Освітній фронт Донбасу: показуємо важливість боротьби за голови

 

Дистанційно, опорно, “самопливом”, з вакансіями. Як Україна розбудовує галузь освіти на підконтрольних територіях Донеччини

У школі №3 міста Авдіїівка.
Фото: ФБ Ірина Геращенко

автори: Олена Максименко, Дмитро Лиховій

За три роки війна на Сході з карколомної катастрофи перетекла для мешканців регіону у звичне русло. Гірше чи краще, але люди пристосувалися існувати поруч із нею, навчилися використовувати власні й зовнішні ресурси з максимальною продуктивністю. Принцип «роби що маєш, і будь що буде» став філософією виживання в умовах воєнного стану (байдуже, чи оголошено його офіційно). Мусили покидати пристосовуватись до надзвичайних обставин також навчальні заклади Донбасу. Їм відведена особлива роль у цій війні. Власне, вчителі – ті ж учасники війни за Україну, тільки в іншому вимірі – гуманітарному, і результати їхніх «маневрів» буде видно не одразу.

«Новинарня» побувала у відрядженні в Донецькій області, склавши картину шкільної освіти та узагальнивши певні висновки щодо вчителів, дистанційного навчання дітей з ОРДО, поліпшення рівня старих шкіл та створення нових опорних.

Парта на відстані

Одним із новітніх явищ, що виникло за останні три роки, стала можливість для дітей з окупованих територій навчатися екстерном, на відстані.

На сьогодні вже 814 учнів із непідконтрольних Україні територій скористалися правом на українську освіту дистанційно – такими є офіційні дані, що їх «Новинарні» повідомили в Міністерстві освіти і науки України.

«За інформацією департаментів (управлінь) освіти і науки обласних, Київської міської державних адміністрацій, на кінець першого семестру поточного навчального року з тимчасово окупованих територій України та територій проведення антитерористичної операції 814 учнів здобували освіту за дистанційною формою навчання, з яких 173 учні 9-го класу та 144 учні 11-го класу», – відповіли в МОН на запит «Новинарні».

Відповідні процеси на Донеччині унормовані наказами департаменту освіти і науки облдержадміністрації «Про запровадження дистанційної освіти школярів у загальноосвітніх закладах Донецької області» та «Про організацію роботи за екстернатною формою навчання в загальноосвітніх школах Донецької області», що вступили в дію з літа 2016  року.

На сьогодні визначені й почали працювати в цьому напрямі п’ять базових дистанційних шкіл у містах  Бахмут (ЗОШ №18), Краматорськ (№8), Слов’янськ (№13), Покровськ (№9)  та Маріуполь (№29). У них за дистанційною формою здобувають освіту загалом 670 учнів із непідконтрольних територій.

«Сучасні технології надали можливість використати для дистанційного навчання школярів платформу Moodle», – розповіли в міністерстві. Ідеться про розроблену свого часу в Австралії навчальну онлайн-платформу, призначену для об’єднання педагогів, адміністраторів та учнів в інтегровану систему для створення персоналізованого навчального середовища.

Науково-методичний супровід «дистанційних» шкіл здійснює Донецький обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, базований у Слов’янську. На сайті інституту створено блог «Дистанційна освіта школярів», де можна отримати корисні посилання та консультації зі зворотнім зв’язком для учнів, їхніх батьків та вчителів.

Раніше дистанційна освіта для школярів в ОРДЛО не була настільки унормована й підтримана, але приклади теж були.

Лариса Савенко.
Фото: Олена Максименко, Новинарня

«У минулому році в нас була одна така дівчинка, що закінчувала екстернат, – згадує Лариса Савенко, заступниця директора з навчально-виховної роботи, викладачка української мови і літератури школи №7 в Авдіївці. – Вона жила в сусідній Ясинуватій, хотіла отримати український атестат, і батьки привозили її на іспити». По завершенні школи дівчинка вступила в український виш.

На два фронти

Коли йдеться про екстернат і або ж вступ до ВНЗ по той бік лінії фронту, у Донецьк, перші аргументи, які наводять вчителі й директори, це – «та ви що, туди ж так дорого/небезпечно/складно їздити!»

