автор: Марина Ткачук
фото надані Катериною Ротаренко
Коли дізнаєшся, чим займається Катя, важко стриматися від стереотипної реакції та думок: така юна, тендітна дівчина, і раптом – пошук загиблих військових, ексгумація тіл на прифронтових територіях. Та ще й єдина жінка у своїй пошуковій групі. Але війна не лише Катерину Ротаренко змусила кардинально змінити своє життя і професію. Тож дівчина вже звикла до подібних реакцій на свою адресу: “Усі мої знайомі в шоці, коли дізнаються, чим я займаюся зараз. Багато хто навіть не до кінця розуміє, що це за слово таке – “ексгумація”. І, може, це й дивно звучить, але, виконуючи саме цю роботу, я почуваюся на своєму місці”, – посміхається 29-річна військова.
Катерина Ротаренко віднедавна – військовослужбовиця зведеної групи пошукових та евакуаційних заходів при регіональному управлінні Сил тероборони “Південь”, учасниця гуманітарного проєкту “На щиті”. Вона та її колеги працюють на деокупованих територіях та в зонах, де точилися бої. Шукають полеглих, зниклих безвісти воїнів, аби повернути їх додому. Майже рік вони працювали як волонтери громадської організації “Військово-історичний центр “Пам’ять і слава”. І лише віднедавна вони мобілізувалися до ЗСУ.
“Зараз ми живемо у режимі відкладеного життя і або готуємося до експедиції, яка триває щонайменше місяць, або в ній перебуваємо, – розповідає Катерина. – Але кожен полеглий український воїн повинен повернутися додому. І має бути похоронений з почестями. Заради цього працюватимемо, скільки потрібно”.
Відео:
Якщо й справді існують парадокси долі, то історія Катерини Ротаренко цілком може слугувати прикладом. З дитинства Катя, яка народилася на Одещині, в містечку Рені, мріяла стати ветеринарним лікарем – як її бабуся. Мрія ось-ось мала стати реальністю – дівчина вступила в університет, здобувала омріяний фах. “Але десь на другому-третьому курсі я зрозуміла, що ветеринаром не буду. Виявилося, що я надто чутлива для цієї професії, і мені складно лікувати тварин. Я зрозуміла, що буду щодня приходити додому й плакати, вважаючи, що не змогла належно допомогти чи зробила боляче якомусь котику чи песику. Була переконана, що в мене не вистачить сили духу себе опанувати, не витримаю морально. Остаточно переконаналася, що це не моє, коли пішла волонтерити у ветеринарну клініку і подивилася, як все відбувається на практиці. Після звичайної стрижки кота, якого ми утрьох тримали, щоб він не втік, я пережила стрес не менший, аніж сам “постраждалий” кіт. На тому моя кар’єра ветеринарного лікаря й закінчилася, хоча я таки завершила навчання”.
Катерина Ротаренко
Катерині було цікаво пізнавати світ, і ким вона тільки не працювала: і в магазині вишиванок, і в контактному зоопарку, організовувала дитячі табори, волонтерила в громадському секторі. Аж поки не прийшла працювати менеджером в одеську громадську організацію “Міжнародна асоціація “Євростратегія”. Катя організовувала соціальні заходи для дітей, у тому числі й інклюзивні. Керівник цієї ГО – одесит Леонід Ігнатьєв – мав ще одну багаторічну громадську ініціативу – “Військово-історичний центр “Пам’ять і слава”. Разом із командою ще з 2007 року вони займалися пошуком полеглих бійців Другої світової війни. І коли розпочалася велика російсько-українська війна, знання одеських пошуковців стали в нагоді – їх запросили приєднатися до гуманітарного проєкту Збройних сил Україні “На щиті” (колишня “Евакуація 200”), який полягає у пошуку й поверненню тіл загиблих воїнів. Так у Каті почалася нова сторінка в житті.
Катерина Ротаренко
“Ми почали працювати з квітня 2022 року як волонтери. Сформували нову пошукову групу. У першу експедицію я не поїхала – допомагала хлопцям готуватися до неї, закуповувала усе необхідне, робила дописи в соціальних мережах. А коли вони збиралися їхати знову, вирішила поїхати з ними. Думала так: це допоможе мені краще зрозуміти, які є потреби групи, що слід закупити, як писати про це, як висвітлювати роботу.
Звісно, ця поїздка мене вразила: я побачила на власні очі наслідки війни (а була це Київщина). Ми їхали машиною через вщент знищені села, розбиті дороги й мости. Коли ти бачиш місцевих жителів, дітей, які вибігають на зустріч, вітаються з військовими – це не може не чіпляти. Це було контрастно з тим, що ми бачили в Одесі.
Катерина Ротаренко
У мене геть не було досвіду роботи з тілами. І першою знахідкою за моєї участі стало навіть не тіло, а лише жменька чиїхось кісточок. Це все, що лишилися від людини після прямого влучання… Вирішила: поїду ще раз, повноцінно попрацюю з тілами, а тоді вже визначусь остаточно, чи залишуся в пошуковцях.
Наступна моя експедиція сталася в Ізюм, на Харківщину. І це вже були геть інші враження. Можна сказати, мені “пощастило”: перше, відносно свіже тіло, яке я побачила, належало російському військовому. Це пом’якшило мою реакцію. Думка: “це не український воїн, а тіло окупанта, він прийшов на нашу землю і отримав належне”, – вона заспокоювала”.
Читайте також:
В Ізюмі виявили велику братську могилу українських воїнів та близько 500 поховань цивільних. ФОТОРЕПОРТАЖ
Катерина Ротаренко під час роботи пошукової групи
“Перше, з чим стикаєшся і що вражає, – це запах. Уже потім – сам стан тіла. Але запах – він закарбовується на все життя”, – ділиться Катя.
У першій же експедиції вони отримала чіткі обов’язки, які за дівчиною зберігаються і дотепер: вони підписує бирки та мішки, проводить фотофіксацію тіла та всього, що належить загиблому.
“І спершу руки в мене добряче тремтіли – відповідальність моменту давалася взнаки. Напередодні я пройшла курси від Міжнародного комітету Червоного хреста по роботі з тілами. І я хвилювалася, чи все правильно запам’ятала, зробила.
Катерина Ротаренко біля чорних мішків під час роботи пошукової групи
Коли ми закінчили роботу того дня, я сіла в машину, мене трусило. Напевно, це був шоковий стан. Але найважче чекало увечері, коли стемніло. У мене перед очима стояли ці побачені удень тіла! Це був Ізюмський район, де чітко дотримувалися режиму світломаскування – суцільна темрява. Я маю йти в душ з ліхтариком і чітко розумію: мені страшно! Іще я добре запам’ятала один сильний емоційний момент: коли лягала спати, почала застібати спальник. І цей звук застібки… Уже через 10 сантиметрів “шляху” зрозуміла, що не можу застібнути, ну не можу!
Блискавка видає такий самий звук, як у тих мішків, що я сьогодні застібала! Психіка відреагувала миттєво: я наче й себе кладу в мішок.
За хвильку вдалося все ж заспокоїтися: ок, Катю, спальник сьогодні не застібаємо – не проблема.
Катерина Ротаренко
Це, певно, був психологічно найважчий день, після якого я “поговорила з собою” чесно, запитала себе: чи ти дійсно готова цим займатися, усе це бачити й надалі? Ти ж насправді зараз відчула лише крихту від того, що може чекати далі. І відповіла ствердно – хочу”, – розповідає Ротаренко.
“Моє справжнє бойове хрещення, після якого я остаточно зрозуміла, що зможу працювати спокійно, без емоцій, відбулося під час третьої експедиції. Це була важка локація, одномоментно багато тіл – 11 загиблих. І всі вони були в різних станах. На те, щоб зібрати усі тіла, у нас пішло дві години.
Спека – страшенна, працювали у захисних костюмах. І діяли дуже злагоджено: “Ти – фоткаєш, підписуєш, перевертаєш, ти – обшукуєш, складаєш, маркуєш…” – у кожного були чіткі функції, відпрацьовані рухи. Ось після того моменту я опанувала свої емоції. І перестала запам’ятовувати їх.
Катерина Ротаренко під час роботи пошукової групи
Хтось недавно із наших хлопців пригадував розмову зі снайпером і його слова про те, що обличчя ворогів він не запам’ятовує. Десь так і в нас: мусиш в голові вимикати тумблер, якщо маєш намір продовжувати працювати. Тепер я ставлюся до нашої справи, як до роботи, де має значення лише професіоналізм: ми виїхали, одягли форму, вийшли в поле. Наше завдання – знайти тіло, зібрати всі докази, привезти його в морг, дати можливість належно поховати”, – пояснює Катерина.
Читайте також:
Керівник пошукового загону “Чорний тюльпан” Олексій Юков:
За “зраду ДНР” мене прирекли до страти. Наказ мав бути виконаний негайно
Пошукова група Ротаренко, яка складається із 12 людей, працювала у Київській, Херсонській, Харківській, Миколаївській та Донецькій областях. Останні експедиції були масштабні – з аерозвідкою, саперами, кінологами. Пошуковцям допомагають і місцеві мешканці як живі свідки подій: часто підказують місця боїв, локації, де могли бачили тіла. Ведуть навіть на власні городи, де можуть часом лишатися вбиті окупанти (і таке трапляється на свіжо деокупованих регіонах). Малюють схеми, карти просто на землі.
Катерина Ротаренко під час роботи пошукової групи на Херсонщині
“Ми підключаємося тоді, коли бійців не знайшли самі військові, коли є безвісти зникла людина і місце, де вона могла загинути. Уся робота пошукової групи відбувається за координації офіцерів цивільно-військового співробітництва СІМІС ГШ ЗСУ , вони надають нам локації для відпрацювання. І ми виїжджаємо туди. Прочісуємо й прилеглу територію, – ділиться внутрішньою кухнею Катерина.
– Проводяться пошуки, розкопки, а коли тіло знайдене, усе відбувається за чіткою процедурою. Спершу – фотографування і перевірка місця, де знайшли. Маємо оглянути саме тіло – знайти жетони, документи, позначки – будь-що, що може допомогти ідентифікувати цю людину. Те, що знаходиться – фіксується, маркується, підписуються бірки, тілу присвоюється унікальний номер. А далі тіло в супроводі військовослужбовця транспортується в морг”.
Робота групи “Пам’ять і слава” на Харківщині
Знахідки трапляються різні. Буває, виявляють наших хлопців зі слідами катувань, пострілів у голову чи із залишками скотчу на кінцівках.
Озвучувати точну кількість знайдених українських військових ніхто не береться, бо війна ще триває. Але завдяки такій непростій роботі команди додому вже повернулися сотні загиблих українських бійців.
Під час роботи пошукової групи “На щиті”
Найчастіше пошуковці все ж знаходять тіла російських військових. “Коли їх виявляю, не відчуваю нічого, от чесно: просто зібрали, поклали. Головне – знайти на ньому якусь прикмету, щоб полегшити ідентифікацію. Якщо виявив жетон – це як приз: значить, він швидше піде на обмін, а звідти повернуться наші хлопці”, – пояснює Катерина.
Група “На щиті”
Найбільша небезпека в цій роботі – замінованість територій. “Ти весь час тримаєш у голові думку, що маєш бути обережний і мусиш дотримуватися інструкцій: роззиратися довкола, тримати безпечну відстань. Якщо хтось “цепане” розтяжку, щоб уламки не долетіли до інших учасників групи, – пояснює Катя. – Першими заходять сапери, вони перевіряють ділянку, а вже потім йдемо ми”.
Небезпеки однак не уникнути: так, у березні під час експедиції підірвалися на розтяжці кінологи – очільниця відомого Павлоградського кінологічного пошуково-рятувального загону “Антарєс” Лариса Борисенко та її напарник В’ячеслав Майборода. Пошуковці серйозно були травмовані й досі перебувають на лікуванні.
Катерина Ротаренко під час роботи пошукової групи “На щиті”
Але попри очевидну небезпеку, можливі обстріли ворожої артилерії, пошуковці все ж їдуть у нові експедиції.
”Коли ми прочісуємо місцевість і нікого не знаходимо, я засмучуюся. У такі моменти думаєш: невже ми погано шукали? А де ще можна пошукати? От була ж точка – а там нікого немає, – каже Катерина. – Коли ж ми знайшли когось, навіть якщо день був важкий, я сідаю в машину і відчуваю полегшення. Ця знайдена людина вже їде додому!
Чорний мішок із загиблим
Моральний аспект, коли ти повертаєш загиблого до його родини, яка чекає, шукає, – він дуже сильний. І бувають випадки, коли долю знайденого тіла можна відслідкувати: особу встановили, героя похоронили. Чись син, тато, чоловік повернувся нарешті!
Нам часом пишуть: дякую, що знайшли мого брата, сина, чоловіка. Це стимулює.
Робота групи “На щиті”. Фотогалерея (гортайте):
Я мала досвід спілкування з рідними загиблих: оцей статус зниклого безвісти, оця невідомість, неможливість знайти і поховати рідну людину – це дуже важко.
Одного разу ми з дружиною загиблого військового виїжджали на місце його зникнення. Вона хотіла знайти бодай щось, що можна було б поховати – це був емоційно сильний досвід для мене. Перший раз за всю пошукову діяльність я заплакала, коли сіла в машину. Ми нічого не знайшли. А у загиблого лишилася маленька донька… Тож треба шукати далі!
Робота групи “На щиті”
Бо ті, кого ще не знайшли, як з ними бути? Мине п’ять, десять років – і про них усі забудуть? Так не повинно бути. Наші хлопці не повинні лежати в лісах, на полях бою. Ми добре розуміємо, що роботи в нас вистачить надовго. Що ми працюємо не до Перемоги у війні. Для нас вона настане тоді, коли ми повернемо всіх загиблих, усіх, хто вважається безвісти зниклим”.
Катерина зізнається, що минулий рік сильно її змінив: “Ти відчуваєш біль війни, коли приходиш на місце пошуку. Намагаєшся в голові відтворити події, які тут відбувалися, що могло статися. Бачиш вирви від прильотів або спалені, зруйновані будівлі, де хтось раніше жив. Перевіряєш бліндажі, біля яких точилися бої… Це змінює тебе, безперечно. Але й дає багато цінного. Я стала сильнішою, менше йде часу на прийняття рішень. Я стала гостріше відчувати оцю тонку межу між життям і смертю, наскільки людське життя є цінним!”
Катерина Ротаренко біля авто групи “На щиті”
“Ось ти дивишся на документи загиблої людини, а вона молодша від тебе. І її вже немає – ось вона, лежить мертва перед тобою. А коли ще є відмітки в документах про дітей – це чіпляє. І тому коли повертаєшся до мирного життя, сприймаєш реальність геть по-іншому. Ти бачиш надвисоку ціну цієї боротьби! І вже твоє власне життя по-інакшому “смакує”. Тепер я просто можу довго розглядати молоде листя на дереві й кайфувати від того, що можу це робити”, – зізнається дівчина.
У першій своїй експедиції з пошуковцями на Київщину Катя Ротаренко знайшла обпалений шеврон і клаптик обгорілої тканини з написом, який дивом зберігся: “Хай береже вас Бог”. Їй хлопці сказали: “Ну, все, Катю, тепер ти точно пошуковець, і це твій оберіг”.
Катерина Ротаренко
“Я відтоді завжди його ношу з собою, тримаю у кишені штанів. І жодного дня не шкодувала, що сіла в цей човен. Більше того, переконана, що знайшла своє призначення”, – каже Катерина.На після війни Катерина має плани – прагне продовжити мандрувати світом.
“У мене є мрія – хочу доторкнутися до кита, поїхати в таке місце, де вони запливають і за ними можна спостерігати зблизька. Сподіваюся, настане час, коли це можна буде здійснити”.
Катерина Ротаренко
Читайте також:
Нескінченний рейс. 2700 км з волонтерами, які розвозять по Україні загиблих воїнів
Матеріал підготовлено в межах проєкту “Новинарні”
“Жінки на захисті України” за підтримки ІМІ.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
