як справи, і все. Зайшли, бо були впевнені, що наразі там немає бойовиків ОРДЛО, техніки немає, а є безпека. Зайшли, навели контакти для Червоного Хреста…

Нещодавно у Стромар’ївку заходили й люди з МКЧХ – завезли медикаменти, вугілля, перенесли все через місток, трішки допомогли людям і пішли назад. Навіщо це писати, що хтось щось “взяв”?! А Генштаб, ООС, головнокомандувач, 93-тя бригада змушені були виправдовуватися. Для чого?

Навіть якби ми щось взяли – не треба про це писати.

Місток між підконтрольний Гранітним і “сірою” Старомар’ївкою. Фото: пресслужба 93 омбр

Читайте також:
(Не)взяття під контроль ЗСУ Старомар’ївки на Донеччині: як це було. ВЕЛИКА ІНФОГРАФІКА

Як людина військова, яка свого часу трішки просувалася вперед, можу сказати, що з того часу нічого не змінилося. Ти просунувся вперед – і тихесенько закопуєшся, два-три тижні на це йде. Щоб вирити бліндаж десятьма лопатами, потім принести колод і його перекрити, щоб почуватися в безпеці від кулеметів, гранатометів, артилерії – все по-тихому треба робити. Тож помовчіть ви, майте совість! 

Це так само питання до командирів на місцях – звідки йде витік інформації?!

Не може бути війна публічною!

Мені так само не сподобалося, коли я чув телефонну розмову одного з командирів, як його “жучили”, мовляв, чому досі не подав свою бойову втрату… А навіщо так швидко давати інформацію в тому числі й ворогові, що його снайпер красиво відпрацював чи мінометники влучно відстрілялися?..

Війна зараз – це вже не “ню”, це “й***ане порно”! Це б***дство, яке наносить шкоду, найперше, військовослужбовцям.




– Це якось лікується?

– Так. Жорсткими диктаторськими рішеннями. І це має виходити від найголовнішого військового.

Згадаймо 2017-2018 роки, коли публікувалися відео знищення позицій противника. А у 2019-2020 роках такого вже не було. А потім через деякий час такі матеріали почали з’являтись у мережі “з-під поли”, в якості “архівного матеріалу”. Бо на те була “зелена політична воля” – “режим тиші”, ніхто не стріляє.

Хомчак трахнув усю армію, ледь що – тебе одразу звільняли.

І в принципі, це так само можна робити зараз (як до 2019 року, щодо комунікації – “Н”). Є офіційні джерела, ніхто не забороняє це публікувати Бутусову чи Доніку, Мисягіну… Кому завгодно. Але першоджерелом має бути армія!

Читайте також:
СММ ОБСЄ зафіксувала просування українських військ у “сірій зоні” біля Гранітного і Старомар’ївки

“Після першого застосування “Байрактарів” у хлопців з’явилася впевненість. Починають воювати комплексно”

– Як військові на ВОПах/РОПах сприймають новину про застосування “Байрактарів”? Чи є різниця між фейсбук-баталіями та настроями на фронті з цього приводу? Це лінія “перемоги”?

– Звісно, це лінія перемоги. У хлопців з’являється впевненість у тому, що в них за спиною є зброя, яку можуть надшвидко і над’якісно застосувати та врятувати їм життя.

Розвідувально-ударний БПЛА Bayraktar TB2 у польоті

Хоча, коли в нас в повітрі знаходиться два “Байрактари” – це одна історія. А коли дивишся, скільки в турків у повітрі цих ударних дронів – це просто п**дець. У них в середньому в повітрі перебуває близько 30-60 одиниць. Бо мають великий кордон із Сирією, плюс конфлікт із курдами, і доходить до того, що курди на деяких дорогах металопрофілем і шифером закрили дорогу, щоби турки не бачили, як вони їздять (сміється – “Н).

Мені хочеться, щоб вони (бойовики) у Донецьку, Луганську так, суки, їздили… По шахтах ховалися!
Щоб вони розуміли, що ми їх бачимо й можемо нанести вогневе ураження!

Але це вже більше до питання того, яке озброєння ми хочемо мати, що нам потрібно саме сьогодні, щоб безпечно себе почувати через певну кількість років.  На що ми витрачаємо кошти: на “Байрактари”, літаки чи купимо ще один корвет?

Утім, впевненість у хлопців з’явилася. Підрозділи починають комплексно воювати – є єдиний замисел, згідно з яким всі працюють.

Андрій Римарук під час інтерв’ю

– Чи будуть інші комбриги просити підтримку ударних БПЛА так само, як Брижинський із 93-ї бригади?

– “Байрактар” – це унікальна річ з унікальними технічними засобами спостереження. Він бачить ідеально. І не завжди варто стріляти саме з “Байрактара”, якщо ти можеш нанести вогневе ураження зі штатного озброєння, наприклад, з артилерії. А “Байрактар” буде просто коригувати. І ти в режимі онлайн будеш бачити, по кому стріляєш, куди тікає ворог, що з ним відбувається тощо. У нас озброєння вистачає.

Тут вже інша тема – як це все спланувати, як тактично правильно задіяти, щоб нанести максимально якісне вогневе ураження.

– Після першого застосування “Байрактара” ви озвучили питання: коли РФ у відповідь задіє свій ударний дрон “Оріон”? Як ми знаємо, фонд “Повернись живим” працює над посиленням протиповітряної оборони в ООС – в основному, щоб запобігти діяльності “Орланів”. А наскільки українська армія боєготова до застосування Росією “Оріонів”? 

– 2021-й – це рік, коли Росія застосовувала безпілотні літальні апарати “Орлан” найбільше. Я можу помилятися, але протягом 2021-го “Орлани” перетинали лінію розмежування майже сотню разів. Цей БПЛА літав, де хотів, і дивився, що хотів. І внаслідок цього ми отримали ніх***ову пі***юліну.

Якщо ми зараз почнемо рахувати командні тилові пункти управління [уражені після розвідки російськими “Орланами”], то сепар молодець, він правильно підійшов до цього, все спланував і якісно реалізував… Відповідно, наступного року ворог буде нарощувати безпілотну активність на сході України.

Андрій Римарук (праворуч)

А згадаймо інцидент кілька місяців тому, коли СБУ повідомила, що з території РФ було зафіксовано проліт безпілотного апарата [у Харкові]. Він повернувся назад. А тепер питання: що то літало? Зі слів свідків, інколи дрон летів дуже низько, і можна зрозуміти, що це був ніфіга не “Орлан”, а щось більше. А в Росії щось “величеньке” є, і це дрони типу “Оріон”. Відтак, якщо скласти докупи всі ці факти – питання риторичне: коли вони їх застосують. Вони будуть пробувати їх задіяти.

Наші друзі та колеги з “Інформнапалму” та “Мілітарного” досліджували, наскільки активно РФ застосовує “Оріон” у Сирії. Вони його вже обкатали в бою. Відтак це питання часу й чергового задуму, як це буде реалізовано в Україні…

– Повернімося до протиповітряної оборони на фронті.

– ППО ми почали займатися ще задовго до появи великої кількості “Орланів”. Ми чудово розуміли, що ця пора настане.

Щоб повністю зробити мобільний пункт управління для зенітного ракетного полку – це неймовірна кількість коштів. Ми їх довгий час акумулювали, спілкувалися з нашими колегами та друзями, які в цій темі просто боги. На базі одного із ЗРП ми зробили повноцінний якісний мобільний пункт управління.

Ми бачимо, як цьогоріч росіяни наносять удари по пунктах управління. І свій пункт ми робили таким, щоб командир зі своїми заступниками сів у цю машину, поїхав туди, куди ніхто не знає, де його ніхто не знайде, і щоб він не втрачав зв’язок зі своїми командирами дивізіонів, бойових машин та незалежно працював без розетки протягом, наприклад, тижня.

Ми зараз маємо ще доукомплектувати цей пункт.

Пункт управління та розвідки в одному з зенітних ракетних полків. Фото: фонд “Повернись живим”

Пам’ятаю історію, коли вперше поїхав на схід України в один із зенітних ракетних полків, то бачив таку картину: один із пунктів управління відключає всі комп’ютери, втрачається зв’язок повністю, ніхто не бачить поля бою, вони виносять їх на вулицю, відкривають кришки процесорів і починають їх пилососити та охолоджувати, бо ті перегріваються і не можуть працювати в таких умовах… Зараз ми якраз на перший пункт управління поставимо два надпотужних комп’ютери вартістю в середньому 150 тисяч за одиницю, які можуть працювати 24/7/365. Ми закриємо цей проєкт і перейдемо до наступного ракетного полку.

І таких у нас ще три. Нам ще доведеться акумулювати приблизно 1,5 млн грн. Але це важливо, бо це – наше повітря.

ППО почало непогано співпрацювати з іншими підрозділами ЗСУ, і зараз “Орланам” стало вже некомфортно працювати. Якраз іде взаємодія з цього нашого оновленого пункту управління.

Аналізуючи наявну інформацію, скажу таке: тепер “Орлан” якщо залітає, то максимум на кілометр, розвертається і летить додому. Бо йому дорога закрита; бо він розуміє, що його зараз у***буть. А на початку літа, для розуміння і для порівняння, вони злітали біля Луганська, прямували аж до Сєвєродонецька, Рубіжного, залітали на 30-40 км в наш тил. Зараз такого вже немає.

Читайте також:
ОСи збили російський “Орлан-10”, який перетнув лінію розмежування

Хочу цей проєкт завершити до середини наступного року. Щоб усі зенітні ракетні полки мали такі мобільні командні пункти управління.