Підхід суто прагматичний: переїзд навіть в один бік через КПВВ для «простих смертних» виснажливий і за докладеними зусиллями, і за тривалістю, і за фінансовими затратами. Аргумент ідеологічний – аби не мати справи з установами «по той бік» – на думку якщо й спадає, то не в першу чергу.

«Ніхто не хоче їхати в Донецьк, – говорить знаменита вже Марина Марченко, викладачка української мови і літератури школи №6 у Авдіївці – це її портрет зображено на знаменитому муралі роботи австралійського художника  Гвідо Ван Хелтена. Треба мати гроші, 400 гривень на дорогу лише в один бік – до батьків не приїдеш звідти…»

А продукти, за словами її вчорашніх учнів, які опинилися в Донецьку, в Донецьку майже вдвічі дорожчі, ніж тут, на підконтрольній території.

Читайте також:
«Трусимося й читаємо «Отче наш».
Як ведеться в Авдіївці вчительці Марині Марченко, героїні знакового муралу

«Діти хочуть навчатися в Україні! – після дороговизни все-таки в хід ідуть й інші аргументи. – У Росію поступати ніхто не хоче! Знаєте, хто хоче в Донецьк вступати? Ті, які слабенькі мають знання… А там усіх “з дороги” підбирають, там не треба складати тести – беруть усіх!»

«Зустріла я хлопчика, – веде далі Марина Григорівна, педагог із 52-річним стажем. – Я його вчила в 5-й школі, він так – перебивався з “четвірки” на “п’ятірку” по 12-бальній системі. Питаю: “Ти де, Андрюшко?” – “Та я в Донецьку, в національному…” Каже, перебивається якось, друг там вчиться, допомагає. Питаю, скільки вас у групі? Семеро!»

Марина Григорівна Марченко.
Фото: Олена Максименко, Новинарня

За словами пані Марини, торік із школи №6 була дівчинка, що навчалася паралельно і в так званій «ДНР», і на підконтрольній Україні території.

«Їм дуже важко було… – згадує Марченко. – Вона сама з Авдіївки була і ще до війни поступила в коледж, і до 11-го класу дотягнути треба ж було… Тоді ж вийшов якийсь наказ про те, що можна закінчувати школи екстерном… Вона дуже гарна дівчина, дуже талановита, вона з золотою медаллю закінчила… І вона отримала атестат і той, і наш. Вона в Покровську разом із нами здавала всі тести. Вступила в Харківський медінститут. І там вона поступила, у Донецьку… Її там не хотіли відпускати, не віддавали документи – талановитих дітей скрізь хочуть затримати!..»

Така «гра на два фронти» – принцип іти туди, де більше поталанить – звична річ у сучасних донбаських реаліях. І це стосується не лише питання освіти. Факт: багато людей при виборі сторони проживання керуються суто меркантильним інтересом: якщо жити «по той бік», у самопроголошених «республіках», можна отримувати подвійні соціальні виплати – і від «ДНР/ЛНР», і від України. Головне – жити тихо, ходити навшпиньки і говорити пошепки…

«В нашій школі було 19 випускників минулого року. Тепер наших (випускників школи №6) більшість у Покровську, – розповідає Марина Марченко. – У Харкові – сім чоловік, а в Покровську – там філіал Донецького університету. І наші діти туди поступили, навіть ті, що не дуже блищали знаннями. “Коксохім” склав угоду з ректором цього університету, і по цехах на заводі зробили об’яви, хто хоче на контракт – домовляйтеся».

«Деякі факультети (Донецького нацуніверситету) залишилися в Донецьку, а більшість переїхали. Ну хто захоче той російський диплом, кому він потрібний? З гербом Росії і печаткою ДНР…» – каже Марченко.

У школі №7 міста Авдіївка.
Фото: Олена Максименко, Новинарня

В ДонОДА розповідають: лінія розмежування залишила в ОРДО фактично половину шкіл області. Зараз на підконтрольній уряду території Донеччини – 579 загальноосвітніх навчальних закладів, в них учнів – 151,5 тисячі, більше 8 тисяч – це діти з сімей внутрішніх переселенців. Водночас та половина шкіл, що «під ДНР» – це були найкращі для регіону заклади Донецька, Макіївки та інших великих, розвинених міст.

