автор: Анастасія Федченко
з Донеччини
фото “Новинарні“
Колишній львівський рокер-кулінар Степан Лисенко має сліди від “тунелів” у вухах і рунічне тату “валькнут” на руці. У 2015-му він пройшов жорсткий відбір у полк “Азов”, але підрозділ вивели з передової. Тоді, щоб воювати, Степан підписав контракт із 24-ю окремою механізованою бригадою імені короля Данила. Нині 24-річний сержант воює вже третю свою ротацію – виконує обов’язки командира відділення.
Ми сидимо на ящиках з-під боєприпасів у посадці в районі Світлодарської дуги. До позицій “королівської бригади” – якась сотня метрів.
Про те, як уроки історії перетворили кондитера на воїна, про постріли у ворога, якого бачиш впритул, про найскладнішу ротацію і загиблих побратимів, про “заптурену” позицію у Красногорівці, вбитого кабана під Попасною і нинішнє бачення війни Степан розповів в інтерв’ю “Новинарні“.
Високий, стрункий, із хвацькими чорними вусами, Степан Лисенко у юності захоплювався історією. Вчителька всіляко заохочувала хлопця.
“Я був у коледжі, ми якраз учили період універсалів, Грушевського. Починало мене шкребти зсередини розуміння того, наскільки несправедливо до нас ставилися, наскільки український народ завжди хотіли підім’яти під себе – напевно, то була одна з причин, чому я відчув такий патріотичний порив, коли на нас напали”, – розповідає Степан.
Степан Лисенко під час інтерв’ю
До війни він працював кухарем-кондитером. На бажання йти воювати вплинула зокрема й розповідь друга, який у 2014-му служив у 24-й бригаді.
“На ньому дуже позначилося Зеленопілля, коли їх тоді обстріляли з території Росії, техніка була вишикувана і спалена. І він мені тоді казав, що якщо хочу воювати – краще йти в добровольчий батальйон”, – пригадує сержант, якого всі звуть Стьопа.
Тож кондитер почав ґуґлити: “добровольчі батальйони України”. Зупинився на рядку зі словом “Азов”.
“Коли в Маріуполі обстріляли мікрорайон “Східний”, до “Азову” був великий наплив, і вони влаштували шалений конкурс, щоб відібрати найкращих. Там були фізнавантаження, як у якихось американських “морських котиків”: щоранку біг, вічно стресові стани. Але я пройшов”, – зхвалиться Лисенко.
То був серпень 2015-го, й “Азов” уже вивели з передової.
Після року, проведеного в цьому підрозділі Нацгвардії, Степан зрозумів, що їх задовго тримають на другій лінії, і звільнився з “Азову”. А в лютому 2017-го підписав контракт із 24-ю бригадою. Перша ротація – біля Попасної на Луганщині.
“Під Попасною не було нічого цікавого, крім убитого кабана. Але я не розповідатиму, щоб іще “Грінпіс” не приїхав, – сміється Стьопа, однак таки пояснює: – Кабан просто почав ломитися на нас, а я, знаючи розповіді друзів-мисливців, розумів, що краще його застрелити, ніж тікати від нього і лізти кудись на дерево. Якби була можливість по ньому не стріляти, якби він не біг на нас, а просто проходив повз, я б у нього не стріляв”.
Степан Лисенко під час інтерв’ю
Після Попасної, де дистанція до ворога була чималою, Степанів підрозділ зайшов на ротацію в Зайцеве, що під Горлівкою. Лисенко називає виїзд “найвеселішим”.
“Ворог був від нас ну за 125 метрів, були окопи на відстані 70 метрів. Це фактично бій в умовах міста.
Пам’ятаю одну сцену, я був приголомшений.
Будь-який військовий рано чи пізно про це думає:
як стріляти у ворога, якого ти бачиш?
Це був вечір. Ми з побратимом почули, що ворог веде вогонь, а на дистанції 400 метрів і 20 метрів звук автомата майже однаковий. Відстань не визначити, все одно здаватиметься, що він отут за парканом стоїть і стріляє. Ми обійшли будинок і побачили силует десь на відстані 30 метрів, він вів вогонь по сусідніх позиціях. Я недовго думаючи вигатив у нього магазин за дві черги, побратим іще туди додав. Відтак нам прилетів ВОГ із підствольника, і вся стрілянина припинилсяа, вщухла вмить.
Можливо, ми поранили ворога або і вбили його”, – розповідає Лисенко.
Їхній командир роти був обачним і не розповідав підлеглим про втрати, завдані росіянам.
“Він із досвіду американців розумів: коли людина знає, скільки вона вбила, тим їй гірше. Так, розвідка повідомляла, що в них “двохсотий”, але, крім нас, його міг ще хтось убити. А міг бути вбитий і не той, у кого стріляли саме ми. Комроти підбивав підсумки лише помісячно: “У цьому місяці напроти вашої позиції троє “двохсотих”, два дезертири, п’ять відмовляються служити”, – переповідає Стьопа.
Степан Лисенко (праворуч). Фото з його архіву
За його словами, першій ротації ворога вони тоді “надавали лящів”, тож окупанти завели інший підрозділ.
“Ну ворог як заводиться, стрілкотня, “давайте укропам всипем”. Намагалися штурмувати. Близька дистанція вводить в оману, що так легко взяти і забрати: 80 метрів, ніби пробіг – і вже в нас. Але і друга їхня ротація теж отримала по зубах. Комроти задоволений, приходить і каже: “За місяць тільки наша рота знищила 30 терористів. Ви молодці, орли”, – з усмішкою пригадує Лисенко.
“Королівським” піхотинцям вдавалося уникати втрат. З того боку почали заходити російські снайпери. Стрільці були дуже досвідчені і мали гарну, дорогу оптику.
“Найпершою жертвою російського снайпера був Діллі з “Правого сектору” (боєць ДУК Андрій Кривич “Діллі” із Сумщини загинув 27 березня 2018-го у віці 19 років – “Н”). Вони вбили його вночі. Засікли, як Андрій хотів подивитися в тепловізор, і прилад йому освітив ненароком обличчя. Шансів урятувати його не було, – розповідає Лисенко. – Після цього за пару тижнів у нас загинув старший сержант Шозда (Андрій Шозда зі Львівщини загинув 17 квітня 2018-го – “Н”), його снайпер зняв пострілом у шию. Чоловік просто припустився помилки: став напроти бійниці і розмовляв із іншим бійцем. Снайпер вистрілив так, що перебило дві сонні артерії”.
Ці дві втрати змусили українських військових під Горлівкою ставати обачнішими. У бригаді проводили заняття щодо омани снайперів, як правильно дивитися у бійницю.
“Побратим стоїть напроти бійниці – ти взяв його, посунув. І ніхто не ображався, бо якщо його хтось шарпонув, значить, він допустив помилку, коли так став”, – розповідає Стьопа.
Степан Лисенко (праворуч). Фото з його архіву
При денному світлі виручали труби розвідника. Уночі було найскладніше, адже в тепловізор треба дивитися прямо, фактично виставляючи голову на ураження.
“Ми вигадали таку штуку. Вирізали шматок каремата (він лежав у будинку, щоб не нагрівався на сонці), продівали в нього тепловізор або нічник й обережно збоку підставляли в бійницю впритул, щоб не було видно різниці і незрозуміло, чи то щось стоїть, чи то лежить. І це досить ефективний спосіб”, – описує сержант антиснайперське “ноу-хау”.
Лисенко наголошує: не слід дивитися в бійницю, про яку знає ворог. Час від часу бійниці потрібно змінювати.
“Треба надурити ворога.
У нас зараз пішла війна не на сміливість чи кількість,
а на хитрість – хто кого обдурить”,
– вважає Степан.
Попри втрати, “королівські” піхотинці “надавали по зубах” і третій ротації окупантів. Відтак супроти 24-ї бригади поставили “Сомалі” – угруповання, яке кремлівські найманці називають “окремим штурмовим батальйоном ДНР”.
Степан Лисенко під час інтерв’ю
“Через близькі дистанції ми могли перекрикуватися, казали їм, щоб забиралися звідси. Вони нам могли кричати, що ми не влучили. Все було дуже добре чути. І якось вони чи накурилися, чи ще щось, і з таким “класичним” акцентом кричать: “Укропи, где ви?! Аллах акбар!”. Я думаю: “Ах, “Аллах акбар”?” Узяв кулемет, виставив, постріляв, і все – більше не кричали”, – посміхається боєць.
Коли “двадцять четвірка” займала село Шуми в “сірій зоні” (це було в серпні 2018-го), окупанти, користуючись тим, що зусилля 24 омбр зосереджені в іншому місці, намагалися штурмувати позиції бригади біля Жованки. Стьопа ніби мав бути у “шумівській” роті, однак його залишили “на господарстві”. Хлопець не розчарований, бо брав участь у запеклих боях на місці.
“Була п’ятниця. Ми щоп’ятниці зранку їздили в місто на закупи: зефірки купували, всяке таке. Повернулися об 11-й, кинули торби – і тільки о 9-й вечора припинили стріляти. Просто цілий день безперервних автоматних і кулеметних черг. Воно так: годину повоювали, ніби стихло, але ми не розслабляємося, заряджаємо кулемети. Вони знову починають стріляти”, – розповідає армієць.
Важке озброєння було кинуте на інший напрямок. Проти їхньої роти – “цілий батальйон” окупантів. Наші виходять на командира роти по “тапіку” і питають, чи є щось крупніше зі зброї.
“Бо вже напирають, не витримуємо. Думали, в разі чого нас прикриє артилерія. Командир роти каже, що щось вигадає. Тільки чуємо три хлопки з АГС-17, і до мене доходить, що він заклинив! Ми вже гранати скручуємо ручні, бо чуємо, що вони підходять. А в нас автомат, кулемет, – усе, що є”, – пригадує схвильовано Стьопа.
Але тоді ж до них надійшло підсилення.
“Повертаю голову на поле позаду, кулі свистять, граната РПГ у повітрі летить, біжить мій командир роти з кулеметом, офіцер, біжить, забігає на сусідню позицію, починає стріляти.
У мене очі такі:
ого, за таким командиром варто йти!
Зараз він – уже командир батальйону. Якщо аналізувати тактику, він дуже нам допоміг, бо противник стріляв справа і зліва по нашій позиції, а командир почав вести неприємний для ворога фланговий вогонь”, – згадує Лисенко.
Читайте також:
“Коли наступаєш, є злість і радість”: ротний 24 омбр Ожаревський отримав орден за Шуми у 21 рік
Степан Лисенко (праворуч). Фото з його архіву
Окупантів тоді вдалося відкинути.
Уже іншого дня після стрілецького бою вони сиділи в траншеї, спітнілі, втомлені. “І тут побратим піднімає голову і змучений каже: “Зате рушник цілий!” І ми всі почали дико іржати. Ворог це чув. Вони, певно, думали, як нам всипали, а в нас такий регіт. І тут чути, як шурхотить 120-та міна, ми всі прилягаємо, вона падає ліворуч від нас… Чути дуже сильні крики. Виявляється, там, де впала міна, лежали два наші молоді бійці. У нас була ейфорія, що ми їх (росіян) відкинули,
ми з них сміємося, і тут – бац,
у нас вже один поранений, один – убитий.
Пораненого не змогли врятувати, виходить, двоє вбитих. Це був дуже важкий удар по моральному стану”, – згадує Лисенко.
Навіть якщо не знайомий із бійцем, який загинув, звістка про смерть сприймається дуже важко. Але коли ще й спілкувалися…
“Ось, припустімо, покійний Діллі був на нашій позиції. Ми сиділи, розмовляли. Сьогодні він грає зі мною в карти, а завтра нам кажуть, що він мертвий… Не така страшна своя смерть, як смерть будь-кого з побратимів. Думаєш: ось побратима не стало, а скільки тобі везтиме?”
Після Зайцевого львів’янин пройшов “досить тиху” ротацію в Красногорівці.
“Ворог один раз обстріляв мою позицію із кулемета, а потім приїхали розрахунки ПТРК – за даними нашої розвідки, їх відправляли навчатися в Росію, й один із них заптурив нашу позицію. Розвалили стінку з мішків. Одного хлопця контузило. А я тоді зламав руку”, – розповідає Степан про “прихід” протитанкової керованої ракети.
Степан Лисенко під час інтерв’ю
На тильній стороні його лівої долоні починається помітний шрам, який ховається в рукаві кітеля. Боєць довічно носитиме в кістці шуруп.
“Коли нас заптурило, я вибігав подивитися, чи є поранений. Упав, рука боліла, але я терпів, думав, просто розтягнув. Минуло шість місяців, тільки тоді пішов у лікарню. Займався спортом, рука весь цей час дошкуляла, боліла, але я з дитинства звик терпіти. Після УЗД лікар запитав, коли була травма, я відповів. Він подивився на мене величезними очима: “У вас перелом, він не зрісся, і немає ознак, що буде зростатися”, – з усмішкою переповідає Стьопа.
