Третій похід на одну війну Андрія Кобзаря – артилериста на САУ, ультраса й інженера Київводоканалу

автор: Анастасія Федченко
фото з ФБ й архіву Андрія Кобзаря

У 2014-му – Донеччина, у 2022-му – Київщина і Слобожанщина. Для артилериста Андрія Кобзаря, позивний “Нестор”, це вже третій похід на одну й ту саму війну.

Ультрас київського “Динамо”. Активно бився з комуністами ще тоді, коли це не набуло поширення. Відтак – Революція Гідності, “штурм” військкомату, кілька місяців війни добровольцем, офіційна мобілізація, ДМБ, волонтерство – і знову до роботи. Старший сержант Кобзар – футбольний хуліган і вояк особливий. Бо він заодно ще й головний інженер департаменту експлуатації каналізаційного господарства “Київводоканалу”. На підприємстві до начальника пройшов усі щаблі від звичайного слюсаря.

24 лютого цього року артилерист Нестор повернувся до Збройних сил, в артилерійську бригаду, і цілодобово “навалював” росіянам у найгарячіший період оборони Києва. Ті, хто в березні лишався у столиці, напевне чули відлуння САУ (самохідної артилерійської установки) з батареї, в який служить Нестор. Тепер він воює на Слобожанському напрямку.

Про бойові дії, силу зброї і слабкість росіян, футбольне хуліганство та боротьбу з руснею, коли це ще не було мейнстрімом, Андрій Кобзар розповів “Новинарні” в перервах між виконанням завдань.

Це війна артилерії

– Як вам бачиться ця війна – це війна артилерії, війна авіації і ракет, війна танків чи чого?

– Так, це війна артилерії. Артилерія завдає 90% вогневого ураження.

Щодо авіації… Зараз така протиповітряна оборона (ППО), що авіації дедалі важче. Росіяни її активно використовували на початку, а зараз це лише поодинокі випадки, точково. Тому що літак чи вертоліт збивається, пілот гине, а нового пілота підготувати – це купа часу, грошей. Тому це не війна авіації.

Безпілотники класні, але мають працювати в симбіозі з іншими засобами. БПЛА подавляється засобами РЕБ (радіоелектронної боротьби – “Н”), тією ж ППО. Авіація, ракети мають свою нішу, так. Але артилерія, ствольна та реактивна, в цій війні переважає і завдає левову частку уражень. Знищуються цілі колони, позиції, населені пункти (якщо говорити про дії ворога).

– Із чим ви можете порівняти цю війну? І чи є сенс порівнювати характер нинішніх бойових дій із першою кампанією?

– Це єдина війна, на якій я був, тому мені нема з чим порівнювати. Просто що вона почалася для мене вісім років тому.

Порівнювати початок і те, що зараз, – це як порівнювати дві половинки одного помідора.

Це та сама війна, просто більш активна фаза – фаза вторгнення.

Андрій Кобзар. Мобілізація 2022

– Як довго взагалі може тривати така війна, як зараз?

– Це не відомо нікому, думаю, ані генштабу російської педерації, ані нашим союзникам, ані нам.

Одне знаю точно: ми битимемося стільки, скільки потрібно для перемоги, – каже Нестор.

Читайте також:
“До бою!”, дальність – 22110 метрів, відпрацювали, зникли”:
ЗСУ показали роботу французьких САУ CAESAR на Донбасі

Нестор з УНСО і школа ультрасів

“Нестором” його “охрестили” ще в 1995-му, коли прийшов в УНА-УНСО.

– Я завжди дотримувався націоналістичних, державницьких поглядів. Розумів, що за Україну потрібно боротися, – пояснює Андрій. – Те, що відбувалося до 2014-го, – лише зародки державності. Справжня держава виборюється на полі бою. Але починати боротися потрібно було ще тоді, у 90-х. І ми починали.

Прапор УНСО на маніфестації “Чорнобильський шлях” у Мінську 26.04.1996

Його “бойове хрещення” сталося на подіях 26 “красавіка” (квітня) 1996 року в Мінську, куди для участі в протестах проти Лукашенка висунулися підрозділи УНСО з різних областей України: “Дуже багато було людей, класні такі безпорядки, мені дуже сподобалось. Проривали кордони міліції, перевертали міліцейські машини, знімали з ментів кокарди і на згадку собі забирали! Потім за нами облави, а ми технічно, на конспірації відходили. Це був дуже великий досвід, як вести себе в угрупованнях”.

Після того, у 1997-1998 роках, Кобзар служив “строчку” у 820-му механізованому полку 128-ї дивізії (тепер – бригада) на Закарпатті. В артилерійській учебці в Дівчичках отримав фах артилериста-обчислювача. Перед дембелем встиг порятувати цивільних від катастрофічної повені – якраз на День артилерії, 3 листопада 1998-го.

– Коли я повернувся, то прийшов в УНА-УНСО, на той час київську команду очолював Ігор Мазур “Тополя”. І він каже: “Значить так, є тема”. Двіж УНСО почав на той час пробуксовувати, і на його підсилення залучили деяких футбольних фанатів “Динамо”. Тополя тоді навів зв’язки з Орденом, іншими стовпами ультрас-руху.

На футбол Андрій “захворів”, ще коли йому було дев’ять. Батько вперше привів його на стадіон і зробив затятим уболівальником “Динамо”.

– Це був вирішальний матч “Динамо” (Київ) – “Динамо” (Москва), 7 грудня 1986 року. Тоді “Динамо” (Київ) перемогло 2:1 і стало 12-разовим чемпіоном СРСР, випередивши за цим показником москвичів. Я дуже добре запам’ятав це.

Навколофутбольний рух – братерство з іншими вболівальниками, бійки з фанатами команд-суперників, мандри під час виїздів – приваблювали Кобзаря більше, ніж самі матчі.

Андрій Кобзар в інтерв’ю проєкту “Ультрас. Шлях до волі”
– про виїзд до Москви 1999 року на матч збірної України проти росіян:

Це була квінтесенція мого першого року в фанатському двіжі. Всі розуміли, куди ми їдемо. На війну. А хто не зрозумів сам – старіші фанати розповіли, що нас чекає в Москві.

Нас із Києва було приблизно 35. По обдзвону ми знали, що ще повинні “харьки” (фанати харківського “Металіста”) їхати, дніпряни теж… Ну, там уже розберемося.

Того дня (9 жовтня) в Москві на стадіоні “Динамо” спершу грала молодіжка, а ввечері вже в “Лужниках” основні збірні. Ми приїхали, нас одразу оточила група мусорів, вийшов якийсь: “Я, рєбята, с України, я полковнік, что ж ви, хлопци, только не хуліганьтє…” І вони типу нас супроводжують. Було прийнято рішення в метро тєряться від них.

Як тільки ми почали спускатися на платформу, нас уже пасли скаути (розвідники від ворожих фанатів). Під’їжджає вагон, відкриваються двері, а там – мясники (фанати московського “Спартака”), хєр його знає, хто там ще, на розах уже сидять (із шарфами своєї команди). Хо-хо, ми вламуємося в вагон і там влаштовуємо треш і дестрой…

Приїжджаємо на станцію метро “Динамо”, піднімаємося на ескалаторі. Та станція має верхній вестибюль павільйонного типу. Вивалюємо назовні – і тут ми всі ох***ли. Рябить в очах, їх (російських фанатів) немєряно просто. А нас 36, “хохли і бендерівці”.

Кацапи виносять жовто-блакитний прапор і спалюють його в нас на очах. Мусора щось намагаються розборонити кордоном. Поки ще махачу немає. Орден дістає м’ясну розу (шарф “Спартака”), кидає її в калюжу і топче ногами.  Потім це фото в газеті було. І понеслось – залпи пляшками, кацапів – більше сотні, проламуються на нас…

А в нас вигідна позиція: ми стоїмо нагорі, а вони наступають знизу по сходинках. У нас за спиною павільйон станції метро, і ми нормально стали, привалюємо їх, раз – і відбилися. А їм незручно вгору наступати – спробуй по сходинках зробити кілька кроків назад, треба розвертатися. І ми нормально їх посунули, когось привалили, когось докльопуємо, комусь втащили, ніхера собі “хохли”!

Тут з усіх боків під’їжджають пазіки, мусора. Ті побігли, мусора нас оточили і заводять на стадіон. Туди ще 26 чи 27 “харьків” підтягнулися. У метро троє луганчан приєдналося, потім ще десь 9 чи 10 сімферопольців. Вони раніше вигребли, їм пляшкою пальці відрізали. Так чи інакше, вони тепер з нами.

Матч молодіжок закінчився, і ми вже в метро разом отп***юлівали все, що бачили, просто на винос.

Виходимо на “Лужниках” – нас уже оточили капітальним кордоном. Підходимо до стадіо. А що, треба квитки? Квитків не було ні в кого. А система проходу в них серйозна була, не те що в нас. Та якимось чином, всіма правдами і неправдами, ми потрапили на стадіо, дивилися цей матч, піднесення фантастичне.

Після цього нас уже паконули, по бусах покидали і повезли на вокзал. У нас і на поїзд квитків ні в кого нема, мусора нас запихують, щоб тільки ми з Москви поїхали. Ми без квитків, без ніфіга по вагонах тєрялися, когось виписали, добирання було дуже цікаве, але всі дібралися, експіріенс такий, що просто взагалі. Єдине що – висадили нас у Конотопі. Там наступна собака (електричка) йшла через 4 години. Якісь гроші залишилися – ну, ми і кавуни, і горілочку

– Саме з фанатів багато пішло на фронт у 2014-му. Вони брали активну участь і в Революції Гідності, і в Помаранчевій революції, і ще раніше в акції “Україна без Кучми”. Завжди були на вістрі подій.

Фанатизм – це згуртованість, уміння діяти в екстремальних ситуаціях, уміння дивитися, як розвиваються події.

Наше середовище – це ж вулиця. Ти бачиш, як і що. Можна на мусорів стрибнути, а можна від них і відгребти. Тобто потрібно все прорахувати, це ж теж розвідка – поведінка до бою, під час, після. Це добра школа, – розповідає Нестор про свої “навколофутбольні університети”.

Старі фани “Динамо”: Нестор – крайній праворуч, Тополя – стоїть у центрі

Він нагадує, що в той період політичне протистояння відбувалося не лише з проросійськими силами, а ще й із комуністами. Так, День козацтва й УПА, Покрову 2005 року комуністи в Києві намагалися зірвати. На їхньому боці була тодішня міліція.

– Вони влаштували шабаш просто на Хрещатику, типу “бендеровци здєсь ходіть нє будут”. Нас було з десяток. Ми на них стрибнули, дали їм тягла просто там. Нас тягали по мусарнях, намагалися щось пред’явити. Не їх тягали за антиукраїнські гасла, а нас! І фото, де я даю копняка лідеру “російської общини” Києва Александрову, було на перших шпальтах, – посміхається Нестор. –

Ми закладали підвалини заборони КПУ.

А щоб у 2012-му на трибунах під час Євро лунало “Слава Україні! Героям слава!”, потрібно було впроваджувати ці гасла ще з УНА-УНСО. Це сходинки, які потрібно було пройти.

“Малі”, як старші називали молодших фанатів, згодом склали основу Азовського руху, який понад два з половиною місяці тримав оборону в обложеному росіянами Маріуполі.

– Коли “азовці” виходять на зв’язок, радію, значить, усе супер. Дай Бог, так і буде.

Читайте також:
“Які кіборги? Прості хлопці, що хотіли жити”.
Оборонець ДАПу Віталій Горкун – майданівець, ультрас, новий “коп” та заступник мера

Точка неповернення революції

Активний учасник Революції Гідності, Кобзар ходив на Майдан після роботи. Вперше опинився на площі після побиття студентів.

– Я – громадянин. Я відповідаю за цю країну. І коли в країні коїться якесь безчестя, ти маєш вийти і висловитися. У цій країні господар – ти. Влада – це тимчасово найняті за твої ж гроші люди. І ти можеш спитати з них.

19 лютого Кобзар отримав завдання – врятувати перекачувальну станцію. Вона опинилась у тилу “Беркута”. І вже надійшла інформація, що міліціонери забрали зі станції акумулятор. Мала приїхати машина – зачепити причіп і витягти його звідти. Андрій пройшов усі кордони силовиків завдяки посвідченню працівника водоканалу.

Головний інженер Андрій Кобзар із подякою з нагоди 30-річчя Незалежності

– Я побачив ситуацію з того боку, побачив, як вони “попливли”. У них не було резервів. Це те, на чому і Х…йло спіткнувся. Воювати на всіх фронтах без резервів рано чи пізно підкосить тебе.

Воювати зі стороною, яка має невичерпний резерв, – а в нас зараз саме такий, бо з нами цілий світ, – це гаплик.

Беркутівці ходили понуро. Біля музею на Грушевського (Національний художній музей України – “Н”) було два намети, і там їхній харчоблок. Я подивився, чим їх годують – псів, які оберігають режим. Якісь сосиски “третій сорт – не брак”. І я подумав: до перемоги – пів кроку.

А ще, коли пропустили нашу машину, стояли там строковики із Внутрішніх військ, а коло них майор чи підполковник. Я йому сказав, що буде автомобіль водоканалу, попросив пропустити. Кажу: якщо хочете, я вам номер телефону залишу. А він таким порожнім поглядом крізь мене подивився: “Я вже нічого не хочу”. Ого, думаю, нормально.

За словами Кобзаря, війна почалася ще тоді, на Грушевського й Інститутській. Українці взяли до рук зброю, виступили проти зла і змінили історію.

– Чимало людей не здадуть зброю після війни. Світ змінився. Ми в новій реальності. Змінилося все! – переконаний Нестор, оцінюючи вже нинішню ситуацію.

“Ми звільнили Слов’янськ назавжди”

Після Майдану Андрій – артилерист за військовим квитком, інженер-будівельник за цивільним фахом – оббивав пороги військкомату. Але потреби в артилеристах у ЗСУ не було. Тож Кобзар пішов до 2-го резервного батальйону Нацгвардії, що згодом отримав ім’я генерала Кульчицького. Був травень 2014-го. У перші ж дні в підрозділі він отримав наказ привезти новоприбулих.

– Я заходжу. А там сидить Олег Дідушко, Беркут (легендарна постать руху ультрас “Динамо” – “Н”). Ми не зговорювалися йти [на війну]. А він сидить і приміряє берці. Я не знав, що він теж для себе вирішив. Він потім загинув у 15-му році під Дебальцевим. А мені тоді запам’яталося, що шляхи фаната непередбачувані.

Червень 2014, у лавах НГУ поблизу Лимана

Улітку Кобзар брав участь у звільненні Слов’янська.

– Небагатьом так пощастило з набуттям досвіду. Літо 14-го було пекельним, багато людей не встигали навіть нічого зрозуміти, як потрапляли в заміс. Ми намагалися все зробити правильно. Із мого взводу вижили всі.

У Слов’янську їхній підрозділ зачищав сільськогосподарський ліцей, на території якого була база бойовиків.

– На третьому поверсі в кабінеті інформатики на дошці написав крейдою: “Ми повернули Слов’янськ назавжди. Національна гвардія України. Гвардії старший сержант Кобзар”. Сфотографував собі на пам’ять.

Наступного року до дня звільнення запостив. Мій фейсбук-товариш поширив допис. А потім пише мені, що йому написала дівчина, яка в ліцеї чи то навчалась, чи то працювала. Вона дуже зраділа, коли побачила цей напис. І ця історія з тим, що напис знайшов адресата, й адресат відгукнувся, – дуже зворушлива.

Обіцянок треба дотримуватися. Один раз пообіцяв, що звільнили Слов’янськ назавжди, так воно і буде.

Читайте також:
“У 2014-му було легше – не те що зараз”. Начальник артилерії 503 ОБМП Олег Чорноморець – про ДАП, безглуздя, перемир’я і відсутність мотивації

Уроки Донбасу і Броварів

Під час зачистки міста Нестору пошкодило ногу – порвало зв’язки. Коли одужав, йому зателефонували з військкомату і таки мобілізували в артилерійську бригаду ЗСУ.

У Слов’янську під час звільнення міста, липень 2014. Перші трофеї

– Так ми у вересні з нуля сформували 44-ту артилерійську бригаду, яка успішно воювала спочатку біля Щастя, потім – поблизу Кримського, влітку 15-го – біля Майорська під Горлівкою. Найбільше пам’ятаю холод тієї зими – ми жили в брезентових кузовах машин, не в хатах, не в землянках. Просто на снарядах спали. Весь час змінювали позиції і стріляли-стріляли-стріляли. Раз у півтора тижні їздили в табір помитися-погрітися.

Я ще й тому лютий на них, бо цього разу вторглися взимку.

Коли ми рубалися з ними біля Броварів, уночі було -9. Така холоднеча! – переноситься Кобзар уже в події 2022 року, коли він так само став до лав артилерійського підрозділу ЗС України, але воював уже не на Донбасі, а на Київщині.

До Нестора побратими з артилерійського підрозділу прислухалися й прислухаються – досвідчений.

– І щоразу більш класно. Така гармонія. Ти вже знаєш “вузькі” місця, де будуть “затики”, і завчасно все продумуєш, щоб обійтися без них.

Андрій Кобзар на чолі ветеранської колони 44-ї артилерійської бригади ЗСУ на Хрещатику

Багато хто думає, що війна – це стрілочки на картах. Дилетанти обговорюють стратегію й тактику. А професіонали завжди обговорюють логістику. Логістика – це основа основ. Не буде в тебе логістики – не буде анічогісінько, – переконаний Кобзар.

Логістика завжди була ахіллесовою п’ятою пострадянських армій, вважає Андрій. Яскравий приклад – російський лютневий наступ-2022:

– Росіянам вдалося дійти до Києва, між лівобережним та правобережним угрупованням було відносно небагато – 40 кілометрів. Але це була величезна “кишка”. І вони не контролювали ніфіга. По цій “кишці” здійснювалося постачання, вивозилися поранені. А це нереально зробити, коли в тебе така колона. І вони ніби дійшли до Києва, але ніхріна не здобули. Діставши люлєй, були вимушені терміново тікати, кидаючи все, що можна кинути.

Зауважую, що кинули все, а ось телевізори та кавомашини прихопили.

– Телевізорами не воюють, – каже Нестор. – Воюють військовою технікою. А на цій техніці воюють люди. Тому коли в людини руки зайняті телевізором – це дуже класно для нас насправді. Бо ці руки не лежать на пульті управління ППО, на важелях танка чи просто на автоматі. Телевізор ми і новий можемо купити. А ось щоб руки ворога були зайняті намародереним – велика удача.

Є фото, де військова машина напхана пральками. Це дуже круто. Бо вона могла бути напхана боєприпасами. І вони б стріляли по нас. А пральна машина ще жодного українського вояка не вбила, – наголошує Кобзар.

“Третя війна”: вразила дурість противника

Після демобілізації у 2015-му Кобзар повернувся до роботи на “Київводоканалі”. Хлопцям, які залишились у підрозділі, адресно допомагав.

Вони розуміли, що “великої” війни не уникнути. Припускали, що будуть і масовані ракетні удари.

– Ще у 2019-му я почав скуповувати все те, що роздарував: амуніцію, медикаменти. І коли все почалося, половину підрозділу екіпірував самотужки.

Бойові дії, які розгорнулися з 24 лютого, Нестор називає “третя війна”. Це його власний порядок. Адже вперше воював добровольцем, удруге – мобілізованим.

Біля військкомату, лютий 2022

Утретє сам пішов до військкомату вранці, коли прокинувся від вибухів. Там зустрів побратима. Дочекалися інших хлопців. І вже після розподілу ввечері доотримували екіпіровку у військовій частині.

– Коли воювали на Київщині, було дуже незвично. Бо ти воююєш біля дому, можна поїхати помитися. Логістика дуже зручна: щось там знайшов, про щось домовився, щось “нарішав”.

Але з іншого боку, дико бачити лінію фронту з вікна своєї квартири.

Спершу підрозділ Нестора працював біля Броварів.

17 березня 2022, Андрій Кобзар пише у Facebook:

Скажена робота в полях навколо київських передмість. Ночівля в примарному затишку крижаних нутрощів наскрізь промерзлих “мотолиг”, напівзарослих рівчаках чи власноруч виритих норках, дбайливо укрившись плівкою. Пронизливий вітер вдень та мороз вночі. Розрахунки гармат чорні від пороху та солярної кіптяви. Борщ, сало, цибуля та хліб просто неба. Гарячий компот, який тече по збитих і брудних від канонірської праці пальцях і похапцем заїдається тим самим хлібом, але вже густо намазаним медом.

Вітер. Клятий вітер – постійний ворог артилериста. Розрахунки поправок. Приціли та довороти. Цифри координат, що сипляться потоком. На помилку немає жодного права. Жодного. Бо твоя помилка- це ворог, який уцілів та буде продовжути оскаженіло гатити по наших мирних містах.

Колосальний обсяг роботи величезних коліщаток нашого артилерійського механізму, який перетирає на порох і розвіює по вітру всю нікчемну й дуту “мощь” мордорської наволочі.

І все це заради одного – того незабутнього та пронизливо дзвінкого “ба-бамммммм”, яке здригає землю та гатить з усієї сили після команд “Гармата – постріл!!!”

Спалах, удар, дим. Ляскіт відкатних, сталевий шурхіт снаряду, що, роздираючи небо своїм сіро-сталевим тілом, летить на декілька десятків кілометрів і падає на голову ворога більш як центнером концентрованої смерті.

Ніякого прощення. Пізно. Ворогу-  тільки смерть!

Відбій гармати, всі по машинах – і під грізний гуркіт гусянки починається шалене ралі полями та посадками. Солярний вихлоп, пилюка. Однією рукою тримаєшся за кришку люка перед собою, іншою – за автомат, що зручно розмістився на коліні.

Запах бою. Запах війни. Ніч. Швидкість. Вітер. Холод відчуваєш тільки потім, коли дісталися чергової точки.

Все тіло пронизує шалений драйв і задоволення від якісно виконаної роботи. #тепер_в_мене_є_Піон

Відтак наздоганяли російських окупантів, коли ті кивали п’ятами, у Березанському й Баришівському районах Київщини. Палили скупчення ворожої техніки та озброєнь.

Одного разу влучили просто в російську гаубицю “Мста-С” калібру 152 мм, яка обстрілювала Бровари. “Вона зникла в пеклі вибуху. Ще дві загорілися”, переказує Андрій.

В одному місці артилерійський підрозділ Кобзаря знищив опорний пункт із чотирма танками і живою силою. В іншому місці – російську станцію радіоелектронної боротьби.

– Й одразу наші “пташки” почали літати, ми почали чути перехоплення, – перераховує здобутки старший сержант. – А ще – командний пункт знищили. Кажуть, там був поранений генерал, який командував угрупованням і потім помер.

– Мене вразила їхня дурість. Адже, за правилами ведення бойових дій, наноситься один основний удар. Може, ще один або декілька відволікаючих. На цей основний удар стягуються всі сили і засоби. Можна наносити два основних удари. Але якщо вони йдуть по напрямках, що сходяться… Я розумію, що їм потрібно вирішувати проблеми і на півдні, що Харків їм муляє. Що нічого не вирішиться, поки не буде взято Київ. А щоб узяти Київ, потрібно або в міжріччі Дніпра й Десни наступати, а це кепсько, бо тебе з флангів притискатимуть, або наступати з Білорусі.

Рука артилериста

Мене здивувало, що вони завдавали ударів на всіх напрямках. Мабуть, випробовували на переляк – а раптом “посиплемося” за 48 годин чи за 72. Природно, що в них нічого не вийшло. Бо в нас багато людей уже воювали, навчені, і армія вже не така, як у 14-му.

Те, що вони тимчасово окупували Херсон, нічого не вирішує. Зате нарешті на нас весь світ звернув увагу, нарешті побачив, як ми воюємо, світ надає допомогу. Тому навіть добре, що росіяни наважились на цю агресію, і зробили це тоді, коли мені ще 45. Бо через вісім років було б важче. Не уявляю, як би я це все витримував, якби мені було 55, – посміхається Нестор.

Читайте також:
“Ми вже перемогли”.
Командир батальйону, який виконує завдання на Донеччині, – про нову фазу восьмирічної війни

– Але через наступ росіян з усіх напрямків і в нас були розпорошені сили на багатьох напрямках, через це деякі ділянки оголилися. Та й Херсонщина – це ж їхній сухопутний коридор до Криму, дорога до Придністров’я.

– Сухопутний коридор до Придністров’я їм для початку треба пробити! І з десантом на Одесу в Росії нічого не вийде. Оце все, що вони захопили на півдні, було зроблене буквально в перші дні війни. І було більше! Вони були під Вознесенськом (Миколаївська область – “Н”), звідки їх давно вибили. Ми їх притиснули до Херсона. І все. Щоб дійти до Одеси, їм доведеться форсувати Південний Буг. Він ширший, ніж Дніпро в Києві.

Звісно, що вони неочікувано перейшли Дніпро і просто по Антонівському мосту дісталися Херсона, – жахливий про***б. І після війни потрібно буде розбиратися, як так сталося.

На Слобожанщині переможного прориву в росіян теж не вийшло. Ізюм узяли, але далі просунутися не можуть – їх знищує українська артилерія. Натомість на північ від Харкова територію контролюють українці.

– Ми чудово воюємо, якщо врахувати, яка кількість противника нам протистоїть і які бюджети ідуть на їхнє озброєння. Достатньо просто подивитися на глобус – проти нас не якесь Буркіна-Фасо. Тож ми робимо все можливе.

Андрій Кобзар, березень 2022: “Перед великою роботою – великий перекур”

У вогні боротьби із заліза виплавляється сталь, а з народу – нація. Незалежність дуже любить, щоб її поливали кров’ю. Інакше не буває. Інакше її не цінують.

Війна для України як для молодої держави – це позитив, попри все горе, страждання, біль. Ми вийдемо з неї значно сильнішими, ніж заходили.

Це парадоксально звучить. Так, мені дуже шкода кожного українця, який загинув, який когось втратив. Але загалом війна – позитив для Української держави з точки зору історії. Бо нарешті ми відмежуємося від цієї варварської країни, цього Мордору. Нарешті і до найбільш упоротих та інфантильних дійшло, що нам потрібен свій шлях.

Швидкий прорив військ РФ до Києва в лютому став можливим через те, що до оборони з півночі ми були не готові, визнає артилерист.

Андрій Кобзар, весна 2022

– Зараз усі ці тероборони, бригади резерву в лісах облаштовують фортифікаційні позиції і готуються зустрічати ворога. Спроба повторити такий наступ обернеться для Росії значно трагічнішими наслідками. Цю оборону фіг прорвеш, це не маршем по трасі.

Але кацапська армія отримала таких феєричних п***дюлєй біля Києва, що сумніваюся, що вони наважаться знову тут наступати.

Бо вони побачили, як це складно – воювати з нами в таких умовах. Вони сунулися, а, виявляється, біля Києва багато забудови, міст-супутників, а там вулички, а на вуличках бронетехніка горить. А через річку Ірпінь – наче й річка невеличка, і на Мощун можна перескочити, але тут підірвали насосну станцію, і це все перетворилося в непрохідне болото. Виявляється, їхні танки без снарядів не стріляють, техніка без солярки не їздить. І вони везуть ресурси по довгій “кишці”, а там ССО ЗСУ працюють, засідки – і росіяни з тисячі тонн солярки довозять сто. А їм треба дві тисячі.

Воювати складно. То тільки на папері стрілочку туди, стрілочку туди. А в житті – жопа. Особливо у виконанні “другої армії світу”. Там хіба кількість. А життя показало, що кількість не переходить у якість.

Просунулися, а результат нульовий. Ну, і купу “мирняка” вбили. Але і це теж допомогло світові нарешті прозріти – у них під боком визрів такий звір, чудовисько. Це коштувало нам життів стількох людей.

Але оплакувати їх будемо після перемоги, – каже Кобзар.

Читайте також:
Результативний “тест-драйв”: артилеристи за допомогою БПЛА Spectator знищили з “Піона” ворожу техніку. ВІДЕО

Іменні снаряди

Оплакуватиме Андрій після перемоги і побратимів – “нині не можна допускати слабкість”.

Снарядам, які випускає по ворогу, Кобзар часом дає імена – пише їх червоним маркером. Перший назвав на честь Івана Тарасюка, який загинув 24 лютого на Чонгарі біля Генічеська.

– Ми бігли у військкомат, і побратим Ваня Тарасюк дзвонив – прощався. Він був уже поранений, сказав: “Танки пруть”. Колишній командир першої гармати 44-ї артилерійської бригади, а на момент загибелі – командир розвідвзводу 59-ї бригади. Людина-воїн. Загинув, як воїн, як і належить, красиво.

Снаряд “За Ваню Тарасюка”

Список імен полеглих постійно поповнюється. Я весь час пишу їх на снарядах, щоб нагадувати собі, за що ми воюємо.

Був снаряд “За Бучу”, коли наші її звільнили. Мені здалось, що це буде доречно. Вони (ворог) це не побачать на металі, адже снаряд розлітається на десятки тисяч уламків. Але побачать на моїй сторінці у фейсбуці, адже моніторять її, – впевнений Нестор.

Читайте також:
Російські танкісти пишуть на снарядах “Христос воскрес!” і бояться, що назад прилетить “воістину”. ПЕРЕХОПЛЕННЯ СБУ

“Зброя без людини не воює. Але і людина без дієвої зброї теж не може”

– На вашу думку, що може стати запорукою докорінного перелому на другому етапі війни, щоб русня відступала на Донбасі і на півдні? Чи може це бути далекобійна артилерія, надана союзниками, М777, інші гармати чи САУ калібру 155 мм? Чи РСЗВ М270 і “хаймарси” з ефективною контрбатарейною боротьбою?

– Запорукою докорінного перелому війни, коли русня буде відступати на Донбасі і на Півдні, може бути далекобійна артилерія, забезпечення новітніми засобами озброєння, зв’язку, розвідки, дистанційного ураження, безпілотники, – все, що надасть ленд-ліз.

Нам варто розраховувати на допомогу від партнерів, бо немає альтернативи. У нас немає виробництва своєї артилерії, снарядів. Поміч союзників неоціненна.

В САУ

– Ви особисто воюєте ще на САУ радянського зразка?

– Так.

– З натовськими зразками знайомі?

– Я поки не працював з артилерією західних партнерів. Те, що я читаю, – це просто супер, на три голови вище.

Але, скажу, і на старих зразках за належної організації зв’язку, розвідки, взаємодії, тактики бойового застосування можна досягти значних успіхів.

– А готові до навчання на західних САУ?

– Я – військовий. Якщо сьогодні ввечері надійде команда зібрати манатки і їхати на вивчення європейської артилерії, скажу “так точно” і поїду вчитися.

Андрій Кобзар

Читайте також:
Польща надає Україні 18 САУ “Краб” калібру 155-мм

– Як ви думаєте, завдяки чому українці так швидко вчаться вправлятися з іншими зразками озброєння? Принаймні всі партнери це відзначають.

– Секрет у працелюбності і незакомлексованості. Притаманне для українців – освоювати швидко все, що є.

Простий приклад. У сільському господарстві були трактори ХТЗ, “кіровці”, а тут раз – і прийшли “джондіри”. А John Deere – це космічний корабель порівняно з ХТЗ. І що? Довго вчилися? Отож.

– А якщо поставити питання так. Багато хто в Україні постійно чекає на якесь чарівне “вундерваффе” – мовляв, ось його отримаємо, й одразу закінчимо війну перемогою. Спершу це було про “джавеліни”, “стінгери”, потім про далекобійну артилерію, MLRS, далі – що там, “петріоти”? Наскільки ці надії обґрунтовані? Чи все ж воюють у першу чергу люди, а не зброя?

Французька САУ Caesar в артилерійському підрозділі ЗСУ на передовій. Фото: ФБ Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний

– Люди воюють зброєю.

Ну, людей можна кинути з “трилінійками” проти танків. Але це метод “ЛНР”, а не наш.

Тому потрібен симбіоз. Зброя без людей не воює. Але і люди без зброї теж не можуть.

Люди швидко закінчуються. Дай найталановитішому бійцю “УАЗик” чи сучасний MRAP (клас броньованих військових автомобілів, розроблених для захисту екіпажу від підривів на мінах та саморобних вибухових пристроях – “Н”). Дофіга людина навоює на “УАЗику” з привареним кулеметом? А на сучасній техніці?..

“Дружина не зрозуміла б, якби я не пішов”

Удома на Андрія чекають дружина та донька Євгенія. Їй 15.

Своїх дівчат Кобзар із Києва не вивозив. Вирішив, що так буде краще. Адже якщо будуть далеко, і там щось станеться, він не зможе допомогти.

Крім того, Андрієва дружина займається координацією збору допомоги для їхнього підрозділу.

– Я її дуже люблю. Мій надійний друг, товариш і брат. Вона розуміла, що я не можу не піти на війну. Вона би швидше не зрозуміла, якби я не пішов.

Динамівець на фронті

– Як вважаєте, коли може відновитися український футбольний чемпіонат, із вами на трибуні? 

– Чемпіонат відновиться одразу після війни.

Ми хотітимемо жити життя, ходити на футбол, вболівати за свій клуб.


над матеріалом працювали: Анастасія Федченко, Дмитро Лиховій (редактор)

Читайте також:
У боях на Київщині загинув Денис Котенко “Шкіпер”
– співробітник Мінветеранів, ультрас “Дніпра” і боєць полку “Азов”


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест із вартими уваги статтями "Новинарні".