«Трусимося й читаємо «Отче наш». Як ведеться в Авдіївці Марині Марченко, героїні знакового муралу

Авдіївська вчителька Марина Григорівна Марченко. Фото: Олена Максименко, Новинарня

автор: Олена Максименко
фото автора

Неподалік від «дев’ятиповерхівки» – точки в Авдіївці, де базується частина військових медиків та добровольчих підрозділів, – розташована так звана «разукрашка», як називає її більшість місцевих. Дорогу до цього будинку по вул. Молодіжна, 20 підкаже кожен. Мурал із зображенням вчительки української мови та літератури Марини Марченко, виконаний австралійським художником Гвідо Ван Хелтеном на добряче посіченій снарядами будівлі став символом цього прифронтового міста, якщо не всієї війни. Власне, як і сама Марина Григорівна – людське втілення українського Донбасу.

Вчителька із понад 52-річним стажем, пані Марина більшу частину життя пропрацювала в авдіївській школі №5. Зараз викладає у школі №6, яку через обстріли було евакуйовано до іншого навчального закладу. Для інтерв’ю ми зустрілися в порожній шостій.

Насправді, «символ» – звичайна жінка із земними проблемами й болями. Розмова з нею допомагає зрозуміти, як зараз виживає Авдіївка та інші українські міста в прифронтовій зоні.

«Треба вірити. Без віри не можна жити» – цю репліку 73-річна жінка повторює повсякчас – як мантру.

“Розмальовка” на Молодіжній, 20

«Що заробила – все потратила на ліки для чоловіка»

Спочатку мене попросили подати фотографію для проекту. Я й подала її. Було зібрано багато фотографій від усіх підприємств, закладів… І цей художник австралійський, він чогось вибрав мою. І вже на другий день почав малювати. Тоді попросили папірець підписати, що я згодна.

Вимучена та фотографія… Це як уособлення усіх жінок, які пережили війну. «Боже, врятуй Авдіївку!» (напис на «розукрашці» з іншого боку – «Н») … А я там живу, в тому районі.

Читайте також:
З’ясовано ім’я заслуженої вчительки, яка стала героїнею
4-поверхового муралу в Авдіївці. ФОТО

В тому районі прострелили мого чоловіка, він досі знаходиться в Дніпрі, в лікарні Мечникова. Боже мій, він пішов воду набирати, і там поклали 12 мін, і його було поранено. Там і вбиті були, і поранені. Його вже хотіли грузити на машину як мертвого… А він ще руку підняв, і онук побіг до нього, і онука там ледь не вбило… Врятувалися дивом.

Його було поранено 10 листопада 2014 року. Ногу йому «підремонтували», півтора роки пролежав, скільки операцій переніс… Забрали ми його додому в 2016-му, у квітні. І були обстріли знову, ми спускалися в підвал, він підвернув ногу, і поламалася шийка стегна. Із 22 червня він знову в лікарні…
Ми в селі наймали квартиру, я була все літо з ним, та й зараз як тільки є можливість, я електричкою їду туди, викликають його на обстеження… Треба перевірити ногу, чи не лишилося слідів від вогнепального поранення.

Потрібна дуже ризикована операція, і вже сьомий місяць ми там (у Дніпрі). Не весь час у лікарні, тільки на обстеження.

Ми зняли квартиру в селі, в 50-60 км, там я наймаю жінку, яка за ним доглядає, і він там проживає. Як треба на обстеження – я приїжджаю, їду з ним, і знову залишаю.

Раніше чоловік викладав музику, закінчив музичне училище. А потім працював на заводі. І на пенсію пішов як працівник заводу. Тут більшість людей прив’язано до заводу (Авдіївського коксохімічного – «Н»). Молоді нема куди дітися.

Кожне обстеження обходиться три тисячі гривень, чотири… А це обстеження останнє передопераційне було, і всіх лікарів пройти, кардіологічний центр. Аналізи показали, що не можна робити операцію, треба підлікуватися – десь є тромб нерозсмоктаний, там ще щось… На місяць накупила ліків… незабаром знову здавати аналізи і вирішувати – оперувати чи ні… А ліки такі дорогі…
Мало того, ще тут така обстановка, що трусишся день і ніч… Мені здається, немає слів ні в українській, ні в російській мові, щоб можна було описати цю ситуацію.

Допомогти
Марині Григорівні Марченко:
картка Приватбанку – 5168 7420 2342 6657

Є дочка, тут же, працює зі мною, вчителькою. Й один онук. Вчиться на заочному відділенні в академії. Вчився два роки, поки дід був не поранений, на денному, а тепер вантажником працює на базарі в Харкові, знімає там з хлопцем однокімнатну квартиру і заочно вчиться вже на четвертому курсі тієї академії. А вступив у Донецький національний університет. Перед тим закінчив технікум промавтоматики на комп’ютерщика. А потім приїжджали із різних вишів і набирали на третій курс. Їх на другий узяли. А потім він перевівся у Харків, коли почалася війна. І він півтора роки провчився на стаціонарі, а потім перевівся – ми всією родиною не можемо заробити на те, аби вилікувати діда…

Для того, щоб поставити протез, потрібні гроші на протез плюс 18 тисяч на операцію. Протез від 40 чи 50 тисяч і вище… Плюс реабілітація, ліки… Купили ми ходунки наперед. Чекаємо на здачу аналізів. Всі аналізи платні.

В «Приватбанку» кредит не дають. Домовляємося з сусідами, аби хлопець взяв на своє ім’я. Він теж вагається – а раптом щось зі мною трапиться?.. Оформимо то все з нотаріусом… А так – я що заробила – те й одвезла. Сім’я перебивається тією гуманітаркою, тими макаронами, що дають… Якоїсь курятини купимо – суп зваримо…

Дачу нашу розгромили – тут за Красеньким, там, де бої йдуть. Там усе заміновано. Раніше ми хоч звідти щось мали, якийсь помідор-огірок… Дуже важко. Аби закінчилася війна, і дід бодай сам в туалет ходив, з двома палками… Що заробила, пенсію отримала – все розтратила на ліки. Не можу за квартиру заплатити…

«Тоді я через двері почала буцімто гукати чоловіка: «Вітя, бери сокиру – квартиру грабують!»

Мені здається, що весь світ уже знає цю Авдіївку, де вона є і що тут відбувається. Учора о пів на шосту дали світло. Воду дають по годинах, встигаємо помитися, набрати води у всі ємкості. По дві години на день.

І цілу ніч стріляють. З четверга на п’ятницю трусився дім, балкон у нас побитий, вікна заклеєні плівкою. Двері раз у раз відчиняються. Бачимо – в сусідньому будинку горить газ, прорвало трубу, сяйво… Ми стоїмо у коридорчику, між туалетом і глухою стіною, трусимося, читаємо «Отче наш»… Отак гриміло годину.

У підвалі набралася вода – труби порвалися, темно, світла немає (це там, де чоловік ногу підвернув). Всі з п’ятого поверху біжать до нас на другий, просять відкрити, бо вище ще гірше.

Це таке страхіття! Хто б міг подумати, що у ХХІ столітті буде війна!.. Який же ж це «конфлікт»?! Це ж справжня війна!.. 179 будинків зруйновано в Авдіївці, що там не можна жити, і це тільки в старій частині, на «Хіміках» не рахують!

Люди жили віками, нажили щось до старості, і все втратили! Хто їм поверне це все?! Ніхто. Куди їм діватися? Ну евакуювали їх, ну дадуть їм 800 гривень. Хіба вони проживуть на це?..

А куди поїдеш? Покинеш квартиру – тут уже нічого не лишиться, якщо всі виїдуть. От із нашого дому люди повиїджали. Якось чую – шкребе щось біля дверей навпроти, де від початку війни ніхто не проживає. Дивлюся – їх двоє – зв’язка ключів, пробують підібрати. Я сама вдома, виглянути боюся. Набираю міліцію, шепочу тихо, називаю адресу. Але ті почули. Тоді я через двері почала буцімто гукати чоловіка: «Вітя, іди сюди! Бери сокиру – квартиру грабують!» І вони втекли.

Читайте також:
Учні війни. Як школярі Донеччини живуть “на нулі”

«Може, Трамп щось вирішить»

Діти, 10-11-класники другий раз питають: «От скажіть, скільки ця війна буде продовжуватись?!» Ти ж не скажеш дітям напряму… Починаєш говорити так, як воно повинно бути… А діти не вірять. Вони питають: «А ви вірите в те, що ви зараз каже?» Але приходиться вірити. Без віри не прожити…

У школі №7 Авдіївки

Може, цей Трамп щось вирішить. Другий раз вже хочеться вірити… людина він непередбачувана, звісно, але після перемовин по телефону з Порошенком аж настрій якось піднявся… Він сказав, що буде підтримувати Україну, подумалося – може, це ще один крок до миру…

Читайте також:
Перша розмова Трампа з Порошенком:
Вашингтон відновлюватиме мир на Донбасі і чекає з візитом

Часто не можу заснути. Одне снодійне, друге снодійне… на ранок голова квадратна. Тільки задрімала – одразу «бубууууух!» Стріляють всю ніч. Звідки – ми самі вже не знаємо. Чуємо, де на яку вулицю прилетіло, в який будинок влучило. Надіємося, що скоро все закінчиться, все наладиться. Щось уже ж буде, хочеться надіятися на краще…

Іду по вулиці (коли був пік ескалації бойових дій на початку лютого) – біля автобусів на евакуацію море людей. Вони вимушені тікати – їм нема де жити. Нам теж сказали, якщо хтось хоче виїхати – пишіть заяву без збереження заробітної плати…

А спробуйте орендувати квартиру в Покровську – та там три шкури знімають! І це ж наші люди…

«Наші всі йдуть у 7-му школу – бо там бомбосховище»

Зараз усі [зі школи №6] навчаються у приміщенні 7-ї школи. Викладачі міняються – то читають вчителі 7-ї школи, то нашої. То нас на роботу відправляють фасувати гуманітарку, то в нас тут багато своєї роботи, писанини вчительської…

За мною чотири класи. два сьомих класи, мова і література, десятий клас – зарубіжна література, і дев’ятий клас – українська мова і література. Ще й російську мову підчитую в сьомому класі – я філолог, маю право читати обома мовами. Я в 5-й школі 37 років заступником директора (завучем), із них 10 років – директором працювала, а тоді вийшла на пенсію, трохи попрацювала, і потім вже сюди перейшла, Тут вже своє керівництво, я пішла вчителем. До мене ставляться з розумінням, йдуть назустріч, завжди відпускають, коли є потреба. Директор дуже порядна людина, завуч хороший…

Наших дітей, з нашої школи, виїхало 60. Сюди ж, у 5-ту школу, перевели і вчителів, і дітей. Об’єднали 5-ту і 6-ту школи. У 7-й школі – також школа №2. А 4-та школа в старій частині Авдіївки, вона самостійна. Зараз, мабуть, не працює, бо «летить» там гарно… А 1-ша школа працює, туди і з 4-ї школи підвозять автобуси. А наші всі ідуть в 7-му школу – бо там обладнано щось типу бомбосховища.

Тут все так гарно обладнали – і вікна нові поставили, і меблі нам подарували. Здається, все як треба. Того року не було так, щоб ми не вчилися. Тільки хіба на карантин. Стріляли – ну не так, як зараз.

Як тільки починалися обстріли – ми парти відсували подалі від вікна, діти вже звикли. В класах було і по 25 учнів, і по 35, і навіть по 45 – довелося навіть розділити їх на два класи. Люди починають вертатися, ті, хто втік раніше…

Матеріал намагаємося так на уроках викласти, щоб він був пронизаний любов’ю до України. Патріотизм зараз у дітей і любов зросли у сто разів! І в мене, як вертаюся з Дніпра, аж душа мліє, що я знову тут. Діти так артистично виступають, такі сценки й вистави готують!..

Якби не діти, я б не витримала цього горя. Якби не віддавалася школі… Читаю у школі десятикласникам зарубіжну літературу. Читаю українською, і дітям це подобається – кажуть, що попередня викладачка читала предмет російською.

Перериває розмову колега, що заходить нагадати про похорон, на якому мають бути присутніми викладачі. Днями внаслідок обстрілу було вбито 36-річну жінку, матір одного із учнів.

Перед війною вона встигла сина вивезти. Бабуся не хоче, аби він приїжджав сюди… Сама працювала на заводі. Під час обстрілу сиділа в своїй хаті – влучило снарядом…

* * *

Марина Марченко з учнями. Фото: ФБ Іван Гребенюк

З автором «її» муралу Гвідо Ван Хелтеном пані Марина познайомилася вже постфактум, коли роботу на ним було завершено. Художник завітав до школи, спілкувався з учнями і вчителями. Цікавився, за що діти люблять Марину Григорівну. «За те, що вона любить нас!» – спантеличили його діти.

«Бачу, що я не помилився!» – сказав художник на прощання, маючи на увазі вибір персонажа для зображення.

Фото: Олена Максименко, Новинарня

Facebook коментарі

   

підтримати новинарню 2

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *