СПЕЦТЕМА:
COVID-19 covid-19
Діагностовані випадки:
330396 +7517
Летальні випадки:
6164 +121
Одужали:
137578 +2680
Дані МОЗ України. Проведено ПЛР-тестів: 2950463 (+36457). Оновлено: 08:55 23.10.2020

“У 2014-му було легше – не те що зараз”. Начальник артилерії 503 ОБМП Олег Чорноморець – про ДАП, безглуздя, перемир’я і відсутність мотивації

 

автор: Анастасія Федченко
з Донецької області
фото “Новинарні“, Віктора Залевського та з архіву Олега Чорноморця

“Прізвище моє Чорноморець, а служу на Азовському морі. Непорядок. Але ще все попереду”, – усміхається невисокий підтягнутий чоловік десь неподалік Горлівки, де проходить ротація.

55-річний майор Олег Чорноморець командує артилерією у 503-му окремому батальйоні морської піхоти. До цього були 90-й окремий аеромобільний батальйон, 95-та окрема десантно-штурмова бригада, участь у зухвалій операції біля Донецького аеропорту.

Про те, як прийшов у військо на десятиденні збори і залишається досі, чому в нинішніх умовах почувається, як в оточенні, та чим мотивувати бійців в умовах, коли наказують “припинити стріляти”, офіцер розповів в інтерв’ю “Новинарні“.

“Викликали на десять днів, а служу й досі”

Олег Чорноморець (праворуч) під час служби у ще радянській армії

“Військовим я стати не хотів. Але і в інститут вступати було ліньки. Батьки казали: йди у військове училище, закінчиш – хороша зарплата буде. Та і їм було легше: навчання державним коштом, одягають, годують”, – розповідає Олег Чорноморець.

Після Хмельницького вищого артилерійського училища лейтенанта Чорноморця відправили в Німеччину командувати самохідною артилерійською батареєю калібру 122 мм – 2С1, “Гвоздиками”.

У Німеччині народилася його старша донька. Та 1990 року, після 3,5 років служби, Олег звільнився. Бо… не збирався вступати в КПРС. А без партквитка про кар’єру годі було й мріяти:

“Якщо офіцер – простий артилерист, а прийшов якийсь замполіт, пропагандист, – ми повинні були йому звільнити житло. Де ти після цього житимеш – нікого не цікавить, хоч на вулиці. А йому потрібні умови, бо він політпрацівник – так партія сказала. Нас вони взагалі не вважали за людей. Професійність зовсім ніякої ціни не мала. Вступати в партію я не хотів, а позапартійний міг дослужитися максимум до капітана, не вище”.

Він повернувся в Україну. Змінив кілька робіт, працював інженером на колійно-машинній ремонтній станції у Коростені на Житомирщині. Місце за ним зберігається й досі.

Після звільнення з армії офіцера ніби “загубили” – ніколи не викликали на збори, у військкомат. Та коли в Криму з’явилися “зелені чоловічки” без розпізнавальних знаків, українському війську знадобилися артилеристи.

Олег Чорноморець. Фото: Новинарня

8 березня 2014 року старшого лейтенанта запасу Олега Чорноморця викликали на десятиденні збори до 95-ї тоді аеромобільної бригади. Він командував взводом у мінометній батареї.

Потім його вмовили залишитися – часи були дуже непевні і тривожні. Віднесли ще одну повістку – цього разу вже на 30 днів – на роботу. Це було 19 березня.

А вже 20 березня Олегу вручили військовий квиток офіцера – командира взводу 95-ї бригади. Із ним служить досі.

І це незважаючи на те, що після операції на хребті (видалили грижу) у 2013-му він отримав третю групу інвалідності.

“Тоді не знав, що через вісім місяців уже скакатиму по полях у бронежилеті й касці. Але, мабуть, якби вів неактивний спосіб життя, почувався б значно гірше. А так – моїм однокласникам уже й ходити важко, а я три роки тому смугу морпіха пройшов”, – усміхається.

Він узагалі багато усміхається, говорить дуже розмірено і спокійно.

Потім була ще одна грижа – після падіння з “броні” навіть відняло ліву руку, – не кажучи вже про контузії. Але на заваді службі не стали ні здоров’я, ні сімейні обставини.

“Влітку 2014-го мене відправляли звільнятися, бо в мене троє дітей. Але не звільнили, бо… неодружений. На той момент у наказі ще не було прописано, що діти мають бути неповнолітні. А в мене тільки найменший син був маленький. Місяць протримали в ППД”, – з усмішкою розповідає офіцер.

Читайте також:
“Це найкраща робота у світі”. Як математик Данило Борисенко став кінним каскадером,
а потім – воїном-зенітником із шістьма фронтовими ротаціями

“Ми відчували себе богами війни. Але хто не боїться померти – той брехун або безумець”

Олег Чорноморець і комбат Вадим Сухаревський “Борсук”. Фото: Аліна Комарова

Після невдалого звільнення Чорноморець повернувся в новостворений 90-й батальйон. Але перед тим місяцем у ППД ще встиг повоювати.

Тоді третя рота 80-ї окремої аеромобільної бригади під командуванням старшого лейтенанта Вадима Сухаревського (псевдо “Борсук”) утримувала 8-й блокпост біля Семенівки під Слов’янськом. Керівник АТО Віктор Муженко особисто розпорядився відправити Борсуку підмогу з 15 чоловік. Серед них – і Чорноморець.

Читайте також:
“Спершу думали, що це страйкбол”. Три роки АТО: перший бій, порушений наказ, герой, втрата

“То був перший обстріл, який ми на собі відчули. Там було дуже тяжко. Через перші 15 хвилин від початку бою в моїх людей уже половини боєкомплекту для автоматів не було. Місце несприятливе для використання танків, БМП, тому що Семенівка внизу – а блокпост зверху. Двічі цей блокпост росіяни забирали, двічі Борсук його повертав. Тримати за допомогою міномета його стало легше. У нас були розв’язані руки, нами ніхто не командував. Люди відчували себе богами війни”.

Завдяки заступнику міністра оборони Сергію Корнійчуку (тепер він – начальник Генштабу) Олегові тоді вдалося отримати зброю: підствольні гранатомети, кулемети, снайперську гвинтівку. Але перші бої давалися незвичним до реальних бойових дій людям нелегко.

– Половина хлопців отримали моральний шок. У мене був боєць Олексій. Він до того заїкався, а після бою йому взагалі відібрало мову. Сидів за мішками з нерозуміючими очима…

Після цього довелося ставити себе заступником з МПЗ (заступник командира з морально-психологічного забезпечення – “Н”), проводити бесіди, виводити їх із шоку. Адже

чути про війну чи бачити її в кіно – це одне,
а відчути це на собі – зовсім інше.

Померти бояться всі. Хто каже протилежне, то я з такою людиною навіть не розмовляю – це брехун або безумець. Але у багатьох на місце страху швидко приходять думки, як не пустити ворога, як самому даремно не загинути, як краще замаскуватися, як глибше вкопатися.

Олег Чорноморець. Фото: Новинарня

– А вам особисто не важко було відновити в пам’яті навички артилериста після такої тривалої перерви?

Дуже важко. Допомагало те, що ти знаєш принцип, а деталі наростуть по ходу занять.

Ми місяць у 95-й злагоджувались. Цей місяць можна було використати для того, щоб перечитати літературу, згадати, що не пам’ятав, щось вивчити.

І в 2014-му насправді було легше.
Була війна – не те що зараз.

Під час ротації з восьмого блокпоста Чорноморець пообіцяв Сухаревському повернутись. І дотримав обіцянки, хоча сталося це аж через три роки.

А тоді, на початку війни, біля Слов’янська він разом зі взводом потрапив в оточення.

