автор: Мирослава Ільтьо
із Дніпропетровської та Донецької областей
фото автора / “Новинарня” та Івана Захаренка
Лікарня Мечникова у Дніпрі. Юного хлопця з нош перекладають на медичну каталку. Заплакана мама цілує свою дитину. Ігорю – 21, він повернувся поранений із фронту. Мама обіймає членів екіпажу зі словами подяки. Заходить до автобуса побачити, в яких умовах перевозили сина, каже: “Моє серце назавжди з вами”. Якийсь час у салоні евакуаційного автобуса – сльозогінна тиша.
“Ось заради чого ми працюємо”, – звучить від заплаканої парамедикині.
Ігор – один зі 109 поранених, перевезених із прифронтових шпиталів до Дніпра новим евакуаційним автобусом “Австрійка” добровольчого медичного батальйону “Госпітальєри”.
Сто дев’ять поранених героїв перевезли за десять днів. Це був перший виїзд “Австрійки” на ротацію. Його повністю відбула журналістка “Новинарні“.
Автобус “Австрійка” назвали на честь Наталії Фраушер із Кропивницького. Жінка тривалий час мешкала в Австрії, тож коли потрапила до “Госпітальєрів”, отримала такий позивний.
Наталія Фраушер в Австрії. Архівне фото
Наталя свого часу закінчила Одеський медичний, стала висококласною зубною феєю. Але не зупинилася на досягнутому – опанувала лицеву хірургію. Працювала в австрійській приватній клініці лицевої хірургії. Після початку повномасштабного вторгнення росіян Наталія купила квиток в Україну.
Маючи досвід роботи в Іраку, з усіма своїми міжнародними сертифікатами і дипломами за плечима вона примчала на фронт. Вирішила: такі руки точно потрібніші у війську, ніж у теплому європейському кабінеті.
Наталія Фраушер у “Госпітальєрах”. Архівне фото
Після виснажливих медичних евакуацій Фраушер вистачало снаги асистувати в операційній. Але в червні 2022-го автобус “Госпітальєрів” “Кракен” зіткнувся із військовим КрАЗом. Наталія загинула на шляху за пораненими захисниками, інші медики отримали травми.
Автобус “Кракен”, обладнаний для підтримання життєдіяльності поранених на довгій відстані між шпиталями, став купою металобрухту. До трагічного рейсу він транспортував майже 200 захисників, які потребували пильного медичного нагляду в дорозі.
Евакуаційний автобус “Кракен” (праворуч) до аварії
На похоронах Наталії Яна Зінкевич, командир батальйону “Госпітальєри”, пообіцяла, що батальйон купить і обладнає новий автобус, який продовжить перевозити поранених, а названий він буде на честь Фраушер.
Через пів року після смерті Наталії біля лікарні стоїть автобус із написом “Австрійка” та виразно виведеними очима дівчини посеред соняшників – робота художниці Ірени Миколів.
Образ Наталії Фраушер в оформленні автобусуа”Австрійка”. Фото Івана Захаренка
Медичний батальйон “Госпітальєри” працює для порятунку життів воїнів із 2014-го, у складі спершу ДУК, потім УДА. Наразі налічує понад 60 екіпажів парамедиків та лікарів, які працюють на різних ділянках фронту. Один екіпаж – п’ятеро людей.
За вісім років війни “Госпітальєри” стали легендою – врятували тисячі життів.
Екіпажі “кейсеваку” – на пікапах, що заїжджають на самісінький “нуль”. Такі команди працюють радше як безкоштовне таксі в умовах обстрілів, головне – вивезти.
Екіпажі на “медеваках” – на реанімобілях, що стоять за кілометр-два від екіпажів на пікапах.
Ще є хірургічні екіпажі, що працюють на стабілізаційних пунктах і надають допомогу пораненим у лікарні, підсилюючи місцевих лікарів.
Евакуаційний автобус “Австрійка”. Фото Івана Захаренка
Автобусом “Австрійка” відкрили напрямок, якого в добробатів дотепер не було – четверту лінію евакуації. Екіпаж “Австрійки” розвантажує прифронтові шпиталі, адже новоприбулим пораненим не завжди там є місця. А оскільки прифронтові лікарі працюють на виснаження, такий транспорт допомагає зекономити сили медичному персоналу. Забирають поранених із відділень хірургії та реанімації. Таким чином “Австрійка” запобігає колапсу медичної системи.
“Госпітальєри” – фактично єдиний медичний батальйон, що забезпечує всі послуги із порятунку та транспортування поранених бійців.
Читайте також:
Дим-машина, прильоти й турнікети: як волонтери навчають українців надавати першу медичну допомогу
Автобус, за дивним збігом обставин, виготовлений у Австрії. Куплений більш як за 30 тисяч євро. Ще 10 тисяч євро вартувало технічне обслуговування: заміна запчастин, встановлення генератора та кисню.
Техніка, якою автобус оснащений зсередини, коштує близько двох з половиною мільйонів гривень. Медичні розхідники – ще 10 тисяч доларів.
Всередині автобуса
На противагу цивільній швидкій, яка може забрати одного пацієнта, такий автобус за один виїзд, один запас палива та на один екіпаж транспортує неспівмірно більшу кількість людей, що потребують допомоги.
Для важких лежачих відведено шість місць, ще п’ять – для сидячих. Мінімальне завантаження – 11 поранених захисників, максимальна місткість – 33 воїнів, яких автобус здатен перевезти до лікарні.
Автобус конвоює машина супроводу. Один такий виїзд – приблизно 200 літрів палива.
В автобусі кілька відсіків: для сидячих, лежачих поранених та відсік для медиків, крім кабіни водіїв.
У відсіку для екіпажу ведеться документальна робота, лікарі заповнюють “сотки”, описують маніпуляції: що на якому етапі було зроблено – все скрупульозно фіксується.
Робота персоналу з медичними приладами
Для кожного лежачого пораненого передбачені монітори, які надають дані про тиск, пульс, ЕКГ та сатурацію, інфузомати, дефібрилятори, кисневі концентратори та ШВЛ, апарати УЗД та підігрівачі інфузій. Є всі умови, щоб поставити системи із крапельницями, і на місцях для сидячих травмованих.
Так само на кожну людину – окремий набір розхідників усіх препаратів. Їхні запаси поповнюють перед кожним виїздом.
Окрім медицини, в автобусі є кухня із запасами води, соків, снеків, дитячого пюре та інших смаколиків для поранених захисників у дорогу.
Всередині автобуса
Лікарі в прямому сенсі можуть бігати біля кожного пораненого – простір передбачено.
В екіпажі “Австрійки” – анестезіолог, травматолог, анестезист та троє парамедиків у ролі медсестер для кожного лікаря.
Екіпаж “Австрійки” на межі Дніпропетровської і Донецької областей
“Це дуже символічний та емоційний евак. Місто, з якого ми будемо забирати поранених – це місто, куди нас відвезли після аварії, звідси ми виїжджали всім екіпажем, а потім удвох із Корінфом”, – розповідає Док перед першим рейсом “Австрійки”.
Дмитро Сачков “Док”. Фото Івана Захаренка
24-річний Дмитро Сачков із позивним “Док” – командир екіпажу. Він тримає контакт із прифронтовими лікарнями та визначає логістику.
Док має досвід роботи в кардіореанімації у Харкові та інфекційному відділенні 9-ї міської лікарні Києва в ковідні часи. Пізніше працював у столичній Олександрівській лікарні в нейрореанімації.
Алексіс Чолас “Корінф”. Фото Івана Захаренка
26-річний Алексіс Чолас із позивним “Корінф” – відповідальний за медичну частину – контролює стан хворих та якість надання медичної допомоги. Саме він оцінює під час медичного сортування стан хворих та ризики під час транспортування.
Док і Корінф були в екіпажі “Кракена” в день трагедії. Док із травмою плеча зумів витягнути побратимів і посестру із салону подалі в поле з соняхами – боявся вибуху кисневих балонів. Грек Корінф у тому ДТП втратив кисть руки.
Варіант не поїхати на ротацію новим автобусом він не розглядав, довелося прискоритись із протезуванням.
“Втрата кисті – це хрест на хірургії, але не хрест на медицині”, – каже Корінф.
Хлопець має досвід роботи в дитячій реанімації, реанімації для дорослих, травмпункті та стаціонарі травматології. Із “Госпітальєрами” – ще з лютого 2022 року.
Михайло Волянюк “Воля”. Фото Івана Захаренка
Корінф не єдиний, хто приїхав на війну з-за кордону. 30-річний анестезіолог Михайло Волянюк із позивним “Воля” приїхав із Німеччини – працював у клініці Фрідрісгафена. Війна внесла корективи в кар’єрні плани Михайла. Він узяв відпустку за свій рахунок на рік – вирішив, що знання і досвід потрібніші для українських захисників.
Марія Данчина “Тювик”. Фото Івана Захаренка
24-річна Марія Данчина із позивним “Тювик” отримувала другу вищу освіту в Карінтії, що в Австрії. З появою там вимушених переселенців працювала у австрійській поліції – займалася перекладами та реєстрацією наших співвітчизників.
Тювик – офіцерка запасу, була найкращою студенткою військової кафедри в Київському університеті Шевченка. Дівчина відпрацювала парамедикинею на фронті вже три ротації – на Херсонському, Донецькому та Запорізькому напрямках.
Анна Скольбушевська “Адмірал Няв”
28-річна парамедикиня Анна Скольбушевська з позивним “Адмірал Няв” мала бойовий досвід у 2014-2015 роках в батальйоні “Айдар” на Луганщині. З минулорічного лютого Анна опікується забезпеченням складів, комунікацією з благодійниками та закупівлею предметів тактичної медицини й амуніції.
Олена Герасим’юк “Гера”
31-річна Олена Герасим’юк “Гера” завідує складами. Видача всім екіпажам необхідного – один із напрямків її роботи. Дівчина евакуювала поранених на “кейсеваках” у 2017-2019 роках, однак після важкої хвороби зайнялася роботою на складах. Гера – відповідальна за проєкт “Австрійка”.
Читайте також:
Фронтова волонтерка-парамедик, “Народний герой України” Ірина Митрофанова: перемогти ворога і власну онкохворобу
Пораненому бійцю Ігорю – 21. Він родом із Дніпра. Після закінчення училища, де здобув освіту автомеханіка, відслужив в армії півтора року. З початком повномасштабної війни підписав контракт з НГУ, став стрільцем 31-ї бригади.
У хлопця поранення руки й ноги. Їхню позицію впродовж останніх трьох днів росіяни штурмували тричі. Співвідношення сил – п’ятеро бійців Нацгвардії проти 30-40 окупантів.
Поранений Ігор із Дніпра
Обстріл тривав довго, штурмували об 11-й ранку, третій дня та ввечері, влучали в дерева, оглушувало. Ворожий танк та БТР працювали в трьохсот метрах від наших оборонців.
Перше влучання – загинув командир роти. Друге – поранення заступника командира з особового складу. Третє – поранений сам Ігор.
“Я не відчув нічого. Була контузія. Згодом відчув, що мокрі руки й нога. Все було в крові. Просто фонтанами било”, – пригадує солдат.
Рука Ігоря досі в крові. Після обстрілу він сам наклав турнікет. По рації викликали підкріплення. Поки побратими вели бій, вдалося витягнути пораненого з окопа. Дорогу до евакуації обстрілювали, але Ігоря вивезли. Прооперували хлопця в Лимані, потім відвезли до Добропілля, звідки вже на Дніпро.
Напередодні Ігор з іншими бійцями змінював позицію, через три хвилини в бліндаж було пряме влучання. “Якби затрималися – зараз би не розмовляти”, – його юні карі очі сповнені болю.
“Перший виїзд був одразу на “нуль”. Все не так, як на навчанні. Все відключається: почуттів нема, страху нема, голоду нема. І сну – нема також. Не міг спершу спати – чекав свого вбивцю. Боявся не побачити ні мами, ні тата, ні брата, ні молодших сестер, ні бабусі. У бабусі стався інсульт – а я не вирвався з фронту. Маму оперували – теж не відпустили. Я боявся їх не побачити більше ніколи”, – зізнається боєць.
Персонал “Австрійки” надає підтримку одному з сидячих поранених
Ігор говорить про страх і віру. Понад усе боявся втратити людяність. Ворога бачив за 30 метрів від себе. Стріляв із кулемета й автомата Калашникова та РПГ.
“Я не обирав їх убивати, але він іде на мене, і якщо не я – то він зробить це першим”,
– каже воїн.
Ігор розповідає, що хрестився, перш ніж сісти за кулемет. І коли його евакуйовували, теж молився за тих, хто залишився відстрілюватись.
На його автоматі – прапор України і браслет, який сплела мама побратима та покропила свяченою водою.
“Можна не вірити в Бога, але на війні треба за щось триматися. Дива – це просто потиснути руку побратима, бо обоє – живі”, – ділиться поранений Ігор.
Про те, що Ігор пішов воювати, мама дізналася не одразу. Бо не відпустила би. Батько знав – благословив.
Окоп Ігорю був по груди, хлопець вирішив, що цього недостатньо. Зробив глибокий – по плечі.
“П’ять окопних свічок – по центру, на них ставив кригу – так здобував питну воду. “І в окопі тепло, і лід тане. Я зірвав спину, дуже боліла, накопався, але хтозна, що було б, якби полінувався”, – розповідає Ігор.
Нашу розмову із захисником перериває його стогін – болить нога. Анестезіолог повторно знеболює.
Персонал “Австрійки” за роботою під час рейсу
Читайте також:
Чи є війна після полону? Розповідь мехвода з Донбасу, який втратив Щастя й ногу, але не віру в Україну
Кілька годин спільного перебування із бійцями в одному автобусі – неабияка розкіш олюднити тих, хто боронить фронт. Часом вдавалося не з усіма мати розмову, бо після знеболення поранені потребували сну.
Одного дня екіпаж “Австрійки” супроводжував групу із роти розвідки 53-ї окремої бригади та їхнього рятівника – водія “таблетки”, який теж отримав поранення, коли витягав побратимів після обстрілу.
Поранений Станіслав із Кривого Рогу
25-річного розвідника в зірчастому кігурумі звуть Станіслав, до війни він був шахтарем. Родом із Кривого Рогу. Чоловік із побратимами добирався на завдання, їхали через поле. Ракета прилетіла в машину – її розірвало. Серед тринадцяти воїнів двоє одразу загинули, решта отримали поранення.
У Станіслава травма ноги – відірвало пальці.
Поранений Сергій із Першотравенська
36-річному Сергію з Першотравенська, який теж працював на шахті, осколки потрапили в голову та очі. Каже, відчував, як шматки металу витягали з лоба. Врятувала каска.
50-річний водій “таблетки” Юрій – киянин, раніше працював далекобійником, а тепер возить воїнів на нуль. Саме він виїхав за пораненими розвідниками. Дрон скинув на чоловіка гранату, коли він витягав поранених. Голова, руки, ноги – постраждало все.
Отримавши поранення вранці, всі ці військові того ж вечора їхали на сусідніх ліжках в “Австрійці”.
Один із поранених бійців, якого транспортувала “Австрійка”
На гальорці сидить молодий богатир із перемотаними руками. 21-річний Вадим із позивним “Зубик” стріляв із ручного гранатомета – прилетіло. Хизується, що понад 200 снарядів із РПГ за 16 днів на голови окупантам, ВОГи і кулі не рахував. Хлопець із Печерська, сміємося, що столичний мажорчик.
Геодезист за освітою, до лютого він був спеціалістом із нерухомості. А з травня став штурмовиком у 93-й окремій механізованій бригаді “Холодний Яр”.
Про свою мотивацію каже таке: “За 40 кілометрів від мого дому ці нелюди ґвалтували дітей, як і міг не піти їх знищувати?”
Поранений Вадим із Бахмута
Сиджу навпроти навпочіпки. Вадим пропонує взяти в його пакеті сирок із маком чи шоколадом: “Солодкого з’їв – і краще! Глюкоза настрій піднімає”.
У співрозмовника настрій неабияк позитивний – усмішку не ховає всю дорогу, як і очей – карих, із довгими віями та зболених.
Вадим займався самбо і боксом. Сміємося, що боксер, якщо подивитися на руки, не такий вже й небезпечний.
Розумію, що він ховається за жартиками, охоче підігрую. Сміємося вдвох ледь не всю дорогу. Ми вже транспортували “холодноярців”, тож я знаю, Вадим – із Бахмута.
16 днів у Бахмуті, до того – Ізюмський напрямок.
У Курульках, на лінії розмежування Харківської та Донецької областей, ворог був за три кілометри. Авіація, фосфор, танки – намагалися українських оборонців знищити усім. У Бахмуті ж інакше – міські бої на короткій відстані.
“Виходиш із двору, а куля біля голови пролітає – це вже такі мєлочі. Крепко “гасяться”, я хотів воювати і думати, як більше їх завалити, а не в окопі сидіти під фосфором. У Бахмуті сподобалося”, – посміхається поранений.
До цього Вадим там ніколи не був, тож було цікаво побачити нове місто. А побачив те, що від міста лишилося.
Він узяв з собою “Мистецтво війни” почитати, але книга згоріла – прилетіла 120-та міна.
Ворог у Бахмуті був дуже близько – юнак закидав у вікно д ворога гранати, працював зі стрілецької зброї з 30 метрів.
Але навіть за таких умов Вадим насолоджувався життям.
“Нас обстрілюють, а я п’ю чай – Боже, як тоді було добре! Життя одне – треба цінувати кожен момент!
Смерті треба дивитися в лице, бо плита попереду, треба дивитися туди, звідки на тебе дивиться автомат”, – ділиться своєю мудрістю Вадим.
Він бачив, як падали окупанти, наче кеглі в боулінгу: “Їх косиш, інші підбігають відтягнути своїх поранених – і теж падають біля них. Бачу, як противник забігає за гараж – я у двері і на дорогу. Кілька пострілів – і він за гаражем лежить. Радісно!”
Найдовший бій безперестанно тривав сорок хвилин.
Фотогалерея з першого рейсу “Австрійки” (гортайте):
Довго в лікарні Мечникова Вадим затримуватись не збирається. Мріє по приїзду додому прогулятися досхочу в Ботанічному саду, а за тим знову повернутися на фронт – до побратимів. Вадиму подобається бути ефективним на війні, однак про всю трагедію, побачену на власні очі, він воліє мовчати.
“Поговоримо про закривавлені тіла побратимів без рук і ніг після того, як помстимося за всіх і здобудемо перемогу”, – каже Вадим. У розмові з ним забуваю, що захисникові лише 21.
Вадим охоче фотографується, невпинно усміхається, однак просить не робити з його лиця геройське – відмовляється від публічності. Та навіть на заблюреній світлині можна розгледіти широку усмішку захисника України.
Виїжджає “Австрійка” за пораненими щодня, інколи двічі за добу. Дорога займає щонайменше 9 годин. Водії делікатно оминають вибоїни, щоб найцінніші пасажири почувалися комфортно.
Таких автобусів у світі є кілька десятків, один із них працює на спасіння героїв в Україні.
Журналістка “Новинарні” Мирослава Ільтьо з екіпажем “Австрійки”
Читайте також:
“Гуркіт” допомоги. Поїздка на деокуповану Херсонщину з волонтерами, які вразили всіх під обстрілами в Ірпені й Чернігові
Проєкт “Зберегти Україну” реалізується за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
