автор: Олена Максименко
з Донецької області
фото авторки та надані героїнею матеріалу
На подвір’ї її будинку у Слов’янську завжди повно котів і людей у пікселі. Телефон не замовкає, у дворі – ящики з “гуманітаркою”, прапори і, залежно від сезону, квіти, фрукти, зібраний врожай помідорів…
Галина Цимбалюк – викладачка української мови та літератури й волонтерка – є таким собі уособленням гасла “схід і захід разом”, зародженого ще під час Помаранчевої революції.
Уродженка Рівненщини, вона з 2006 року живе і працює на Донеччині, у Слов’янському багатопрофільному регіональному центрі професійної освіти імені Петра Кривоноса. А з 2014-го – активно волонтерить.
Ми чекаємо, поки поїде група військових, щоб поспілкуватися з господинею. І розповісти про неї в Міжнародний день волонтера.
Галина згадує, що на початку, коли приїхала у Слов’янськ, і місто, й регіон її вразили. Неприємно. І це неприйняття було взаємним:
“У тому мікрорайоні, де я працювала, люди жили дуже зубожіло. Це дуже сильно відрізнялося від звичних мені Рівненщини, Волині… Я вже не кажу про зовсім інший менталітет.
Звичайно, мене зустріли не дуже радісно. Представники шкіл міста мені прямо так і сказали, що я тут чужа.
Але діти навпаки, сприйняли мене дуже радісно. Мої уроки їх цікавили, я вийшла на контакт із учнями. Коли мене викликала пані директорка і сказала, що вже будуть звільняти (бо я працювала тимчасово, замість учительки в декретній відпустці)… Мене вразило, що діти взяли великий плакат і написали російською: “Не дадим обидеть Галину Ивановну на Донбассе!” (“Не дамо образити Галину Іванівну на Донбасі!”)
Коли я це побачила, у мене так сльози пішли… і я собі подумала, що значить, я тут потрібна. Я потрібна дітям, потрібна моя українська мова”.
Галина Цимбалюк. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Початок війни застав учительку в Донецьку, адже кожні 5 років викладачі мають підтверджувати свою атестацію. Був кінець квітня-2014. На той момент пані Галина уже мала стаж роботи 22 роки.
“І результат моєї роботи – мої учні займають високі посади, і за кордоном теж… Це чисті, чудові люди, яких я навчала”, – з гордістю каже вона.
До війни пані Галина багато спілкувалася з людьми та організаціями, що просували на Донеччині українську мову й культуру.
“Просвіта”, “Свобода”, потім у нас такий пан Василь був – він зараз воює в “Карпатській січі”. Вони ще до війни багато порушували цих питань”, – згадує жінка.
Вона переконана: держава мала більше уваги звертати на те, щоб направляти в східні регіони україномовних викладачів, проводити інформаційну роботу з населенням тощо.
Читайте також:
Освітній фронт Донбасу: важливість боротьби за голови
“З Донецька, де мене заскочив початок війни, ми повернулися до Слов’янська, – далі розповідає про події 2014-го волонтерка. – Місто було геть порожнє. Люди всі поховалися, нікого не було… Відколи прийшов Гіркін, Слов’янськ був під окупацією (група Ігоря Стрєлкова/Гіркіна захопила Слов’янськ 12 квітня 2014 року – “Н”). А вже з 1 травня почалися великі бої.
Звичайно, ми ходили на роботу, у нас було навчання. Мій онучок тоді був малесенький – то він у садочок ходив, всі заклади освіти працювали. Потім люди масово почали виїжджати, втікати, та я все одно ходила викладати.
Але одного разу ми йшли через міст на роботу й почався артобстріл… уже з наступного дня на роботу ми більше не ходили”.
Галина Цимбалюк. Фото: Олена Максименко / Новинарня
20 червня Галина з дітьми виїхала до Києва. Але вже 5 липня, щойно Збройні сили України звільнили Слов’янськ, повернулася додому. Тоді ще тривали канікули. А з вересня театр бойових дій змістився до інших міст, і учні почали повертатися до Слов’янська. Крім цього, на навчання до міста почали стікатися діти з більш гарячих точок: Дебальцевого, Горлівки, Донецька.
“І з Ясинуватої було дуже багато хлопців, – згадує викладачка. – Пам’ятаю, була в мене група юнаків-машиністів. Їх поселили в гуртожиток, а вони приїхали голі-босі, ті діти. Мене шокувало, що вони були геть без нічого, без жодних засобів до проживання. Антон із тієї моєї групи зараз воює…
І я з ними виступила по телебаченню, розповіла про них. Нас багато людей почуло і простягнуло їм руку допомоги. У мене досі є ті листи, світлини. Мене це надихнуло, і ми почали допомагати дітям.
Вразило те, що навіть військові привозили до нашого гуртожитку харчі для цих дітей. У мене є світлина з 2014 року: я й мої учні з прапором, і військові привезли дуже багато їжі! Це об’єднувало, давало такий позитивний імпульс для роботи, для України, для всього”.
2014 рік
Жінка розповідає, якими заляканими були діти, що втекли від війни. Адже це вони приїхали сюди навчатися, а батьки багатьох із них залишалися там, у рідних містах. Звісно, це не могло не лишити впливу:
“Дуже змінилася і доля, і ставлення. Я знаю, що багато дітей з того випуску пішли воювати, захищати Україну.
Хоч не можу сказати, що все було виключно позитивно. Наприклад, був у нас один викладач, який навіть руку на мене піднімав: погрожував, казав, щоб ми звідси виїхали, чорну стрічку мені на кабінеті вішав. Я тоді навіть була змушена звернутися до прокуратури.
Я не знаю, як його доля склалася, де він зараз, цей викладач. Але показово, що це була молода людина, до 30 років…”
Читайте також:
“Люди віддають нашим захисникам замало. Я б запроваджувала соціальні роботи”. Волонтерка Ірина Гук і її такмед для ЗСУ
Протягом перших років війни Галина як волонтерка допомагала здебільшого дітям. А у підтримку військових включилася вже з повномасштабним вторгненням, адже ще з 2014 року мала налагоджені зв’язки з багатьма волонтерськими організаціями – з Каліфорнії, Італії, Чехії, Києва, Чорноморська.
“Чесно кажучи, [після вторгнення] я не збиралася нікуди їхати. Але подзвонили знайомі волонтери й наполягали, що треба. Коли виїхала до Рівного, де свого часу багато років викладала у школі, відразу пішла там у військову адміністрацію, – розповідає Галина. – Там познайомилася з дівчатами, побувала на прийомі у Віталія Коваля (на той час – начальника Рівненської ОВА – “Н”). Розпитала, чи вони можуть допомагати нам, нашій Донеччині. Адже там і з Рівного дуже багато хлопців воює.
В ОВА підтримали, і я пішла далі по різних організаціях. Познайомилася з водієм, із хлопцями, які вже були в Бучі, в Чернігів їздили. Запропонувала їм поїхати ще й сюди, до нас на Донеччину. І з того часу ми почали з ними їздити. Були під Авдіївкою, возили туди великі вантажі, і в Бахмутському районі теж були, хоч у сам Бахмут не заїжджали. Возили “пташки”, машини”.
Волонтерка і військові
Волонтерка згадує, як їхній жовтий бусик, завантажений необхідним для військових на фронтах, терпляче долав по 2000 кілометрів туди й назад. Бувало, що й ламався, звісно. А ще у часи паливної кризи навесні 2022 року виникали проблеми із заправкою – попри те, що з волонтерським посвідченням команда Галини мала право отримувати пальне за талонами.
“Пам’ятаю, приїздимо на заправку в Умань – а там кажуть: “пального нема, даємо тільки по 20 літрів”. А нам треба 300! Тут якраз військові під’їхали – і їм теж кажуть, що немає. Уявляєте, військові їдуть на фронт, а для них немає пального! Тоді один із них вийшов, пустив автоматну чергу вгору – і пальне відразу з’явилося! – сміється жінка. – Вони заправилися, ну і нас теж заправили як волонтерів”.
Серед адресатів волонтерської допомоги від Галини Цимбалюк – бійці 81-ї та 66-ї бригад, 15-го батальйону Нацгвардії “Донбас”, який базується у Слов’янську. Траплялося допомагати й “Вовкам Да Вінчі”.
“А ще 92-та бригада імені Івана Сірка, там мій учень є, Данило. До речі, в нього батько за іншу сторону воює. Сказав йому: “Чекай, поки я тебе візьму в полон…” – розповідає Галина.
Данило у своїх відеовиступах не раз згадував учительку, що прищепила йому любов до мови і країни.
Часом підопічні намагаються віддячити волонтерці, пропонуючи їй трофеї з фронту. Однак пані Галина запевняє – не треба їй ніяких трофеїв. Виняток – розписана соняхами гільза від снаряду гаубиці, яка ще з 2014 року слугує вазою у школі, де вона викладає.
Читайте також:
Волонтерка Діана Макарова: Потрібно націлюватися на виснажливу роботу й розуміти, що війна скоро не закінчиться
Галина Цимбалюк. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Близько чотирьох місяців пані Галина постійно курсувала між заходом і сходом. А в серпні 2022 року зрозуміла, що хоче залишитися вдома.
Волонтерка переконана – роки війни змінили настрої людей на Донеччині. Вона більше не почувається тут чужою:
“Місто помінялося. Змінилися погляди і, в першу чергу, менталітет.
Багато хто й досі каже: ой, та що там той Слов’янськ – там русня, “ждуни”… Нічого подібного, це все брехня!
– наголошує Галина. – У нас у Слов’янську дуже багато людей, які люблять свою землю, свою країну, своє місто!”.
Пані Галина вірить, що остаточною перемогою у війні буде повернення додому вимушених переселенців:
“Коли люди почнуть розбудовувати країну, вкладати в неї інвестиції, піднімати її з руїн. Це буде дуже важко, але добро повинно перемогти зло, – впевнена Галина. А ще для неї як для вчительки ознакою перемоги буде повернення учнів у стіни навчальних закладів: – Оце буде радість!”.
Галина Цимбалюк. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Галина соромиться фотографуватися, натомість охоче представляє кожного зі своїх котів: “Оце Тарзан, це Груня. Тарзанчику, йди до Галі, на тобі м’яско! А це – Кузя”.
Кузя, як видно, втратив частину хвоста, однак не втратив гідності і харизми. Коти збігаються і, на відміну від господині, охоче позують на камеру. Їх багато, адже після повернення у Слов’янськ прихистила й тих тварин, яких покинули люди, що виїхали.
Волонтерка переживає, чи ми не голодні, та, попри відмови, на прощання дарує закрутку. Коли ми виходимо, біля воріт паркується черговий військовий бус.
Читайте також:
“Тут осередок своїх”. Як маріупольці, що виїхали з окупації, допомагають вимушеним переселенцям у волонтерському хабі ПЦУ
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
