автор: Анастасія Федченко
фото авторки та з архіву Ірини Гук
Той день був сонячний і спекотний, як і все літо 2014-го. У невелике приміщення “Народного тилу” на вулиці Жилянській худорлява коротко стрижена киянка привезла дорогий кровозамінник, ящик тягнув на 150-200 тисяч гривень. Потім у соцмережах побачила оголошення, що потрібна людина – сортувати ліки. Дівчина з родини медиків саме звільнилася з роботи і, поки не влаштувалась на іншу, вирішила допомогти. Допомога, яка мала тривати кілька тижнів, розтягнулася вже на дев’ять років.
Ірина Гук – відома українська волонтерка, яка від початку повномасштабної війни керує українським офісом американського фонду Leleka Foundation. Ця ініціатива забезпечує бойових медиків рюкзаками (за понад рік “великої” війни – близько 3,5 тис наплічників, вартість одного – від тисячі доларів), а також внутрішньокістковими доступами, вузловими турнікетами, каркасними ношами та іншими спеціальними девайсами для порятунку поранених на дошпитальному етапі.
За приблизними підрахунками, з 24 лютого 2022-го “лелеки” відправили на передову 50 тисяч якісних турнікетів та 17 тисяч аптечок.
Хоча Ірині “нічого розповідати”, крім як “мій турнікет когось урятував, але в чому історія?”, наша розмова з нею вийшла довгою, світоглядно-філософською і дуже чесною. Гук розповіла “Новинарні” про прощання з домом, тюльпани з Донбасу, квантовий стрибок України за останні два десятиліття, найбільш зворушливі пожертви, передчуття затяжної війни і свою віру в ЗСУ.
За кілька днів після загибелі громадського активіста, розвідника 93-ї механізованої бригади “Холодний Яр” Романа Ратушного Ірині Гук прийшло на телефон сповіщення.
– Коли побачила на екрані: “Світлана Поваляєва переказала 100 тис грн“, розплакалась, – голос Гук здригається. – Я їй написала, подякувала. Вона мені – сердечки. Навіть не знаю, чому вона нас обрала. Певно, тому що ми Роминому підрозділу, тоді ще в київській теробороні, перші завезли аптечні набори: турнікет, кровоспинне, бандаж навіть не в аптечці – упакеті, в кінці березня, росіян іще не вигнали з Київщини. Льоші (Олексій Сіхарулідзе – волонтер, працює у Фонді Сергія Притули – “Н”), чоловіку моєму, теж скидала гроші. Донат від Світлани, мабуть, зворушив мене найбільше.
Ірина Гук у фонді Leleka Foundation. Фото: Настя Федченко / “Новинарня“
Взагалі вражає, коли батьки загиблих, дружини скидають гроші. Коли військові донатять. Володя Харченко – вже немолодий викладач Художньої академії (Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури – “Н”), вдруге воює, зараз в морській піхоті, постійно скидає гроші всім волонтерам, які колись допомагали йому чи його доньці, бойовій медикині Олі. Війна – це страшне горе, та я багато років поспіль не припиняю дивуватися тому, як крізь це горе з усіх боків не припиняє проростати любов. Там, де життя, здавалося б, має припинитися, любов продовжує бути і діяти.
Наталія Паленичка зі Стрия на війні втратила сина, він у 23 роки командував ротою у ДШВ. “Лелеки” встигли відправити йому аптечку, але та його, на жаль, не врятувала.
– Наталка продовжує активно волонтерити, допомагає підрозділу сина, скидає нам постійно на такмед десятки тисяч гривень. Коли взимку всі чекали повторний наступ на Київ, вона написала мені, що будь-коли безкоштовно чекає на мене і нашу трирічну Кіру в своєму будинку в Карпатах. Розумієш, мене досі шокує, коли людина, з якою ти навіть ніколи не бачився, готова просто відчинити тобі двері свого дому, – здивовано говорить Ірина. – Так само близькі Максима Мединського, теж десантника. Ми з ним у юності перетиналися в одній компанії. І в 14-му році він – єдиний мій знайомий, який добровольцем пішов на війну, був у ДАПі, скрізь. А в 22-му ми його підрозділу завезли сотні аптечок і турнікетів, але він теж загинув (поліг 29 квітня 2022-го біля Харкова – “Н”). Вони мали б повне право закритися від усіх у своїй біді, проте і дружина Таня, і тато Сергій постійно донатять “Лелеці”, завжди знаходять якісь слова підтримки. Таня іноді запитує щось про такмед, просить допомогти комусь із медиків, тож я роблю висновок, що вона допомагає військовим і далі.