Станом на 2015-2016 рік досить гостро стояла проблема, коли діти жили на підконтрольній Україні території, а до школи їздили в «ДНР». Зокрема, таких школярів у населених пунктах під окупованою Горлівкою було майже півсотні. Але тепер – після рішень Верховної Ради щодо зміни адміністративних меж, після людських переконань, проведення українських акцій для дітей та їх родин (зокрема, дня Святого Миколая), таких учнів лишилося тільки четверо – в Майорську.

«Також наші больові точки – це “сіра зона” (села де-факто на нейтральній території біля лінії розмежування – «Н») і діти там», – розповідає журналістам керівник департаменту Донецької ОДА Надія Оксенчук. «Хоча, є таке у Волноваському районі село Гранітне. Так з того, окупованого терористами боку, до нас до школи ходять навчатися діти. Це дуже цінно», – додає вона.

У Міністерстві освіти «Новинарні» з цього приводу повідомили, що зараз працюють над спеціальною стратегією для шкіл безпосередньо на лінії розмежування та в «сірій зоні» (мало підконтрольних Україні населених пунктів поруч із лінією фронту), відповідно, готують для них план заходів.

«Але, враховуючи ситуацію на фронті, розуміємо, що реалізувати їх буде важко. Тож наразі головне завдання – побудова в найбільш кризових районах нормальної, стабільної освітньої системи, аби дитина не випадала з процесу навчання. А вже потім – патріотичні заходи», – розповіли в МОН.

У цьому сенсі ідеться про дистанційне навчання (екстернат): наразі така опція діє лише для дітей з ОРДЛО, а Міносвіти включає до екстернату і школярів із «сірої зони» також – відповідний наказ уже в Мін’юсті.

Читайте також:
Учні війни. Як школярі Донеччини живуть “на нулі”

Під одним дахом

Фото: Олена Максименко, Новинарня

Коли авторка цих рядків у першій половині лютого перебувала на Донеччині, школи Авдіївки тимчасово «жили» під одним дахом: у приміщенні школи №7 навчалися також учні 5-ї та 6-ї шкіл – тимчасовий захід безпеки, вжитий через обстріли житлових кварталів з боку бойовиків.

У школі №7 вчителі довго і з щирою гордістю показували рукотворний вертеп, що залишився з Різдва, а також відео самого свята з виставою на сцені.

«Твори пишемо “За що я люблю своє рідне місто”, – розповідає Марина Марченко. – Раніше вони писали: “Наше місто – коксохімзавод, він випускає те і стільки…” А зараз, якби ви почитали – сльози ллються, коли перевіряєш ці твори… “Я, – пише один хлопчик, – був там-то і там-то, і гарно нас приймали, і жили ми в хороших умовах, але коли я в’їжджав назад у рідне місто, в мене серце йокало, так радісно на душі стало!… Як я побачив розбиті вулиці… підійшов до будинку, біг на свій третій поверх…” Такі діти… Я інших вчителів кликала почитати разом твори – аби не плакати самій! Патріотизм зараз у дітей і любов зросли в сто разів!»

У школі №7.
Фото: Олена Максименко, Новинарня

На шкільні свята нерідко завітають поважні гості. Так, на свято писемності й рідної мови до школи №6 набився повний зал військових, прийшов голова Авдіївської військово-цивільної адміністрації Павло Малихін. Актову залу, до слова, відремонтував завод.

Читайте також:
Глава МЗС Литви в Авдіївці: валентинки для Далі, книжки Тихого й обстріли

В одному з молодших класів нещодавно гостювали міністр закордонних справ Литви Лінас Лінкявічус та перша заступниця голови Верховної Ради Ірина Геращенко.

Лінас Лінкявічус та Ірина Геращенко у школі №3 м. Авдіївка.
Фото: ФБ Ірина Геращенко

На заходи приїжджають гості з інших міст, навіть артисти й поети зі Львова. «І вони вносять якійсь ковток повітря, відчувається, що ми не самотні, що про нас хтось думає. Це й дітей підтримує, надихає!» – зізнається Марія Марченко.

Наразі є ідея офіційно зав’язати дружні взаємини з містами інших регіонів: Авдіївка стане побратимом Дрогобича. Про це каже заступник директора з навчально-виховної роботи, вчителька української мови і літератури школи №7 Лариса Савенко.

«Вони нас запрошують в гості, ми їх запрошуємо. Спілкувалися, бачили, що в нас дійсно спільні інтереси. У нас єдина культура, єдині традиції, єдина мова, ми єдиних пісень співаємо – а нас хочуть роз’єднати! Не вийде. Ми маємо тверде переконання, що держава наша – єдина держава, ми повинні бути разом”, – переконана пані Лариса.

Вона розповідає, як група місцевої малечі на Різдвяні свята їздила до Дрогобича: «Було дві групи, з 6-ї і 7-ї шкіл, десь до 30 осіб. Жили в родинах, кожну дитину забирали до себе мешканці Дрогобича… Була розважальна програма, дітей оточили піклуванням і турботою, все що могли, робили… Купували дітям речі, хоча вони того не потребували, намагалися якнайсмачніше нагодувати. Проявляли гостинність, як могли – це приємно дуже».

Налагодженню горизонтальних зв’язків неабияк сприяє голова Донецької ВЦА Павло Жебрівський, якого донбасівці вважають «західняком».

Вчителі підтверджують: війна на Донбасі дала додаткові можливості для розбудови освіти та всієї гуманітарної сфери цього регіону, привернула до його проблем увагу всієї країни.

«Ми вже звикли до того, що наші діти в центрі уваги. Діти знають, як важливо навчатися, і налаштовані вступати в міста України! – запевняє Лариса Савенко. – Ми раніше мало що знали – у нас був обласний центр, де були навчальні заклади – і вони в Донецьку задовольняли абсолютно всіх. А тепер обрії розширилися. Діти знають, що їх радо приймають у Києві, у Дніпрі, в Харкові, в Запоріжжі, на Заході… Вони можуть вступати у будь-який виш, якщо є таке прагнення».

Звісно ж, додає Савенко, важко контролювати, про що йдеться в родинах. І цю думку повторюють майже всі співрозмовники. До того ж, майже в усіх тут удома, крім українських каналів, «ловиться» телебачення РФ і «ДНР».

Проте в школах наголошують на одностайності. «У нас всі викладачі – ми тільки одну позицію займаємо: ми українці, Україна – наша мати, і все, оті “три букви” нам не треба», – стверджує Савенко.

Фото: Олена Максименко, Новинарня

Так само про свою ЗОШ №6 говорить і Марина Марченко: «У нашій школі всі за Україну. Проводимо патріотичні заходи, у Київ на виставку возили наші роботи… У нас єдність у школі – дякуючи директору, завучу, якось вони вплинули. Прийшов новий колектив з 5-ї школи – всі якось притерлися, всі наче рідні працюємо».

21 надія та опора

Окрема тема – поліпшення рівня навчальних закладів. У руслі децентралізації в Україні запущено проект так званих опорних шкіл, реалізується він також і не Донеччині.

Ідеться про добре обладнані школи зі статусом юридичної особи, із покращеним матеріальним станом, інвестиціями, якісним ремонтом, вай-фаєм, професійним розвитком вчителів, школами-філіями тощо. До опорної школи ходитимуть чи приїжджатимуть на автобусах учні 5-11 класів, зокрема з навколишніх сіл (молодші залишитимуться у школах-філіях поблизу дому).

Потребу запровадження таких змін у «шкільних округах» МОН пояснює так: ЗНО в сільських школах здають гірше, а витрат на навчання однієї дитини там більше. Тож слід посилювати саме опорні школи.

«Якщо такі заклади підтримати ресурсами, зробити капітальний ремонт, оснастити сучасною технікою, то ними з більшою ефективністю скористається більша кількість дітей», – пояснювала перед початком цього навчального року міністр освіти Лілія Гриневич.

За даними сайту МОН, в Україні наразі функціонують 137 опорних шкіл, з них три – в Донецькій області, на Луганщині – шість (для порівняння: Київська обалсть – 23, Закарпаття – нуль).

Будується опорна школа в місті Часів Яр.
Фото: ФБ Павло Жебрівський

Утім, справа це нова, і в Донецькій обласній військово-цивільній адміністрації свій підхід. Як каже голова ВЦА Павло Жебрівський, де-факто перша опорна школа в області буде здана в експлуатацію на початку квітня – в Билбасівці на околиці Слов’янська. Минулого тижня там завершували внутрішні роботи, змонтували обладнання на третьому й другому поверхах, тепер завершують благоустрій території та облаштування спортмайданчиків, фарбують стіни зовні. «Опорна школа однозначно стане окрасою громади», – переконаний голова облВЦА.

Будується опорна школа в Гришиному.
Фото: ФБ Павло Жебрівський

«Це питання (кількості опорних шкіл) термінологічне, – пояснює «Новинарні» прес-секретар Жебрівського Олесь Пограничний, який разом із шефом регулярно інспектує навчальні заклади. – Чиновними міністерства мислять категоріями доконаними, а ми кажемо, що в нас проект 21 опорної школи перебуває на стадії реалізації. Тому що опорна школа це що? Це школа, прив’язана до об’єднаної територіальної громади, яка має школи-філії. Але ми йдемо трошки з випередженням. Якщо у нас в області має бути 36 територіальних громад, то ми так підтягуємо, щоб кожна громада мала свою опорну школу. Зараз у нас є шість об’єднаних громад, де відбулися вибори, але шкіл у роботі – 21. Це ті опорні школи, які відповідатимуть критеріям Міносвіти – із ремонтом, утепленням, автобусами, із сучасним оснащенням, відповідною підготовкою вчителів До кінця цього навчального року буде здано чотири опорні школи, до 1 вересня – ще приблизно десять».

За словами Пограничного, від оголошення, що школа буде опорною, і до того моменту, як вона буде зроблена, минає щонайменше рік. «З цього терміну принаймні сім місяців займають лише бюрократичні, тендерні процедури тощо. У нас почалася модернізація цих шкіл у серпні 2016 року, коли прийшли належні кошти. І з серпня-вересня 16-го року ці школи почали запускатися в роботу. Підготовка проектно-кошторисної документації, виставляння на тендерну процедуру, вибір підрядників, початок робіт – і от зараз на стадії робіт у нас 21 школа», – пояснює Пограничний.

«Привчаю директорів шкіл, як треба контролювати хід робіт: їм тут працювати, тому вони мають активно бути у процесі», – звітує про свої поїздки по об’єктах Жебрівський.

За даними обласної держадміністрації, бюджет модернізації школи в Билбасівці, де роботи проводяться найшвидше, становить 23,4 млн. гривень.

Опорна школа в Билбасівці здається вже в квітні.
Фото: ФБ Павло Жебрівський

Крім цієї ЗОШ, в «опорному» процесі перебувають також школи Гришиного, Добропілля (НВК №4), Вугледара (НВК «Мрія»), Дружківки (№17), Світлого, Костянтинівки (№1), Іллінівки (бюджет для цієї спеціалізованої школи найбільший – 50 млн. грн.), Маріуполя (спецшкола №66), Покровська (№9), Сіверська (№2), Часового Яру (№17), Краматорська (Українська гімназія HUB-school) та ін. Джерела фінансування різні, переважно обласний та державний бюджети, а у випадку з краматорською гімназією – Північна екологічна фінансова корпорація (НЕФКО, ЄС).

Атестат із «грецьким» ухилом

Любов Дігтяренко

Однією з наступних вищий статус може отримати гімназія в селищі міського типу Велика Новосілка (райцентр за 60 км на захід від Донецька).

Директорка гімназії Любов Дігтяренко розповідає: спершу управління освіти, молоді та спорту ОДА визначає освітній округ, при цьому на конкурсній основі визначається заклад, який може виконувати функцію опорної школи.

Викладачі та дирекція гімназії вже пройшли спеціальні курси в Слов’янську.

«На курсах нас ознайомили з нормативно-правовою базою, потім повторили інноваційні технології, ознайомилися з деякими новими технологіями, – розповідає пані Любов. – Хоча, оскільки ми слідкуємо за інноваціями в освіті, то з багатьма цими технологіями ми були вже знайомі. Але зустріч із колективами інших шкіл нашої області допомогли познайомитися з досвідом роботи інших вчителів країни і зарубіжжя. Творчі роботи виконували дуже цікаві, з інноваційними методами роботи з колективом, із учнями. Потім ці роботи захищали. Курси були дуже цікаві, навіть сумую тепер за ними!..»

…Велика Новосілка розташована ближче до Запорізької області, ніж до окупованих територій, але на контакт тутешні вчителі йшли значно менш охоче, ніж у «розкрученій» Авдіївці («Треба дозвіл керівництва, ви ж розумієте…»). А привід з’ясувати дещо важливе був: за словами волонтерів із Києва, які працювали зі школярами в Новосілці, більшість тутешніх старшокласників нібито збираються вступати в Донецьк та обирати професії, пов’язані з поїздками на Схід, на тимчасово окуповані території. (Коментар директорки гімназії вдасться здобути постфактум, у телефонному режимі).

Застрягнувши в селищі, куди від найближчої залізниці добиратися близько шести годин і звідки перестає ходити будь-який транспорт після 16:00, шукаю ночівлю. Мешканці тішать привітністю, досить рідкісною як на прифронтій землі. Працівники автовокзалу при вигляді розгубленої «чужинки» без жодних прохань приходять на допомогу – радять заночувати в місцевому гуртожитку. «Ви не переживайте, у нас дружні люди, вас ніхто не образить!» – запевняють вони, і, переконуюся, це дійсно так. Працівниці гуртожитку перепрошують за надто скромні умови, цікавляться метою подорожі, просять переказати вітання хлопцям «там», ближче до «передку».

«Ні, такого немає в нас! – говорить Любов Дігтяренко на питання про можливі проросійські позиції серед педагогів. Принаймні явного. Всі оцінюють ситуацію, і ми на цю тему на роботі не розмовляємо. Ми школа, ми готуємо дітей, вони знають, що ми живемо в Україні, це їхня родина. Національно-патріотична робота в нас на дуже високому рівні, вона завжди в нас була на високому рівні, тому в нас таке питання не стоїть».

За словами директорки, гімназія є здавна україномовною, а як мову національних меншин школярі вивчають… новогрецьку. «Бо в нас, як ми кажемо, “грецький район”, тож грецька вивчалася як мова національних меншин, і зараз вивчається. Хоча менше вже часу на це відводиться… Але в нас багатонаціональний район, і ми всі дружні», – розповідає Любов Дігтяренко.

У центрі Великої Новосілки.
Фото: Олена Максименко, Новинарня

До 1946 року Велика Новосілка мала назву Великий Янісоль – селище було засноване в 1779 році грецькими переселенцями із Селгір Єні-Сала і Великого Єні-Сала, що в Криму.

Великоновосілківська гімназія.
Фото: Олена Максименко, Новинарня

Загалом же, за словами директорки, шкільні клопоти тут цілком тривіальні: проблема впровадження реформи освіти, проблема заміни застарілої покрівлі, ремонт та інше. Плюс новий статус опорної школи вимагає додаткових зусиль і підготовки: «Працюємо відповідально, незважаючи на ситуацію, з ентузіазмом. Активно брали участь у курсах, виконували творчі роботи, підготували колектив уже до цього, провели курси на шкільному рівні з інформаційних технологій… готуємо зараз матеріали до участі у всеукраїнських конкурсах»

Саму Любов Іванівну було нагороджено зіркою «Патріот України» і грамотою «За проявлений патріотизм та бездоганне служіння Україні» – в рамках міжнародного проекту «Україна й українці. Цвіт нації, гордість країни». Новосілківських дітей також улітку возили по містах України – аби підтримати й показати світ.

Візьми і зроби

Звісно, освіта прифронтового Донбасу – це не лише прорив і прогрес, як звітує влада та директори. Як кажуть, «схід – справа тонка», і людські зв’язки з тією ж «ДНР» для багатьох тут залишаються тіснішими, ніж інші. Загальний депресивний стан позначається і на навчальних закладах, учнях та вчителях, які не можуть існувати поза атмосферою загострених соціально-економічних та гуманітарних проблем регіону.

На рівні уряду немає спеціальної патріотично-виховної програми, яка враховувала б нинішні політичні особливості саме підконтрольних Україні районів Донбасу.
У Міносвіти «Новинарні» повідомили: і для Донецької та Луганської областей, і для решти українських регіонів існує загальний підхід до національно-патріотичного виховання, загальний масив методичних рекомендацій для наскрізного вивчення в усіх шкільних предметах.

До того ж у МОН зауважують: їхня виховна функція щодо дітей обмежується шкільними стінами, а решта – парафія Мінмолодьспорту.

При цьому різні київські коментатори закидають обласній владі Донеччини, що та, переймаючись пробоїнами від щоденних обстрілів, менше, ніж потрібно б, займається умами людей, зокрема молоді.

«У нас щодня обстріли і пов’язані з цим проблеми… Хоча, звичайно, школи в нас теж у пріоритеті. Але не можна з однаковими вимогами підходити, наприклад, до Львівської і Донецької області, з якої вирвали обласний центр з усією інфраструктурою, комунікаціями, кадровим потенціалом», – парирує речник голови ВЦА Олесь Пограничний.

«Я сам тут із серпня, і, знаєте, зі Львова, з Києва, навіть із Краматорська та сама Авдіївка виглядає інакше, ніж очікуєш. А у відповідь критикам можна сказати: тут багато вакансій, приїздіть. “Візьми і зроби”, як вчить владика Гузар», – каже чиновник, який так само приїхав із Заходу, як, наприклад, і колишня очільниця управління освіти Львова, яка тепер очолює відповідний департамент ДонОДА.

Попри те, що на підконтрольній території працює Слов’янський педуніверситет, його випускники переважно йдуть працювати не за фахом, тож в області є велика потреба у вчителях іноземних мов, інформатики, фізики, хімії, зазначають в ОДА. «Зараз прекрасний час для самореалізації на Донбасі», – каже Пограничний.


Фото: Олена Максименко, Новинарня

«Ми усвідомлюємо важливість боротьби «за голови»

Ірина Геращенко

перший заступник голови Верховної Ради України,
уповноважена президента з мирного врегулювання в Донецькій і Луганській областях

– Під час поїздок на Донбас ми бачимо школи, в яких проукраїнська атмосфера панує завдяки певним вчителям, педколективу. Наприклад, під час минулого візиту до Авдіївки, з міністром закордонних справ Литви Лінасом Лінкявічусом, ми познайомилися з учителькою української мови, яка зображена на знаменитому муралі – пані Марією Марченко. У неї стаж 52 роки, вона так довго працює в одній школі, патріотка, так багато робить, щоб доносити до дітей проукраїнську позицію. Але є й інші люди, дещо інші настрої.

Щодо Донбасу потрібно констатувати такий момент. Партія регіонів у період панування в Донецькій і Луганській областях зганяла до своїх лав вчителів і лікарів, традиційно формувала з них свої виборчі комісії. Люди цих професій тривалий час піддавалися постійному політичному тиску. Від них вимагали бути безхребетними, хоча для вчителя це неприпустимо. Такий підхід підсилювала соціальна політика, що існувала в Україні – фінансування школи, освіти за залишковим принципом. Низькі зарплати, іноді якісь подачки – так вчителів ламали. І на Донбасі ці люди найбільше ностальгували навіть не так за Росією, як за часами Радянського Союзу, коли педагоги мали повагу в суспільстві й більш-менш гідну зарплату. А про яку повагу можна говорити, коли вчителів зганяють у виборчі комісії, роблять пішаками у фальсифікації виборів і т. ін. за малюсінькі доплати?

Тепер ми маємо справу з наслідками таких підходів до вчителів. І цим потрібно займатися.

Що зараз робить держава? Принциповий момент: із тих 4 млрд. гривень, які держава виділила в рамках перерозподілу бюджетних коштів на Донецьку й Луганську області, на відновлення об’єктів інфраструктури, гуманітарної, культурної, освітньої сфери, – більшість цих об’єктів – школи. Зокрема ті, що по 20-25 років не бачили ремонту.

Я дуже сподіваюся, що це буде сигналом, і вчителі Донбасу цей сигнал сприймуть. Потрібно показувати, що влада піклується, що школи Донбасу оновлюються, на це витрачаються додаткові кошти, і це свідомі вкладення в галузь освіти українського Донбасу.

Також слід згадати законодавство, яке ми прийняли для полегшення роботи евакуйованих ВНЗ, для того, щоб діти з окупованих територій могли навчатися дистанційно, здавати ЗНО, вступати у виші за результатами іспитів, якщо в них немає ЗНО. Ми минулого року пізно прийняли це законодавство, я сподіваюся, цього року воно спрацює, але потрібно буде в соцмережах і всіма доступними способами – за умов, що немає українських ЗМІ на окупованих територіях, – вести таку роз’яснювальну роботу й рекламу. За школярів, студентів потрібно боротися по обидва боки лінії розмежування.

Ми показуємо: Україна усвідомлює важливість боротьби «за голови» – і працюємо на реінтегрованих територіях. До речі, ще одним проявом цього буде відкриття – приблизно в червні – у Сєвєродонецьку евакуйованого театру з Луганська.

В умовах депресії, коли люди не знають, що буде завтра, їм потрібно показати їхні можливості, перспективи в європейській Україні, розширити горизонти.

Якщо говорити про роботу з учителями, то це потребує особливих зусиль і програм, у тому числі ідеологічних. Цим має більше займатися і Міністерство освіти, і місцева влада.

Вчитель – це людина тієї професії, яка потребує постійного підвищення кваліфікації, розвитку, самоосвіти, нових знань тощо. А регіон, про який ми говоримо, традиційно був дуже закритий. Із Донбасу 70% людей ніколи в Києві навіть не були. Максимум, куди виїжджали – в Донецьк чи Луганськ. Тому одна з важливих ідей, яку потрібно реалізувати – відкритість цього регіону і горизонтальні зв’язки з рештою України.

Це справді делікатний регіон за настроями, у людей багато зв’язків і впливів на окупованих територіях, у Росії. Важливо не перегнути палицю в інший бік голими патріотичними гаслами. Тому я наголошую: починати потрібно не тільки з [внутрішніх] патріотичних, ідеологічних, мовних, історичних програм, хоча вони теж дуже важливі, а й із побуту, з культурного та освітнього обміну.

Зараз багато вчителів зізнаються, що вони вперше побували на Західній чи в Центральній Україні і вони реально вражені. Для них це такі відчуття, як ніби колись людина вперше побувала за кордоном. І для дітей теж. Тому, я вважаю, патріотичні програми потрібно впроваджувати спершу через такі от програми обміну. Зокрема, можна щоб вчителі хоча б по два тижні працювали в школах інших регіонів. Це дало б ефект. Так само, як ідея, щоб кожне місто в Центральній чи Західній Україні мало б місто чи село-побратим у Донецькій і Луганській областях.

Фото: Олена Максименко, Новинарня

І ще – моє враження, про яке я постійно говорю з місцевою владою на Донбасі: у цьому регіоні мало яскравих фарб, мало квітів. Усе сіре, плюс до умов загальної депресії, безробіття, війни. Тому я кажу: коли йдеться про відновлення будівель, реконструкцію шкіл, благоустрій міст – давайте їх фарбувати в яскраві кольори, садити квіти, озеленювати. Це теж змінює свідомість. Поліпшення екологічно-побутових умов не менш важливе, ніж ідеологічний дискурс.

Чи робить достатньо для цього місцева влада?.. Руки доходять не завжди. Хоча її теж можна зрозуміти. Адже в умовах війни, постійних обстрілів потрібно щодня вирішувати питання ремонту газопроводів, поновлення електро- й теплопостачання, латання дір, будинків тощо. Наприклад, в Авдіївці 2-га школа потрапила в програму реконструкції. Виділили кошти, проводяться ремонтні роботи, засклили вікна, розмістили там гуманітарний пункт допомоги – і його обстрілюють, вилітають ці вікна, їх потрібно ставити заново. Саме тоді біля цієї школи загинув працівник ДСНС, другий був поранений і помер згодом.


Над матеріалом працювали: Олена Максименко, Дмитро Лиховій
Фото Олени Максименко та з ФБ-сторінок Павла Жебрівського й Ірини Геращенко

Матеріал підготовлено в рамках проекту,
що здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади
через Міністерство міжнародних справ Канади

Facebook коментарі

   

підтримати новинарню 2

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *