Командувач ДШВ “Женя-Війна” Мойсюк: На початку АТО нас на Донбасі зустрічали квітами

 

“Нові генерали Українського війська”: перший, хто починав війну комбатом

 

автор: Людмила Кліщук
фото автора, пресслужби ДШВ
та з особистого архіву Євгена Мойсюка

Знайомтеся командувач Десантно-штурмових військ ЗСУ генерал-майор Євген Мойсюк. У 2014-му волонтери назвали його також Женя-Війна, і було за що. Мужність і героїзм цього офіцера відзначені двома орденами Богдана Хмельницького. Він – перший військовий ЗСУ, який починав війну на Донбасі на посаді комбата, і вже отримав звання генерала.

Ми зустрічаємося в його робочому кабінеті в приміщенні Командування ДШВ в Житомирі.

Генерал у повсякденному пікселі сам готує чорний чай, а я тим часом роздивляюся полиці з книгами (майже всі на військову тематику, є також “Державець” Макіавеллі), світлини, нагороди.

Перше, що впадає в око: попереду офіційного вітання з днем народження від Командування ДШВ листівка з ангелом, на якій дитячим почерком виведено: “Я ♥ тебе, татусь. Твоя Мирослава і Бода”.

Йому лише нещодавно виповнилося 40. Молодий генерал виходить з-за столу, сідає навпроти мене, невимушено підгинає ногу та починає розповідати свою історію: від 5-річного хлопчика, який підтягується на турніку в квартирі дев’ятиповерхівки, до вже реалізованих рішень, планів та задумів командувача окремого роду військ у складі Збройних сил України.

У військовий виш з другої спроби

Євген Георгійович Мойсюк народився 7 жовтня 1979 року в Чернівцях. Він не з військової династії.  

Батько – водій, працював у автотранспортному підприємстві, з військом його пов’язувала лише строкова служба в радянській армії. Був сержантом.

– Але це одна з причин, чому я хотів стати військовим: у шафі висіла парадна форма, батько чимало розповідав про службу.

Коли мені було п’ять років – я вже пробував підтягуватися на турніку, який батько облаштував у квартирі. Батько підтягується і я теж пробував, – пригадує Мойсюк.

Євген Мойсюк у командуванні ДШВ в Житомирі

Ще один “подразник” – двоюрідний брат Геннадій, із Житомирщини, служив у ВДВ за часів Радянського Союзу, виконував завдання в Нагірному Карабасі.

– У нас різниця у вісім років, й коли мені було десь 12 чи 13 років, Геннадій повернувся з армії: веселий, фізично загартований чолов’яга, авторитетний серед місцевих, бойовий, міг постояти за себе, за близьких, за друзів, словами на вітер не розкидався. З нього можна й варто було брати приклад, і тоді, і зараз, – розповідає Євген.

Після закінчення школи у 15-річному віці Мойсюк вперше спробував вступити до військового училища. Невдало, хоча всі іспити склав добре та відмінно. Офіцер припускає: мабуть, “розібралися з віком“, йому ще не було 16-ти. Хоча тоді на атестаційній комісії нічого не пояснили, сказавши, що не пройшов за рейтингом, а конкурс був шість-сім осіб на місце.

Тому Євген пішов навчатися в ПТУ. Але на престижну спеціальність: оператор персонального комп’ютера.

Присяга

У 1996 році була друга спроба – вдала, і Мойсюк став курсантом аеромобільного факультету Одеського інституту сухопутних військ.

Чотири роки навчання – і випуск у 2000-му: перше офіцерське звання, погони лейтенанта.

– Традиція майже в усіх однакова і в десантників, і в артилеристів, і в піхотинців. Останню вечірню перевірку роти ми проводили не на території військової частини, а біля пам’ятника Дюку: замовили таксі й величезною колоною поїхали до Потьомкінських сходів. Наступного дня зачитували наказ міністра оборони, ввечері неформальна частина, гуляли спершу ротою, потім взводом, – пригадує офіцер.

Щаблі військової кар’єри

У 2000-2002 роках Мойсюк служив у 25-й окремій повітрянодесантній бригаді в Болграді на посадах командира парашутно-десантного, розвідувального взводів. Далі – заступник командира розвідувально-десантної роти, командир парашутно-десантної роти 3-го “бату”. На цій посаді деякий час був в.о. начальника штабу батальйону.

24-річним Мойсюк вісім місяців служив в Іраку у складі миротворчого контингенту, виконував завдання як командир взводу (2004-2005).

Наступна сходинка – заступник командира у 2-му парашутно-десантному батальйоні. З цієї посади Євген вступив до Національного університету оборони (2009-2011). Перед тим устиг взяти участь ще в одній миротворчій місії, в Косово (2008-2009).

Повернувся в бригаду вже підполковником, командиром 3-го парашутно-десантного батальйону, а в 2012-му очолив 1-й парашутно-десантний батальйон. На цій посаді і зустрів війну на Донбасі.

Ірак: спостереження за американцями, усвідомлення Росії як агресора

Але першою війною Мойсюка була іракська. Служба в “гарячій точці” була настільки динамічна, що молодий десантник… забув про власний день народження.

Згадав про нього лише заступник комроти з морально-психологічного забезпечення.

– Той сказав командиру роти, і о 16-й годині – несподіване шикування. Ого, думаю, що трапилося? Виявляється, для того, щоб привітати мене з днем народження. Напередодні три доби ми не спали, і з голови вилетіло. Так, 25 мені виповнилося, коли був в Іраку.

Євген в Іраку

Під час служби на Близькому Сході Мойсюк на власні очі побачив, наскільки технічно різняться американські збройні сили з українськими.

– Уже 15 років тому в “Хаммері” командира роти ЗС США був сенсорний екран, на якому відображалася місцевість, розташування сусідніх патрулів, загрозливі ділянки, переписка з іншими екіпажами. У них стояла радіостанція – був зв’язок напряму з Багдадом, і звичайний лінійний комроти зі свого авто міг викликати авіацію. Для нас тоді це був просто космос.

