Чи є війна після полону? Розповідь мехвода з Донбасу, який втратив Щастя й ногу, але не віру в Україну

автор: Мирослава Ільтьо
фото автора та надані героєм статті

Над його лікарняним ліжком висить синьо-жовтий прапор. 27-річний Дмитро Дмитришин, сам із Донбасу, сором’язливо розповідає мені історію своєї війни під цим прапором. Історія – унікальна.

Хлопець був механіком-водієм у ЗСУ протягом семи років. За цей час п’ять разів травмував ногу, підірвався на ворожій міні, мав декілька переломів ноги. Щойно випустив із рук милиці – повернувся на передову, де його застало повномасштабне вторгнення росіян. Після запеклого бою старший солдат Дмитришин отримав новий подвійний перелом ноги зі зміщенням і потрапив у полон. Провів місяць у неволі. Після обміну й лікування боєць повернувся на передову. Його батальйон пішов у наступ, Дмитро знову отримав важкі травми – опіки, поранення руки… А ту саму праву ногу взагалі відірвало.

Бій за сім років

Дмитро Дмитришин. Архівне фото

Дмитришин народився в місті Щастя на Луганщині. Вивчився, отримав фах електрозварювальника. Від повноліття працював вантажником на шахті. Потрапив до армії, у 2016-му підписав перший контракт зі Збройними силами України – 53-ю механізованою бригадою, відслужив три роки. Наступний – із 93-ю бригадою “Холодний яр”. Третій контракт підписав із 59-ю, після чого повернувся у 53-тю бригаду імені князя Володимира Мономаха, яка дислокувалася на рідній Луганщині та з якою починав бойовий шлях.

Повномасштабна війна застала Дмитра між Волновахою та Маріуполем.

“Там їхньої техніки будо немислимо, танків десятків шість. Був батальйон “Сомалі”, тьма іншої бронетехніки. Сипали “сонцепьоками”, “градами”, САУ”, – розповідає мехвод бойової машини піхоти про бій 24 лютого.

“У мене від командира відділення одні ноги залишилися”, – каже з гіркотою Дмитро. Пізніше він попросить прибрати зі статті дані щодо втрат їхнього підрозділу в ті дні лютого.

По шести танках противника БМП-1 відпрацювала три конвеєри (укладки боєкомплекту), БМП-2 – два конвеєри. Один танк пішов на прорив. За тим одним ворожим танком, якому вдалося прорвати оборону, ринуло ще з десять. Одинадцять танків на одинадцятьох людей у посадці, де вдалося їм заховатися.

“Ми полізли на сепарський танк, я встиг майже залізти, а побратима розірвало навпіл одразу. Я отримав травмування ноги на танку. Хлопці якось затягнули в окоп”, – відтворює Дмитро свою участь у бою.

Дмитро Дмитришин. Архівне фото

Ділиться спогадом: “Ми звідти не вибралися б живі. Командир вирішив здатися. Він не хотів, щоб загинули хлопці. Почепив мішок на палицю і вийшов. Попросив не стріляли, бо є “трьохсоті”. Нам сказали виходити по одному. Я думав, що вже все. Мене Сергій ніс, бо нога була зламана. Я дивлюся – а ворог уже чеку витягує з гранати. Але всі, хто вийшов, одинадцять людей, всі залишилися живі”.

Полон. Тортури. Голод

“Нас завантажили отак на танк спереду і повезли, як живий щит. Доправили в Петрівське, а потім завантажили на КамАЗи і вивезли в Донецьк. Робили рентген в обласній лікарні, а звідти перевезли в донецьку комендатуру. Умови в комендатурі були жахливі. Шістнадцять людей на одну камеру, розраховану на вісьмох”, – розповідає Дмитришин.

Дмитро Дмитришин. Архівне фото

У полоненого взяли відбитки пальців, перевірили на татуювання. Шину на нозі розбили, бо не сподобалося, як відповів. Документи забрали, каблучку, ланцюжок із ладанкою зірвали з шиї – нічого не повернули.

На грудях у Дмитра татуювання зі словами “Усмішка дочки важливіша за кожного з вас”. За це татуювання йому… навіть дали закурити.

Через кілька днів знову завантажили в КамАЗ і відвезли в центр Донецька. Поранений згадує: “Привезли на їхню Алею ангелів – туди зазвичай водять полонених, показують, скільки дітей ми нібито вбили”.

Надалі бранців перевели в сумновідому “ДНРівську” колонію №120 в Оленівці.

Колонія №120 в Оленівці. Ілюстративне фото

Спочатку Дмитришин був у карцері, потім у звичайній камері на шістьох, де вмістилося дванадцять бранців. “Спали на тих лавках по двоє, обіймалися, бо холодно”.

Згодом поселили в камеру на десятьох. Уже звідти донбасівець потрапив у спільний барак.

Бранців завезли до тюрми і примусили її відновлювати. Приміщення потребувало ремонту.

“Це двоповерхова будівля, цілий поверх, схожий на спортзал. На одному поверсі нас 157 людей було. Коли я від’їжджав, усього в Оленівці було 2500 людей”, – переповідає хлопець.

Вранці українських полонених змушували співати гімн Росії. Завбачливо видавали листочки зі словами.

У колонії Дмитро пережив шість допитів. Із тортурами.

“Садили на саморобний електростілець – звичайну табуретку, ноги в миску з водою, за один мізинець кабель прив’язують і за інший. І запитують одне й те саме. Але що зі звичайного солдата візьмеш? Техніку безпеки?” — ділиться пережитим Дмитро.

Ще – автомат перезаряджали перед очима, вмикали відеокамеру і знову влаштовували допит з питаннями з аркуша. Запитували, чому пішов служити, в якому напрямку стояли, скількох людей убив.

Годували? Водичкою. Пізніше давали скибку хліба на день.

У свій день народження Дмитришин отримав подарунок – скибочку хліба і 75 мілілітрів води. Це як 5 столових ложок.

За місяць перебування в полоні він схуд на 14 кілограмів.

Дмитро під час інтерв’ю. Фото: Мирослава Ільтьо / “Новинарня

“Собак годували краще, ніж нас. Їм кашу привозили. Стоїть відро з кашею, собака її не жере. В нас мужики дивилися і хотіли те відро забрати. Але кляті решітки”, – розповідає солдат.

“Успенка” – значить “обмін”

З УАЗика поблизу комендатури Дмитро Дмитришин почув слово — “Успенка”. Одразу сказав хлопцям: “це обмін”. Адже Успенка – село на кордоні з Ростовською областю РФ.

Поранений пригадує: “У Донецьку в шостій комендатурі нам стягнули стяжкою руки, надягнули пакети на голову. Ми обгорілі, поламані, хтось у гіпсі, хтось просто перемотаний. По дорозі розмовляти не можна було. Попередили: “Хто рот відкриє – зупиняємося, куля і поїхали далі”. Якщо хочеш в туалет – обісцися.

Ми були голодні, хотіли пити, з пакетом на голові було важко дихати. Один полонений не доїхав. Його замінили.

Ми там добу ночували пристебнуті наручниками до лавочок у КамАЗі. Як оселедців нас склали, так і спали. Вранці нам довантажили людей і відвезли на аеродром.

Нас туди привезли і почали приколюватися. Поставили на коліна: “Так, зайчик, а тепер стрибаєш на поламаній нозі” – і на трап на поламаній нозі стрибав.

Прилетіли до Криму. Там висадили, завантажили в кузов, пристебнули й вивезли в Запорізьку область”.

Дмитришин зазначає: з ними тоді був зокрема морпіх Роман Грибов, який на острові Зміїному “посилав русскій воєнний корабль”.

Дмитровий рюкзак у шпиталі. Фото: Мирослава Ільтьо / “Новинарня

“На мосту за Василівкою нас поміняли – виставили отак колони з однієї й іншої сторони, і ми пішли один одному назустріч.

Нас завезли у приміщення, де були військовослужбовці. Я дивлюся – стоїть чоловік із телефоном, я в нього телефон вихоплюю і набираю сестру. Вона реве, я реву”.

Дмитрова сестра – дружина військовослужбовця ЗСУ. А їхні батьки нині в Росії. Дмитро з ними не спілкується, бо мати вважає його “вбивцею” й “бандерівцем”.

З одинадцяти людей Дмитрового підрозділу, яких полонили в першому бою 24 лютого, вийшли на свободу шестеро. Командир та ще чотири співслужбовці досі в Оленівці. Принаймні мехвод мав такі дані на час нашої розмови.

Дмитро Дмитришин. Архівне фото

Новий наступ і втрата ноги

У київському госпіталі звільненому Дмитрові “поставили залізяки і зібрали ногу”. Через півтора місяця, коли кінцівка зрослася і Дмитро зміг ходити без милиць, він повернувся у свою військову частину. І після 11 днів реабілітації знову був на передовій на Донецькому напрямку.

“Розвідка сказала, що мін не буде, адже поле переоране. Не доїхали півтора кілометра до противника – злетіли в повітря. Міна вибухнула прямо піді мною”, – розповідає мехвод про свою нову фронтову “пригоду”.

БМП після підриву

“Приходжу до тями – бачу вогонь, треба гасити. Натискаю кнопочки – не гаситься, шланг витягую – не гаситься, всередині машини все горить, треба вилазити. Тих, хто сидів на броні, розсипало, як горох. На щастя, травм не отримали, лише в командира обгоріло лице.

Тим, хто був у кабіні, пощастило менше. У навідника – травматична ампутація, нога теліпалася на коліні, він мав 75% опіків. У Дмитришина – половина тіла обпечена, вибухом відірвало гомілкостоп.

Евакуація тривала понад п’ять годин. Після цих травм Дмитро провів у лікарні ще два місяці.

Дмитро Дмитришин під час інтерв’ю. Фото: Мирослава Ільтьо / “Новинарня

Каже, пішов би знову воювати. Але ноги немає. Тож звичайний український герой протезується в Києві.

Його Щастя наразі в окупації, але Дмитро Дмитришин вірить у перемогу України.

Читайте також:
“Ми там, де маємо бути”. Три історії військових, які були поранені, але й далі воюють за Україну


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест із вартими уваги статтями "Новинарні".