Він і після операції “допомагає хлопцям якісь ящики носити”, потроху качається, на чутливість у руці не скаржиться, але повністю не може її вигнути.
Трохи нижче від шраму – рунічне татуювання: три переплетені між собою трикутники, символ бога Одіна. Такий самий знак у нього на броніку.
Тату “валькнут”
“Валькнут, – пояснює Лисенко. – У цього символу є багато значень. Їх набивали на гробницях воїнів як ознаку, що рано чи пізно ми всі помремо. Є і більш позитивні тлумачення: три трикутники – це притаманні людині якості: створювати, зберігати і знищувати. Людина народжується, живе, помирає. І цього не уникнути, це природній стан речей”.
Нині (а ми розмовляли зе до початку перемир’я) для Стьопи природній стан речей – це ворожа артилерія. Через великі відстані на Світлодарці, попри заборону в Мінську, російські окупанти не соромляться вдаватися до великих калібрів.
“Наше діло мале – не пропустити ДРГ і спробувати зафіксувати, звідки стріляє артилерія. У відповідь вести вогонь зі стрілецької зброї… На таких великих дистанціях не може бути й мови про прицільність. А там, де не можна прицільно, треба стріляти багато і кучно. Ми витрачатимемо набої. Зараз їх витрачає ворог. Коли приходять нові хлопці, у них руки чешуться стріляти, а я кажу: не треба. Може, вони і не розуміють одразу”, – розмірковує Лисенко з висоти понад трирічного бойового досвіду.
Степан Лисенко під час інтерв’ю
Днями в них був випадок. Окупанти почали бити з великокаліберних кулеметів. “Королівські” піхотинці спершу подумали: ворог хоче прикрити диверсійно-розвідувальну групу. Тож випустили кулеметну чергу.
“Все – міна 120-та летить. Розподілились по позиції, наскільки можливо, і чекаємо. Підходить хлопець, який щойно підписав контракт: “Я зараз туди з ДШК стрілятиму!” Кажу йому, що не треба цього робити, бо міномет на нас і досі наведений. Він робить постріл – й одразу міномет по нас – бах! А 120-та міна – це залізна груша на 16 кг”, – показує руками розмір боєприпасу Стьопа.
Зараз сержант виконує обов’язки командира відділення, ставиться до цього відповідально.
“Командир відділення мусить тримати особовий склад і техніку у бойовій готовності. Виходить, що командир відділення – своєрідний військовий “мама і тато”: має стежити за зовнішнім виглядом людей, чи полагоджені берці, знати, де перебуває кожен боєць”, – розповідає Лисенко.
Степан Лисенко під час інтерв’ю
Сліди від “тунелів” у вухах бійця – спогад про “музичну” юність.
“Я слухав дуже ванільну рок-музику, здебільшого англійську, наприклад, Bring Me the Horizon. Але слухав і українських виконавців: “Фліт”, “Тостер” – дуже старий львівський гурт. “Тінь сонця”, звичайно, фолк-рок теж”, – згадує Лисенко.
Для нього це вже другий контракт із ЗСУ – продовжив службу ще на рік.
Стьопа ще не думав, чим займеться в мирному житті. Однак точно не випікатиме печиво й торти.
– Як думаєш, яке майбутнє в цієї війни?
– Дуже важко сказати, – зітхає комвідділення. – Думаю, це буде дуже затяжний конфлікт. Не хочу втягати сюди політику, але з такою політикою, як зараз, найбільше тривожить невпевненість у ситуації. Україні затягати цю війну невигідно, а їм… Ми вже зрозуміли, що їхні (Росії) військові для них – наче м’ясо.
Росіяни заганяють їх (бойовиків) під страхом незрозуміло чого
під тотальне знищення нами.
І в мене таке враження, що зараз немає цілі, до якої потрібно дійти. Раніше ми розуміли, що маленькими шматочками відбиваємо у ворога свою землю, повертаємо її, і ворог ніс більші втрати, ніж ми. І рано чи пізно ворог би змучився настільки, що не зміг би вести бойові дії. А зараз ситуація дуже хитка і незрозуміла.
Відео з позиції Степана:
Читайте також:
“Нас треба якось звідси виколупати. Лишається тільки САУ”. Як воює на Світлодарці “королівська” бригада
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