“Маленьке таке оточення біля комбікормового заводу. Тоді не було такої лінії розмежування, як зараз, можна було потрапити в засідку, а навколо – оточення. Про це книжку можна написати”, – зауважує майор.

“Тобі дзвонять і кажуть, що до вас рухаються дев’ять КамАЗів росіян, попередньо – мінометні розрахунки. А ти розумієш, що маєш 15 бійців, зламаний міномет і половину б/к, але доводеться приймати бій. Бо тебе кинули. А потім телефоном кажуть: мовляв, тебе там не мало бути”.

Чорноморець на це відповів жорстко. І таки добився підкріплення: “Ми поділили поверхи будівлі, вікна, зайняли оборону, змусили керівництво АТО визнати, що ми там є, і нас потрібно рятувати. І нас вивели”.

Читайте також:
“Ми вже звикли робити неофіційну роботу на передовій”.
Як артилерист-розвідник Юра з “Азову” воює за рідний Донбас

“З військової точки зору оборона ДАП – це профанація”

Відтак – зухвала операція біля Донецького летовища в грудні 2014-го. Чорноморець тоді командував батареєю “Гвоздик” – САУ калібру 122 мм.

Батарея була “привидом”: жили в полях, заправлялися паливом і боєприпасами за попередньою домовленістю – приїжджали заправитися на вказану точку і “кочували” далі. Єдина умова – постійно бути на зв’язку і відкривати вогонь по цілі у вказаний час. “Таке було можливо тільки у 2014-му”, – з ностальгією каже офіцер.

Хвалиться: “Коли в аеропорт заходила колона, артилерія заганяла “рашу” під землю й вони носа не могли висунути, поки ми працювали. Тому за мій час втрат не було”.

Аж ось начальник артилерії АТО, полковник Михайлович на псевдо “Болгарин”, передав наказ Муженка. Потрібно було вибити росіян з цокольного поверху нового терміналу. Уже намагалися робити це зверху – стріляли з самохідних гармат 2С7 “Піон” калібру 203 мм. Але снаряд міг пробити лише два бетонні поверхи й до “цоколя” не добивав.

“Задум був такий: під’їхати впритул на самохідці і напівпрямою наводкою вистрелити у вікно першого поверху, щоб розбити цоколь. З точки зору науки і бойових статутів це було самогубство, але накази треба виконувати. З одного боку, було дуже смішно – ну як можна тихо під’їхати на 2С1? А з іншого – дуже страшно”, – зізнається Олег.

До всього хтось мав коригувати вогонь, стоячи поруч із терміналом. Але бійці відмовлялися –лізти від свій же снаряд нікому не хотілося.

“Кажу своєму другу Геннадію Іванову “Баварцю” (він тоді був командиром роти 95-ї бригади, зараз – у “десятці”): Гено, ти єдиний, хто може скоригувати. Баварець пожартував, що я друга на смерть посилаю, але ми домовилися: перший раз я стріляю димом, а потім він встигне втекти. І він справді дуже допоміг, бо перший снаряд влучив не у вікно, а в ріг будівлі – зате далі ми вже стріляли прицільно і всі сорок снарядів випустили у вікно”, – ділиться спогадами Чорноморець.

Наскільки результативно відпрацювали, не знав, адже російські окупанти постійно кидали підкріплення – аж до того, що тілами бойовиків могла бути вистелена територія летовища.

Коли наступного дня Олег знову зустрівся з начальником артилерії – у полі, без свідків і телефонів – той подякував за “хорошу роботу”.

“Каже: командуванню сподобалось – це позитив. Але є й негатив – вони хочуть повторити у те саме вікно. Я йому пояснюю, що ви нас на смерть посилаєте, нас там уже чекатимуть”, – розповідає офіцер.

Він “на 100%” переконаний, що в цей другий раз їх “здали” ворогу. Врятувало тільки те, що поїхали на пів години раніше від наказу й на іншу точку – не перед кар’єром, а метрів на 400 далі, за посадкою. Щойно встигли відстрілятися, як кар’єр почали активно “накривати”.

Олег Чорноморець. Фото: Новинарня

“Я знав від своїх джерел, що “здадуть”. Якщо про першу операцію в штабі не знали, то щодо цієї проводили нараду. Тож у нас було не більше 12 хвилин”, – каже Олег так само спокійно, як говорив про освіту чи цивільну роботу.

І переконує, що 12 хвилин – “це дуже багато”.

“Якби ми стали на старе місце, то й за дві хвилини загинули б. Вони туди були наведені, чекали. А коли ми приїхали на інше, не встигли перевестися. Але після 12 хвилин треба вже бути самогубцем, щоб залишатися. Я у запалі бою на годинник не дивлюсь, тому в мого сержанта було завдання: засікати час і бити мене по шолому, коли він вийде”, – пригадує Чорноморець.

Усі снаряди влучили в ціль. Інтенсивність вогню була така, що троє заряджаючих “угоріли” в башті від порохових газів.

– Коли людина угорає, то починає нерозбірливо говорити, плакати, не може ходити й навіть повзти… Я перед цим проконсультувався з лікарями. Вони сказали: якщо за 40 хвилин довезти до реанімації у Костянтинівку, людина в принципі одужає. А якщо не встигнути – в мозку відбуваються незворотні процеси, і все, кінець…

– Встигли?

– Так. Вони не повернулися в батарею. Стали цивільними. Але встигли, канєшно. Це відповідальність командира: якщо ти надів погони, вона вже в тебе є. Коли я питаю в молодих офіцерів, яке в них завдання, і вони відповідають: “Нищити ворога” – це означає, що людина нічого не розуміє, треба наново вчити. Адже наше завдання – це передусім зберегти життя особового складу.

Чорноморець із побратимами у травні 2014-го (у центрі – “Борсук” Сухаревський)

Траплялися в навколоДАПівській божевільні й кумедні випадки.

“Однією частиною мінометної батареї, яка стояла в Опитному, командував майор із позивним “Махно”. Тихий алкоголік, якого мобілізували із запасу – він усе забув, але чарку любив. Якось був трохи під мухою й переплутав координати. В ефірі спершу матюкалися, що його потрібно розстріляти. Але сталося так, що лише завдяки цій помилці батарея влучила просто в скупчення живої сили ворога, яка йшла в атаку. Так і не знали потім, чи розстріляти його, чи нагородити. Зрештою простили, зрозуміли і відпустили”, – сміється Чорноморець.

І серйозно додає, що оборону Донецького аеропорту вважає безглуздям. “Особливо коли були “домовленості про ротації”. Моторола, земля йому бетоном, шкіриться, обшукує кожного бійця: не більше чотирьох ріжків у людини, один цинк на 50 чоловік. Сідає у твою машину їхній водій, довозить до їхнього блокпосту, далі сідає наш водій і завозить у термінал… Це ж маячня! Поклали людей ні за що. Із військової точки зору це профанація. Без наміру наступати, утримувати плацдарм нема ніякого сенсу”, – переконаний артилерист.

Читайте також:
“Я бачу світло крізь бетон!”
Велике інтерв’ю з генералом-реформатором Дмитром Марченком

Батарея-“привид”

Олег Чорноморець у 2014 році

Коли настала зима і просто неба жити стало незручно, біля села Орлівка Ясинуватського району поруч зі ставком для батареї-привида викопали табір: капоніри для техніки, ями для наметів і бліндаж із бетонною плитою зверху – один на всіх.

Та щойно зібралися туди заходити, як перед самоходами почали падати снаряди. Чорноморець не міг збагнути, як їх вирахували, адже не бачив ні безпілотників, ні чогось подібного. Але що робити – почав відводити батарею. Тим паче, зі взводу управління з Авдіївки передали, що “сам Гіві” поклявся знищити батарею.

Щойно від’їхали на пару кілометрів – знов майже одразу прилетів снаряд. Так колона й кружляла посадками і полями. Вже коли геть стемніло, заїхали під Авдіївку. Побачили на карті 1992 року ліс, який виявився невеликою посадкою.

“Якось відсиділися в ній до 4-ї ранку, але далі вже нерви не витримували – мороз такий сильний, а двигуни заглушені… У залізяці неймовірно холодно. Бачу, що люди просто померзнуть. Завелися, запалили сухе багаття з солярою, щоб менше було диму, обігрілися 5 хвилин – і поїхали”.

Приїхали мокрі, поставили техніку в капоніри… і почалося.

“Тільки я встиг поставити автомат, зняти берці й одягнути товсті домашні вовняні шкарпетки, які мені жінка сплела, як прилетів перший пакет “Граду”. Ліг десь за 150 метрів від нас в озеро.

Хлопці вибігли з намету, винесли зброю – а я не міг знайти ні автомата, ні берців. Так і бігав у шкарпетках“, – усміхається майор.

Олег Чорноморець. Фото: Новинарня

Радіостанцію, каже, вимкнув і “викинув”, після того як звідти пролунав наказ “зберегти батарею, бо Забродський за неї голову зніме – посадити механіків у машини і відвести техніку із зони ведення вогню”.

“Тобто залишити особовий склад на Боже провидіння і врятувати залізо. Півсотні людей мали просто загинути! І це все чули підлеглі”, – “перекладає” цивільною мовою майор.

За допомогою авдіївських спостерігачів вирахували: “Град” стріляв із Донецька. А поки перезаряджався, з поля працювала САУ. Пристрілялися настільки, що один снаряд влучив у край бліндажа. Один намет згорів.

Коли “Град” засікли, батарея полку “Дніпро-1” відпрацювала в тому напрямку.

“Град” вони прибрали. Устиг по нас випустити три пакети – 120 штук. А з самохідкою зробили так: добровольці взяли “Мухи”, пішли в посадку перед полем і стріляли в поле на максимальну дальність: може, подумають, що ми їх побачили. Так воно і сталося. Ми їх злякали, і самохідка одразу пішла”, – розповідає офіцер.

Але табір довелося залишити, так у ньому й не поживши.

Читайте також:
“Відіб’ємо Донбас – візьмемося за Крим”.
Як воює, тримає рамазан та служить Україні кримський татарин Алім Керімов

“Що буде, коли всі вмотивовані з війська підуть? Це лякає”

Олег Чорноморець. Фото: Віктор Залевський

17 квітня 2015 року Олег Чорноморець демобілізувався. Наступного дня вийшов на роботу… але йому знову принесли повістку. Далі були пару місяців у Коростенському військкоматі, потім командування протитанковою батареєю – ПТРК – у 43-й артилерійській бригаді.

“На той момент виконання всіх бойових завдань залежало тільки від тебе і твого професіоналізму. Ніхто тобі не заперечував і не заважав знищувати ворога.

Важче стало, коли почалися перемир’я,
домовленості про лінію розмежування,
заборони йти вперед”,

– констатує майор. Каже, за такої невизначеності вмотивованість втрачається.

– Чим далі, тим важче пояснити, навіщо ми тут. Якщо мета – не повернути території й покарати винних у тому, що сталося, то немає сенсу втрачати своїх. За що люди полягли?..

Зараз у військо йдуть, бо немає роботи. 80% контрактників – із Донецької області, які прийшли заробляти гроші. Давно такого не було, щоб до мене приходили вмотивовані бійці.

– Це засмучує вас як командира?

– Засмучує – не те слово. Лякає. Не бачиш майбутнього. Що буде, коли всі вмотивовані підуть?..

– Що мотивує особисто вас?

– Спочатку головною мотивацією було “смерть ворогам!” і те, що наше потрібно забирати назад. А потім… Чим більше втрачаєш, тим більш умотивованим стаєш. Додаються злість і бажання помсти за загиблих. За кожного нашого ворог повинен відповісти мінімум десятьма їхніми. Не скажу, що від цього стає набагато легше, але вони повинні заплатити.

– Вам як командиру доводилося їздити на похорони своїх бійців?

– Їздив один раз, коли втратив розрахунок. Їх було шестеро, вони загинули на 8-му блокпосту. Мені довелося їхати в маленьке село проводжати заряджаючого міномета. Зійшлося 7 тисяч людей із навколишніх сіл… Слово сказати я не зміг. Мову відняло і сльози накотилися.

З того часу смертей я бачив немало. Але до поховань так і не звик.

Читайте також:
“Раніше ми розуміли, що по шматочку відбиваємо у ворога свою землю, а зараз – ситуація хитка”, – комвідділення 24 омбр Степан Лисенко зі Світлодарки

“Там виросло покоління, виховане в ненависті до України. Як таких повертати?”

Олег Чорноморець із побратимами, квітень 2014 року

За словами Чорноморця, чіткої заборони знищувати ворога нібито й немає, але “всі розпорядження – про “не чіпати і не знищувати”.

“Ми за свою роботу не отримуємо нічого доброго, крім стусанів згори. Але ні про що не шкодуємо. Бо це чудово – почувати себе правим. Хоч і обіцяють догани, звільнення з посад… Але це не лякає. Тільки сумно трохи”, – зітхає військовий.

Зізнається, що в нинішніх умовах почувається, як в оточенні. “Телефонують з командування – мовляв, давайте попрацюємо. Маючи на увазі малювання карт чи написання якихось паперів. Але це не робота, а марнування часу”, – вважає Чорноморець.

Олег Чорноморець. Фото: Новинарня

Так само він думає і про чергове “перемир’я”, яких протягом війни були вже десятки.

“Не можна завершити війну, якщо не маєш чіткого плану, як це зробити і чим”, – переконаний досвідчений боєць. А згадка про президентове “треба просто припинити стріляти” викликає в нього іронічну посмішку. “Це просто неможливі речі. Припинення вогню ні до чого не приводить”, – зауважує офіцер.

Водночас Олег переконаний: якщо у 2014-му ще можна було спробувати перемогти силовим шляхом, то тепер буде значно складніше. Адже за цей час на окупованих поколіннях підросло ціле покоління, виховане в умовах антиукраїнської пропаганди.

“У них уже з військових училищ випустилися діти, які вступали під час війни. Як вони прокачані там, як навчені? Порахуйте: якщо на початку війни дитині було 10, то зараз уже 16 – він уже юнак, і мізки в нього вже не наші. І як їх тепер повертати?”.

В Авдіївці, 2015 рік

При цьому розповідаючи про роботу артилерії під час “гарячих” років війни, Чорноморець наголошує: завжди намагався бути максимально обережним, щоб не влучити у житлові квартали.

“А якщо загине дитина невинна? Вони ще не знають, чи хочуть в Україну, чи в Росію. А їхні батьки, навіть якщо були проукраїнські, після такого стануть не українськими. Усе життя пам’ятатимуть, що звідси прилетіло. Мети знищити населення Донбасу я ніколи не переслідував”, – підкреслює майор.

Але й у те, що можна закінчити війну, “просто припинивши стріляти”, категорично не вірить. “Я щось не пам’ятаю такого з історії, щоб війна закінчилися, бо просто припинили стріляти. Такого не буває”, – розмірковує військовослужбовець.

Це або війна, або ні. І якщо ти в ній не перемагаєш – значить, зазнаєш поразки.

Читайте також:
“Хто придумав це перемир’я? Ми маємо битися і перемогти!”
Як валлієць Майкл Дженкінс боронить Україну на Донбасі

Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки у рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

8023
 

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: