автор: Мирослава Ільтьо
фото автора / “Новинарня“
30-річний лікар з Криму Муса* понад 26 лютого минулого року планував відкрити приватну клініку. Але 24-го числа російські ракети скоригували вектор його діяльності – кримський татарин із того часу конструює в Києві суперлегкі всюдихідні машини – багі “Дракаріс” для потреб українського війська.
На початках Муса мав борг у п’ять тисяч доларів, одну шліфмашину-“болгарку”, зварювальний апарат, жодного досвіду і непереборне прагнення допомагати українській армії в такий спосіб.
“Коли я в медицині працюю, у мене працює дві руки, а із залізом працюю – у мене багато рук”,
– каже цей чоловік.
Про лікарське минуле Муси поміж гаражів нагадує хіба медична пелюшка, якою він вкриває стілець, щоб я не забруднилася. Чоловік ділиться: вклав у клініку 20 тисяч доларів. А після повномасштабного вторгнення, аби почати робити багі, був готовий закласти автівку, та не довелося – у борг дали під чесне слово. Позичених грошей не вистачило, але робити машини на фронт не кинув.
Муса біля майстерні
“Почав справу із кількома друзями. Попрацювавши кілька днів, хлопці винесли вердикт: ідея – безглузда, робити швидко неможливо, треба потужності, а їх нема. Та я сказав: будемо робити! Розмістив оголошення на ОLХ. Запропонував оплату. Столярні і слюсарні роботи мав би хтось робити із навичками, я ж не вмію зі “сваркою” працювати. Шукав людей, які заморочуються. Бо це військова техніка, вона має бути надійна. Для мене принципово зробити так, щоб хлопцям не довелося прилаштовуватися на місці”, – розповідає Муса.
Перше багі Муса із командною робили п’ять місяців.
Чоловік сміється: “На початку не міг відрізнити метал “одиничку” від “трійки”. Шукав спосіб зробити машину надійною, дещо доводилося вивчати на практиці, а практика – це дорого. Перечитав буквально всі коментарі під усіма роликами, дивився відео, як військові працюють на цій техніці, зважував плюси і мінуси, чим багі кращі за авто”.
Багі – полегшений швидкохідний та маневрений транспортний засіб із високою прохідністю. Раніше їх використовували здебільшого для спорту й розваг, однак зараз ці машини дуже затребувані у війську.
Компактні, легкі й менш помітні, з великими відкритими колесами та міцним каркасом – такі машини охоче використовують армійці багатьох країн світу, а наші на війні з Росією й поготів. На відміну від БТРів, вони можуть пройти мінним полем. Та, на відвіну від армійських позашляховиків, не прив’язані до доріг.
Муса розповідає: “Я подивився, які багі виробляють в Україні та за її межами, і вирішив, що можна сконструювати авто, яке може перевозити екіпаж четверо людей і більше. Зазвичай багі роблять на два або три місця, а ми робимо на чотири та ще одне місце для евакуації пораненого”.
Багі в майстерні кримського татарина
Серійного виробництва таких машин в Україні немає. Однак для розвідки, ССО, протитанкових підрозділів у будь-якому разі потрібні машини низькі, прохідні і – найголовніше – недорогі. Багі – вигіднаа альтернатива пікапам, тривалість життя яких на передку часом не дні, а години.
“Перевага багі якраз в тому, що вони легкі та маленьких габаритів. На противагу позашляховику, щоб виштовхати багі з болота, не потрібно залучати багато людських сил”, – пояснює кримчанин.
Читайте також:
Бойові багі і квадроцикли на службі в ЗСУ: перевага над пікапами і “бронею”
Кожну машину Муса конструює під конкретні завдання та побажання бійців, які використовуватимуть це багі.
Над виготовленням працюють четверо. Окрім самого Муси, ще є механік, електрик та слюсар.
Багі в майстерні кримського татарина
“Поки вариться каркас, знаходимо машину-донора, тестуємо – якщо все добре, то купуємо, розбираємо, з тієї машини беремо двигун, радіатор, коробку, щось із ходової, все решту виготовляємо самі. Якісь підшипники, рідини, розхідники купуємо нові.
Тест-драйв проводимо у два етапи: спершу ставимо звичайні шосейні колеса, оскільки грязьова гума з великими протекторами, як на тракторі, дуже м’яка, на асфальті зіпсується. Тестуємо по території, дрифтуємо. Після цього – полігон із ярами і багном”, – розповідає Муса.
Чоловік наголошує: надважливо – багі мають високу ремонтопридатність. Їх умисно конструюють з відкритим типом колес, щоб у польових умовах можна було легко розібрати й полагодити.
Багі з майстерні кримського татарина
“Усі вузли виготовленні з серійних машин. У кожному багі є QR-код, за яким можна дізнатися весь список запчастин. “Дракаріс” має шини пониженого тиску, які можна спускати до 0,5 атмосфер, що підвищить площину контакту з ґрунтом. Ми передбачили захист критично важливих вузлів: паливний бак та радіатор приховані так, щоб при пошкодженні ні топливо, ні гарячий антифриз не потрапив на екіпаж. Оснастили “Дракаріс” довгими глушниками з двома резонаторами, завдяки чому гучність роботи є мінімальною, як у звичайній автівці”, – пояснює майстер.
Дракона із “Гри престолів” багі нагадує не лише зеленим кольором, а й “хвостом”, що є фактично додатковим багажником, який розкладається та дає змогу перевозити поранених.
Фотогалерея:
“У фільмі був дракон, який палив орків, і ми вирішили, що в нас теж буде такий “Дракаріс”. І ми повернемо всі наші окуповані території та обов’язково повернемо Крим”, – вірить Муса.
Читайте також:
“Ми будемо одними з перших, хто заходитиме в Крим”. Як воює підрозділ киримли у складі ГУР
На запитання породіллі, хто народився, акушерка невдоволеним голосом видала: “Єщьо адін кримській татарін”.
Для батьків Муси він був третім дитям, але першим народженим у Криму.
Це сталося вже після повернення родини Муси з вигнання.
Мама вчителювала, батько працював на технічній станції, мали власну квартиру в Узбекистані та нажитки – продали все й спакували життя у “Москвич”. Сім’я налаштувалася на подорож в один бік, хай би там що.
Кримськотатарський прапор у майстерні
“Це був 1989 рік – рік повернення на батьківщину, яку мої батьки знали лише з розповідей своїх батьків, яких витурили із власних домівок на десятиріччя”, – розповідає Муса.
У напрямку Севастополя тоді не можна було й заїхати, не те щоб купити житло – татарам не продавали.
Хай і вп’ятеро дорожче, але один власник таки зголосився продати молодій сім’ї з дітьми маленьку хатину в селі.
“Батьки почали там освоюватися, були ледве не першими татарами там. А першопрохідцями бути важко, тим паче, коли сусіди чекають “рогатих” людей. У сільській школі ще було нормально. Однак у місті я зазнавав цькування – був єдиним татарином в класі. Але це мене сформувало, стрижень дало!”, – говорить Муса.
Депортація 1944 року розкидала рідню по всьому СРСР. Бабуся – та, що по маминій лінії – зі своїми батьками й молодшими братами потрапила в Костромську область, у тому ж 44-му році народила дівчинку. З чоловіком її розлучили, батько помер, тож годувати матір (прабабу Муси) з двома дітьми та власну новонароджену випало їй. У Воркуті на лісоповалі доводилося важко, тож коли голод став зовсім загрозливим, матір і дочка з трьома дітьми на двох поїхали до Азербайджану. Ніяких документів не було, озвався далекий родич із Білорусі, взявся посприяти із паперами. Бабуся Муси, тоді ще молоденька дівчина, поїхала. Поки її не було, мама (прабаба Муси) несподівано померла; діти лишилися самі. Через скруту й біду родичі віддали до дитячого притулку менших братів та доньку знедоленої дівчини, бабусі Муси. Один із її братів втік з дитбудинку, інший захворів на тиф – його ніхто більше не бачив. А майже трирічну донечку удочерили чи не одразу. Це сталося 1947-го в Баку.
Саму ж бабусю Муси, якій на той час було лише 22 роки, заарештували і засудили до 20 років каторги, обвинувачуючи у втечі з місця заслання.
За один день вона повністю посивіла. П’ять років відбувала покарання на каторжних роботах у краях вічної мерзлоти, аж поки смерть Сталіна не поставила крапку у справі її “злочину”.
На свободі жінка надію віднайти свою доньку, поїхала до Узбекистану, і доля виявилася милостивою: дівчина возз’єдналася зі своїм чоловіком – батьком загубленої дитини. На той час у нього вже була сім’я й дитина там, а в розлуці ніхто з них не знав долі іншого, де та що з ним. Після возз’єднання вони народили ще трьох дітей, одна з яких – мама Муси.
Найпершу доньку вона не припиняла шукати до кінця своїх днів. Померла бабуся Муси у 2015-му, коли росіяни вкотре увірвалися в домівки кримських татар.
Муса і його багі
Горя від росіян зазнав і рідний дядько батька Муси. Артилерист пройшов Другу світову та повернувся в 45-ми весь у медалях, однак у рідному домі застав не родину – росіян. Коли ті йому сказали, що всі кримські татари – зрадники Союзу і їх депортували з півострова, чоловік відчув жах сильніший, ніж на фронті під ворожим вогнем.
Родину він розшукав, возз’єднався, навіть повернувся з часом до рідного Криму. І дожив до часу, коли росіяни знову прийшли з війною та окупацією на його батьківщину.
У 2014-му Муса був одним із тих, хто не полишав надії протистояти загарбникам. 26 лютого того року він із товаришами вийшов на велелюдний мітинг біля парламенту АРК в Сімферополі.
Муса пригадує: “Якби в нас була б зброя, ми б зрівняли їх (проросійські сили) з землею. Хоча проросійська сторона і розбила наметове містечко, влаштувала коридор міліції, але проти них було дуже багато людей. Дуже, я стільки не бачив ніколи!
Під ногами у проросійської сторони лежав прапор України з плямами крові. Я схилився перед тим натовпом, підняв прапор і проніс на витягнутій руці над головою через усю ту озвірілу колону. Тоді не було якогось страху. Я приніс цей прапор додому, мама розшила його на жовту й синю смужки і надійно заховала.
Після того за два тижні мого друга забрати ФСБешники. Згодом його, мабуть, сім разів ще затримували – пред‘явити нічого не могли.
Він кинув порожню пластикову пляшку, від чого у постраждалих нібито сталися дві чи три черепно-мозкові травми. Авжеж, це була брехня. Але ті сценаристи й не на такі сюжети здатні. Це міг би бути чотирисерійний серіал: ти співпрацюєш з ними, або ж тебе саджають до психлікарні, або ж просто саджають в тюрму. Чи тебе просто вбивають, і ти вважаєшся безвісти зниклим. Товаришеві вдалося дивом проїхати блокпост, це було 9 травня, ймовірно, погранці просто були бухі”.
Прапор України в майстерні
Той щасливчик, якому вдалося вибратися із пазурів ФСБшників на підконтрольну Україні територію, тепер на передовій рятує життя наших воїнів. Муса ж у свій спосіб допомагає війську – робить багі “Дракаріс”.
Чоловік не сумнівається ні на йоту, що українська армія поверне півострів. Після перемоги Муса планує збудувати там дім. Щоб у літньому віці жити десь у селі біля Бахчисарая й чути щоранку азан.
І у великому дворі з чайханою насолоджуватися відчуттям дому, на якому майорітиме той самий зшитий український стяг.
* Ім’я змінене з міркувань безпеки родини
Реквізити для допомоги збору на багі:
https://send.monobank.ua/jar/2uuqhVF97g
UPD. Збір на 300 тисяч закрито.
Читайте також:
Віолета Столярова: Писала на паркані: “Севастополь – це Україна” – і відчувала полегшення. Бо я не така, як вони
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
