“Ми там, де маємо бути”. Три історії військових, які були поранені, але й далі воюють за Україну

автор: Анастасія Федченко
фото з архівів героїв статті

Через п’ять місяців після початку повномасштабного вторгнення РФ достеменно не відомо, скільки українських військових загинули і скільки зазнали поранень. У середині квітня президент Володимир Зеленський повідомляв, що на фронті полягло близько трьох тисяч воїнів, поранено – близько десяти тисяч. Відтоді ці числа вочевидь зросли в кілька разів. 1 червня в інтерв’ю американському виданню Newsmax заявляв, що “ми втрачаємо 60-100 солдатів на день убитими та близько 500 людей пораненими”.

За кожною з цих цифр — людина, і ми хочемо розповісти про її життя, долю та вибір. У цьому тексті — три історії українських військовослужбовців, які були поранені в різні фази цієї війни, однак продовжують воювати і діяти на різних фронтах: повертаються на передову, стають волонтерами, йдуть працювати у державні структури, щоб покращити ставлення до учасників бойових дій.

“Пощастило, що кістки й судини цілі”.
Історія Олега Чистопольцева, який був поранений у травні, а вже в червні повернувся на передову

Олег Чистопольцев був поранений 1 травня 2022-го. “Я так і не зрозумів, що то було – тоді дуже щільно застосовували і реактивну артилерію, і ствольну, і міномети, працювали і танки, й авіація”, – розповідає 43-річний чоловік.

Олег Чистопольцев

Разом із побратимом вони їхали автівкою на спостережний пункт, із яким довго не було зв’язку. Раптово почався щільний обстріл, просто позаду автівки щось гучно вибухнуло. Уламки снаряда й розбите скло полетіли всередину машини. Один з уламків розірвав “розгрузку” і буквально вирвав шматок Олегового плеча. Пасажир, який уцілів, затиснув рану рукою, і поранений продовжив їхати під безперервним обстрілом до бази. Там Чистопольцеву надали першу допомогу і відправили у шпиталь. Коли Олег побачив уламок, подумав: “Такий великий! Пощастило, що кістки й судини цілі”.

У 2014-му, коли Росія вторглася в Україну, Олег Чистопольцев двічі ходив до військкомату – нагадував про себе. Не дочекавшись мобілізації, разом із друзями записався в добровольчий батальйон “Дніпро-1”. Близько року пробув на передовій. Повернувся в Дніпро, працював, разом із дружиною виховував двох синів.

Олег – відомий у Дніпрі активіст: пропагує перехід на українську мову, ініціює декомунізацію і дерусифікацію в місті.

“До 2014-го я був спортсменом, пропагував здоровий спосіб життя, відмову від куріння, заняття вуличним спортом. Захопився бігом, популяризував цей доступний вид фізичної активності, – розповідає Чистопольцев. – Після демобілізації основний напрямок – це акції проти “русского мира”, проти виступів російських артистів, проти русифікації, за українізацію. Ми організували показ у Дніпрі документального фільму “Соловей співає”, тоді величезна зала була забита глядачами. А ще – розміщували на бордах соціальну рекламу: “Мова України – українська” та інформацію про платформу з вивчення мови. 22-23 лютого, напередодні вторгнення, у школі мого сина я проводив розмови про важливість української мови. Було дуже цікаво поспілкуватися зі старшокласниками, вислухати їх, навести аргументи”.

Олег Чистопольцев

Після 24 лютого чоловік вивіз дружину і дітей у безпечне місце, а сам пішов розвідником у дніпровську бригаду територіальної оборони. Нині він – головний сержант розвідувальної роти.

Після звільнення північних областей тероборонівців із різних регіонів відправили на Південь, на Харківщину, Донеччину і Луганщину – підсилювати кадрові підрозділи Збройних сил України. Так Олег опинився в Донецькій області, де й отримав поранення.

20 травня чоловіка вже виписали з лікарні, але військово-лікарська комісія відправила його ще на місяць на відновлення.

У вимушеній відпустці Чистопольцев проходив вишколи з бойової підготовки та тактичної медицини. “Залучаю фахівців до навчання підрозділу з тактичної медицини, мінно-вибухової справи. Хлопці задоволені, я дуже радий, що вони вчаться. Намагаємося використовувати час із користю”, – говорить військовий.

Олег попросив знайому кравчиню переробити розвантажувальну систему так, щоб шлейки були ширші і не тиснули на місце поранення. І вже 20 червня повернувся у стрій.

“Війна в країні. Це зобов’язує мене бути там, де я є. Хоча ця боротьба для мене не припинялася з 2014 року, – говорить Чистопольцев. – Розслаблятися не на часі. Вже після перемоги будемо відпочивати”.

“Скоріше добити ворога і повернутися до нормального життя”.
Історія Владислава Якушева, який був тричі поранений та прагне знову повернутися на передову

Невелике село Оріхове на Луганщині, травень. Уже відцвіли абрикоси, попід парканами червоніють тюльпани, ще трохи – і розквітнуть півонії. Але милуватися весною немає кому. Від розривів снарядів та гранатометних пострілів пелюстки опадають у траву. На околиці села триває жорсткий бій: “кадирівці” підійшли дуже близько до позицій ЗСУ, і підрозділ морських піхотинців має їх витіснити та сформувати суцільну лінію оборони.

Владислав Якушев

Одна куля зі свистом впивається в ліву руку худорлявого бійця – Владислава Якушева. Дістається і його побратимам. Попри це, вони й далі виконують завдання. Вже після бою оглядають рани – у Владислава перебита кістка, вирваний шматок м’яза. Йому надають першу допомогу і відправляють до шпиталю.

Чоловік переносить дві операції. Лікарі час від часу пояснюють: “Поранення специфічне, гіпс не накладеш, хоча з ним все загоювалося б швидше. Але нічого, рука працюватиме, як і раніше, просто потерпи”.

Якушев на війні з 2015 року. 14-та окрема механізована бригада ЗСУ імені князя Романа Великого, в якій служить Владислав, тоді виконувала бойові завдання зокрема й біля Мар’їнки, що під Донецьком. “Перший похід на війну обійшовся без поранень. Хіба цятка на боку – маленький осколок, який закапсулювався і там залишився”, – розповідає 46-річний Влад.

У 2016-му він демобілізувався у званні старшого лейтенанта. Після повернення до рідного Львова одружився, написав роман про війну “Карателі” та дві історико-пригодницькі книжки, відкрив книжково-сувенірну крамницю, завів кота.

“Першу книгу я задумав іще на війні – мені хотілося розповісти про неймовірних людей, із якими пощастило служити. Після демобілізації я писав її рік і два місяці. Перша презентація відбулася в прифронтовій Мар’їнці – місті, про яке мені хотілося розповісти найбільше в цій книзі, де проходило найбільше подій. І це було дуже символічно, – розповідає про “Карателів” Якушев. – А ось “Крамниця добрих подарунків” – то була ідея мого кума і співавтора двох наступних книжок (“Сірі археологи” та “Розкрадачі лісових смітників”) Андрія Лотоцького”.

“Почалося з того, що ми зробили сайт, на якому продавали книжки військових авторів. Адже не кожен автор, який написав книжку, умів себе презентувати. А ці книги – надзвичайно потрібні. Тому ми спробували допомагати з такими продажами. Частина прибутку обов’язково йшла на армію. Із часом проєкт трохи виріс, з’явилися ще сувеніри, виготовлені учасниками бойових дій, якісь речі ручної роботи бійців. Те, що стосувалося ветеранського бізнесу. Вийшов інтернет-майданчик, де ми допомагали побратимам реалізувати свої вироби і водночас збирали кошти для соціальних, військових проєктів”, – розповідає Влад.

Владислав Якушев

24 лютого 2022-го, коли Росія почала повномасштабне вторгнення, вони з побратимами зідзвонилися і вирішили йти воювати разом.

“Ми зібрали фактично готовий взвод. І цим же підрозділом опинилися в морській піхоті, – каже Якушев. – Ми трохи “діркозатикальний” підрозділ, можемо навіть як піхота працювати. Довго на одному місці не затримуємося: відпрацювали одне завдання – отримали наступне. Коли почалася битва за Донбас, ми весь час були у Донецькій та Луганській областях”.

Владислав дістав два легкі поранення. Першого разу уламок зрізав із пальця трохи шкіри та м’яса, чоловік не звертався до лікарів. Удруге їхні позиції за підтримки танків та артилерії штурмував ворожий розвідувальний підрозділ, йому вдалося прорвати лінію оборони. Якушев із побратимом пішли, щоб зібрати всіх разом і заново сформувати цю лінію. Тоді Владислав потрапив у засідку, з якої дивом вибрався живим. Його закидали гранатами з підствольних гранатометів. Один уламок – у голову, два – в ліве плече. Після двох тижнів лікування Якушев повернувся в стрій. “Хлопці на місці перев’язували і домащували зеленкою”, – усміхається.

Поранення руки, після якого він і досі лікується, Влад дістав у бою з “кадирівцями” 3 травня. Лікарі говорять, що, можливо, знадобиться ще одна операція. Тим часом Якушев виконує усе рекомендації лікарів, робить фізичні вправи. Розуміє, що без здорової руки в розвідці буде тягарем.

Владислав дратується через тимчасову нездатність робити звичні дії. Наприклад, він поки не може зашнурувати взуття, адже моторика лівої руки погіршена. Тож просто запихає шнурки в черевики.

Владислав Якушев (на передньому плані)

“Я звик, що я сильний, вправний, і зараз мене ця вся ситуація дуже мучить. Тому активно працюю. Дуже хочеться, щоб швидше закінчилася війна. А щоб вона закінчилася, треба щось робити. Немає часу сидіти і жаліти себе, – каже армієць. – Я страшенно злий на росіян. У мене прекрасна дружина, кіт, якого я люблю, батько, якому треба приділити час. А тут такий напад, який зламав усі мої плани. Тож битиму росіян, поки Україна не буде вільною”.

Владислав розповідає, що такий настрій і в переважної більшості його побратимів. Попри поранення, вони прагнуть швидше повернутися на передову. В одного з них перебита нога, в іншого – вже друге поранення. Але це не перешкоджає їм планувати повернення у стрій.

“У хлопців та сама мотивація, що й у мене: скоріше добити ворога, щоб скоріше повернутися до нормального життя”, – підсумовує Владислав.

Читайте також:
“Поранення кожного – це поранення України”: командувач ДШВ Миргородський нагородив десантників, які лікуються в шпиталях

“Нам усім варто запастися терпінням”.
Історія Ігоря Безкаравайного, який втратив на війні ногу, але продовжує боротьбу вже як волонтер

Це сталося у вересні 2015-го. Ігор Безкаравайний пам’ятає, що в той день була тепла й сонячна погода. Вони з побратимами виїхали на завдання. І майже одразу їхня БМП наїхала на мінне загородження. Протитанкова міна розірвалася під тим місцем, де сидів механік-водій – Ігор. Він знепритомнів. Коли отямився, не розумів, що сталося. Армійці витягли Безкаравайного з машини, перев’язали. Одразу ж викликали медиків, але, не дочекавшись, завантажили пораненого у пікап і помчали до медпункту. Медики ж виїхали на його евакуацію, тож там чергував тільки фельдшер. Він помітно занервував, побачивши Ігоря, набрав медслужбу і коротко повідомив: “Тут травматична ампутація нижньої кінцівки”.

Ігор Безкаравайний

Початок війни 2014 року Ігор Безкаравайний зустрів у рідному Донецьку. Влітку йому вдалося вибратися на підконтрольну Україні територію, де він одразу записався до лав добровольчого формування. Надалі підписав контракт із 93-ю окремою механізованою бригадою ЗСУ.

На передову Ігор потрапив як механік-водій БМП-2 у січні 2015-го. Укріпилися неподалік Донецького аеропорту, за який тоді точилися жорстокі бої. На цій позиції Ігор пробув до травня. Звідти його з побратимами перекинули на другу лінію оборони, як резерв сектору.

“22 вересня одному полковнику чи генералу спало на думку, щоб ми у прямій видимості противника стали в бойові порядки і так налякали його”, – розповідає Безкаравайний. Виконуючи це завдання, бійці наїхали на мінне загородження.

Із того медпункту Ігоря відвезли спершу в Селидове, звідти – через Покровськ у Дніпро, де він провів тиждень у відділенні інтенсивної терапії. Після стабілізації пораненого “мехвода” відправили до Києва. У столиці зібрали залишки ноги, наприкінці листопада надали первинне протезування. Виписали під Новий рік.

“Мені дуже пощастило. Коли під тобою вибухає протитанкова міна, то в 99% випадках ти “мішок” (пакет із трупом – “Н”). А в мене тільки ноги немає, – говорить Безкаравайний. – Але потім починається процес протезування. Поки ти ходиш по протезному підприємству чи шпиталю, де всі такі, як і ти, воно ОК. Інша справа, коли ти йдеш до крамниці. На вулиці слизько, в тебе в одній руці торбина з продуктами, в іншій – палиця, бо ти без неї ще не можеш ходити, і протез страшенно натирає. Ти ще й падаєш, отоді взагалі “жесть”. Дратує все. Але це треба просто пережити. Якщо лежатимеш на дивані, ходити не навчишся”.

Ігор Безкаравайний

Через пів року після протезування Ігор, який ніколи не займався спортом і вважав це марнуванням часу, пішов до залу. Фізичні навантаження давали змогу почуватися краще: зміцнювали і ногу, і хребет, на який через протез тепер припадає більше навантаження.

Читайте також:
Подвиги “Хітмена”. Що втратив і здобув у війні за Україну молдовський легіонер Стас Гібадулін

Майже рік після поранення чоловік шукав себе: думав працювати в ІТ чи, може, запустити власну справу. Паралельно брав участь у ветеранських спортивних змаганнях. Відтак у 2017-му пішов працювати у Міністерство молоді та спорту.

“Це був маленький кабінет, де сиділо шестеро людей, на всіх – чотири комп’ютери, з яких працює лише два”, – усміхається Ігор.

Він також подав документи до Київської школи економіки – хотів долучитися до реформування державної служби. У 2019-му став заступником міністра у справах ветеранів.

“Це другий після Збройних сил найцінніший досвід, який був у моєму житті, – говорить чоловік І натхненно розповідає: – Одна з ідей, яку, на жаль, не вдалося реалізувати, – це щоб держава оплачувала навчання тим учасникам і учасницям бойових дій, які змогли самотужки вступити в університети “першої ліги”: Гарвард, Стенфорд, Сорбонну. За умови, що людина відпрацює кілька років на благо країни. Це так і залишилося вологою мрією, бо таких людей дуже мало, крім того, багато актуальніших питань.

Але я півтора року, майже всю свою каденцію, працював над постановою, яка запускала зміни в принципах надання психологічної підтримки ветеранам, членам їхніх родин та членам родин загиблих. Головна наша ідея – зробити так, щоб психологічна допомога була доступною і надавалася кваліфікованими людьми. Доступною – це як барбершоп чи салон краси, й учасник бойових дій бронює собі час. Фахівець: психолог чи психіатр – встановлює рівень стресу та визначає тривалість роботи з людиною. І цей ветеран або ветеранка ходять у зручний час. Зрозуміло, що у великих містах простіше, але в селі можна скористатися засобами телекомунікаційного зв’язку. І цю постанову прийняли!

Читайте також:
Голова Ветеранського фонду Наталія Калмикова: На фронт повернулися майже 80% ветеранів з УБД

Також ми планували стимулювати розвиток таких послуг у громадах через державне фінансування: ми допомагаємо підвищити кваліфікацію людини з психологічною освітою, яка вже є у громаді, хоч би це був і шкільний психолог… Правда, я не знаю, як нині, в умовах повномасштабної агресії, ця постанова працює”.

Безкаравайний визнає: і в нього бувають непрості дні, коли опускаються руки.

“Часом хочеться тільки лежати на дивані, дивитися телевізор і ні про що не думати. Перша причина, чому все ж встаю – досвід, який отримав під час служби. Коли працюєш в екстремальних умовах, у тебе дуже швидко формуються правильні орієнтири. Ти розумієш: це добре, а це – погано. Крім того, поранення. Ти розумієш, що тебе в 25 років могли скласти в мішок і твоя історія на цьому би завершилась. Тому проґавити свій другий шанс не дуже хочеться”, – пояснює Ігор, якому зараз 32.

Наприкінці 2021-го чоловік звільнився з Міністерства у справах ветеранів – хотів відпочити від державної служби. Коли у лютому розпочалося повномасштабне вторгнення, Ігор із родиною виїхав до Тернополя. Йому непросто далося це рішення, адже більшість друзів поїхали воювати. Тоді Ігор разом зі знайомими створив волонтерську організацію. У величезному ангарі приймали і сортували екіпірування для бійців на передову, продукти та одяг – для переселенців.

Ігор Безкаравайний у волонтерському штабі в Тернополі

“Ми приймали заявки від підрозділів, я їздив до Польщі забирати вантаж, бо в мене друга група інвалідності й маю право перетинати кордон. Довго на складі в нас нічого не залежувалося”, – усміхається Ігор.

Загалом вони привезли в Україну понад тисячу бронежилетів, понад півтори тисячі якісно укомплектованих аптечок: “Не можу сказати, що ми зробили неоціненний внесок у боєздатність ЗСУ, але якусь дірку залатали”.

Волонтерство дає змогу Ігорю почуватися потрібним своїй державі та побратимам. Він не може захищати Україну на фронті, але може долучитися до боротьби інакше. Це мотивує.

Загалом Безкаравайний радить усім, хто дістав поранення, шукати мотивацію жити далі й розвиватися передовсім у собі. В цьому можуть допомогти і найближчі люди.

“Але рідні мають бути готовими до того, що люди повертаються з війни іншими. Нам усім варто запастися терпінням”, – підсумовує ветеран.

Читайте також:
Третій похід на одну війну Андрія Кобзаря – артилериста на САУ, ультраса й інженера Київводоканалу


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест із вартими уваги статтями "Новинарні".