“Коли наступаєш, є злість і радість”: ротний 24 омбр Ожаревський отримав орден за Шуми у 21 рік

“Молоді офіцери армії, що воює”: Сергій Ожаревський “Кажан”, командир роти 24-ї механізованої бригади ЗСУ – про навчання в академії, де викладач – батько, роту почесної варти на похоронах загиблих, командування підрозділом під час звільнення “сірої зони”, час для кар’єри й родини

автор: Анастасія Федченко
з Донецької області
фото авторки

“Головне, щоб залишився таким же принциповим. А жорстким його зробить війна. Війна всіх робить жорсткими”, – говорить про цього молодого офіцера командир 24-ї окремої механізованої бригади ЗСУ імені короля Данила Валерій Гудзь.

Ми зустрілися з Сергієм під Мар’їнкою на Донеччині, де тримає оборону 24 омбр. На час інтерв’ю Ожаревському був 21. “Кажан” – такий його позивний – уже рік командує механізованою ротою. Певно, це один із наймолодших ротних Збройних сил України. За першу ж ротацію був удостоєний ордена “За мужність”.

Саме лейтенант Сергій Ожаревський починає серію матеріалів “Новинарні“Молоді офіцери армії, що воює” – про офіцерів 20+, яких війна застала ще в школі чи виші, а зараз вони на фронті командують підрозділами нового Українського війська.

“Викладачам академії можу зателефонувати в будь-яку годину. Батько підказує по тактиці та розвідці”

Сергій зовсім юний і на вигляд, і за паспортом. Невисокий, стрункий, худорлявий, сіроокий, із пшеничною бородою та вусами, які відростив, напевно, щоб здаватися трохи старшим. У віці 21 року офіцер Ожаревський має вже неабиякий бойовий командирський досвід.

Цей хлопчина кумедно, не по-військовому, носить кепку – із задертим догори козирком, часто всміхається. Поза очі я присвоюю Кажанові свій позивний – “Мілашечка”. І співрозмовник він цікавий.

“Перспективний”, – каже про нього комбриг Гудзь. А слово полковника Гудзя багато важить.

Сергій Ожаревський народився в Ізяславі на Хмельниччині, потім родина переїхала до Львова. У школі добре знав англійську, думав далі здобувати фах перекладача. Але в 16 отримав атестат – і разом із другом вступив до Львова в Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Сагайдачного, вивчати “управління діями механізованих підрозділів”.

Сергій Ожаревський (другий праворуч у першому ряду). Фото з особистого архіву

У 2014 році, саме коли почалася війна, я вступив в академію. Батько й мати мене відмовляли, бо обидва військові. Але я таки вирішив вступити, хоч це і спонтанно вийшло”, – розповідає юний комроти.

Мама Сергія Марина Григорівна – молодший сержант ЗСУ, працює з секретними документами, тато Володимир Анатолійович – полковник, очолює кафедру тактики в академії Сагайдачного. Але командир запевняє: не “мазаний”.

“Єдині поблажки, які були, – це на першому курсі міг, можливо, два-три рази в місяць піти у звільнення на вихідні, і, в принципі, все. Знаєте, зайвих оцінок мені не наставляли, намагався вчитися сам”, – каже Ожаревський.

Якістю військової освіти у НАСВ він задоволений.

“Викладачі ставляться до тебе як до людини, намагаються чогось навчити, щось розказати – вкласти душу в кожного курсанта. Щоб він щось знав, умів і міг, прийшовши у війська, розказати своєму підлеглому особовому складу”, – згадує Сергій.

Прошу розшифрувати ставлення в академії “як до людини”.

“В армії було поняття «дідівщина», коли старші принижували новачків. В академії такого немає. І навіть коли викладачі бачили якісь спроби встановити дідівщину, припиняли це”, – пояснює лейтенант.

За його словами, в час війни навчання у львівській сухопутці – якісно поліпшене, вже кілька років в академії запроваджене навчання на військових тренажерах, більше практики.

“Двічі на рік у нас був полігон. Там була практика, як командувати особовим складом. Зі взводу виділяли одну людину, і ми командували цілим взводом, тобто 30 чоловіками, як воно має бути. Також відправляли нас на третьому-четвертому курсі на практику в бойову частину”, – розповідає Ожаревський.

“На останніх двох курсах вивчали глибше воєнну тематику. У нас були спеціальні тренажери, наприклад, до бойової машини піхоти – ідентично все, тільки замість триплекса – екран, усе відбувається як наяву: їдеш, переключаєш передачі. Так само і бойове відділення бойової машини: сідаєш, дивишся в приціл, бачиш, наприклад, танк, стріляєш ПТКР, стріляєш із гармати, тобто все ідентично. І в «учебках», для солдатів, приміром, у Старичах, теж є такі тренажери. Навчання чудове. Немає на що жалітися”, – визнає Сергій.

І нині, коли він у чомусь сумнівається в бойовому підрозділі, випускник телефонує колишнім викладачам:

“Я можу подзвонити в будь-який день, в будь-яку годину, вони відповідають, можуть щось підказати,

скидають інформацію. Дзвоню батькові. Він багато підказує як по тактиці, так і по розвідці”.

В академію приходили випускники попередніх років, розповідали про стан справ у сучасній армії, про роботу з особовим складом на передовій.

“Як боротися з так званими «аватарами» – теж розповідали”, – підтверджує Сергій, але розвивати тему не прагне.

“Обговорювали дії ЗСУ на фронті, шукали помилки”

Ожаревський – із покоління тих командирів, які стежили за першими роками війни з інтернету й телеекранів. Щонеділі з курсантами розмовляв заступник із морально-психологічного забезпечення, обговорювали військові телепрограми, зведення.

“Щоранку перед парами нам доводили інформацію з фронту, які події відбувалися, скільки загиблих у нас, скільки загиблих з боку противника”, – говорить Сергій.

На заняттях обговорювали бойові дії, аналізували стратегічні й тактичні рішення ЗСУ, шукали помилки.

“Розглядали [Донецький] аеропорт, Дебальцеве, котли. Кожен курсант висловлював свою думку, як би вчинив у тій чи іншій ситуації. І нам ставили оцінки за нашу думку. Я вважаю, що це було елементом моральної підготовки”, – говорить молодий командир.

За його словами, викладачі цінували нестандартний підхід.

“Є підручник, він написаний кров’ю і потом військових, але догмою не повинен бути. Тобто в тебе є своя ініціатива, свій розум.

Як на мене, молодий командир має думати не по книжці, а аналізувати ще якісь дані, думати по-своєму і приймати власне рішення,

що виходить із конкретних реалій, а не обов’язково таке, як написано в підручнику”, – розмірковує лейтенант Ожаревський.

Читайте також:
Іловайська одіссея Валерія Маринця:
“Якби не домовляння про зелений коридор, ми ще б довго трималися”

“Коли ховаєш людину, і стоїть дитина плаче, а ти опускаєш гріб, – це важко”

В академії Сергій Ожаревський був у роті почесної варти. Коли він про це згадує – стає замисленим, підбирає слова.

Почесна варта з НАСВ на похороні загиблого під Горлівкою капітана Олександра Швеця. Львів, 22 липня 2016. Фото: oborona.lviv.ua

“Ми ховали загиблих військових, і якось… Як вам пояснити?… Коли ховаєш людину, і стоїть дитина, плаче, а ти опускаєш гріб, – це дуже важко морально.

І ти розумієш, що через пару років сам будеш тут (на фронті – “Н”), і це може статися з тобою.

Тобто ти будеш бачити, як у тебе на руках, можливо, гинуть люди, а можеш загинути і ти”, – говорить Кажан.

У цей момент нашої розмови віддалік чути доволі гучний “бах”.

“Вихід із міномета. Рахуємо до двадцяти, зараз має бути прихід або там, або тут”, – коментує Сергій.

“Тут” приходу не сталося. Тож Ожаревський продовжує спокійно розповідати про почесну варту: “Були випадки, що ми і в Івано-Франківськ виїжджали на автобусах, оскільки київська рота почесної варти не справлялася з кількістю похоронів”.

Сергія це змусило усвідомити відповідальність, яку несе кожен командир.

“Це є життя, це випадок, скажімо. Ну так сталося. Можливо, сама людина недопрацювала, можливо, боєць не послухав командира і зробив щось по-своєму і через це загинув, а можливо, командир дав неправильний наказ.

Мене всі чотири роки навчання на психіку тиснуло усвідомлення, що я приїду сюди, дам якийсь хибний наказ, і через мене загине людина.

Це для мене дуже тяжко морально. Я розумію, що зараз у підпорядкуванні в мене понад півсотні людей, і будь-який мій наказ може бути фатальним для них. Потрібно десять разів подумати, перш ніж сказати людині щось зробити, кудись піти”, – ділиться командир механізованої роти.

“Слава Богу, в мене в підрозділі втрат не було“, – додає Сергій.

Цього року Кажан уже на другій своїй ротації у зоні ООС.

Перший артобстріл – у звільнених Шумах

Сергій закінчив сухопутку 2 червня 2018 року, отримавши звання лейтенанта. Уже 5 липня приїхав на Донбас, у район Горлівки, і почав командувати взводом “двадцять четвірки”. Втім, це тривало менше місяця. Зовсім скоро йому в “королівській” бригаді довірили роту.

“На початку серпня мене викликали на атестаційну комісію, а 1 вересня вийшов наказ про призначення мене командиром роти. Якщо чесно, це було дуже несподівано. Я б сказав, дуже-дуже несподівано, тому що я не встиг освоїтися, познайомитися з людьми, які є у підрозділі, і відразу – командувати ротою. Це важко”, – розповідає офіцер.

Кажан – скромний, і сам у розмові не згадує, що на посаді взводного взяв участь в операції зі звільнення села Шуми й був представлений за це до ордена. Власне, за це й роту отримав.

У Шуми Сергій пішов через місяць після прибуття в підрозділ, на початку серпня 2018-го. Це село тоді ще було “сірою зоною” між українським Торецьком і тимчасово окупованою Горлівкою.

“Командир бригади нас зібрав усіх, сказав, навіщо це треба. Досить доступно пояснив, чому ми це робимо. Запитали: «Підеш?» – «Піду! Чому ні? Це мій обов’язок». Вийшли туди з групою. Нас було три групи по десять-дванадцять чоловік, ми зайняли певний район оборони, окопуємося. Потім побачили кілька людей (з окупаційних військ – “Н”), які почали наступати. Наша бригада відкрила артилерійський вогонь, ворог теж відкрив артилерійський вогонь. Але, слава Богу, вийшли звідти живими всі. Так ми зайняли одну з позицій у Шумах“, – пригадує Ожаревський.

Читайте також:
ЗСУ зайняли 10 км “сірої зони” в районі села Шуми під Горлівкою

Сергій Ожаревський навесні 2018 року. Фото пресслужби 24 омбр

“Той обстріл був першим у моєму житті. Я тоді лежав у невеликому окопчику і думав, як зараз було б добре опинитися вдома на теплому ліжку з кружкою чаю перед телевізором, коли тебе нічого не хвилювало б і твоє життя не було б під загрозою. А більше я ні про що не думав”, – скромно згадує Сергій.

Пресслужба 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила
так інформувала про той бій та роль у ньому 20-річного (!) офіцера Ожаревського:
“Противник, як це часто трапляється на цій війні, кілька днів не здогадувався, що село вже зайняли українські військові. Та, зрозумівши, що його ошукано, пішов в атаку.
«Бачу близько 30 осіб, озброєних і у маскувальних костюмах», – доповів командиру батальйону молодий взводний Сергій Ожаревський. Після короткої тиші прийшла відповідь: «Все в порядку, це повертаються наші розвідники». Але щось було підозріле в цих «розвідниках», що змусило лейтенанта Ожаревського придивитися до них пильніше і доповісти командиру про те, що незнайомці – вірогідніше за все, диверсійна група ворога.
«До бою!» – пролунала команда. Ворог обережно пробирався до позицій захисників України, але ті вже були попереджені і готові його зустріти достойно. Зав’язався бій. З трьох позицій королівські піхотинці кілька годин поливали противника нищівним вогнем і, зрештою, змусили його відступити з численними втратами. А пильний і відважний лейтенант Ожаревський був представлений до нагороди і вже у вересні цього ж року призначений командиром роти”.

Орден “За мужність” ІІІ ступеня Кажану було присвоєно указом президента від 5 грудня 2018 року – “за особистий внесок у зміцнення обороноздатності Української держави, мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України”.

Читайте також:
“Страшно, коли не стріляють”. Як живе село Шуми під Горлівкою, взяте під контроль ЗСУ

Той досвід просування підрозділу вперед у районі Шумів у серпні 2018-го, хай і не надто далеко, але вперед, – незабутній для Сергія.

“Якщо буде, наприклад, людина без зброї, навіть військовий, я не стрілятиму в нього.

Але коли йдеш уперед, є і злість від того, що в тебе це колись забрали, і радість, що ти ніби на території ворога, але насправді – в Україні”,

– ділиться емоціями Кажан.

“Наш командир бригади (Володимир Гудзь) кожному військовослужбовцю говорить: «Ти – воїн. Ти маєш захищати свою країну і повертати свою територію». Хоч солдат, хоч полковник”, – зазначає Ожаревський.

Коли підлеглі удвічі старші за тебе

Кажан зізнається: страх від перебування на передовій не минув, просто став не таким гострим.

“Звідки я можу знати, що там? Я можу йти он там по дорозі, і може вистрелити снайпер, а можуть випустити з безпілотника гранату. Не страшно тільки дурням“, – наголошує Сергій.

Сергій сам носить бронежилет і змушує підлеглих.

“У мене в підрозділі тільки троє неодружених чоловіків, решту чекають жінки, діти вдома. Я от кажу: «Думайте про своє життя. Я за вас думати не можу, я можу вам тільки підказати. Думайте, як ви будете надалі жити, чи ви хочете жити здоровою людиною, чи ви хочете до кінця життя проїздити в колясці, чи взагалі закінчити життя тут”, – пояснює комроти.

Головний секрет роботи з людьми, за словами Кажана, полягає в індивідуальному підході.

“Із кожною людиною потрібно розмовляти, кожній людині потрібно надавати якусь допомогу, прислухатися, просити в них допомоги. Потрібно якось формувати колектив. Без цього підрозділ не відбудеться.

Саме колектив, на мою думку, – основа армії”, – говорить Сергій.

Він не соромиться радитися з рядовими солдатами, коли чогось не знає чи сумнівається, яке рішення ухвалити.

“Усе знати неможливо. Нам казали в академії: «Командир не повинен знати все – він повинен знати, де можна знайти в книжці»”, – усміхається Ожаревський.

Втім, на початку командування йому було не до веселощів. У підрозділі Кажана більшість бійців мають за плечима не одну ротацію на передовій, дехто вдвічі чи навіть більше старший за Сергія, тож юного лейтенанта сприйняли насторожено.

“Були перевірки. Люди намагалися підколоти, поставити якесь провокаційне питання. Наприклад, я вперше пішов на позицію. Один із бійців запитав, чому в мене саме так висить турнікет на бронежилеті. Ми почали сперечатися. Боєць мені говорив, як правильно на його думку, я розповідав, як мене вчили. У нього набагато більше досвіду було, і він сам був медиком, говорив навіть, як правильно застібнути липучку, щоб вона не заважала при пораненні, щоб швидко накласти джгут. Зрештою, ми порозумілися”, – згадує Ожаревський.

Правильно носити амуніцію на “нулі” – справді дуже важливо. Тим більше, що росіяни – підступні. А в тому, що з того боку воюють також і кадрові російські військові, Сергій не сумнівається.

“Дивишся в камеру, наприклад – а там їде машина з російським триколором, іде людина – а в неї шеврон російський. Доказів – маса, не думаю, що треба щось доводити на шостий рік війни”, – заявляє лейтенант.

“Війна йде, а люди про неї не пам’ятають”

Командир роти чесно зізнається: він не знає, як можна закінчити війну. Переконаний, що потрібно підключати дипломатію, але на українських умовах, щоб не допустити втрати територій.

“Чесно, хотілося б повернути свою Україну, весь схід. Але так (з боями – “Н”) просуватися не хотілося б, тому що це життя людей. Життя не повернеш”, – говорить Сергій.

Він може уявити, як переживають за життя бійців їхні сім’ї, адже знає, що і його батьки дуже хвилюються. Хоча Сергій і не розповідає їм майже нічого про події на передовій.

“Тато ще більш-менш, він приховує, а мама – то жах! Новин якихось надивиться, начитається і вже дзвонить, питає: «Де ти?»” – сміється Кажан.

В Ожаревського є молодший брат, який, за його словами, поки не планує продовжувати військову династію.

Із розмов про родину, дім переходимо до того, що друзів дитинства у Сергія поменшало – не всі розуміють і підтримують його вибір.

“Люди не пам’ятають про війну. Тобто війна йде, а люди про неї не пам’ятають. Вони пам’ятали про це в 2014 році, в 2015-му, коли боялись, що це може зачепити їх. А зараз вони думають: там воюють, то хай собі воюють”, – зітхає Ожаревський.

“Підпалити папери і згоріти разом із ними”

Під час інтерв’ю Сергій кілька разів відповідає на виклик по “тапіку” – допотопному військово-польовому телефонному апарату зразка 1957 року. “Тапік” і лейтенант у бейсболці й сучасній амуніції, із смартфоном у кишені – в моїй голові це викликає дисонанс. Запитую про вік озброєння.

“Треба змінювати зброю, боєприпаси. Вони надійні, але все ж старі. Автомати, навіть 1979 року – я вважаю, що це занадто”, – констатує Ожаревський.

Із людьми, каже, ситуація в ЗС України значно краща, ніж зі зброєю.

“Підхід до людей нормальний, зарплати доволі високі, а в районі ООС – подвоєні, харчування просто чудове, включаючи банани, апельсини, ківі. В армії ще є що змінювати, але вже є й дуже багато хороших змін”, – каже молодий командир.

Про стандарти НАТО, до яких прагне українська армія, Сергій Ожаревський знає не лише з підрічників і доведень. У листопаді-грудні 2018 року зведена ротна-тактична група, до складу якої входив і наш герой, виїздила до Німеччини на міжнародні навчання Combined Resolve XI. Під час маневрів із партнерами по Альянсу РТГр “двадцять четвірки” проявила себе з найкращого боку: знищила БТР і танк умовного противника.

“Це їхні зухвалі пригоди яскраво описували щодня офіцери прес-служби Генерального штабу… Пам’ятаєте, як ми цілий тиждень напружено слідкували за перебігом подій, жадібно чекаючи новин з натовського полігону? Дійшло до того, що організатори навчань попросили українців воювати «трохи спокійніше», бо вони змучилися переробляти ретельно розроблений сценарій навчань. А українські військові, хвацько завершивши навчання, повернулися додому в ореолі слави, з бажанням застосувати отримані знання та навички в умовах реальних бойових дій по звільненню рідної землі”, – писала про цей досвід пресслужба 24 омбр.

Але є в ЗСУ те, що залишається незмінним, хоч би про які стандарти НАТО до 2020 року не говорили, і що забирає дуже багато часу.

“Папери – це зло”, – констатує Ожаревський. І пояснює: – Так, облік боєприпасів, облік зброї, я не сперечаюся, особистий підпис військовослужбовців, – це потрібно. Але деякі речі точно варто спростити. Наприклад, щоб дати якійсь людині догану в зоні ООС, треба зробити одну бумажку, підписати, покласти її, потім зробити ще дві бумажки, підписати їх у штабі бригади…”

“Я не вважаю, що тут потрібно ті бумажки робити. Ну ось командир покидає ротний опорний пункт, їде підписувати ті самі папірці. А не дай Бог щось трапиться – хто буде командувати? Так що паперові завали – це зло”, – свідчить Кажан.

Документацією в роті займається підлегла Ожаревського. Журнали, принтери, догани, роздруківки – то її відповідальність.

“Якщо її забрати, я б тут, напевно, вмер, – щиро каже молодий лейтенант. – Я й так іноді хочу покласти всі ті папери (а їх багато), підпалити їх і згоріти разом із ними“.

Сергій сподівається, що кількість “бумажок” в ЗСУ з часом таки зменшать. І за десять років армія буде реформованою – “солідною, потужною, а найголовніше – боєздатною”.

Сергій Ожаревський із побратимом та підлеглим, командиром взводу Юрієм Мацківим

Молодий ротний “двадцять четвірки” усвідомлює, що зміни у війську залежать і від нього також, хай і невеликою мірою. Він знову розповідає про приклад свого підрозділу: кожного в роті командир вітає з днем народження.

“Буває, десь вітають перед строєм: «Рівняйсь! Струнко! Бажаю здоров’я! Вітаю вас із днем народження!». А ми збираємося всі, скидаємося грішми й купуємо символічний подарунок. Намагаємося щось таке, що буде приємним, знадобиться, іноді й просто гроші, якщо не знаємо, що купити, а він або щось купить собі сам, або родині відправить. Увечері накриваємо стіл, це може бути м’ясо, шашлики, стараємося, щоб був торт, чай. Намагаємося по-родинному”, – розповідає Сергій.

“Хочу, щоб мої діти мене бачили”

За рік Ожаревський має отримати звання старшого лейтенанта. Однак, зізнається Кажан, він не кар’єрист і не впевнений, що хоче пов’язати з армією все життя.

“У мене батько військовий. І я його бачив зранку, перед тим як іти в школу, і то не завжди, і пізно ввечері. А бувало, взагалі додому не приходив. Що мама, що батько – постійно служба, робота, військова робота, немає достатньо часу для сім’ї і дітей. Я, якщо чесно, так не хочу. Хочу, щоб мої діти мене бачили, щоб я приділяв увагу насамперед родині. Я, скажімо так, сім’янин… Хочу мати квартиру, машину, сім’ю і зарплату, якої б вистачало на родину”, – визнає Сергій.

Фотогалерея:

Сергій Ожаревський - 24 омбр - Новинарня_14 Сергій Ожаревський - 24 омбр - Новинарня_13 Сергій Ожаревський - 24 омбр - Новинарня_4 Сергій Ожаревський - 24 омбр - Новинарня_2 ООС-ЗСУ - тапік - оптика - 24 омбр - Новинарня ООС-ЗСУ - оптика - 24 омбр - Новинарня
<
>

Про створення власної родини він “поки думає”.

Також Кажан хотів би мати більше часу на англійську, яку за рік уже трохи підзабув.

“У мене в підпорядкуванні кілька бойових машин і кілька колісних – «Уралів». Мені потрібно знати, як там крутиться, як там налагоджується, щоб усе добре працювало. Тому на англійську мову тут немає часу. Буває, ввечері щось у телефоні відкрию, якусь програму, слова повгадую. А сісти вчити щось зовсім мало часу”, – каже Сергій.

* * *

За тиждень після інтерв’ю, 21 серпня, Кажанові виповнилося 22. Ми знову зустрілися з ним на РОПі. Ожаревський так само жартував, як і під час попередньої розмови, а ще побринькав на піаніно, яке стоїть у потрощеній будівлі – дивом уціліле.

Із нового – Сергій хизувався свіжим татуюванням на лівому передпліччі.

У свої 22 він рік командує ротою, і ця ротація на передовій – уже друга для нього – невдовзі добіжить кінця.

Над текстом працювали: Анастасія Федченко і Дмитро Лиховій

Матеріал створено в рамках проєкту “Новинарні” і Мінінформполітики “Популяризація Збройних сил України”

Читайте також:
Нова кров ЗСУ. Як 22-річний лейтенант Столяр змінює взвод, яким командує півроку


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.