Читайте також:
“Я готовий іти на війну, щоб донька не жила в совку”: у боях на Харківщині загинув журналіст Максим Мединський
Якось волонтерам допоміг знайомий ІТівець, який став артилеристом у ДШВ. Цієї зими був у Соледарі.
– Мороз, жах, обстріли. А він у твіттері написав, що в них багато втрат, поранених, і якщо люди хочуть допомогти, хай роблять це через перевірений фонд. Лишив наші реквізити. І ми за добу зібрали близько 1,5 млн грн. І це такий сюр війни сучасної! Я називаю це “війна в картинках”. Чувак у Соледарі робить селфі, допомагає тобі зі зборами. І ти на умовно його гроші купуєш 2 тисячі турнікетів і ще купу всього. Слава Богу, Денис живий-здоровий.
Ірина Гук у фонді Leleka Foundation. Фото: Настя Федченко / “Новинарня“
Проте основні надходження – на американські рахунки Leleka Foundation. Оскільки це офіційна неприбуткова організація в США, то гроші жертвують з усього світу. Найбільше – зі США та Європи. Часом корпоративні донати сягали і 150-200 тис доларів від однієї компанії.
Нині закордонні пожертви відчутно впали, українські ж тримаються на рівні.
– Будь-який українець донатить насамперед для себе, бо боїться за свій дім, своїх рідних. А в іноземців інші мотиви. Вони дивляться: за рік із Україною нічого не сталось, росіяни не роз*бали її повністю, нормально. Уряди допомагають, можна спокійно жити. До нього ж в Америку не прийде росіянин ґвалтувати його дружину і красти його унітаз.
Бойові медики з рюкзаками такмеду від Гук, 2017 рік. Фото з ФБ
Хоча Ірині і дякують за врятовані життя, але турнікети й інше начиння аптечок і рюкзаків – це витратники. Долю кожного не відстежиш. Та історій, які розбивають серце, все ж чимало.
Волонтери відправили канадському легіонеру українського походження, військовому медику Григорію Цехмістренку рюкзак… без рюкзака. Ліки і гаджети дали, а сам наплічник забули. Григорій сказав, що забере його, як буде в Києві.
– Він прийшов в офіс, мене не було, приніс якийсь класний торт, а буквально за три дні загинув (14 січня Григорій поліг під Бахмутом – “Н”), – видихає Ірина. – Буквально за пару днів до виїзду батальйону “Вовки Да Вінчі” на схід ми передали їм багато медицини. Аліна (Михайлова, наречена Дмитра Коцюбайла, який загинув 7 березня 2023-го в Бахмуті – “Н”) потім писала коментар, що вони намагались його врятувати нашим внутрішньокістковим доступом. Мене дуже вразило – людина знайшла час і сили сказати в такій ситуації, що те, що ми робимо, важливо.
Ірина Гук у фонді Leleka Foundation. Фото: Настя Федченко / “Новинарня“
Такі коментарі дуже цінні для команди, яка понад рік працює на межі можливостей. Як і нагороди від військових. Коли ми записували інтерв’ю, Ірині саме прийшла посилка з черговою грамотою. Ними заставлені всі полиці. Однак волонтерка не розуміє, за що військові їм дякують.
– Це якийсь абсурд. Бо зараз ти в буквальному сенсі завдячуєш усім, що в тебе є: життям, побутом – людям, які реально страждають, гинуть, дістають поранення. Твій внесок абсолютно неспівставний із їхнім, – із притиском говорить Гук.
Буває, коли розхідні матеріали для тактичної медицини губляться, горить, або коли їх не можуть забрати з місця розташування через потужні обстріли.
– Ось до нас приїхав цілий бус медицини. Ми одному хлопцю доставили медичний рюкзак торік у березні. І недавно він мені пише з Донецької області: “Я тут знайшов покинутий кимось схрон медицини, із вашими ящиками зокрема. Усе корисне”. Він зібрав це все, спакував ретельно, відвіз на “Нову пошту”, і воно до нас повернулося. Евакуював із Бахмутщини, – посміхається жінка.
Рюкзак такмеду від фонду Leleka Foundation. Фото: Настя Федченко / “Новинарня“
Торік навесні до нас на склад зайшла парамедикиня, а в неї дуже хвора спина, і я пообіцяла оплатити їй полегшений бронежилет. Із другої спроби тільки вдалось підібрати спеціальну модель. А він коштує тисячу євро! Я трохи не очікувала, але ж пообіцяла. Потім ця медикиня зазнала дуже важких поранень, але написала, що вижила завдяки бронежилету. Досі лікується. Я дуже рада, що вона вижила.
Читайте також:
“З мого відділення жива я одна. Наше життя – ресурс на війні, воно належить ЗСУ”. Історія бойового медика Лізи “Чайки”
Ірину проймає, коли воюють родинами: чоловік і дружина, брати, батько і син. Так, їй писав відомий у волонтерських колах медик Юрій, у якого батько – в медичній службі іншої бригади. “Просив батькові рюкзак і турнікети. Так сини просять за немолодих вже батьків, які теж мусили одягнути форму і піти на фронт. Всього цього не мало би бути…”
Часом військові привозять волонтерам якісь експонати: відстріляні тубуси з гранатометів, уламки снарядів, російські сухпаї та шеврони. Це дуже люблять іноземці. Так, шведи оцінили один порожній тубус у… три генератори. А два браслети з останньої партії сталі з “Азовсталі” у США вдалося продати на аукціоні за 1100 доларів.
Також фонд купив і обладнав зо два десятки автомобілів для медиків. Одному придбали авто в Одесі. Військовий попросився в командира сам поїхати по колеса.
– Потім прислав фото машини на позиції і дописав: “Я з Одещини родом, завдяки вам і цій машині зміг на кілька годин побачити дружину і дітей, яких не бачив уже понад пів року”. Я відчувала себе тоді подвійним Сантою, – усміхається Гук. – Ми намагаємось не перетворюватися на конвеєр, не забувати, що ми не просто “забезпечуємо майном бойові одиниці”, а насамперед шлемо посилки звичайним людям, яким важливо почуватися саме простими людьми, а не лише солдатами, функціями.
Ірина Гук у фонді Leleka Foundation. Фото: Світлана Шкурай
Для простих людей, які тимчасово в одностроях, волонтери “Лелеки” додають до рюкзаків солодощі, каву, дитячі малюнки, кумедні шкарпетки.
– І досвід показує, що ти можеш відправити медику всяких штук на кілька тисяч баксів, а найбільше він буде в захваті від кілограма желейних ведмедиків зі смаком “коли”, – посміхається Іра.
Іноді волонтери й самі знаходять несподіванки серед трофеїв.
– Одна медикиня з ССО побачила в фейсбуці, що в мене такси, і прислала мені велику м’яку іграшку-таксу. Це зворушує, це те, що пам’ятатиму завжди, мабуть. А, ну, і ще в мене є улюблене мотивуюче відео: там один із “наших лікарів підходить до якоїсь “арти”, зі щасливою посмішкою каже: “Від «Лелеки» і для «Лелеки», по пі***расах – вогонь!”. Установка дає залп. Саме такі речі, мушу зізнатися, зараз роблять мене щасливою, – всміхається Ірина.
Читайте також:
“Не шліть посилку, нашого медпункту більше не існує”,
або Хто вам сказав, що 2023-й неодмінне принесе перемогу?
Стан парамедицини у 2014-му і зараз – це небо і земля, каже волонтерка.
– Замовлення літа 14-го року – це пероксид водню, бинти, вата і шприци, 22-й рік – це вже вузловий турнікет по 300-350 доларів за штуку, внутрішньокістковий доступ по 100-130 доларів, каркасні ноші по 500-700 доларів.
Волонтерка Ірина Гук у 2015 році
У нас є смішна історія з м’якими ношами. Їх зараз шиють у кожній підворітні. Але є нюанс, – посміхається волонтерка. – 90% не витримують вагу середньостатистичного чоловіка, ще й з амуніцією. Нам медик надіслала відео з американськими ношами, які ми їм передавали. Військовим сказали рити окоп 4 на 6 метрів. Місце таке, що техніка не може під’їхати. Ґрунт треба було носити далеко, щоб земля не демаскувала позиції. Витягали ношами. Ноші успішно витримали донбаські землю і глину. Їх потім випрали, посушили, скрутили в рулон, вони як нові.
Ірина Гук на таких самих ношах. Фото з ФБ
– Тебе злить, коли бійцям передають неякісну медицину?
– Класична історія про турнікет. Чоловік, множинні уламкові поранення. Йому наклали на ногу турнікет. Перед евакуацією загорнули в термоковдру, щоб не було гіпотермії. А його за пів години “унесло” в дорозі, він помер. Евакобригада не може зрозуміти, що сталось. А потім ковдру знімають, а звідти виливається кров. Тому що
турнікет спочатку зробив вигляд, що він – турнікет, а потім перестав тримати тиск. І цього гівна передали на баланс частинам десятки і сотні тисяч, мабуть.
Частини взяли, все, вони забезпечені по паперах. І зараз не можуть узяти навіть нормальні аптечки, ні закуплені Міноборони, ні з міжнародної допомоги, бо їхні потреби закриті. Звісно, мені пригорає, – сердито говорить Ірина.
Ірина Гук у фонді Leleka Foundation. Фото: Настя Федченко / “Новинарня“
Читайте також:
Пошуковиця місії “На щиті” Катерина Ротаренко: Мені пощастило – перший знайдений труп був росіянином
– Чому і через дев’ять років війни волонтери все ще існують, а Міноборони не справляється?
– Одна частина відповіді – про те, хто пі***раси, а хто – білочки, а друга частина – неможлива така велика війна без волонтерства. І під час Другої світової в Америці профспілки “двіжували”.
А ще мене вразила колись книжка Кріса Кайла “Американський снайпер”. Елітний підрозділ реально першої армії світу, війна в Іраку, але в нього все одно були речі, які він купував сам, йому купували батьки чи дружина.
Війна – це стихійне лихо, ніколи нічого не буде достатньо, – твердо говорить Гук. – Наша країна економічно, по багатьох параметрах належить, на жаль, до “третього світу”. Подивись на наш рівень медицини, всього іншого. То чому армія мала вирватися в якийсь космос, реформуватися у вакуумі? Вона відповідає рівню і темпу розвитку всього іншого. Забезпечення нашої армії не могло стати, як в армії США. Бо ми – не США. Ми закликали всі роки допомагати армії. І років три тому на нас дивились як на йо*нутих. А в березні 2022-го ті ж люди, які вдавали мертвого голуба і роками навіть не лайкали дописи, раптово згадали: “Ти ж волонтер! Допоможи мені знайти родичу аптечку!”
Ірина наголошує: було б добре, якби широкі верстви населення опанували навички домедичної допомоги. І таким чином “підтяглися” до армії.
Ірина Гук у фонді Leleka Foundation. Фото: Настя Федченко / “Новинарня“
За вісім років виснажливої війни, переконана Гук, ЗСУ зміцнилися, загартувалися.
– Якби вони (росіяни) у 2014-му так поперли, як у 2022-му, України вже не було б. Був би “Київ за три дні”, ну, гаразд, може, за п’ять. Ми ж у 2014 році шукали і продукти для військових, і воду, і все на світі. Я не знаю, як вони (росіяни) так прорахувались. Тоді – заходь і бери. Хоча, може, вони розраховували на інші варіанти, якоїсь повзучої окупації, коли український прапор висить, але означає він рівно нуль. Вони думали, що в Україні живуть такі ж люди, як і в Росії. Точно не розраховували, що люди з лопатами зупинятимуть танки чи жіночки казатимуть: “Треба було насипати насіння в кишені, щоб гнити у нашій землі з користю”.
Хоча, мабуть, і ми не розраховували на такий свій опір, – чесно розмірковує Ірина. – У няні нашої дитини багато родичів на Херсонщині, і вони розповідали про випадок, як російський солдат викинув із кошика виноград і почав топтати. Коли його запитали, навіщо, сказав: “У вас даже ваш виноград бандеровский отравленный”.
– Як думаєш, це пропаганда чи вони просто чокнуті?
– Вони чокнуті історично, а зараз ще й технічно можуть це підтримувати і розпалювати.
Воно саме їстиме гівно, житиме в гівні, але щоб його ракета літала в космос.
А тепер ще й щоб зруйнувати багатоповерхівки в спальних районах українських міст. Оце їхня національна ідея. Всіх перегнати, перемогти, вбити, принизити, щоб красти унітаз і поношені мереживні труси. Для їхнього загального рівня життя це ж майже витвір мистецтва з Дрезденської галереї.
Ірина Гук у фонді Leleka Foundation. Фото: Світлана Шкурай
При цьому, хоча українці і звикли скаржитися про високі ціни та нестачу грошей, рівень життя за останні десятиліття значно виріс, каже Ірина.
– У нас була дача в селі на Черкащині, я там виросла, а зараз приїжджаю погуляти раз-два на рік. Так от 20 років тому там була одна крамниця, куди раз на тиждень привозили недопечений несмачний хліб із Корсуня, якусь горілку, ще сіль і цукор хіба що. А вже п’ять років тому там магазинів – ціла вулиця: сільськогосподарська техніка, велосипеди, галантерея, кілька продуктових крамниць, супермаркет, ресторан із готелем. У супермаркеті можна купити авокадо, віскі, перець чилі. Вибір хіба трохи поступається великим київським магазинам. Цей супермаркет не з неба впав, туди реально приходять місцеві селяни і приносять гроші. А села на заході України! Один будинок кращий від іншого.
Щоб зрозуміти, який квантовий стрибок ми зробили в нашій свідомості, подивись ще на таку дрібницю: яких собак вигулюють у містах. Якщо 15 років тому заводили тварин із родословною і дипломами, то зараз дедалі більше заможних людей беруть бобиків із притулків і навіть тваринок-інвалідів. Таке раніше я бачила лише в великих європейських містах. Ми рухаємося в напрямку гуманізму і європейських цінностей, – посміхається Гук. – А в Росії досі ходять у соболях. Вони ментально залишились у XVII столітті, напевно.
Читайте також:
Історик Олександр Алфьоров: “Росіяни” – не нація, а морально-психологічний стан
За десять днів до вторгнення Ірина з чоловіком Олексієм Сіхарулідзе вивезли доньку Кіру в орендований через інтернет будинок піді Львовом. Каже, коли партнери почали постачати в Україну “джавеліни”, сумнівів, що почнеться “велика” війна, в них не було. Із домом пощастило: на околиці міста, біля лісу, далеко від об’єктів критичної інфраструктури, ще й власники не підняли ціну після 24-го. Згодом і склад знайшли недалеко.
Ірина Гук та Олексій Сіхарулідзе. Фото з ФБ
– Коли я їхала у Львів, була впевнена, що вже не повернуся. Я попрощалася з домом, куди ми переїхали тільки восени 2021-го. Думала, що тут уже нічого не буде, це перегорнута сторінка. Взяла з собою обручку прабабусі, намисто з баламутів, які мені мама подарувала, і майже закінчений флакон парфумів, подарованих чоловіком.
Олексій майже одразу після широкомасштабного російського нападу повернувся до Києва, почав волонтерити у великому фонді. Донька сумувала і щоразу питала: “Де тато?” А тато часом ночував на роботі.
У квітні він нарешті доїхав додому, прислав мені відео з абрикосою у цвіту і тюльпанами, які я замовила в розпліднику з-під Маріуполя і восени тільки посадила. Я розплакалася, коли подивилась відео, – згадує Гук.
Ірина Гук у фонді Leleka Foundation. Фото: Настя Федченко / “Новинарня“
Одного разу вона сама поїхала додому – в гості. За тиждень до від’їзду почала запасатися пальним, якого бракувало.
– Найсильніше враження – коли їдеш по Житомирській трасі, на ній стоїть попалене російське гівно (техніка), і ти розумієш, що треба збавляти швидкість, бо ревеш. Пологовий будинок, де народилась твоя донька, стоїть із чорними вікнами. В’їзд у Київ закритий, бо саме розчищали дорогу від техніки, треба їхати через Ірпінь. Через цей зруйнований міст. Тимчасовий поруч швидко кинули. Сльози течуть, я нічого не бачу, і військовий на блокпосту навіть не зупинив, просто з розумінням кивнув головою.
Першого червня вони Ірина й Олексій повернулися у свій будинок. Із донькою про війну не говорили – вона ще мала. Але коли Кіра чує сповіщення про тривогу в телефоні, каже: “це бабах”, а коли “бабах”, на вулиці гуляти не можна.
Ірина Гук із дочкою Кірою. Фото з ФБ
– Вона знає, що треба йти в коридор. Там коло стіни – матрац, і можна “бабах” перечекати. Вона якось сприйняла це як належне, – стинає плечима жінка. – Але для мене важливо, аби вона не почувалась закинутою, тому забираю з садка, вечори проводжу з нею. Хоч і постійно відповідаю на запити й повідомлення. Але в мене нема комплексу поганої мами. Окрім хіба того, що постійно почуваюся винною, що не вивезла дитину до Європи і не лишилася там з нею.
Гук ділиться роздумами: війна настільки пробралася скрізь, що дивиться з-під ніг, навіть удома.
– Я вранці прокидаюсь, а до мене біжать собаки. До речі, про мою віру в ЗСУ. У мене чотири собаки! Одна з них – переселенець з окупованої території. А золотисту таксу Убера ми купували в батьків активіста, який із початком повномасштабної пішов воювати, Фелікса Куртаніча (аеророзвідник на псевдо “Лис” загинув торік 17 квітня на Луганщині – “Н”). Я зараз усе купую або з прифронтових, або зі звільнених територій. У мене он клематіси з Очакова.
Гук пощастило – ніхто з найрідніших поки не на фронті.
– Я постійно думаю: як це – бути дружиною військового, яка везе на собі дитину, господарство, старих батьків одних і других, роботу, багато хто ще й стають волонтерками. Я не розумію, як жінки фізично тягнуть на собі ці комбінації, – зізнається Ірина. – Знаю жінок, у яких неповнолітні діти, а вони воюють. Не розумію, як вони на це зважуються. Я думаю, що вони нереально круті, я ними захоплююсь. І вони ж це роблять заради дітей. Таке в них бачення. Хтось думає, що має вивезти дитину за кордон, а хтось, – що має піти воювати, щоб ця дитина росла в нормальній країні.
Ірина Гук у фонді Leleka Foundation. Фото: Настя Федченко / “Новинарня“
Читайте також:
“Більше правди. Рожеві шмарклі не наближають перемогу”. Велике інтерв’ю з важко пораненою Андріаною Сусак
Ірина і досі вагається, вивозити дитину за кордон чи ні. І відверто говорить: навряд чи повернулася б в Україну, якби виїхала.
– Європа – це інший світ, дитині там краще рости, ніж тут. Там державні садки і школи – такі ж, як у нас приватні за купу грошей. А за пів року-рік дитина починає говорити мовою тієї країни, у якій живе. Тому мені важко засуджувати тих, хто не планує повертатися в Україну. Майбутнє їхніх дітей буде краще, більш визначене. Росіяни підуть від нас, але можуть повернутися за три роки чи п’ять. На життя наших дітей теж вистачить цієї війни. А що росіяни повернуться, я не сумніваюсь. Вони весь час повертаються до нас із війною. Радянська окупація, потім 14-й рік, потім 22-й. Росія має розпастися, як і всі імперії. Тільки питання, коли. Скажімо, якщо за 20 років, то для історії це мить, а для мене – більша частина життя.
У Львові на їхній волонтерський склад приходилипідприємці, фінансисти, навіть власник авіакомпанії. Вони не тільки донатили, а й пакували аптечки, робили іншим волонтерам чай, прибирали, мили унітаз. І досі продовжують допомагати війську.
Ірина Гук у перші дні великої війни на волонтерському складі у Львові. Фото з ФБ
– Мені прикро казати, але здається, що багато людей віддають замало. Віддавати – це ж не тільки гроші, а й час, навички. Думаю, це розколює наше суспільство.
Може, це “нацистські” думки в моїй голові. Але я б запроваджувала соціальні роботи.
Є переселенці, які досі не знайшли роботу, отримують кошти і сидять склавши руки. Так, хтось не вилазить із плетіння сіток і шпиталів, а хтось на дивані лише дивиться телевізор. Можна цих других зобов’язати до громадського життя в місці, куди вони переїхали? Поприбирати в парку, помити “швидкі”, підлогу в шпиталі, шити труси для армії. У нас у війську півтора мільйони людей. Їм постійно треба труси і шкарпетки, ні? Усе тримається на волонтерських плечах. Але чому не можуть бути мінімальні громадські роботи по п’ять-шість годин на тиждень? Проактивним людям, які волонтерили всі ці роки, теж потрібна якась допомога, заміна, – емоційно говорить Гук. – Хоча громадська думка розповідає, що скоро перемога, контрнаступ, це прям моє улюблене слово.
Ірина Гук у фонді Leleka Foundation. Фото: Настя Федченко / “Новинарня“
– Вважаєш, це шкідливі наративи?
– У тому обсязі, в якому їх поширюють зараз, – думаю, так. Певно, правильно не говорити про втрати. Але якщо ми не готові почути про них зараз, маси не усвідомлюють, які втрати будуть, якщо йти військовим шляхом до кордонів 91-го року. Це буде геометрична прогресія!
У нас почався “ефект футбольного матчу”, коли “грають” ЗСУ, а ми за них вболіваємо. “Армія – це не я. Не я загину, не мій родич, але я хочу кордони 1991 року”. Такі настрої суспільства. Наступ почали вважати синонімом перемоги. Але це ж не так. І це людям треба теж пояснювати.
Читайте також:
Євген Дикий: Все, що зараз відбувається з наступом, – це вже запасний “план Б”
Ірина з чоловіком Олексієм жартують: познайомилися “завдяки Володимиру Володимировичу Путіну”, адже вони – із різних сфер, і навряд чи інакше зустрілися б.
Ірина Гук і Олексій Сіхарулідзе. Фото з ФБ
– Це життя, є хороше, є погане. Жалкуєш, що нормальної кар’єри не зробив, дуже спокійно говорить Гук. – Найпродуктивніші роки життя пішли на війну фактично. Але з іншого боку, ми всі там, де ми є. Багато людей у цьому “двіжі” знайшли сенс життя, якого їм раніше бракувало. Ти змінюєш друзів, коло спілкування, відбувається переоцінка всього.
Війна – це дуже різке наведення фокусу. Відсівається зайве. Мені одна подружка сказала якось, коли ми були у Львові навесні 22-го року: “Я всі ці роки не розуміла, чому ти ненавидиш росіян. Це ж музика, культура. Я тільки зараз зрозуміла, мені соромно, що так довго до цього йшла”.
Ірина знайшла місце, де почувається потрібною. Хоча періодично думає, що робить замало.
– Я знаю маму п’яти дітей, яка на війні. Багато жінок, у яких неповнолітні діти, на війні. І в мене є почуття провини. Звичайно, є емоційні гойдалки, як у всіх: від “треба лягти на підлогу і вмерти” до “дайте мені коня, я зараз тут еге-гей наведу!” – посміхається волонтерка. – Але ці гойдалки врівноважують справжні історії порятунку конкретних людей.
Ірина Гук і її такмед. Фото з ФБ
Ірина обережно говорить про перемогу і досі не визначилась, що для неї власне стане перемогою. Певно, якщо не потрібно буде виїжджати з країни.
– Якщо моя дитина піде в школу в Україні, це буде велика тимчасова перемога. Я не вірю в кордони 1991 року скоро. Хіба тоді, коли Росія почне розпадатися на окремі територіальні утворення. І нам же потрібно буде повернути не тільки території, а й людей. А на тимчасово окупованих територіях Луганщини і Донеччини багато тих, хто воювали проти України і загинули. І для їхніх родин Україна винна. І що з ними робити? Так само Крим.
Втім, Гук уже почала думати, чим займатиметься після того, коли турнікети, кровоспинні та внутрішньокістковий доступ нарешті не потрібно буде купувати.
Ірина Гук у фонді “Лелека”. Фото: Світлана Шкурай
– Мені шкода, що не маю освіти психолога чи реабілітолога, щоб допомагати жертвам цієї війни. Потроху задивляюсь у цей бік. Після війни потрібно буде допомагати тим, хто від неї постраждав. “Жити для себе” вже не вийде ніколи. Та й “до 24 лютого” більше ніколи не повернеться, – без тіні смутку говорить волонтерка.
Задонатити на фонд “Лелека” можна за посиланням
Матеріал підготовлено в межах проєкту “Новинарні”
“Жінки на захисті України” за підтримки ІМІ.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