Скільки життів врятували мобільні комплекси спостереження від “Повернись живим”

– Про мобільні комплекси спостереження від фонду “Повернись живим” для ЗСУ. Ви якось казали, що зараз уздовж лінії зіткнення їх є 45, а треба 100. Чому саме стільки?

– О, це моя гордість (усміхається). До цієї ідеї мене підштовхнули величезні втрати нашої армії від снайперів у 2018-2019 роках, особливо в Мар’їнці, там тоді стояли 24-та й 28-ма бригади.

Мені тоді спало на думку зробити камеру, яку піхота без залучення зв’язківців могла б встановлювати де захоче та самостійно нею керувати, незалежно працювати. Найперший комплекс ми поставили біля Авдіївки, в районі Зеніта. Уже через тиждень комплекс спрацював: хлопець сидів, дивився в монітор, побачив якусь пляму, в рацію крикнув: “ПТУР!” – усі почули й почали розбігатися. Ця ракета все-таки прилетіла в машину. Були поранені й один загиблий. Жертв могло бути більше, бо люди якраз сідали в авто. Але розбіглися. Комплекс спостереження врятував життя багатьох людей. Це для мене була “переможенька” номер один.

Андрій Римарук із мобільним комплексом спостереження від “ПЖ”

Ми подивилися на всі його плюси та мінуси, ледь не кардинально переробили, і зробили інший поворотний механізм – модифікований, кращий.

Наприкінці 2019 року ми почали масово встановлювати такі комплекси в Мар’їнці, Авдіївській промзоні – саме в тих місцях, де мінімальна дистанція до ворога, і там, де найбільше фіксувалася робота російських снайперів.

У тих місцях, де були встановлені мобільні комплекси спостереження, довгий час не було жодного “двохсотого” чи “трьохсотого” від ворожого снайпера. Снайпери працювали, але без результату. Цю статистику “розмочив” перший загиблий у 2021 році в 56-й бригаді.

Читайте також:
Від ворожої кулі під Пісками загинув старший солдат 56-ї бригади Олег Андрієнко

Як діяв ворог? Він спочатку ліквідував одну камеру, другу, третю. А потім просто сидів, чекав. І дочекався. Вісім камер противник розстріляв безповоротно…

Пошкоджена росіянами камера мобільного комплексу спостереження. Фото: фонду “Повернись живим”

– Окупанти справді цілеспрямовано полюють на ваші камери?

– Так, це відомо. І ми ж публічно повідомили про нашу розробку. Вже…

Ми про мобільні комплекси спостереження довгий час офіційно не писали. Я сварився за це з начальством – не можна поки що світити, треба дати деякий час хлопцям, аби освоїли, аби ворог не зрозумів, що то таке висить. Ми їх максимально маскували, але вони при цьому мали хороший кут огляду й ефективно працювали.

Вперше ми озвучили інформацію про комплекси десь через пів року – коли на фронті була встановлена перша партія, десять штук.

Читайте також:
Фонд “Повернись живим” доправив на фронт мобільні комплекси для боротьби з ворожими снайперами

Скільки ці комплекси врятували життів – питання риторичне.

Це ж не лише пристрій “проти снайперів”. Це ще й хороший технічний засіб розвідки. Він мобільний, не потребує залучення якихось висококваліфікованих людей, його можна переносити і встановлювати будь-де і будь-коли.

Зараз ми його ще раз модифікували і зробили ідеальний варіант. Він розкладається за лічені хвилини двома людьми: один несе щоглу, інший – ящик. Якщо порівнювати з першим варіантом, то тоді щоглу мали нести дві людини. Зараз ми її зробили дорожчою, але легшою. Бо це економія часу, а економія часу на війні – це ціна життя.

Встановлення спостережного мобільного комплексу. Фото: фонд “Повернись живим”

Чому саме 100 комплексів потрібно? Я хочу, щоби така камера була в кожній роті на сході України.

Мрія амбітна, я розумію, що на її реалізацію треба 10 млн грн, але це must have на фронті.

Запит є.

Зараз “ПЖ” найбільше постачає фронту саме такі комплекси спостереження? Чи тепловізори, малі дрони теж залишаються як базова потреба?

– Все залишається в силі. Але ситуація з тепловізорами від держави стає набагато кращою. Скоро станеться історичний момент – ми заберемо в бригади геть усі наші тепловізори. Військова частина заїхала на позиції десь місяць-півтора тому, ось дзвонять і кажуть:  “Забирайте тепловізори, держава дала все в повному обсязі – стільки, скільки я хотів, і навіть трішки більше”.

Бригада отримала 100 “арчерів” (Archer – українська компанія-виробник електроніки і тепловізорів – “Н”). Це круто.

Думаю, що з наступного року напрямок із тепловізорами можна буде потроху закривати, а це окрема величезна стаття витрат. В середньому, після ротації, щоб обслужити один тепловізор, ми витрачаємо 3 тисячі гривень. А у нас в обігу – приблизно 350 штук. У сумі це дуже багато грошей, які можна було б витратити, скажімо, на коптери.

Андрій Римарук під час виїзду на фронт

БПЛА продовжуємо возити. З боку держави тут все погано, 100% малих БПЛА типу “коптер” висять на плечах волонтерського руху, не великий жаль. А це технічний засіб розвідки номер один у військах, він має бути в кожній роті без винятку. 

“Для нас немає улюбленців і менш боєздатних бригад – усі рівні”

– Розповідали, що ви із закритими очима можете перерахувати, які бригади на якій ділянці фронту стоять.

– Я і зараз це можу зробити. І бригади, і батальйони.

– Ви знаєте всіх комбригів, комбатів, ротних в ООС? В обличчя? 

– Ротних, на жаль, не всіх. А може, й на щастя (сміється). Комбатів і комбригів – звісно. А з ротними переважно тримають зв’язок інструктори нашого військового відділу.

Андрій Римарук (ліворуч) під час виїзду в зону АТО. Фото: ФБ/ Макс Левін

– Відомо, що фонд “Повернись живим” вийшов за межі “фронтової” і почав працювати прицільно також по окремих родах і видах ЗСУ. Зокрема, за сприяння “ПЖ” вдосконалено рятувальний корабель ВМС “Олександр Охрименко”, а нещодавно “ПЖ” профінансував створення класу альпіністської підготовки для спецпризначенців. Як ви фільтруєте ці потреби у війську?

– Ми чітко аналізуємо потік інформації, який проходить через фонд. Це дає нам можливість робити прогноз. Так сталося із зенітно-ракетними полками. Ми бачимо проблему наперед, розуміємо, що вона колись стане критичною, і працюємо на випередження. Це так само, як превентивне вогневе ураження.

Коли працюєш на випередження – ти “цар гори”.

Зараз на флоті ми робимо одну круту річ, яка буде мінімізувати наші втрати, як це було із “Балтою”. Але поки не озвучуватиму деталей. 

Читайте також:
Судно ВМСУ “Балта” після пробоїни вижило й прибуло до Одеси. З’явилося відео аварії

Андрій Римарук на судні ВМС ЗСУ “Олександр Охрименко”

– Ви можете бачити на власні очі проблеми у війську. Чи поширені зараз явища “аватарства” (пияцтва), наркоманії в ЗСУ? Як командири борються з цим? 

– Питання з “аватарством” закривається дуже швидко: одне свідчення, друге свідчення – н***уй з армії.

Мені про це соромно говорити, але й наркоманія присутня на війні. Соромно.

Але не соромно озвучити, що всі ці люди, як кулі з пістолета, вилітають н***уй з армії.

– Попри некомплект особового складу?

– Н***уй з армії!

Нещодавно був випадок, коли в одному з підрозділів командир роти організував ледь не мережу з доставки наркотиків. Цю роту почистили, прибрали командира, взводних , вигнали із соромом з армії з печаткою у військовому квитку: “п***арас”. Вигнали моментально.

– Які бригади ви б визначили як найбільш боєздатні? І чи допомагає “ПЖ” найменш боєздатним бригадам?

– Для мене вони всі – боєздатні. Якщо я почну формувати якийсь рейтинг, то інший командир бригади відчує себе ображеним абощо… Ми їм всім однаково допомагаємо. Немає поняття “хочу”, є поняття “треба”.

Повернемося до Гранітного і Старомар’ївки. Командир батальйону каже: “Мені треба бачити всю річку, всю лінію фронту вздовж неї”. Без питань: ми зробили мережу, встановили маленькі камери, і військовим не треба сидіти на городі біля річки. Комбат, сидячи в кабінеті, все бачить.

Ми постійно проводимо аудит волонтерської допомоги, аналізуємо, як працюють гроші. Були випадки, коли я бачив, що на певній ділянці фронту потрібна камера – привожу її, встановлюю, але коли через два-три тижні отримую інформацію, що її неефективно використовують – то бажаючих отримати цю камеру є багато.

Ми об’єктивні, у нас немає улюбленців.

Працівник фонду “Повернись живим” Андрій Римарук на виїзді в зону ООС. Протидія коронавірусу навесні 2020-го

– Чим у плані волонтерської допомог кримський напрямок відрізняється від ООС? Цього літа ви, скажімо, доставляли під Крим комп’ютерну техніку.

– Кримський напрямок трішки обділений. Більшість військових керівників думають, що росіяни з Криму [в наступ] не підуть. Але це стратегічно важливий напрямок, і не можна до нього ставитися за залишковим принципом.

У командира і його заступників мають бути якісні робочі місця, вони мають бути ефективними на 100%. На кримському напрямку по зв’язку та пунктах спостереження цього не було. Ми закрили це питання, організували для ППОшників вуха й очі, поставили потужні ноутбуки, які швидко опрацьовують весь потік інформації, який приходить з боку Криму. Ми намагалися доукомплектувати штаб угруповання військ тим, чого їм не вистачало.

Читайте також:
“Це – демонстрація сили”.
Як бійці ДШВ ЗСУ протистоять росіянам через рік після “запуску” Кримського напрямку

– Наскільки в армії та зокрема на фронті відчувається некомплект особового складу? Як співвідноситься кількість і якість?

– Коли я був у складі роти розвідки [у складі 53-ї бригади], нас по штату було трохи більше 100 осіб. Мобілізованими свого часу це все діло (некомплект – “Н”)  прикривалося. Зараз штати інші, але з кожним роком зростає якість бойової підготовки.

Пам’ятаю, як під час мобілізації мене відправили на полігон в навчальний центр у Рівненській області, де нас намагалися хоча б чомусь навчити і після цього відправляли на фронт. Я туди, до речі, потрапив 14 лютого на День всіх закоханих… Так і закохався у війну (сміється) Я бачив, як навчальні центри проводять бойову підготовку в 2016-2018 роках – індивідуальну, групову, снайперів. Порівняти її з 2020-2021 роками… (багатозначно розводить руками).

Свого часу в бойову підготовку багато вклав чинний командувач ООС генерал Олександр Павлюк. Він не до кінця, але реформував бойову підготовку. Так, зараз боєць із навчального центру отримає в навчальному центрі (Десні, ШирЛані чи Яворові) максимум.

Тому я вважаю так: хай, можливо, роти будуть меншими, але якіснішими та краще підготовленими.

“Нема такого батальйону, який не окопався б на 50-100 метрів уперед”

– За вашими спостереженнями, чи було десь на фронті просування з 2019 року? Де? І чи віддавали позиції? 

– Ніхто позиції не здавав. А просування – там, де воно має логічну та стратегічну важливість – постійно присутнє. У нас, певно, немає такого батальйону, який би не окопався на 50-100 метрів вперед. Це – окопна позиційна війна, безперервний процес.

Андрій Римарук під час інтерв’ю “Новинарні

– Пригадайте найяскравіші випадки із ваших волонтерських виїздів – зі знаками плюс і мінус.

– Плюс – це постійний фідбек, і коли ти розумієш, що твоя робота приносить користь та рятує життя.

Зі знаком мінус… Найважче моє відрядження на схід було 27-го чи 28 січня 2017 року, коли почалося загострення в Авдіївці. Цей день ніколи не забуду. Я тоді з Кримського терміново зірвався в Авдіївку, дві-три години намагався заїхати в місто, бо всі дороги обстрілювалися. Снігу було в пояс, їхав полями, був мороз. Віз тепловізори, бо вони згоріли на позиціях, пристроїв не вистачало. Потім ще довго намагався виїхати з Авдіївки, допомагав цивільним. А потім на виїзді побачив, як їдуть наші САУшки, “Гради” і “Мста” (в бік противника – “Н”). Назад вернувся, бо не міг такого пропустити (сміється).

Під час кожного відрядження намагаюся переосмислити отриману інформацію, побудувати на цьому свої коментарі. Ти це постійно пропускаєш через себе, і це насправді дуже важко.

Я у фонді працюю вже п’ять з половиною років. І ще півтора роки на війні перед цим. Тобто що таке посттравматичний синдром, я не знаю. Але хочу це вже нарешті відчути на собі (сміється).

– Кого з бойових командирів ви б рекомендували до підвищення в Генштаб? Можете назвати імена крутих стратегів, тактиків у ЗСУ, з якими ви працюєте?

– Рейтингу не маю (усміхається). Але мені дуже приємно спостерігати за процесом зростання наших військових.

От, наприклад, я як співробітник фонду познайомився з офіцером, коли він був командиром батальйону, а зараз він уже командир бригади. А колишній знайомий комбриг уже командує ОТУ (оперативно-тактичним угрупованням – “Н”).

Із Залужним та Наєвим (головнокомандувач ЗСУ та командувач Об’єднаних сил – “Н”) я познайомився на полігоні “Широкий Лан”, коли бійці 53-ї бригади йшли пішки до прокуратури Миколаєва (у лютому 2016 року – “Н”). Відтоді з Валерієм Федоровичем [Залужним] ми плідно комунікуємо та спілкуємося.

Андрій Римарук під час зустрічі волонтерів із головнокомандувачем ЗСУ Валерієм Залужним

Із Шапталою (Сергій Шаптала, начальник Генштабу ЗСУ – “Н”) я спілкувався, коли він був ще комбригом. Мені приємно, коли бачу зростання цього покоління. Трикутнику “Шаптала-Залужний-Мойсюк” хочу побажати лише успіхів.

Вони чудово розуміють, що політична ситуація в країні може через два роки змінитися, і що на цих посадах вони залишаться лише за однієї умови – що за ці два роки вони зроблять в армії максимум, покажуть ефективні зміни і громадськості, і владі. Мені сильно імпонує їхнє бачення ситуації, їхній порив.

На мій особистий погляд, у Степана Тимофійовича (Полторака, міністр оборони у 2014-2019 рр. – “Н”) і Віктора Миколайовича (Муженка, начальника Генштабу і головнокомандувача ЗСУ в 2014-2019 рр.) був тандем заради відновлення армії. Вони пахали. Не без косяків, але армію вдалося відновити.

Хомчак і Таран цю шестерню змін, яка почала крутитися, не те що зупинили – вони її почали крутити назад.

– Ви виступали за звільнення міністра оборони Андрія Тарана і головкома Руслана Хомчака. А про що говорили під час зустрічі волонтерів із новим головнокомандувачем Залужним? 

– Ми знайшли точки дотику для плідної співпраці, яка направлена на допомогу армії, її зміцнення, покращення.

– Які ваші очікування від нового міністра оборони Олексія Резнікова? 

– Резніков – це призначення із трьома плюсами. Але про нового міністра треба говорити через деякий термін. Тож зачекаємо результатів роботи.

– Можете оцінити генерала Олександра Павлюка, який змінив на посаді командувача ООС Володимира Кравченка? Наскільки взагалі впливають на перебіг війни його командирські рішення?

– Впливають. Мені імпонує його комплексний підхід і бачення того, як це має працювати на сході. У нього в підпорядкуванні – понад 40 тисяч військових. І Павлюк досить швидко і якісно знайшов інструменти та підхід до ефективного керування силами ООС. Ми бачимо результат – кількість втрат з боку противника в живій силі й техніці. Є позитивні рішення щодо взаємодії підрозділів. Павлюк на посаді менше трьох місяців, але дуже швидко в це влився.

Читайте також:
Зеленський звільнив Кравченка з посади командувача ОС, натомість призначений генерал Павлюк. ХТО ВІН ТАКИЙ

Молдаван, який пройшов через Донецьк

– Ви до війни, з 2006-го по 2009 рік, працювали на Донеччині, в Донецьку безпосередньо. Ким працювали? Яким для вас запам’ятався цей край?

– Я працював журналістом, коли переїхав у Донецьк. Потім зрозумів, що в Донецьку нормально існувати може тільки людина, яка працює в Ріната Ахметова. Відтак згодом деякий час я працював у його вертикалі бізнесу.

Було зрозуміло, що цей регіон більше тяжіє до Росії. Тут формула дуже проста: люди із Західної України їхали на заробітки в Європу, люди зі Східної України – в Росію, бо туди ближче. Росія просто вміло скористалася цим в інформаційному плані, застосувала відповідні інструменти – і отримала результат.

Андрій Римарук в Авдіївці, 2016 рік

– Чому у вас позивний “Молдован”? 

– Я народився в Молдові. Матір – молдованка, батько – українець, з Франківщини. Після закінчення навчального закладу він був переведений працювати в структуру тодішнього МВС в Молдову, там познайомився з мамою.

Тому я себе називаю гуцул молдовського розливу чи молдован гуцульського розливу. Отруйна суміш (сміється).

– Як ви опинилися у фонді “Повернись живим”? Чи шкодували про рішення приєднатися до команди фонду?

Не шкодував про прихід у фонд жодного разу.

Свого часу я ледь не підписав контракт [із ЗСУ], але різко “натиснув на гальма”, порвав усі документи і пішов на дембель. Думаю, що після цього я приніс армії набагато більше користі, працюючи фонді.

– Чи є робота у фонді “Повернись живим” конкурентоспроможною на ринку праці?

Так… Так. І ще раз так!  Це унікальний досвід і унікальна робота. 

Андрій Римарук на “Марші захисників” на чолі колони фонду “Повернись живим”. 24 серпня 2020 року

– Чи маєте політичні амбіції? Чи пропонувала вам якась політична сила місце у своїх лавах, балотування під час виборів?

– Пропонували. Амбіцій політичних не маю. Я повністю аполітична людина. Політику вважаю найбруднішою справою в Україні.

У мене є немало питань до Петра Олексійовича, не менше питань до Володимира Олександровича. Чому він став таким патріотичним на екваторі своєї каденції? Чи застосування “Байрактарів” було лише військовим рішенням?

“Я актор. Але не називайте мене “українським Стетхемом” – я на 30 см вищий!”

– Чи відчуваєте ви себе вже актором?

– Звісно, вже так.

Андрій Римарук із командою фільму “Відблиск” (у центрі – режисер Валентин Васянович) на червоній доріжці Венеційського кінофестивалю-2021

– У вас за спиною два повні метри, “Відблиск” і “Атлантида”, та одна короткометражка “Марія”, правильно?

– Вже більше (усміхається).

Першим фільмом була “Атлантида” Валентина Васяновича.

Другим – короткий метр “Марія”, цьогоріч на Одеському кінофестивалі показували. У “Марії” я зіграв водія-гопника-рішалова народного депутата. Цю стрічку знято на реальних подіях про сексуальну експлуатацію неповнолітніх, є дуже жорсткі сцени.

Далі – короткометражка “Рак-самітник” – це історія про дівчинку пубертатного періоду, яка намагається ухвалити певні дорослі рішення. Я в цій стрічці граю продавця в зоомагазині, в якого вона закохується.

Потім була комедія “Люксембург-Люксембург”, тут ми з Ірмою Вітовською граємо в епізодичних ролях у Антоніо Лукіча.

Далі були “Відблиск” Васяновича й “Оптика”, теж короткий метр. Три коротких метри, два – повних.

В “Оптиці”, на превеликий жаль, я граю ветерана. Але ця роль мене купила тим, що там ветерани не такі, як в “Атлантиді”, а військові – не такі, як у “Відблиску”. Режисер короткого метру вирішив показати ветерана справжнього, із чорним військовим сарказмом.

Впевнений, що продовження “Оптики” буде – бо короткий метр є тизером до повного метру. За замовчуванням, я затверджений там на головну роль. Якщо держава виділить фінансування, наступного року почнемо зйомки.

– Наскільки вагомими у вашому бюджеті є заробітки в кіно?

– Я отримую гонорари. Так, українські гонорари – не голлівудські, але це теж дуже приємно.

Кіно – це й дещо більше. Доля підійшла, поплескала по плечу і сказала: “Чувак, ось твій квиток у світ великого кіно”. Я такий повертаюся – а там Васянович стоїть (сміється).

Актор Андрій Римарук із режисером Валентином Васяновичем. Фото: ДжетСеттер

– Вас журналісти називали “українським Джейсоном Стетхемом”…

– Як мене можна називати “українським Стетхемом”, якщо він нижчий від мене на майже 30 см?! Це не я його дублер, це він може бути моїм дублером (сміється).

– З ким із українських чи зарубіжних режисерів хотіли б попрацювати на знімальному майданчику? 

– Найперше, мені комфортно працювати з професійними акторами, бо я в них багато вчуся. Я непрофесійний актор.

Мене на вулиці підібрали, з війни вихопили і сказали: “Йди в кіно”.

Мені дуже сподобалося працювати під час зйомок “Атлантиди”. Згадую перші знімальні дні… Не міг зрозуміти, що це взагалі відбувається… Але коли ти побачив усе на великому екрані – тоді зрозумів, чому над цим продуктом “паше” велика кількість людей і наскільки ця справа важлива.  

– Крім озвучених вами фільмів, чи є запрошення на наступні стрічки?

– Так, є. Це, як я вже казав, продовження “Оптики”. І зараз знімається хороший фільм про наших спецпризначенців, про групу Кирила Буданова в Криму у 2014 році.

Прекрасний сценарій, прекрасний художній фільм. У мене від цього фільму неймовірні очікування. Я там гратиму невеличку, але важливу роль. Частина фільму вже знята, решту зйомок перенесли на наступний рік.

Я був неодноразово на знімальному майданчику, де це все знімалося. Локація – впритик біля Криму. Це буде перший в Україні військовий екшн, розвідницький бойовик. Режисер – Михайло Костров.

– Кортить ще зніматися?

– Так, у кіноіндустрію мене затягнуло, я хочу ще. Але хочу відійти від ветерансько-військових ролей, спробувати щось комедійне, драматичне тощо. Розумію, що це не буде легко, але…

Я цим не займаюся професійно. Здавалося б, варто було б піти на якісь “курси підвищення акторської майстерності” про те, як працювати в кадрі…  У мене немає свого агента, який би мене просував, немає свого портфоліо, немає 20-30 роликів, де я в різних образах, як актори-професіонали… Режисер у пошуках майбутнього актора подивився б на мене з різних ракурсів і сказав: “О, цей пацан мені підходить і типажем, і харизмою”.

Актор Андрій Римарук

– Ви поїздили по закордонних кінофестивалях по різних континентах, від Японії до Мексики. Як у світі реагують на стрічки з вашою участю, адже теми “незручні” – про війну? Чи відчуваєте ви, що є частинкою інформаційного протистояння засобами кіно?

– “Атлантида” сама по собі є інформаційною зброєю проти Росії і неймовірним інструментом нагадати Європі про те, хто розпочав цю війну, хто на кого напав та якими можуть бути наслідки цієї війни. І ці наслідки вже проявляються і на сході, і на решті території України.

Найбільше відрефлексувала на “Атлантиду” Японія.

Я був дуже шокований японською культурою. І це ті люди, яким не потрібно розповідати про наслідки війни, бо вони, як ніхто, відчувають на собі наслідки – найжорсткіші! – війни. Це країна з неймовірно потужною пам’яттю, яку передають з покоління в покоління. Це країна, яка досі юридично знаходиться в стані війни з Росією. Це країна, в якій щосуботи проходить масштабний мітинг-пікет біля посольства РФ з вимогою повернути Курильські острови. Неймовірна країна, в якій за автографами до Васяновича і Римарука стояла черга в сотні метрів. 

Після показу “Атлантиди” в Токіо

Показ фільму в Токіо закінчився о 21-й, кінотеатр закривався о 23-й, і нас виганяли із зали разом з глядачами, кінотеатр закривався, але ми ще до другої-третьої години ночі стояли під кінотеатром, відповідаючи на їхні запитання. Перекладач вже був… виснажений, скажімо так (сміється).

У Японії, до речі, я чув слово “Сенцов” під час спілкування із глядачами ледь не в кожному реченні. Бо японською “сень-со” (戦争) означає “війна”.

Мені подобаються японці… Вони – трудоголіки. І я – теж! (сміється).

Читайте також:
У Венеції відбулася світова прем’єра стрічки Васяновича “Відблиск”: ДИВИТИСЯ ТРЕЙЛЕР

– Ви якось висловлювали думку щодо написання власного сценарію. Ідея жива, сценарій пишеться? 

– Так, але мені з цією ідеєю треба пожити ще, а потім змусити себе сісти й почати писати. А в мене немає на це часу. 

Андрій Римарук – актор у поствоєнній антиутопії. Кадр із фільму “Атлантида”

– Уявіть, що минуло 20 років. Кордони України відновлені, Крим, Донецьк, Луганськ – під синьо-жовтим прапором України. Ким ви себе бачите після війни? 

– Як би прикро це не звучало, але в мене немає планів на найближчі навіть п’ять років. На превеликий жаль. Я розумію, що найближчі п’ять років війна триватиме – давайте дивитися правді в очі.

– Але в “Атлантиді” уже в 2025-му – мур на кордоні з РФ!

– Васянович уже говорив, що ми з датою трішки помилилися (гірко усміхається). Навіть якщо війна раптово закінчиться – у фонду є і буде неймовірна кількість роботи.

Я не можу сказати, що стану зіркою світового кіно, чи що післязавтра мені може зателефонувати Стівен Спілберґ, Гай Річі чи Квентін Тарантіно і запропонувати зіграти головну роль. Звісно, ця пропозиція може змінити моє життя, але кіно – це мистецтво. Я не хочу, щоб кіно стало стилем мого життя, але хочу, щоб це було хобі, бо мені це подобається. А я завжди працюю там, де мені подобається.

“Маленька дочка чудово розуміє, що таке війна”

– На форумі “Україна 30. Захисники” ви сказали, що свою доньку Соломію називаєте “маленьким генералом”, звітуєте перед нею, куди їдете, коли повернетеся тощо. Чи говорите із дитиною – ученицею початкової школи – про війну, військо?

– Вона регулярно бачить, із якими фото і відео я працюю вдома. Вона чудово розуміє, що таке війна, від чого можна загинути. Вона все чудово осмислює. Мій “маленький генерал” – це рушій нашої сили, нашого життя. Діти рухають нами… Тільки погано, що тато рідко буває вдома.

Найважче було в 2019 році, коли почалося фестивальне життя “Атлантиди”. Приїздив із відрядження, знімав форму, вдягав смокінг і летів. Приїхав – смокінг зняв – форму вдів – поїхав на схід. І мене майже три місяці не було вдома.

– Багато військових звільняються з армії, щоб уберегти сім’ю, опинитися в цивільному середовищі та мати трішки більше стабільності й грошей. Ви ж пішли на фронт, коли вашій першій дитині було вісім місяців. Відслужили, працюєте у військовому фонді – але сім’я збережена. Поділіться секретом цього успіху. 

– Секрет успіху дуже простий – треба дякувати моїй дружині. Вона – опора нашого подружнього життя. Якби не вона… Вона постійно переживає, коли їду на схід, я це відчуваю, хоча вона цього не говорить. Так, їй важко. Вона весь тил тримає на собі. Час від часу я буваю гівном, коли їй потрібна допомога, а я не поруч: або за кордоном, або на сході. Тому тут лише їй треба дякувати.

Андрій Римарук – затятий рибалка

– Розкажіть про свої захоплення, крім війни і кіно. 

– Цей рік – найбільш кончений в сенсі рибалки і по грибах. Востаннє на риболовлі був у перших числах червня. Мене це дуже бісить. Я цьогоріч навіть ніде із сім’єю не відпочивав. І минулого року теж. Мій чотирирічний син не знає, що таке море. Але, мені здається, що наступного року ми все виправимо й надолужимо. Я над цим працюватиму.

Андрій Римарук із дітьми

Зробити внесок у фонд “Повернись живим”
для допомоги українській армії

можна за посиланням

Читайте також:
Олексій Сіхарулідзе: На промзоні страшніше, ніж у ДАПі. Але допомагати треба “нерозкрученим” позиціям

Віталій Дейнега: Проганяємо волонтерів через поліграф. Раптом сепаратист чи краде?


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест із вартими уваги статтями "Новинарні".