автори: Анастасія Федченко, Леся Шовкун
фото надані Юлією Кирієнко
Спекотне літо 2014. Журналістка Юлія Кирієнко щойно повернулася з відрядження в Крим. Знімала репортажі про життя на окупованому Росією півострові. Редактор говорить: вона наступна поїде на Донеччину. Юлія тоді не хотіла бути очевидицею бойових дій, бо почула від колеги, яка працювала в “гарячих” точках: “Жінки підсаджуються на війну, як на голку, їм усіх хочеться зберегти, і повернутися з війни їм складно”. Однак редакційне завдання Кирієнко виконала. Відтоді кілька років їздила у відрядження на схід, хоч і змінювала місця роботи.
Зробила паузу, коли разом із чоловіком – учасником бойових дій – намагалися оговтатися від війни. Будували плани, виховували сина Марка. Війна дістала і в рідному Києві. Кирієнко відвезла Марка на захід України, а сама повернулась уже як пресофіцерка 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Щоправда, нештатна.
Як прийшла в ЗСУ, як випадково брала участь у знищенні російської танкової колони, що сунула на підрозділ її чоловіка, як знайшла щоденник окупанта і зробила про нього фільм на “1+1”, Юлія Кирієнко розповіла в інтерв’ю “Новинарні“.
– Я їхала в Крим, бо хотіла подивитися в очі цим людям. Краще б цього не робила! Я їх зненавиділа тієї ж миті, – починає розповідь Юлія Кирієнко. – Я побачила на набережній у Севастополі жінку, родом із Росії, що приїхала в гості до дочки, яка вийшла заміж за українця, і вони жили в Криму. І якщо подружжя якось прикривалось “вибором, аби не було війни”, то ця жінка сказала мені: “Якщо є рай, як його описують у Біблії, то його філіал – це Крим, а якщо є Бог, то його представник на Землі – Путін”. Після цього я зрозуміла, що ця нація – росіяни – втрачена”.
Тоді ж журналістка уперше зустрілася з людьми з Донеччини. “Переселенців” у Криму поселили в таборі – величезних наметах, що стояли на розпеченому піску, наче на пательні.
“Коли ми вийшли з цього табору, назустріч нам прямували кілька сімей. Кремезні чоловіки побачили, що ми – українські журналістки, й один намагався мене вдарити”.
У січні 2015-го її мало не побили в Авдіївці на Доенччині, коли знімала наслідки обстрілів із боку окупованого росіянами Донецька. У місті залишалися проукраїнські люди, але було дуже багато маргіналів, отруєних російською пропагандою. Кирієнко тоді зняла сюжет про те, що авдіївці, попри віру в кремлівські наративи, все ж евакуюються в Україну, а не в Росію.
– Ключові фрази про те, що люди обмануті російською пропагандою, вирізали. У перекладі такий сюжет показали на російському НТВ, мовляв, дивіться, як люди підтримують Росію. Це була слава, – жартує журналістка.
Юлія Кирієнко на шахті “Бутівка”, 2016 рік
– Вибуховою хвилею став мій пост про Віктора Агєєва (полоненого контрактника армії РФ з Алтайського краю – “Н”). 93-тя бригада взяла в полон росіянина, з військовим квитком, з усім. І я виявилася першою, хто приїхав це знімати. Мені показали його документи, особисті речі. На ICTV, де я тоді працювала, дзвонили якісь російські продюсери і просили про коментар. Мені теж писала просто купа представників російських медіа: “Обґрунтуйте, що ви дійсно взяли російського солдата, розкажіть про цю спецоперацію”. Була навала росіян у повідомленнях: “Ти брешеш, це все неправда, це не військовий квиток”.
Читайте також:
Російський найманець Агєєв отримав 10 років позбавлення волі
Юлія Кирієнко з визволителями Ізюма
Юлія каже: після першого відрядження на Донеччину була захоплена тим, що робили українські військові, а ще – місцевими, які чекали на перемогу України. І жодного разу не думала, що могла загинути чи дістати поранення.
– Все сприймалося через об’єктив фотокамери, наче ти в якомусь 5D-кіно, хоча по суті, ти – учасник подій. Адже ми знімали, як звільняли Вуглегірськ. Тоді почався найдовший в історії рейд наших десантників, ми частково знімали його. Піски, які для мене мають особливе значення, бо я багато друзів там зустріла, і те, що вони нині втрачені, – дуже печально. Є якісь міста на Донбасі, які для мене пов’язані з купою спогадів, із людьми, багатьох із яких уже, на жаль, немає. І вони, ці міста, стали рідними.
Донбас звів Юлію і з нинішнім чоловіком, із яким вчилися в одній школі та жили в сусідніх будинках, але поновили знайомство у Мар’їнці. Після того, як Євген повернувся, побралися. Довго разом “поверталися з війни” – підтримували один одного, пропрацьовували травматичний досвід.
Юлія Кирієнко біля Мар’їнки з майбутнім чоловіком Євгеном
У 2020-му народився Марк. Відтак почалися розмови про “велику” війну. Юля з Женею обговорювали це теж.
– Я йому сказала, що раптом велика війна – я подаватиму йому набої. Я не можу бути десь за кордоном і спостерігати звідти за тим, що відбувається в моїй країні. Я знаю, що можу допомогти. Якимось чином я намагаюсь це реалізовувати: інформаційно, як волонтерка.
Коли Росія вторглася, Євген пішов у військкомат й опинився в 72 ОМБр імені Чорних запорожців. Юлія вивезла сина в евакуацію разом зі своєю мамою. Уже за якусь сотню кілометрів від Києва зрозуміла: може працювала в пресслужбі бригади, тим більше, місце було вакантне. Зателефонувала командиру (до серпня – Олександр Вдовиченко, позивний “Слов’ян”), якого знала вже багато років.
– Усе вирішилось по телефону. Він веде бій і каже: “Хочеш – пішли”, – пригадує Кирієнко. – Я повернулась 27 лютого – й одразу в штаб.
Вона швидко зрозуміла, де ключові позиції, де придані підрозділи. На першу зйомку поїхали 1-го чи 2 березня.
– Я розуміла, що це потрібно знімати і показувати, бо це Київ, це столиця, впаде столиця – впаде країна. Я продовжувала працювати на “плюсах” (“1+1”) і возила групи. Це завжди була максимальна кількість журналістів. Зустрічались зазвичай біля каналу, щоб не “світити” штаб. Дев’ята ранку – вісім машин. Тахмазов (український журналіст та ще один пресофіцер бригади – “Н”) бере іноземців, я – наших, домовляємося з комбатами – і вперед.
Сергій Тахмазов багато років співпрацював із іноземними ЗМІ, це допомогло відсіювати “іноземців”, які могли нашкодити. Так, на зйомку не пустили журналіста, чия дружина працювала на російському RTVI, а сам він колись захоплювався Кадировим.
– Роботи було багато, – згадує Юлія. – Без новин неможливо було залишитися. Пам’ятаю, українські журналісти поїхали в Козаровичі, а іноземні фотографи познімали Горенку, і їм було достатньо. Залученість іноземних медіа дозволила показати світу, що Київ за три дні неможливо взяти. Ну, і ми – люди з преси, ми знали, що преса хоче. Тому і намагались працювати максимально оперативно. Крім того, розуміли, що інтерес іноземців потрібно підтримувати, аби Україні продовжували допомагати і, можливо, дали лендліз, про який тоді ще й не йшлося.
За висновком пресофіцерки, інтерес до війни ані в українських колег, ані в іноземців не зменшився. Ба більше, журналісти з інших країн стежать за війною в Україні, яка спричинила глобальні зміни світового порядку.
– Їм усім цікаво, що буде з їхніми владами і країнами, бо ми всі відчули наслідки цієї війни – увесь світ. Це факт.
Найважче було потрапити в Мощун, який чи не найбільше постраждав від боїв і обстрілів. І першою там опинилась Кирієнко, зняла сюжет і зрозуміла, що сюди також можна привозити колег.
– Ідеш дорогою, а там російські тіла валяються. Я такого масштабу, чесно кажучи, не бачила. Хоча в мене є фото з собакою, який їсть російського солдата, зроблене під Броварами. Робила селфі, не дуже гарне з точки зору етики, для російських друзів, які в мене все ще є – ліберали, чия діяльність заборонена в Росії. І коли я натискала на кнопку, підійшов собака. Так вийшло, – стинає плечима Юлія. – Але там було тільки два тіла.
А коли ти йдеш по Мощуну, і там трупів просто пачки… Це просто жесть. Але страху не було.
Втім, як і огиди чи чогось такого. Емоції мене накрили, коли побачила розбиту Бучу, Ірпінь, Горенку, тому що це міста, в яких я фактично виросла, куди їздила в гості. Я бачила це на Донбасі. А тепер це поруч із тобою, твоїм домом».
Юлія намагалась розповідати на сторінці 72-ї бригади про людей, які відбили атаку на Київ. Написала про хлопця, який збив вертольоти над Київським морем.
– Мені здається, найбільша моя перемога – знаходити людей, які відзначились у боях за Київ і розповідати про них. Адже на початку був шквал інформації, такий інформаційний безлад навіть, якісь безкінечні російські фейки, тому важливо було знайти справжніх і показати їх.
Читайте також:
З Київського моря дістали ворожий гвинтокрил, збитий у перший день великої війни
9 березня російський полковник Андрій Захаров вів елітний підрозділ на Київ по Броварській трасі. 40 танків у колоні. Звісно, від строків “Київ за три дні” відстали, але українська столиця була надто ласою і надто поруч.
На позиціях у лісі тоді було 13 “чорних запорожців”. На всіх – РПГ та два ПТРК NLAW. Однією ракетою не скористалися – боєць загинув. Однак хлопцям вдалося підбити голову колони.
Розстріл російської колони під Броварами 9 березня 2022. Кадр відео
Захаров загинув майже одразу. Екіпажі сусідніх танків намагалися розвернути машини, аби втекти. Незапланована зупинка, незрозумілий хаотичний рух – і в хвості колони розгубилися. Така дезорганізація ворога зіграла нам на руку. Українська артилерія встигла відстрілятися і знищити колону.
– Їх просто як мух похлопали. Їм не було куди сховатися: з одного боку хати, з іншого – теж. Ідеально спрацювали!
Кирієнко на якихось пів хвилини розгублюється. Не знає, чи варто говорити, що випадково стала співучасницею.
– Я Жені того дня написала: «Ти окопи рий».
– Та які окопи? Ми тут у засідці! – відповів чоловік.
– Окопи рий! – наполягала дружина.
Опівдні скинув фотографію: собі окоп вирив. Жінка саме була вдома, прибирала. Зайшла почитати новини, побачила скрін когось із місцевих: “На Бровари суне колона”. Запитала в Євгена, що там відбувається. Чоловік написав: “Потрібна арта. У нас тут жопа”. Кирієнко поїхала в штаб і наполягла, аби комбриг зателефонував комбату. Роман Дармограй підтвердив.
– Я кажу: арта потрібна. Ну, і почався рух. Мені пише Женя, штаб тримає зв’язок із комбатом, той просить дати йому підтримку артилерії, але каже, що все зробить сам. Вони впорались. Та я вважаю, що трохи співучасниця, – сміється Юлія. – І, до речі, цей окоп врятував життя Женьці. Бо коли він вистрілив у танк, одна з машин розвернулась і почала гатити в ліс. Снаряд влучив у дерево, воно впало якраз на окоп, і, якби його не було, впало б на Женю.
Я кажу: “Коли дружина наказує рити окопи, завжди її треба слухати”.
Женя тоді підбив два танки, а кум – танк і БМП. Відео з цими машинами, які горять і розвертаються, – їхня робота. Шість годин тривав цей бій.
Читайте також:
У Броварському районі ЗСУ розбили танкову колону ворога, командир полку окупантів знищений. ВІДЕО
Наступного дня “позаштатна” пресофіцерка повезла туди максимально можливу кількість журналістів. Аби показати, від якої небезпеки вдалося врятувати Київ, і воїнів, які це зробили.
Вона постійно була на зв’язку з заступниками командирів батальйонів та намагалася реагувати на кожну новину від них блискавично – телефонувала колегам і кликала на зйомки.
– Якось побачила пост нашого солдата, що вони йдуть через дамбу в Козаровичах і сказала: “Ми їдемо”. Хоча тоді ще й мови не було, що Козаровичі звільнені. Та я знала: вони – наші. І ми поїхали. І зайшли фактично разом із військом. Ми показали перемогу. Як наші звільнили село.
У Русанів я повезла Цаплієнка, він зняв “хороших” росіян і їхню розбиту техніку. І так ми весь час показували успіхи нашого війська. Зайшли в Мощун – значить, відтіснили росіян іще далі від Києва, вони залишаються в Гостомелі. Ми зняли ці ключові битви за Київ і показали, що русня обісралася, – згадує Кирієнко.
Вона буквально на кілька хвилин опублікувала на бригадній сторінці відео бійців, де ті йдуть повз колону мертвих росіян і просять російських матерів забрати синів. Ролик попросили видалити, аби не показувати тіла на офіційній сторінці. Та відео вже розлетілося скрізь і свідчило: Росія зазає величезних втрат, втім, їх не визнає.
– Те саме було з Мощуном. І що найважливіше, наші мобілізовані бійці знищували елітні російські підрозділи м танкові, десант. Звісно, це була наша перемога. Русня була в шоці, паніці та істериці.
Одного дня командир батальйону спецпризначення, що брав участь у “зачистці” Харківщини на початку травня, скинув Юлії фотографії сторінок, списаних від руки. Журналістка проглянула: чергова російська маячня. Та якось сіла і прочитала.
– Мене вразив опис обстрілу Харкова. Я цей абзац, як російська артилерія била по місту, перечитала разів із десять. І в той же вечір попросила друга вислати оригінал. Прийшла на пошту, питаю в працівників: “А ви знаєте, що я тримаю у руках?” Пояснила: це щоденник російського окупанта, зачитала цей абзац. Вони були шоковані, і це м’яко сказано.
Читання ворожих щоденників – як розгадування головоломки. На обкладинці звичайного зошита – назва якоїсь компанії. Журналістка дізналася з інтернету, що фірма торгує дорогим алкоголем. І в самому щоденнику є опис, як підрозділ росіян знайшов у будинку винний погріб. Це згодом допоможе вирахувати власників помешкання. А в описаному враженим окупантом будинку “з химерами” – штаб. Позивний розгадають після фрази: “Передайте командиру, що прийшов Пес.
Окупант писав: “Я хочу перевестися. У 25-й бригаді (окрема гвардійська мотострілецька бригада ЗС РФ, ППД у місті Луга Ленінградської області – “Н”) непогано”, але далі – перелік, що не так.
Він писав, що йому 21, що в сусідньому підрозділі служить земляк зі Пскова. Юлія складає пазли. Після школи пішов в армію, відтак – на контракт, рядовий розвідроти, в контактних боях участі не брав. Супроводжували колони піхоти чи артилерії.
– Здебільшого він займався мародерством. В одній хаті вони знайшли якісь ножі, певно, у власників був невеличкий арсенал, і наш “герой” описує, як він, на відміну від інших, захоплюється не “ювеліркою”, а цією зброєю і як хоче випросити якийсь кинджал у побратима. Пише: “У мамки такий був, вона ним дрова колола”. І тут я зрозуміла, що вони – з глибинки, живуть у хаті з пічним опаленням, що його перший візит за кордон – це на війну в Україну, – розповідає Юлія Кирієнко. – Він писав, що хоче після повернення поїздити по Росії, подивитися, як люди живуть. Невже скрізь так погано, як у нього вдома?
Щоденник просякнутий ненавистю до “укропів”, які “так добре живуть, як на Рубльовці”. А все тому, що він побачив BMW з відкидним верхом і кілька заможних обійсть.
А Циркуни, де вони стояли, – звичайне харківське передмістя, де є різні будинки – і прості, і пишні. Ти бачиш таке в Україні щодня, в різних передмістях, а для них це – розкіш.
Читайте також:
Звільнена Харківщина: як ми вивозили важкохворих із Циркунів після деокупації
Росіянин почав вести щоденник наприкінці березня, втім із рекурсіями у лютневі думки і переживання, аби розповісти “про весь п…ець”. Швидше за все, він загинув. Адже щоденник дивно уривається наприкінці квітня – фразою “Ми тут до вересня!” І сила натискання, і ручка, все, крім почерку, відрізняються від попередніх записів.
Та, здається, у щоденника є продовження. Нещодавно опублікували відео, де російські солдати п’ють і заїдають чимось схожим на печеню. Фотографії у себе в телефоні побачила жінка. Вони опинились там через “хмару”, відкриту ще на одному телефоні.
– Росіяни знайшли в одному з будинків цей телефон і почали знімати себе. У щоденнику окупант описує, що знайшли казан для приготування м’яса, індичка вийшла дуже ніжною, “у когось навіть фотка є”.
Щоденник – не єдиний епістолярний жанр росіян. Бійці 92 ОМБр імені кошового отамана Івана Сірка знайшли зошит із кошеням на обкладинці та сотнями номерів телефонів “вань” і їхніх родичів. Певно, у росіян телефони забирали.
– Якийсь “телеграфіст” дзвонив і передавав “телеграми”, більшість – із матюками, щось типу: “Таню, скажи сусідці, що за місяць віддам гроші”, – розповідає Юлія. – Я довго думала, чому вони ведуть ці щоденники. І зрозуміла: асоціюють себе з солдатами часів Другої світової. Хоча історики говорять, що тоді писали листи, а не щоденники.
Юлія Кирієнко
– А тобі не здається це дивним, коли існують ґаджети, різні месенджери?
– Вони не інтегровані в соцмережі так, як ми. Автор щоденника писав, що хоче купити телефон “за 8 кусків”. Я про такий навіть не чула, певно, російський. У нього скрізь ці “куски”, а не тисячі. Геть інше сприйняття світу, ніж у нас! А ще писав: “Шкода, що я не взяв із собою телефон. Зараз на рахунку мають бути гроші, я би своїй Насті перекинув, щоб купила собі плаття і поїхала до мами в Саратов. Повернусь і одружусь із нею. Поїду знайомитися з її батьками, то навіть куплю собі костюм і сорочку”. “Навіть”! У них немає розуміння, що це має бути в кожного чоловіка, бо можна піти в театр чи ще кудись. У мого чоловіка сорочок безліч! А вони купують їх тільки для таких випадків. Що це за люди такі?!
Хоча, робить висновок Юлія, окупант був охайним. Щоденник лежав у рюкзаку. Є запис, що йому видали форму, і він її склав у наплічник, бо “цю ще не зносив”.
– Він там описує гумаки, які їм видали: “Ноги пріють жахливо, я обморозив пальці, енурез почався”. Взуття спричиняло дискомфорт і хвороби. Але він продовжував у них ходити, не хотів нові берці заношувати. І ця його бережливість підкреслює, що він із дуже бідної сім’ї, – розповідає журналістка.
Кирієнко зняла великий сюжет про щоденник. Відео набрало понад мільйон переглядів. І тисячі коментарі російських ботів, що це українська пропаганда, що російські солдати таке не пишуть. Хоча схожі щоденники знаходили під час звільнення різних населених пунктів.
“Мемуари” вилучили працівники СБУ, нині розслідують. Розповідали Юлії, що до них зверталися за епізодами, схожими на описані в щоденнику. Надалі зошит поки невідомого російського окупанта перебуватиме в Національному музеї історії України у Другій світовій війні.
Кирієнко працювала у пресслужбі бригади і мало не мобілізувалася. До військкомату в перші дні вторгнення вона не дійшла через величезні черги. Та й не до збору документів було.
– І це виявився час на подумати. А може, і не варто мобілізуватися, бо в мене маленька дитина, і, якщо в Києві знову щось станеться, я не зможу вивезти сина, – пояснює жінка. – Я була на пів кроку до мобілізації. Уже навіть документи здала в бригаду і рахувалася в підрозділі. А треба було віднести документи у військкомат, щоб мене повністю взяли на облік, щоб у мене були картка, виплати. Оцього я не доробила. Напівофіційно я там (у бригаді) була. На волонтерських засадах.
Початок повномасштабної війни не минув для Юлії даремно. Спина, підірвана носінням бронежилета ще під час АТО, почала боліти з новою силою. Довелося робити операцію. Загалом увесь цей час вона балансує між роботою, вихованням сина і намаганням бути при здоровому глузді.
– Я не можу сказати, що в мене ПТСР. Ні, це буде потім. Я себе знаю. Це вже було. Це було довго, печально, дуже болісно. Ми разом із Женею витягали одне одного.
Коли українські військові вигнали росіян з Київщини, Кирієнко продовжувала наповнювати сторінку бригади, у серпні передала справи бригадному пресофіцеру.
Вона відновилася після операції і продовжує їздити на Донеччину – це її спосіб контролювати ситуацію.
– Коли я знаю, що відбувається в підрозділі, спокійна за свого чоловіка. Коли знаю, що відбувається в іншому підрозділі, спокійна за свого друга. Я хочу контролювати “своїх” людей. Може, це тупо звучить, але ми стільки вже втратили, що я за них дуже боюсь.
А ще вона під час боїв за Київ рятувала покинутих тварин. Одного собаку, що, немов сирота, сидів у Бучі, “всиновила”. Відмила, вилікувала і нині стежить за тим, як Буч (на честь міста) й англійський бульдог Френкі ділять територію будинку.
Юлія Кирієнко і Буч
– Усі мої друзі нині на війні: хтось у ППО, хтось у піхоті, хтось іще десь, хтось волонтерську допомогу збирає і розвозить, – каже жінка. Вона, хоч на війні і “наїздами”, подумки там постійно. Вважає: на швидку перемогу годі сподіватися. – У русні немає ресурсів продовжувати глобально. І “могилізація” – проблема для наших військ, але без техніки це м’ясо. А техніки ми їхньої знищили багато. І затрофеїли теж. Нам не треба розслаблятися і забувати, що під боком кінчений сусід. Наші вміють воювати, наша армія боєздатна, у нас є підтримка світу. Ми самі зацікавлені, аби якомога більше звільнити територій. Але треба бути реалістами. Ядерної війни ніхто не хоче. І водночас ніхто не дасть гарантій, що він її не використає. Тому воюємо, як можемо. А там воно якось буде.
І в цій війні надважлива медійна складова.
– Показова ситуація: Україна почала говорити, що йде на Херсон, русня накопичила там великі сили, а ми звільнили Харківщину, – посміхається Кирієнко. – Інформація – це те, що рухає ці процеси.
Подивіться на Росію: як їхня пропаганда сформувала біомасу з людей. Всі війни починаються з інформації. Тому не варто її недооцінювати. І водночас варто з нею бути обережними.
Читайте також:
На Донеччині загинула боєць 24 омбр Ольга Сімонова, яка зреклася громадянства РФ і воювала за Україну
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