Коли на нашій базі відбувалася ротація, то для того, щоб прилетів літак, який привезе військовослужбовців і забере іншу групу, ми перекривали десятки квадратних кілометрів прилеглої до аеродрому території, аби з ПЗРК ніхто не міг збити цей літак, – згадує Євген. – Американці так не робили: у них вночі без жодного вогника на аеродромі сідав літак і летів назад. Вертольоти літали не парами чи ланками, а ескадрильями. І це в темну ніч, коли взагалі нічого не видно.

Спостерігаючи за американцями, молодий офіцер зрозумів ще одну істину:

виконуючи будь-яке бойове завдання, паралельно слід займатися бойовою підготовкою.

– Практика показала, що військовому треба щомісяця стріляти по декілька разів, водити техніку тощо. Скажімо, американські спецпризначенці о п’ятій ранку на своїй базі вже бігали строєм, вогнева підготовка в них була щотижня, – згадує Мойсюк.

Чи можна порівнювати Косово й Ірак із Донбасом?

– Косово й Ірак – це як дитячий садочок, де тебе всі оберігають. В Іраку постріл з міномета й одна міна, яка прилітає на базу, площу в сотні гектарів – це вже була ого-го подія.  А Донбас – це коли ти знаходишся на якомусь опорному пункті, і по тобі стріляє дивізіон “Мсти” з російської території калібром 152 міліметри або реактивна батарея в повному складі.

Під час інтерв’ю

Ірак та Косово – це стрілецька зброя. Донбас – повноцінна війна.

Із моїх розмов з офіцерами, які служили в Афганістані, а потім пішли на Донбас, то Афган також не можна й близько порівнювати. Бо в Афганістані у противника не було реактивних батарей, 152-мм гармат, танків. А тут у противника – повноцінна армія, яку підтримують, оснащують, підвозять щотижня пальне й боєприпаси.

Саме в Іраку до Мойсюка прийшло власне розуміння того, що Росія – окупант і агресор. Це було десь у 2004-2005 році.

– Я читав новини, і йшлося про те, що БТРи ЗС Російської Федерації їздили по нашій території в Криму, не погодивши це з правоохоронцями абощо. Тому проблема назрівала давно. У мене тоді було внутрішнє питання: чому будь-яке соціальне збурення в Криму супроводжується російськими прапорами?

У 2012-му тоді ще полковник Юрій Іванович Содоль був у Рязані, типу “обмін досвідом”. Він розказував, що на макеті, на якому російські курсанти вчили теорію захоплення військово-морських баз, місцевість дуже нагадувала Севастопольську бухту. Вкотре загострилося відчуття, що щось нездорово. А у 2014 році все стало на свої місця.

Читайте також:
Командувач Морської піхоти Юрій Содоль:
Ступінь подвигу підлеглого визначає його командир

Російське вторгнення і батальйон Мойсюка: як все починалося

2014-й, кінець березня. Ліпить мокрий сніг. Табір військових посеред поля – 1-й парашутно-десантний батальйон 25-ї бригади.  Ним командує Мойсюк. Неподалік – село Анадоль на Донеччині, південніше Волновахи.

– Тоді тривали навчання “Весняна злива-2014”, в рамках яких кожен отримав своє завдання. Це нормальна практика у країнах світу, ми й зараз так робимо. Скажімо, з пункту А переміститися в пункт Б, перейти до оборони тощо. Ці ж навчання були “страховкою” та прикриттям для нашого східного кордону, – згадує тодішній комбат.

При переміщенні батальйону Мойсюка на Донеччину перші зустрічі були зі знаком плюс: у селах на Донеччині місцеві зустрічали десантників радісно. Та за кілька годин при перетині траси Донецьк-Маріуполь колону військових “атакували” репортери російських ЗМІ з групою 10-15 осіб “підтримки”. Знімали, як зупиняють наших військових, що рухаються в бік кордону. Тривало це два дні.

Ділянка прикриття державного кордону та узбережжя для батальйону Мойсюка була широка: від Маріуполя через Новоазовськ до Амвросіївки й трохи далі. Закривати її доводилося підрозділу в складі 200 осіб.

– Це мало, але інших військ тоді не було. Усі були контрактники, молоді, прослужили місяців шість. Спершу середній вік моїх підлеглих був 22-23 років. Уже потім прибуло старше поповнення, мобілізовані, – пригадує Мойсюк.

160-170 “піджаків”, як називають мобілізованих із запасу, приїхали до Євгена під Амвросіївку.

– Вони були розподілені по підрозділах, отримали зброю й почали виконувати завдання. Скажу відверто: більшість із них були достойними чоловіками. Частина з них, особливо сержанти, мені неабияк допомогли. Вони мали запас знань і вмінь – проходили строкову службу, багато хто – в аеромобільних військах.

Пишаюся, що в 1-му парашутно-десантному батальйоні 25-ї бригади після складних ситуацій у Шахтарську лише два військовослужбовці “пішли по-англійськи”. Решта залишилися, ми протягом двох діб відновили боєздатність, отримали поповнення з 9-ї парашутно-десантної роти, оговталися й та пішли далі – на Савур-могилу. І половина з цих людей – мобілізовані. На мою думку, це круто, – заявляє офіцер.

Коли батальйон виконував завдання під Амвросіївкою, Євген Мойсюк підпорядковувався напряму Руслану Хомчаку (зараз – начальник Генерального штабу, у 2014-му – командувач ОК “Південь” та сектору “Б” на Донеччині – “Н).

– Був один цікавий момент, можливо, навіть трішки дикий. Ми стоїмо під Амвросівкою, а над нами літає російський безпілотник “Орлан-10”. У нас не було ЗУ-23, тільки ПЗРК. З них безпілотник збити неможливо. Я запропонував генералу Хомчаку: якщо десь поруч є [вертоліт] Мі-24, то можна злетіти й розстріляти його (розвідувальний БПЛА) з гарматного озброєння. Він здивувався. Але моє прохання виконав, спроба була – на жаль, невдала. Але нещодавно така ситуація повторилася: Мі-24 збив “Орлан-10” у повітрі з гарматного озброєння. Цю ідею таки реалізували наші авіатори, – розповідає винахідник військових хитрощів Мойсюк.

“Географію” Донбасу підрозділ Мойсюка у 2014-му “вивчав” із розмахом: отримував завдання – виконував, рухався далі.

– Переміщення з Анадоля спровокували росіяни: з ГШ РФ подзвонили оперативному черговому Генштабу ЗСУ на військовий телефон і повідомили: “Все, ми заводимо війська” чи щось типу того. Я отримав завдання вийти до кордону з РФ поблизу Амвросіївки, це був найкоротший шлях до Донецька. Ми завдання виконали.

Тоді ми вперше в житті побачили безпілотники на нашій території. Невеликі, супроводжували нашу колону. Біля Амвросіївки ми тримали визначений район оборони. Потім разом із підрозділами 79-ї та 72-ї бригад рухалися вздовж кордону до Бірюкового (Луганська область, нова назва – Криничне – “Н”), до пункту пропуску “Ізварине”. Завдання виконали, стали в районі Зеленопілля. Потім отримали нове завдання: вийти в район, де стояла 25-та повітрянодесантна бригада. Так повернулися з-під кордону до Кутейникового.

Після чотирьох місяців виснажливих маневрів батальйон повернувся на 20 днів у ППД (смт Гвардійське Дніпропетровської області) для відновлення боєздатності. Також за рішенням командування слід було пересісти з БМД на БТРи. Уже невдовзі підрозділ Мойсюка прибув у Краматорськ і в складі всієї бригади пішов на Бахмут, звідки, в обхід Дебальцевого, почався рейд до Савур-Могили з боями. Мета: сприяти виходу з оточення 79-ї бригади.

– Я зі своїм батальйоном, до речі, вийшов звідти – і буквально через кілька днів їх взяли в оточення. Військова удача усміхнулася моєму батальйону, чи що… Ми повернулися, обійшли Дебальцеве, спустилися до Шахтарська. Далі були бої на його околицях. Вийшли до Благодатного, перемістилися до Петровського, в район Савур-могили, там виконали задачу: захопили та взяли під контроль висоту. Потім мій батальйон вийшов до Кутейникового, і нас тралами, бо в мене вже була гусенична техніка, доставили знову в район Дебальцевого.

Переговори і зустрічі з бойовиками: як Мойсюк полонених обмінював

Під час боїв за Шахтарськ Мойсюку довелося персонально контактувати з противником. Відбувалося це в ході обміну полоненими.

До Шахтарська російські гібридні війська стягнули 600-700 осіб. Розвідники Мойсюка під час кількох вилазок у трьох місцях “назбирали” вісім полонених. Але в полоні у противника опинилися й деякі бійці із “двадцять п’ятки”. Тоді комбат взявся шукати способи визволити своїх.

– Переговори вів по мобільному. Звідки номер? Я тривалий час стояв стояв під Амвросіївкою, там були офіцери міліції, які мали контакт з двома сторонами. Співробітники МВС не знали, як себе вести, намагалися зробити вигляд, що нічого не відбувається… Я конфліктував деколи з ними… І через них “видушив” контакт, в кого можна обміняти людей.

Перемовини йшли спочатку з одним із лідерів бойовиків – Володимиром Кононовим, позивний “Цар”.

– Рідкісний негідник. Якби ви почули, як він по телефону говорить… Після виходу з Шахтарська він, думаючи що я полковник із високого штабу, казав мені: “Твої лейтенанти ходили і розстрілювали поранених”. Я досить грубо пояснив, що це нахабна брехня – бо я теж був там! Він довго мені “пудрив мізки”, розповідав, що відбиває “десяту танкову атаку”… Це була смішна брехня, бо не було там ніяких танкових рот, тим більше батальйонів. Але я знав, що в нього – мої підлеглі, а в мене – його. Інколи я вмикав на телефоні гучномовець, сідав біля полонених бойовиків і запитував Кононова, коли ж їх заберуть. Він усе відтягував. Потім його призначили так званим “міністром оборони ДНР”, а підрозділ Царя очолив Козир, – пригадує комбат.

Почалися переговори з іншим бойовиком. Спочатку місце зустрічі визначили під Іловайськом.

– Я приїхав. Він зателефонував, сказав, що не приїде, бо ми їх “атакуємо”. Теж відверта брехня. Поміняли точку. Зустрілися під Благодатним, поміняли. Мій автомобіль, їхне авто, посередині між позиціями – “сіра зона”. Зі мною – водій та офіцер-розвідник. Полонені – в кузові “Уралу”, разом зі мною. Козир теж був з одним “джентльменом” своїм. Ми хвилин 5-10 поспілкувалися, я забрав своїх чотирьох офіцерів із 25-ї, віддав бойовиків, – згадує Мойсюк.

Але забрати слід було сімох українських військових. Планували “всіх на всіх”, а поміняли лише живих.

Двоє десантників померли в лабетах бойовиків: їм, як пояснили Мойсюку, намагалися надавати першу медичну допомогу, але допомога, очевидно, не була кваліфікованою. 

Пишаюся тим, як ми поводилися з їхніми полоненими. Один із них, до речі, був росіянином. Вони жили та харчувалися в таких самих умовах, як ми, все було по-людськи. Пораненого бойовика разом із нашими армійцями вивезли до медиків, і його врятували.

Цей штрих у біографії комбата Мойсюка – і про людяність, але більше – про знання норм міжнародного гуманітарного права та правил ведення війни: не добивати поранених, не обстрілювати цивільну інфраструктуру.

Читайте також:
“У війни теж є свої правила”. Для українських військових запустили мобільний додаток

– У Шахтарську ми мали артилерію, але не використовували. Нас перемішували 120-мм мінами, вони цілий квартал ними спалили, а ми не стріляли. Хоча я знав точку, де в них був табір: туди можна й треба було вдарити, але по факту це був сквер в центрі міста, поруч – лікарні.

Ми так і не стріляли – бо була загроза, що можна не туди влучити.

Про кількамісячні бойові дії батальйону 2014 року його тодішній командир розповідає легко й невимушено, назви населених пунктів вимовляє з особливою інтонацією, ставлячи на кожному з них логічний наголос.

– Від Дебальцевого ми дійшли до Нижньої Кринки, захопили переправи, були в готовності йти до військ під Іловайськ. Не встигли. Далі було прийняте рішення, щоб ми залишили Нижню Кринку та Жданівку і повернулися назад під Дебальцеве. Звідти бригаду в повному складі повернули в ППД для відновлення боєздатності. Це вже був вересень.

Так завершилася служба комбата Мойсюка у “двадцять п’ятці”. Євгенові зателефонували й запропонували очолити новостворену 81-шу аеромобільну бригаду.

Народження нової бригади та її перший командир

Нещодавно затверджена емблема 81 оаембр складається з багатьох елементів: крилатий грифон із мечем, головою орла й тілом лева. Кожен елемент і колір має сенс. Річ у тім, що 81-шу формували зі “шматків” одразу кількох бригад. Тож їхні символи увійшли до нарукавного знаку краматорської бригади.

Символічно й те, що спільна директива міністра оборони та начальника Генштабу про створення 81-ї аеромобільної бригади датована 7 жовтня 2014 року, днем народження Євгена Мойсюка, який став першим командиром цієї військової частини.

Він узявся формувати новий військовий організм з нуля.

Євген Мойсюк на чолі 81 оаембр

Було важко. Формування бригади відбувалося паралельно в кількох місцях. Я формував управління, 95-та й 80-та бригада – батальйони. Процес формування управління ще тривав, а я з частиною офіцерів уже прибув на Донбас, отримав в оперативне підпорядкування два батальйони від 95-ї та 80-ї бригад, і вони виконували бойові завдання. А одночасно слід було організовувати і грошове, речове забезпечення, харчування та ін.

Найважче, пригадує комбриг, було досягти того, щоб у двох новостворених батальйонах запанувала дисципліна та “військовість”, адже це впливає на навченість. З однією лише хоробрістю каші не звариш.

Ситуація була така: спочатку набрали військовослужбовців а потім до них ставлять командира. А має бути навпаки: командир має збирати, вчити, рівняти… Тому ми робили все, аби батальйони стали менш хаотичними. Результат був.

За словами Мойсюка, 81-ша змогла систематизуватися і тепер посідає достойне місце серед бригад ДШВ та загалом в ЗС України. 

Євген Мойсюк у 81-й бригаді ДШВ

Бойове хрещення бригади почалося в листопаді 2014 року – в Донецькому аеропорту імені Сергія Прокоф’єва.

Мойсюк і ДАП: чому “не вистояв бетон”

Мойсюк розповідає про бої за ДАП без емоцій, порівнянь і драм, а по-військовому сухо, фахово.

– Аеропорт – це був один з опорних пунктів у загальній системі оборони. Вся важкість ведення військових дій покладалася на командирів, які очолювали саме цей опорний пункт. Командування 93-ї бригади, я, мої заступники надавали допомогу командирам 90-го та 122-го батальйонів (81-ї бригади, яку очолював Мойсюк – “Н”). Відверто кажучи, в якихось моментах підміняли їх, бо досвіду мали більше, тому брали на себе відповідальність.

Найвища посадова особа, хто був у старому терміналі – заступник командира 93-ї бригади. На момент, коли 90-й батальйон зайшов у ДАП, старий термінал захопили, заступник комбрига отримав контузію, відбулася евакуація. Залишився один термінал, один потужний опорний пункт, із відгалуженням – диспетчерська вежа, які очолював в одному місці командир роти, в іншому – командир взводу, – розповідає Мойсюк про субординацію.

Він пригадує випадок під час так званого “перемир’я” біля аеропорту, коли українські військові відчували себе приниженими: аби потрапити в ДАП, наші армійці мали пройти через блокпости бойовиків та росіян, а ті перевіряли всю техніку, нишпорили в особистих речах, дозволяли проносити лише одну одиницю зброї, 90 набоїв тощо.

– Підрозділи мого 122-го батальйону туди проїжджали, і якраз із ними це відбувалося. Вони важко це сприймали. Командира роти Любенка, який очолював опорний пункт, це дуже обурювало. І для всіх нас це було надто обурливо.

Не змогли та не встигли реалізувати, за словами Мойсюка, виведення частини людей із терміналів.

Артилеристи забезпечують вогневу підтримку захисників Донецького аеропорту, 26 січня 2015 року. Фото: Павло Марценюк

– Противник захопив частину постів, частину опорного пункту, яку не мав би захоплювати. Тому вийшла ситуація, коли певна кількість людей, що мала бути на більшій території, втиснулася в набагато меншу площу. Сержант із позивним “Сєвєр”, заступник Зубкова, вийшов на мене по радіостанції і сказав, що звідти треба забирати людей: аби зменшити ту загрозу, яка згодом і реалізувалася противником. Але не встигли, не змогли.

Командир роти вогневої підтримки 90-го батальйону, командир “опорника” на новому терміналі старший лейтенант Іван Зубков, позивний “Краб”, викликав вогонь артилерії на себе, прикривши вихід свого підрозділу, і 20 січня 2015 року загинув під завалами.
90-му окремому аеромобільному батальйону 81 оаембр присвоєно ім’я Героя України Івана Зубкова.

Ще один нереалізований задум, про який пригадує Мойсюк – це захоплення позиції бойовиків “Монастир” на підступах до аеропорту, між Жаб’ячим і терміналами. Противник там облаштував опорний пункт з потужними вогневими точками. Слід було взяти під контроль цей монастир, переконаний офіцер-“кіборг”.

Бойовики не приховують, що в 2014 році перетворили Іверський жіночий монастир поруч із кладовищем біля ДАПу на свою цитадель. Фото: Свои.city

– Це забезпечило б нам спокійну ротацію, захід та вивід підрозділів, підтримку військ, які були в терміналі. Було дві спроби. Першу очолював я, другу проводила 93-тя бригада самостійно.

На жаль, на мою думку, трішечки не дотиснули. Противник там був розбитий. Але наші командири цього не знали.

Звідки я це знаю? Читав, як описують ці події безпосередні “оборонці” монастиря на сепаратистських ресурсах. Аналізуючи їхні свідчення, розумію, що і задум у нас був правильний, і виконання. Якби ми його захопили – ситуація була б набагато краща.

Ви читаєте свідчення бойовиків?

– Звісно, це свого роду аналіз нашої роботи з їхнього боку. Це треба знати.

Читайте також:
Як бійці по всій зоні АТО фільм “Кіборги” дивилися. ВІДГУКИ, ФОТО

Колишній командир 81 оаебр розповідає, що його десантники, змінивши попередній підрозділ, скоригували маршрути заходу на летовище: він став безпечнішим та коротшим.

– Ми перенесли командно-спостережний пункт батальйону з Тоненького в інший населений пункт, набагато ближче. Провели розвідку та зайняли важливі точки на підступах до аеропорту. На моє наполегливе прохання, 93 омбр зайняла всім відому висоту “Мурашник” – стратегічний пагорб біля ДАПу.

Активні спроби деблокувати новий термінал тиснули на противника, він, мабуть, відчув, що втрачає. Те, що ми були за крок до перемоги, змусило їх піти на нас більш кардинально: за допомогою вибухівки через УР-77 чи морські міни вони просто знищили цей об’єкт (ДАП).

Це за однією з версій вони використали там морську міну.

Я вважаю, що вони використали УР-77 (установка розмінування “Метеорит”): вистрілює багато, сотні кілограмів тротилу, падають, вибухають.

От вони цією вибухівкою й “плюнули” на будівлю нового терміналу. Результат сумний, – визнає Мойсюк.

Персональний цвинтар Мойсюка

Він як комбат ніколи не сповіщав рідних про загиблих. “Бо, по-перше, якщо є загиблий – динаміка бою висока, командиру потрібно вести бій, потім відновлювати боєздатність. По-друге, обов’язки ці розподілені, і робить це не командир”.

Читайте також:
Заступник командувача Сухопутних військ генерал Андрій Грищенко: 
Щоночі о 01:15 у мене лунав дзвінок.
Дзвонила мати загиблого солдата із фразою: “Вадим загинув о 01:15”

Та, звісно, в нього є свій “персональний цвинтар” підлеглих, які загинули. Більшість із них полягли внаслідок вогню артилерії, танків або мінометів.

– У 1-му батальйоні – це молоді офіцери, яких я, як комбат, прийняв у батальйон, навчав. Міша Шатайло. Артем Джубатканов… Під час виходу батальйону з Шахтарська вони йшли в тиловій заставі. На них вискочив танк противника і розстріляв їх. Це ті, хто мали б бути вже комбатами зараз.

Деяких солдатів та сержантів теж знав досить близько. Розвідник 81-ї бригади Олег Афанас. Загинув біля промзони, де вели розвідку на замінованій противником території – підірвався на розтяжці.

Командувач АТО і ДШВ Михайло Забродський і Євген Мойсюк у Краматорську під час відкриття пам’ятника загиблим захисникам України на базі 81-ї аеромобільної бригади.
В основі пам’ятника – реалістичне зображення Максима Ридзанича “Адама” – “кіборга”, військовослужбовця 90-го окремого аеромобільного батальйону. 20 січня 2018

Читайте також:
На Донеччині відкрили оригінальний пам’ятник загиблим захисникам України. ФОТОРЕПОРТАЖ

У 90-му батальйоні загинув старшина Ридзанич з позивним “Адам”, Макс, Командир взводу снайперів. Коли загинув – мені було дуже важко. Під ДАПом на одному з постів у районі метеовежі була загроза втрати позицій, противник діяв активно, спровокував бій, за завданням моїх офіцерів була залучена резервна група, і в ході підсилення однієї з важливих позицій Адам загинув – противник стріляв із танка. За кілька днів до смерті ми з ним тісно спілкувалися. Він мав дружину, дітей, бізнес в Києві. Все мав. Але все полишив – і пішов виконувати свій громадянський обов’язок. Він надихав, навіть після невдач. Людина-глиба, людина-кремінь. Ридзанич…

“Хто такий Сунь-Цзи, я дізнався в університеті у званні майора”

– Де ви зачерпнули найбільше військової науки – безпосередні бойові дії, навчання, миротворчі місії, військовий виш, книги?

– Потроху звідусіль збиралося. Найбільше знань отримав у Національному університеті оборони України. Там навчався з 2009 по 2011 рік, у командно-штабному інституті, десантна спеціалізація. Там же слухачам рекомендували книги, обов’язкові для прочитання.

Відверто скажу: хто такий Сунь-Цзи, я дізнався в університеті у званні майора. Там же мені розповіли, хто такий Макіавеллі, які праці їхні треба прочитати, які – двічі перечитати. А ще книги-спогади про Другу світову війну та чимало інших праць, які відображали бойовий досвід, що й досі застосовується.

Вивчали й американський досвід в Іраку 1991-го та 2003 років, були якісні методичні посібники. У відкритому доступі немає того, що можна було почитати в університеті оборони.

– Тобто, якщо добре гризти граніт військової науки…

– …Це дуже важлива деталь нашої майбутньої перемоги. У кожного на своєму рівні: тактичному, оперативно-тактичному. Граніт науки дуже потрібен.

У нас в університеті розподіл навчального часу за тематикою був обраний досить вдало.

Ми вчилися вести рейдові дії – і ми провели рейд у 2014-му.

Запевняю, що в нас військові спеціалісти є, військова школа розвинута, є достойні офіцери.

Чому Євген “Призер” Мойсюк не зовсім “Призер”

– Чому у вас позивний “Призер”?

– Немає в мене позивного “Призер”, це була помилкова інформація. Я його використовував тільки певний час.

