автор: Мирослава Ільтьо
фото автора / “Новинарня” та з архіву героїні
“Коли мені сказали, що Бен “двохсотий”, я відповіла, що хлопці, мабуть, “на приколі”: обстріл був, як завжди, бахкало десь, у нас завжди бахкало. Ввечері удвох їли макарони зі свининою і салатом, я погладила йому спину там, де закінчується бронежилет, і він пішов. Моя позицію була за 150 метрів, його – за 30 від “п*дарів”.
На ранок я прибігла туди щодуху: він лежав із діркою в черепі. Що медик вдіє, коли у солдата немає півголови?…” – цей досвід пережила юна киянка Ліза Коржнєва із позивним “Чайка”, бойовий медик.
27 лютого 2022 року дівчина зі своїм нареченим мобілізувалася до 72-ї механізованої бригади ЗСУ імені Чорних Запорожців. Після загибелі коханого перевелася до Інтернаціонального легіону, де й тепер рятує життя бійців.
Коротко стрижена, тоненька, але з широкими плечима і далеко не слабкодуха у свої 23. За першою освітою Єлизавета – перекладачка німецької мови, за другою – тренерка з плавання. До війни перед дівчиною стояв вибір: поїхати в Німеччину на фізіотерапію чи стати спецпризначенкою в Силах спеціальних операцій ЗСУ. Душа лежала до другого.
“Проблема полягала в тому, що це не було погоджено батьками, всі засуджували – мовляв у Німеччині будеш нормально заробляти, інший рівень життя. Я сказала: ні!” – розповідає Ліза.
Ліза “Чайка”
Чайка ще з 2020-го ходила на різні вишколи, у 2021-му пройшла курс у полку “Азов”.
Її коханому Віталіку, звитяжному “Бену”, було 16, коли він пішов у “Правий сектор”. Хлопець із 14 років вправлявся в мілітарі-спільнотах – “сокілець”. Після “Правого сектору” підписав контракт зі Збройними силами: 3-тя, 10-та і 109-та бригади. Врешті, під час повномасштабної – 72 омбр імені Чорних Запорожців. Туди прийшов із бойовим досвідом кулеметника-розвідника.
Ще до війни в Києві Єлизавета Коржнєва мріяла про кваліфікаційний курс ССО. Однак на Q-курс можуть іти військові, а дівчина тоді ще не служила в армії.
“У мене там були проблеми зі здоров’ям. Я думала, ось долікуюся і піду на фронт. Долікувалася, але в ССО не встигла – фронт прийшов до мене додому. Мріяла бути водолазом-підривником, про медицину навіть не думала. Звісно, курси парамедиків проходила, але це радше щоб бути самозарадною. Для декого бути бойовим медиком – це життєвий вибір, у мене ж трохи інакше, але я люблю свою роботу”, – ділиться Чайка.
Ліза “Чайка” з колегами
Перший бойовий досвід дівчина отримала у Броварах.
“У мене було відчуття, що ось зараз всіх тут поборемо, переможемо. Потім я стала свідком, як падає російський десант з БТР. Між розповідями про жінку з банкою огірків [якою вона нібито збила дрон] та дійсністю утворилася прірва – і в цю прірву кістками лягає багато хороших людей”.
Далі Ліза воювала в районі селища Новолуганське, що на колишній Світлодарській дузі, на північ від Горлівки в Донецькій області.
У Новолуганському було неможливо носити каску: між безпекою та мобільністю – поки біжиш, пробираючись крізь вузлуваті хащі з позиції на позицію, – доводилося вибирати друге.
Із логістикою в перші дні все було погано настільки, що наш підрозділ зовсім не мав води.
“Мабуть, – сміється Чайка, – я передивилася якихось роликів про виживання скаутів, тож вирішила, що ось ми позав’язуємо пакети на гілках – і збиратимемо конденсат із дерев”.
Через обстріли й постійно нависаючий ворожий дрон було важко переміщуватися, і хоча позиції розташовувалися відносно поруч, однак передати воду, їжу та медикаменти на передові позиції було вкрай складно.
Ліза “Чайка”
Чайка згадує: “Є такий фільм жахів про багатоповерхову в’язницю, де через центр вежі проходить прямокутна шахта, з якої раз у день спускається платформа з їжею – оце був наш Новолуганськ. До крайніх позицій, найближчих до лігва ворога, мало що доходило.
Я берегла воду, старалася сильно не рухатися, щоб не хотілося пити. Розуміла: хлопцям на посту вона потрібніша, особливо пораненим, бодай губи змочити.
Я теж ставала на спостережні пости, як і всі. Кажуть, медик не стає на пост. Але в нас людей було мало, тож я ставала. Чотири міни від наших зранку – а від них росіян прилітало все, що тільки можна.
Нас на посту чергувало четверо, хоч мало б бути мінімум шестеро. Чи не головною проблемою були рації – їх критично не вистачало. У мене власної не було. Тому хтось завжди прибігав сповістити про пораненого. А поранення траплялися на таких позиціях, що доходила туди тільки за годину.
Криють, не криють – ти на посту. З посту сходити не можна. За 15 хвилин після одного з рясних обстрілів прибіг захеканий побратим спитати, чи всі вціліли. За ті 15 хв можна було й кров’ю стекти.
А ще ми по селу клянчили шприци в місцевих. Ампульниця в мене закінчувалась дуже швидко. Крім поранень, у військових ще грижі, хворі суглоби, інші болячки – і всього завжди бракувало.
Ліза “Чайка”
Вже потім налагодилося. Випрацювали систему: один виїжджав і привозив необхідне. Був такий чудовий зампотил, ходив до нас пішки – приносив їжу. Такий дбайливий командир, професор, здається.
Якось я йшла на позицію понад пів дня! Постійні обстріли, нависаючий ворожий коптер, через кущі продиратися було ще тим квестом. Коли нарешті дійшла, мені не було місця для сну. Арчі, товстунчик, такий вітальний і позитивний, не розгубився. Нора була по коліно, та ще й вирита під таким нещасним кутом, і Арчі дивиться на ту яму й каже: ляжемо вдвох. А я дивлюся і розумію: не помістимося. Лягла поряд. Він мене затягнув за ногу, коли почався обстріл, в цю нору – в цю могилу.
І ми вже доспали отак до ранку удвох у норі, я була настільки зморена, що не почула обстрілу.
Побратим Помідор взяв контужену свинку на КСП. Ця ж свинка там пережила чотири авіаудари. Вона навіть не рохкала вже. Маленька, перелякана, але вціліла”.
У Новолуганському стояли місяць, але, каже Чайка, там інший лік днів – тягнуться, ніби дубова смола, і такі ж липкі й заяложені.
“За той місяць я помилася один раз, саме помилася, а не серветками так-сяк. Знайшли на розбомбленій фермі воду. Хотіло все з себе змити аж настільки, що свист ракети не змусив би припинити намилювати голову. Я збрила волосся чи не одразу”, – розповідає Ліза Коржнєва.
Ліза “Чайка”
Того ж дня, коли Чайка вперше за місяць відмилася від ґлеюватого донбаського багна на зруйнованій ворожими авіаударами фермі, їм із Беном, який прийшов зі спостережного посту, довелося тулитися один до одного у вузькому окопі, більше схожому на нору, бо росіяни нещадно накривали касетами. З нори закохані вилізли, як як донецькі гірники, виморені й бруднющі.
“У мого хлопця – Бена – було дві особистості. Перший – Бен, який пішов на війну в 16 років. Друга – сам Віталик, для мене і його мами, – пояснює Чайка. – Він був єдиним сином. Професійний, жорстокий військовий, а за камуфляжем – освічений і ерудований добряк.
У його домі було дуже багато книжок, він і сам писав книгу, на жаль, не закінчив.
Наречений був ходячою енциклопедією. Якось вдалося перехопити ворожі перемовини. Звучало “Аїд – Байконуру” – і він розпізнав, що ворог викликає арту, адже “Байконур” – це там, звідки запускають ракети, найбільший космодром”, – у голосі Єлизавети гордість і спокій, коли вона згадує Віталія.
Ліза “Чайка”
Дівчина пригадує їхній останній вечір: “Ми їли макарони, він був змарнілий і сумний, нарікав, що наснився поганий сон. Питав, чи відпущу його на курси, я кивком відповіла – так. Він якось довго перелічував, куди я маю його відпустити ще, навіть про контракт на п’ять років говорив, я сказала – підпишемо разом. Сміялася, що відпросився на все життя наперед. На питання, що зараз найбільше хоче, відповів – додому”.
21-річний Віталій повернувся на Хмельниччину в закритій домовині. Над його могилою майорять два стяги: синьо-жовтий та прапор молодіжного товариства “Сокіл”, активістом якого він був.
Читайте також:
Порятунок з “Австрійкою”. “Новинарня” взяла участь у першій ротації унікального евакоавтобуса “Госпітальєрів”
Після похорону Чайка повернулася до своїх у військо. Але ненадовго. За два тижні після загибелі Бена загинув Вальдемар – парамедик, який воював із 14-го року.
Аркуш із написом-дороговказом на позиції “Чайки”
“Я за ним ходила вічно хвостиком, щоб чогось навчитися. І він навчав. У мирному житті Вальдемар працював різником м’яса. У Сєвєродонецьку стрибав, як сарана, з окопу в окоп і витягав хлопців. Багатьох витягнув з пазурів смерті. А свою не здолав”, – каже Ліза.
“Моїх близьких людей не залишилося в живих на фронті.
Є фотографія неповного нашого відділення з 72-ї бригади. З усіх людей на ній жива лише я”,
– це звучить з вуст Чайки сумирно, із прийняттям всієї трагедії цього моменту.
В Інтернаціональному легіоні про існування Чайки знали – посприяв друг сім’ї Саша, що служив у їхній медслужбі. Тож коли дівчина задумала перевестися і шукала куди, в легіоні її досвід оцінили належним чином.
Читайте також:
“А весілля плануємо в Севастополі”. Історії семи добровольців Інтернаціонального легіону
“Я зрозуміла, що для мене важливо, дуже важливо, свої люди поруч, і коли моїх уже не лишилося у 72-й, я подумала – а Саша ж не загинув, Саша ще живий і він парамедик у Легіоні”, – каже Чайка.
Ліза “Чайка”
Про осінній наступ ЗСУ на Куп’янському напрямку вона згадує як про конвеєр поранених вдень і вночі.
“Легіон – це невелика структура, для нас вісім поранених – це ціле відділення. І якщо українці ляжуть кістками до останнього, то в тих самих канадців є вибір – можна поїхати додому і відновлювати там своє життя. На щастя, бійці Інтернаціонального легіону пасіонарні, вони відновлюються і б’ються далі”, – розповідає дівчина-парамедик.
Траплялося, поранених одночасно було десять чи п’ятнадцять, серед них цивільні, і всіх із різним ступенем ушкоджень треба було передати по той бік моста через Оскіл. Доводилося перелазити з пораненими на ношах по перешийку зруйнованого мосту. Фізично виснажлива робота, однак ще важча ця робота – морально.
Ліза “Чайка”
“Дівчині, що побивалася біля стабпункту, аж ніяк не можна було всередину. Я знала, що її коханий, скривавлений і бездиханний, лежить на столі. Я стояла поряд, коли вона говорила, що ось зараз його стабілізують і повезуть до Харкова, і розуміла: її треба підготувати морально.
Я знала, що він “двохсотий”, але так не хотілося відбирати в неї ті секунди,
коли вона вірила, що в поєдинку зі смертю він переможе”, – пригадує Чайка.
Жодну з історій надання допомоги і, як результат, спасіння життів Чайка не вважає героїзмом чи чимось особливим. В ній уживаються тонка сором’язливість і бойова сміливість. Адже тільки їй, 23-річній дівчині, вистачило снаги лізти за тілом вбитого українського захисника.
Шолом “Чайки”
“Бодай ДНК-матеріали якісь, бодай щось, я могла б вночі непомітно підлізти, вони б і не зрозуміли нічого, я б тихо забрала чийогось рідного, щоб його похоронили”, – повторила сказане командиру Чайка.
Якось під’їхали військові з криками: “Медика!”. На місці були двоє – Чайка і медик Даша. Чайка зірвалася й поїхала за пораненим. Він був надто близько до ворога – точився ближній бій.
“Я вирішила, що об’єктивно Даша знає більше, краще може когось рятувати, а мене не шкода. Наше життя – ресурс на війні, воно належить ЗСУ, і цим ресурсом треба правильно розпоряджатися, – каже Чайка і додає: – Хлопці роблять велику роботу, а я свою, маленьку. На стабпункті роздягаю, зрізаю одяг, мию поранених, ставлю якийсь катетер абощо. Що скажуть, те й роблю, а коли й не кажуть, а я бачу брудну підлогу, то мию”.
Читайте також:
“Більше правди. Рожеві шмарклі не наближають перемогу”. Велике інтерв’ю з важко пораненою Андріаною Сусак
23-річна Ліза Коржнєва, попри весь біль, який їй довелося вмістили у серці за ці півтора року, зараз щаслива. Війна відібрала в неї одне кохання, але подарувала ще одне.
Цього разу Ліза з нареченим не зволікали з офіційним оформленням стосунків – одружилися. Без святкувань, гостей і білої сукні. Після розпису Чайка з Гетьманом повернулися на фронт. Військова навіть не одразу пригадує дату, коли побралися.
Ліза “Чайка” з побратимом
“Він думав, як і я, що коли є любов – має бути сім’я. Ми боялися не встигнути, з кимось із нас може в будь-який час статися невідворотнє, а хочеться пожити, маючи сім’ю”, – голос Чайки звучав щемливо.
Школяркою Єлизавета складала дерево родоводу: рід батька – з Києва, рід мами – з Воркути. Коли клеїла аплікацію з фотографіями, зчудувалася, що по одну сторону є великий рід, а по іншу – тільки дід із бабою. Того вечора вона дізналася про Голодомор. Виявилося, що одна гілка винищувала другу.
Ліза “Чайка”
На південному березі Криму між Таракташем і Капсіхором є невелике село Ай-Серез (Міжріччя). В тому селі батьки Чайки придбали будинок, планували там жити, поки дочка мала здобувати освіту в столиці. Потихеньку робили ремонт і мріяли про свій сад. Росія так і відібрала той дім – із недоробленим ремонтом, непосадженим садом і незбутою мрією однієї сім’ї жити між Кримом і Києвом.
Дід Лізи Коржнєвої, професор із династії геологів, помер під час війни – серце не витримало.
Читайте також:
“Дракаріс” з історією роду: як кримський татарин складає багі для ЗСУ
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
