Діти йдуть до школи №7 у місті Авдіївка Донецької області повз вирву від артилерійського снаряду, що прилетів з боку “ДНР”. Зима 2017. Фото: “Новинарня“
автор: Олена Максименко
фото автора
Близькість до лінії фронту вносить свої корективи в навчальний процес. Окрім освітніх реформ, змін шкільних програм та інших нововведень, із якими доводиться стикатися школярам всієї країни, діти Донеччини й Луганщини мусять опановувати на додачу низку інших навичок, які є запорукою безпеки та про які й гадки не мають учні “тилових” регіонів.
Так, скажімо, вони навчені швидко й організовано пересувати парти подалі від вікна, якщо починається обстріл – просто посеред уроку, щоб далі продовжувати навчальний процес. Якщо вже “прилітає” надто близько – діти знають, як швидко й найкоротшим шляхом добігти до підвалу. Вони знають, коли “прихід” достатньо небезпечний, а коли на “феєрверк” можна не зважати. Знають, як виглядають міни й снаряди, які не розірвалися. Деякі вміють надавати першу допомогу при пораненнях.
Від них до окупованої території з усією її пропагандою – рукою подати. Але ці школярі – це і є український Донбас. Той Донбас, за який триває війна не на полі бою, а в голові, свідомості.
Як саме – ми побачили на місці, побувавши в школах міст Донеччини на “нулі”.
Вулиці прифронтової Мар’їнки, що в Донецькі області, порожні. Не працює нічого, окрім кількох продуктових магазинів. Чутно, як “навалює” ворожа “арта”. Біля магазину гуртуються українські бійці та коти. Військові ковтають розчинну каву – іншої наразі немає по всьому місту.
Картина звична, як на третій рік неоголошеної війни. Проте 15-річна дівчинка в кумедних смугастих рукавицях, що проводить нам імпровізовану екскурсію центром міста, робить ситуацію до болю химерною (жодної відкритої кав’ярні у місті нема, тож доводиться спілкуватися просто неба). До території цього міста безпосередньо примикають західні околиці окупованого Донецька, Петровський район.
Руслана Абросімова
“Тут у нас літня сцена, – весело розповідає Руся Абросімова, учениця 9-го класу Мар’їнської школи №1, – а тут розгромлений відділ міліції. Вечорами тут ніхто не ходить, а якщо і ходить – можете бути впевнені, що це якийсь-то маніяк!”
Її слова трохи глушить рев чергової військової автівки, що пролітає повз, та глухий, віддалений “бабах”.
Руслана розповідає – через обстріли заняття у школі були скасовані в четвер і п’ятницю, та скрушно додає: “В понеділок, певно, доведеться іти, а шкода…”
Про те, що заняття скасовані, вчителька попереджає учнів через соцмережу “Вконтакті”.
Читайте також:
Глава МЗС Литви в Авдіївці:
валентинки від школярів для Далі, книжки Тихого й обстріли
У центрі Мар’їнки
До реалій прифронтового життя діти здебільшого адаптуються швидше й легше, аніж дорослі.
“Звісно, перший час було дуже страшно, але з часом звикаєш, – згадує Руся. – Третій рік, якось вже не дуже… Але, правда, от у четвер, здається, спускалися в підвал, бо стріляли сильно, попадали по нашій вулиці. Я в той день була вдома, не пішла до школи”.
Якщо вчителі досі здригаються від “приходів” та признаються, що п’ють на ніч снодійне, то дітям переважно хоч би що, заняття із заходів безпеки їх тільки знуджують.
Шестикласника Даню, учня школи №7 у Авдіївці, де в ці дні найгарячіше, кореспондент із диктофоном лякає явно більше за всі “Гради”, САУ (самохідні артилерійські установки) і міномети разом узяті. “Нормально… не страшно… не знаю… алгебра і математика…” – ледь чутно цідить він слова, втупившись у підлогу, а на чолі неоновими літерами сяє прагнення вшитися якнайшвидше.
Більшість шкіл Авдіївки переїхали до приміщення сьомої школи – пояснюють це тим, що там найкращий підвал. Вчителі називають його “бомбосховищем”. Класи з’єднуються, вчителі різних шкіл по черзі читають предмети.
Школа №7 в Авдіївці
“Тільки ж ви не перекручуйте! – строго застерігає директорка, давши дозвіл попрацювати у стінах школи в Авдіївці. – А то приїздили до нас журналісти з якогось телеканалу – ми їм усе розповіли, а потім бачимо репортаж під назвою “Діти підземелля” – типу, діти мусять переховуватися від обстрілів… А насправді за три роки війни жодного разу нам не доводилося ховатися!”
Читайте також:
Загострення ситуації а Авдіївці пішло на спад, діти йдуть до школи, – Жебрівський
У Мар’їнці
Діти по-своєму сприймають політичний конфлікт. Звісно ж, жоден із вчителів, директорів шкіл прифронтових міст не скаже про те, що в закладах присутні люди “з альтернативною точкою зору”. В умовах війни подібні прикрі випадки або усуваються, або ж ретельно приховуються. Та й політичних розмов у стінах шкіл майже не ведуть. Проте деякі зі школярів на підконтрольній Україні території Донеччини зізнаються “не на диктофон” – мовляв, є вчителі, котрі, ми підозрюємо, підтримують “ДНР”.
“Учителі цю тему стараються не допускати на своїх уроках, – говорить Руслана Абросімова. – Ну але ясна річ, виникають суперечки між учнями… Звісно, друзі через це сваряться, а потім гоп – і знову тихо”.
Деякі з Русиних друзів з початку війни виїхали в Донецьк, є навіть одна подруга, що переїхала до Росії. З друзями дівчинка спілкується по “скайпу”, оминаючи небезпечні теми.
Тим часом батька Русі, пожежника, на кілька днів викликали в Авдіївку: “Не знаю, для чого, – говорить вона, але сьогодні, думаю, має вернутися”.
Окрім руїни й небезпеки, війна, як не парадоксально, стала поштовхом до розвитку для багатьох шкіл “на нулі” та в прифронтових містах. Гуманітарна допомога, цікаві освітні й культурні проекти, поїздки по Україні, організовані для дітей волонтерами та громадськими активістами – все це стало ковтком свіжого повітря для шкільної системи, що зазвичай є досить неповороткою для нового.
Нова комунікація так чи інакше розширює світогляд школяра, хай це навіть буде проведення звичного уроку учителем сусідньої школи.
Читайте також:
Як Орландо Блум їздив по Донбасу. ФОТО, ВІДЕО
Волонтери поповнюють шкільні бібліотеки найновішими книжками, привозять із концертами музикантів та літераторів. Дітей Сходу організовано возять на Західну Україну, де ті живуть у родинах та знайомляться з місцевим колоритом. Для учнів проводяться лекторії від “зірок” з літератури, музики, танців, кіно (проект “Відкривай Україну”).
Ті цілющі процеси, яких тут так бракувало впродовж 25 років незалежності і які могли би не допустити розколу, відбуваються зараз у форматі “шокової терапії”. І ця “терапія”, безперечно, працює.
Руслана Абросімова є активною учасницею проекту “Жовтий автобус” (всеукраїнська дитяча культурна місія, освітня і гуманітарна програма для учнів шкіл та їхніх родин), цього року брала участь у “Літньому кінотаборі миру”. Вона мріє вступити до Києва в Національний університет Карпенка-Карого – або на актора театру і кіно, або на сценариста. Активна, жвава й комунікабельна, дічинка, здається, перепробувала всі доступні в місті заняття. Ходила на гітару, на бісер, а за день до розмови вернулася з перемогою з районного чемпіонату із шашок. Любить фантастичне кіно, детективи і “Гаррі Поттера”.
“Я близько п’яти років ходжу на театральний гурток… – перераховує Руся. – Раніше я ще ходила – в нас саме відкрився медіа-центр – на журналістику, але потім мені трошки набридло, я подумала, що буду тільки “Жовтим автобусом” займатися, і все!”
Центр Мар’їнки
Їй тісно в Мар’їнці, вона мріє виїхати звідти при першій нагоді у “ширший світ”, розповідає, як була в Києві, в Дніпрі, в Одесі…
“Найбільш за все мені подобається мій божевільний клас, він реально – дуже божевільний! – і за це, напевно, я їх понад усе люблю! – ділиться Руся. – Не подобаються, певно, якісь предмети та вчителі деякі… Улюблений урок, ясна річ, фізкультура (хоча я, звісно, її трохи прогулюю, але тим не менш)! Потім укрмова, українська література… Словом, предмети більш гуманітарного спрямування. Більшість учителів мені подобається… хоча улюблених вчителів всього декілька. Ну і, ясна річ, є декілька неулюблених! Інь-янь – має бути щось погане!”
Щодо правил безпеки під час обстрілів, Руслана, як і більшість школярів, уже сама могла би проводити заняття для цивільного населення: “Звісно, в нас часто проводяться відкриті уроки, де розповідають, як поводитися у подібних ситуаціях. То пожежники приїздять і розказують, то вчителі, то військові… Чесно кажучи, вже трохи набридло, причому всім! Була кілька разів перша допомога – я тепер знаю, як перебинтувати руку. Я це на практиці у кінотаборі в 2016-му на всіх підряд проводила! У нас був знімальний день, і поки відбувалася підготовка до зйомок… у нас була велика кількість простирадел – це потрібно було для сцени – і такі невеличкі клаптики були відрізані… І я така ходила всім на руку, на лікоть мотала, ну бо навіщо – мені ж це в школі для чогось розказали?! Тож я всіх забинтувала!…”
Читайте також:
Школярі Донецька проходять стрілецький вишкіл,
щоб стати снайперами в “армії ДНР”, – “ІС”
Якщо, за словами вчителів, раніше Донецьк був досить “ласою” перспективою випускників, то тепер їх ваблять Київ, Харків, Запоріжжя, а найближча перспектива – місто Покровськ, вчорашній Красноармійськ. Саме туди “мігрував” Донецький національний університет, туди ж вступає більшість випускників авдіївських шкіл. У Донецьку лишилися кілька факультетів, проте черги до прийомної комісії немає – диплом фейкової “республіки” мало кого приваблює.
У школі №7 Авдіївки
Школи Авдіївки, як і майже все в цьому місті, підтримує Коксохімічний завод, чим викликає беззаперечну симпатію і відданість від мешканців міста. Саме його керівництво найчастіше “латає” приміщення шкіл після “прильотів”, міняє вікна, робить ремонти. У період загострення всім дітям забезпечено безкоштовне харчування (тоді як раніше такий привілей був доступний лише для молодших класів).
Подруги Етель і Ангеліна, учениці 7-го й 6-го класів Авдіївської школи №7, відповідають майже хором: “Звикли якось, не страшно вже! Не звертаємо уваги, тільки світло то вмикається, то вимикається!”
Етель і Ангеліна
Дівчата вбрані настільки вишукано і стильно, що, дивлячись на них, фактор війни ніби нівелюється.
“Ці дні, виходить, у нас не було школи, поки стріляли, а останні дні, четвер і п’ятниця, виходить, школа була…” – згадує Етель.
“Уроки скорочені, і з 9-ї ранку. В школі готують, тепло. Генератор працює” – додає Ангеліна.
Прикметно, що в дівчат, як і в інших школярів, з якими довелося поспілкуватися в Авдіївці, у фаворі математика, алгебра й геометрія. Етель мріє вступати на хореографа, в Київ, Ангеліна – ще не визначилась.
В Авдіївці патріотичному вихованню надають особливого значення – попри неоднозначну ситуацію у самому місті, у школах все загострено-жовто-блакитно. Певної миті навіть виникає острах – як не “перегнути палицю”, не прищепити відрази замість любові надміру патріотичним натиском, не відштовхнути дитячу довіру? Як не зробити вишиванку “реінкарнацією” піонерської червоної краватки, лишити українську ідею живою і не “пересолодженою”?
У школах №2 і №7 в Авдіївці (фотогалерея):
Утім, поки подібних тенденцій серед дітей, на щастя, не простежується. Як і всюди біля лінії фронту, війна для школярів загнана в прагматичний формат: знати новий розклад, знати дорогу до сховища, мати гроші, аби за потреби проїхати на окуповану територію тощо.
У них і поза війною вистачає клопотів та пригод – їхні захоплення, інтереси й заняття мало відрізняються від занять однолітків по всьому світу: іспити, контрольні, вступи, перші любові, перші бунти, гаджети, соцмережі, кіно… Події сьогодення вони зможуть осмислити вповні лише на відстані років. І хочеться вірити, що “діти війни”, які тепер бігають до школи під “озвучку” “арти”, винесуть мудрі висновки з цих уроків.
Читайте також:
У краматорській школі відкрили меморіальну дошку 16-річному патріоту,
якого стратили “ДНРівці”
журналістка, письменниця, сценаристка, режисерка, учасниця проекту “Жовтий автобус”
– Головне, що мене зачепило у дітях “сірої зони” та прифронтової зони – це їхнє щире бажання говорити про те, свідками чого вони є, тобто про те, як їх торкається війна. Бо насправді з ними про це не говорять ні батьки, ані вчителі. Натомість вони у соцмережах спілкуються з колишніми однокласниками та сусідами-однолітками, які виїхали або в Україну, або в Росію, або на окуповану територію, бо насправді жителі цих місць дуже мало подорожували, і Донецьк був для них єдиним бажаним місцем проживання, успіху та кар’єри.
Це відкриті діти, дуже щирі і талановиті, вони здатні усвідомити об’єктивний стан речей. На зустрічі у Красногорівці я запитала: “Ось ви приходите додому, а в одній з ваших трьох кімнат квартири сидить сусід зі зброєю і каже: «Тепер це моя кімната, ти в ній погано прибирав, ну і мені вона потрібніша, я ось зараз двері замурую і від себе вхід проб’ю» – то що ви будете робити?!” І дівчинка відповіла, що тільки тепер вона зрозуміла, що насправді відбулося.
Тому головна допомога – інформаційна, у спілкуванні підлітків з різних регіонів, у їхніх подорожах Україною, у зустрічах з яскравими особистостями тощо. Це саме те покоління, якого аж ніяк не торкнувся Радянський Союз, котрий тримає в облозі їхніх батьків та дідусів-бабусь. І цьому поколінню треба допомагати робити вибір, пояснювати можливості та переваги вступу до саме українських вишів, допомагати, а не примушувати вчити українську, а головне – бути з ними абсолютно щирими та відвертими. Інакше ніяк. Інакше цих підлітків притягне до себе революційна романтика “ЛНР” і “ДНР”, яку добре поставленими голосами (сама чула) пропагують окупанти з усіх теле- та радіохвиль, що добре приймаються у так званій «сірій зоні».
Українсько-німецька документальна стрічка про школярів Донеччини “Школа №3” днями здобула гран-прі Берлінського кінофестивалю в конкурсній програмі молодіжної секції Generation 14plus. Цей фільм українка Єлизавета Сміт та німець Георг Жено разом знімали у Миколаївці Слов’янського району.
У фільмі показані реальні історії 13-ти підлітків, які навчаються школі в зоні АТО – вони розповідають про свої життя і те, що пережили за три роки війни на Донбасі.
“Завдяки суворо вибудованим кадрам документальний фільм демонструє героїв у їх повсякденному середовищі, коли вони розповідають про досвід, що хвилює їх, про народження нових почуттів, особисті втрати. З одного боку, війна знаходиться у фільмі десь на периферії, але при тому постійно відчувається, будучи точкою відліку”, – йдеться в прес-релізі Берлінале.
Стрічка “Школа №3” стала кіноверсією вистави “Миколаївка”, створеної “Театром переселенця”.
Отримувати нагороду до Берліна приїхали майже всі герої фільму.
Над матеріалом працювали: Олена Максименко, Дмитро Лиховій
Фото Олени Максименко
Матеріал підготовлено в рамках проекту,
що здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади
через Міністерство міжнародних справ Канади
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