Пояснюю. У командира 1-го батальйону 25-ї бригади був позивний “Самара”. Тобто, коли я став комбатом, автоматично отримав позивний – “Самара”. Все, є таблиця позивних, яку готують зв’язківці бригади, я прийняв позивний за посадою, виконую завдання.

Полковник Валерій Курач – на той час заступник командира 79 одшбр – обрав собі такий самий позивний.  Коли 79-та бригада опинилася поруч у радіомережі взаємодії керівника АТО, коли відбувався прохід до кордону, двома різними голосами прозвучало “Самара”. Протягом 3-5 хвилин начальник зв’язку від Антитерористичного центру вийшов на мене з проханням терміново змінити позивний. А в кожного вузла зв’язку теж є позивний. У вузла мого батальйону був позивний “Призер”. Кажу, хай буде і в мене такий. Тому “Призер” деякий час був закріплений за мною.

Після цього намагався міняти позивні частіше. На посаді комбрига 81-ї “Призер” теж був певний час – міняли лише числівник.

Позивний же для чого придуманий? Щоб не могли ідентифікувати, хто розмовляє. А так увесь світ знав, що “Призер” – це полковник Мойсюк. Тому я був і “87-м”, і “25-м”. Головна мета – аби противник, який прослуховує канали зв’язку, не знав, хто ставить завдання.

Тому позивні міняються окремо під кожне завдання: під операцію, під командно-штабні навчання тощо.

А ті військові, хто придумує позивний і користується ним повсякденно, в побуті – то військові романтики. Бо позивний – це приховування абонента.

Це прописано і в керівних документах: позивні мають мінятися.

А волонтери називають вас “Женя-Война”. Чому? 

– Здогадуюся (посміхається). У 2014 році я був достатньо активним під Амвросіївкою та на інших ділянках. У мене була чітка позиція: саме ми повинні проявляти ініціативу, диктувати противнику ситуацію, а не діяти “під нього”.

Як вам узагалі працювалося з волонтерами? 

– Вони допомагали нам і в 2014-му, і в 2015-му, і в 2016 роках. Я не зловживав їхньою допомогою і командирів до цього привчав.

Тетяні Ричковій я одразу сказав: нам не треба їжі, води, бо в нашому батальйоні не було проблем з харчами взагалі. Я їв те саме, що їли мої солдати. Так, у 2014-му не було того різноманіття, якого ми досягли зараз по каталогу. Але голодним ніхто ніколи не ходив.

Був момент, коли ми стояли під Зеленопіллям, і нам не могли хліб підвезти, і в прикордонників були проблеми – то ми ще їх годували. Нам тоді, до речі, хліб через неконтрольовану територію привозили.

Якщо і просив щось у волонтерів, то це стосувалося спорядження. Так, перші 40 бронежилетів – від волонтерів. Кінець 2014-го та початок 2015-го, аеропорт: нам привезли тепловізори з батареями і подовжувачами, відеокамери.

Який найприємніший спогад з війни?

– Коли люди на Донеччині, які нас спочатку побоювалися, згодом все ж змінили ставлення на позитивне. Це найбільше надихало.

Після того, як ми виконували завдання під Амвросіївкою й нас поміняв інший підрозділ, мені ще довго дзвонили люди й казали: “Шкода, що ви пішли”.

У Донецькій області нас із квітами зустрічали. А під Ізвариним у нас була робоча поїздка, з розвідниками й рекогностуванням місцевості. Уявіть: маленьке село на кордоні з Росією, виходить бабуся з магазину й українською каже: “Давайте, хлопчики, я вам цукерок насиплю“. Відчуття було, що ми в себе вдома все ж таки. 

“Ставши генералом, офіцер стає більш “індикаторно-маркованим”

5 грудня 2018 року Євгену Мойсюку указом президента було присвоєно звання генерал-майора. Він на цей час перебував на посаді першого заступника командувача ДШВ.

Мойсюк – не просто перший генерал “із комбатів”, а й один із перших військових ЗСУ, хто отримав генеральські погони, ще не досягнувши 40-річного віку.

– Погони генерала – це збільшення відповідальності та розуміння того, що тебе оцінили, що намагався правильно виконувати завдання. Не можу сказати, що це було для мене неочікувано, але я мав певні сумніви, що це відбудеться.

Тоді я був у районі проведення ООС у складі командування ОТУ “Схід”. Сповістили, що треба прибути в Київ. Зрозумів, що, можливо, буде щось позитивне. От і все.

Генерал-майор – це такий самий офіцер, як і всі, тільки вищий. Просто при отриманні звання цей офіцер стає більш “індикаторно-маркованим”. До нього багато уваги, вимог.

А взагалі, ми всі солдати: від рядового до генерала армії України, – посміхається Мойсюк.

“Зняв людям рожеві окуляри щодо ДШВ”

21 серпня 2019 року стало відомо, що Євгена призначають на посаду командувача Десантно-штурмових військ – замість Михайла Забродського, обраного народним депутатом.

– Я знав про наміри начальника Генерального штабу. Зі мною провели бесіду, заслухали, прийняли рішення. Пройшов певний час. Напередодні призначення мене викликав на бесіду міністр оборони, сказав, що наказ буде підписано “сьогодні або завтра”.

Чи є таке рішення, яким ви вже можете пишатися?

– Думаю, воно принесе користь кожному підрозділу окремо й загалом ДШВ – це рішення зосередити увагу на бойовій підготовці наших частин та підрозділів.

Декому зняли “рожеві окуляри” стосовно того, що ми (ДШВ) дуже-дуже досвідчені, дуже-дуже навчені.

Ми попрацювали з командирами та офіцерами по різних підрозділах, і стало зрозуміло, що треба посилити, до чого треба підійти наполегливіше і прискіпливіше. “Серпанок  всенавченості та всемогутності” трошки знятий – але це примусить моїх підлеглих працювати над собою та своїми підрозділами.

Євген Мойсюк із Деніелом Міллером

Вступивши на посаду, Мойсюк також зустрівся з очільником офісу оборонного співробітництва посольства США в Україні полковником Деніелом Міллером.

Домовилися, що Штати сприятимуть ДШВ ЗСУ під час трансформації органів військового управління, зокрема під час розробки доктрини. 

– Ми зможемо впровадити їхні погляди, бо в американців зараз найбільший досвід застосування таких військ у конфліктах – 101-ї та 82-ї дивізій. Нам це потрібно й важливо.

Думаю, що робота триватиме до кінця року, не менше. Це має бути концептуальний документ: теорія щодо того, як у ХХІ столітті найбільш ефективно застосовувати ДШВ. Щоб цю концепцію детально розробити, залучатимемо командирів бригад, батальйонів, науковців. Потім буде практичне впровадження у військових частинах: через комбатів, командирів рот, навчання ротного та батальйонного рівнів.

Навчання “Кленова арка-2019”, відкриття

На скільки відсотків ДШВ ЗСУ зараз сумісні з НАТО?

– У відсотках не скажу. Цифри, на жаль, не надто великі. У нас є певні розбіжності, ми працюємо над цим. Цьогоріч підготовку проходила 95-та бригада. Офіцери навчального центру в Старичах разом з офіцерами американської 101st Airborne Division намагалися дати нам уже не тільки знання, а й навички використання американських стандартів планування бою, при організації та проведенні навчань. Нещодавно відбулися навчання “Кленова арка” з канадцями – та сама мета. Все скеровується на те, щоб ми були сумісними з НАТО. Але поки все ж переважна більшість частин, на рівні батальйону чи бригади, до цього не готові.

Треба працювати кілька років. Одна з проблем – мовне питання. Штабні офіцери, які все планують та координують, мають знати англійську неодмінно. Це поки що проблема, – констатує командувач ДШВ.

Маршрути парашутів

Іще один показник “руки США” у ДШВ ЗСУ – американські парашутні системи. Попередник Мойсюка, Михайло Забродський, їх особисто тестував та наголошував, що командування ДШВ зацікавлене щодо розширення співпраці з компанією Airborne Systems.

Євген Мойсюк і міністр оборони Андрій Загороднюк

– Ми зараз були вимушені замовляти ці системи, бо в Україні не виробляють парашутів, які пройшли держвипробування або хоча б допущені до експлуатації. Але на 2020 рік заплановане виділення коштів на завершення дослідно-конструкторської роботи щодо виробництва вітчизняних парашутів ДПС-2020. Маю надію, що в наступному році це буде виконано, і вже на 2021 рік ми запланували закупівлю наших українських парашутів, які аналогічні, а в дечому будуть більш досконалішими та універсальнішими, ніж американські, – анонсує генерал Мойсюк.

Втім, повністю від іноземних парашутів ДШВ не відмовляться:

– Airborne Systems дозволяють десантування вантажів (до 1 тонни) з точністю до 50 метрів. У нас такого немає, тому ці системи будемо купувати в тих, хто їх виробляє.

Євген Мойсюк (ліворуч)

Продовжуючи тему парашутів, запитую, чи десантувався підрозділ Мойсюка в зоні АТО за час виконання бойових завдань із парашутами? Бо це ж, власне, і є специфікою Десантно-штурмових військ.

– Люди не десантувалися. Парашутним способом десантували вантажі до підрозділів, що перебували в оточенні.

І було в АТО десантування не парашутним, а посадочним способом – це робила 95-та бригада, частина підрозділів 25-ї. Вони виконували бойові завдання на вертольотах – це теж специфіка, закладена в ДШВ.

Ви рахуєте свої стрибки з парашутом?

– Я – ні. Знаю, що приблизно більше сотні стрибків. Це небагато.

Мені це подобається, при нагоді завжди використовую можливість. Крайній раз стрибав на полігоні влітку. Стрибок з парашутом – це найперше психологічне загартування характеру, досвід і навички. Навіть для досвідчених парашутистів іноді це виклик! Хоча може бути й задоволенням, особливо, збираючи парашут на землі (сміється)

Євген Мойсюк (на передньому плані ліворуч)

Символіка, нагороди, забобони

Цікаво, що зображень парашутів, характерних для радянської і російської атрибутики Повітряно-десантних військ, немає на емблемах жодної з бригад ДШВ ЗСУ.

Нові, модерні, дуже стильні нарукавні знаки були затверджені в жовтні. Так завершилася реформа айдентики Десантно-штурмових військ.

Коментуючи фінальні візи НГШ, координатор групи “Нове військо” Віталій Гайдукевич не шкодував компліментів командуванню ДШВ: “Це був чітко побудований процес. Відмінна координація! Зразковий конструктив по всій вертикалі! Регулярна активність контактних осіб! Що важливо: зміна командувача не зупинила процес (Євгену Мойсюку – подяка!). Це офігєнна рідкість в Україні – спадковість позитивних процесів, але в десанті це показали. Дизайнери навіть не встигали за десантом, який блискавично розглядав ідеї і вносив правки та пропозиції”.

Мойсюк підтверджує: і в військових частинах, і профільні фахівці, дизайнери та геральдисти, проробили велику роботу. Командування теж мало вплив. Тепер нарукавні знаки “повністю характеризують свої частини”.

Читайте також:
Шеврони рівня архистратига: бригади ДШВ отримали нові емблеми

Підтримав Євген і заміну символіки ДШВ загалом, що відбулася 2017 року: марун замість блакитного берета, архістратиг Михаїл, перенесення Дня ВДВ, нове гасло (“Завжди перші”) і навіть нова назва військ як таких.

– Чи вам як вихованцю ВДВ важко було прощатися з голубим беретом і тільняшкою?

– Чесно? Не важко. Бо в 2014 році дивився відео, як негідник із Петербурга в такому ж береті, як я, знущається над тілами загиблих українських воїнів. Чув від полковника Курача, як по підрозділах нашої 79-ї бригади з російської території вели вогонь люди в десантній формі, до того ж  показово розгорнули прапор “ВДВ Росії”, який був схожий на наш того часу.

Ці речі дуже вплинули на бачення того, братú ми чи не братú. Не братú. Братú так не роблять.

Так, був сум за старим беретом. Але це вже як пам’ять, реліквія, що лежатиме в мене вдома до кінця життя. Форма старого зразка теж зберігається. Для історії має бути місце.

На полиці в робочому кабінеті Мойсюка – майже два десятки державних (зокрема і два “Богдани”, ІІ і ІІІ ступенів), відомчих, громадських та інших пам’ятних нагород.

– Нагородження – це підтвердження того, що ти все робиш правильно. Важливо нагородити всіх, хто на це заслужив, але не менш важливо, щоб не було надмірності в нагородженнях, бо це нівелюватиме цінність державної нагороди, – розмірковує командувач.

Прикметно, що біля нагород генерал зберігає “смертники” – жетони з даними армійця для його ідентифікації. Євген каже, що ніколи їх не носив.

– Ви забобонний десантник?

– Ні, не маю ніяких забобонів. Більше того, завжди з цим боровся на службі. Я вважаю, що в більшості випадків – усе в наших руках.

У хлопців ще в училищі був забобон: не голитися перед стрибками. А чому? Як це впливає на розкриття парашута? Коли виконували завдання у 2014-му під Шахтарськом і очікувався штурм Савур-Могили, то я, навпаки, поголився, помився, одягнув чистий одяг. “Бо десантник має виглядати достойно навіть у складних ситуаціях, чистий і поголений”.

“Із нашими переїздами дочка поміняла вже чотири школи”

Євген із дружиною Тетяною виховують двох доньок: 15-річну Мирославу і 7-річну Богдану. 

Мойсюк познайомився зі своєю половиною у 2000 році в Болграді. Коли переїздив у Гвардійське в новий ППД, дівчина змінила місто вслід за молодим офіцером. У 2003 році одружилися.

– Відтоді вона переїздить з місця на місце, як тільки я міняю підрозділ. Старша дочка поміняла вже чотири школи.

Дівчата не підуть у військо? Не мають бажання?

– Не думаю. Молодша донька за характером точно не буде військовою (сміється). Старша добре навчається, поки не визначилася з майбутньою професією.

Сина не плануєте? 

– Життя покаже (усміхається).

– Які у вас хобі поза службою?

– Почитати художню літературу, водити авто, спорт. До речі, знаєте, яку книжку мені донька на день народження подарувала?

– “Гаррі Поттера”?

– Ні, “Гаррі Поттера” я їй дарував якраз. Всі частини, українською мовою. То що, не вгадаєте?

– Ні.

– “Гру престолів”.

Коли почнете читати?

– От зараз повернуся додому – і почну, – каже він, регочучи (розмова відбувалася в суботу після обіду).

Генеральську дачу маєте? 

– Не маю. Квартири, отриманої від держави, також не маю. Була службова, яку отримав у 25-й бригаді в Гвардійському. Я її здав, у ній мешкає інший офіцер. У Болграді, Краматорську орендували житло, і тут, у Житомирі, також винаймаємо. 

На чому їздите?

– Ford Fusion, американський, відреставрований.

Е-ДЕКЛАРАЦІЯ Євгена Мойсюка за 2018 рік:
трохи більше 470 тис. грн платні за службу у двох військових частинах, Краматорську й Житомирі;
платня дружини за роботу в БФ “Карітас-Краматорськ”;
квартири в Одесі й Броварах, також оренда житла, ділянка дружини в Болграді;
Ford Fusion 2017 року;
заощадження родини – 23 тис євро і 15 тис доларів.

 

Відгук побратима

Генерал-майор Дмитро Марченко,
“кіборг”-десантник із 79-ї бригади, зараз – начальник Головного управління розвитку й супроводження матеріального забезпечення Збройних сил:

— Я думаю, Євген Мойсюк — це був би ідеальний варіант на посаду начальника Генштабу в майбутньому. Це дійсно генерал нової формації, людина, яка вже мислить європейськими стандартами. І він би справді потягнув цю посаду. Прибрав би звідти все “старйо” і призначив молодих, які йому допомагатимуть, а не заважатимуть.

Женя Мойсюк — це людина, яка в складних умовах може прийняти рішення. Тому я й кажу, що він — зможе.

 

– Які у вас кар’єрні амбіції? Чи готові в майбутньому очолити Генеральний штаб ЗСУ? Он генерал Марченко бачить у вас відповідні якості.

Дякую Дмитрові за високу оцінку, але вважаю, що некоректно давати відповідь на гіпотетичне питання.

Звичайно, я намагаюся служити, йти кар’єрними східцями, але це не є самоціллю. На жодній із посад не було відчуття, що все зроблено. Постійно є над чим працювати.

– Як довго збираєтеся служити?

– Доки матиму здоров’я. Або доки відчуватиму, що приношу користь ЗСУ. Якщо ні треба давати місце іншим.

Яке головне правило життя Євгена Мойсюка? 

– “Служи чесно”. 90% свого життя я віддаю службі.


Над текстом працювали: Людмила Кліщук, Дмитро Лиховій

Матеріал створено в рамках проєкту “Новинарні” і Мінінформполітики “Популяризація Збройних сил України”

Читайте в цій серії:
Командувач ДШВ (2015-2019) Михайло Забродський:
Потрібно готуватися до маневреної війни

Начальник ліцею Богуна генерал Ігор Гордійчук:
Про війну з Росією замислився після приходу до влади Путіна

Бойовий генерал Олег Мікац: 
Буває, приходиш після управління боєм – і далі воюєш уві сні

Командувач ОК “Захід” Олександр Павлюк:
Під Зеленопіллям було пекло, та я пишаюся бійцями

Герой України, генерал-десантник Андрій Ковальчук: 
Ми будемо наступати однозначно – це справа честі за всіх загиблих десантників

Начальник ГУ МПЗ ЗСУ генерал Олег Грунтковський:
Стандартний набір військового психолога включає шоколадку, цигарки, гарячий чай

Начальник НЦ “Десна” генерал Віктор Ніколюк:
На війні важливо залишитись людиною

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

   

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: