Іловайська одіссея Валерія Маринця: “Якби не домовляння про зелений коридор, ми ще б довго трималися”

 

Розмова з ветераном батальйону “Донбас” про те, як можна було перемагати під Іловайськом і чому в полоні корисно “вмикати дурника”

Рівно три роки тому, о 8 год. 15 хв. 29 серпня 2014 року, дві колони українських бійців із різних підрозділів ЗСУ та добровольчих формувань МВС і Нацгвардії, загалом близько 1,5 тисячі осіб, почали вихід з Іловайського котла.
Цьому передували майже три тижні безуспішних боїв за Іловайськ та оточення міста переважаючими силами регулярної російської армії.

Щоб зберегти людей живими, українське військове керівництво вело переговори зі стороною РФ, щоб випросити “зелений коридор”. Це виявилося помилкою.

Саме в ті дні під Іловайськом загальний хід АТО змінився з наступального на оборонний. Кремль відверто засвідчив участь своїх регулярних військ в агресії проти України і показав, що слова його офіцерів так само нікчемні, як і заяви його дипломатів.

Обидві колони українських військ були розстріляні російською важкою артилерією і танками. “Зелений коридор” став червоним від крові.

За офіційними даними, які нещодавно озвучила Генпрокуратура, під Іловайськом загинуло 366 наших військових, 429 – були поранені, близько 300 – потрапили у полон.

Один із тих, хто вижив, потрапивши в полон, – киянин Валерій Маринець, позивний “Хромой”, стрілець-доброволець батальйону НГУ “Донбас”.

Він виходив із котла “південним” маршрутом – Многопілля-Червоносільське-Осикове-Побєда-Новокатеринівка. Тим, на якому українські військові, збагнувши віроломність росіян, нав’язали противнику бій, взяли під контроль Червоносільське, знищили кілька танків і бронемашин ЗС РФ, захопили в полон чотирьох окупантів (двох танкістів і двох десантників із Росії) – загалом, завдали ворогу відчутних втрат.

“Якби не цей «зелений коридор», який нам пообіцяли, ми б ще довго трималися. Снарядів, правда, не було. Але б у руських відбили й далі стріляли”, – каже Маринець в інтерв’ю “Новинарні“.

Гримучої долі цей 40-річний чоловік – пройшов і Майдан, і пекло війни, і полон “ДНР”, роботу за кордоном, а спочатку – СІЗО в Києві (суд його виправдав).
Саме в’язничний досвід, за словами веселуна Валерія, допоміг йому не зламатися і вижити “на підвалі” в Донецьку.

Про все це ветеран АТО Валерій Маринець розповідає у великому інтерв’ю “Новинарні“.

розмовляли:
Леся Шовкун, Дмитро Лиховій

фото: Дмитро Лиховій, “Новинарня“

 

«Після анексії Криму прийшов у військкомат, але там сказали, що я не потрібен. Так опинився в “Донбасі”»

За професією Валерій – будівельник, арматурник. Працював на будівництві, зокрема й за кордоном. Під час Помаранчевої революції, скажімо, був у Чехії. Тоді в заробітчан, які намагалися повернутися в Україну, щоб їхати на Майдан, виникало чимало проблем на нашому кордоні: влада намагалася не допустити до Києва автобуси з очевидними прихильниками опозиції.

Зате від участі в другому Майдані Валерія, який завжди був патріотом, уже не могло втримати ніщо.

– Другий Майдан – це обов’язково! Я ж побував трошки за кордоном, бачив, як там люди живуть… – пояснює Маринець.

– Формально я входив, здається, у 7-му сотню Майдану. Була в нас група киян, ми всі приїжджали з дому, чергували. Я з племінниками ночами чергував – вони навчаються тут, студенти. А коли якісь гарячі події, то, звісно, одразу приїздили всі.

Як і багато майданівців, після початку анексії Криму Валера пішов у військкомат, щоб добровільно мобілізуватися в армію:
– Кажу, хочу захищати державу. «Срочку» я служив в охороні штабу ПВ України, наша частина в Жулянах базувалася.

А мені кажуть, що моя спеціальність – стрілець – не потрібна. Якщо знадобиться, то, мовляв, подзвонять. Але я вважаю, що це був саботаж такий. Зі мною в чергу стояли з десять добровольців записуватися – нікого не взяли! Просто не хотіли брати.

Та Маринець був наполегливим: і далі ходив у військкомат, «набридав» запитаннями, чи не з’явилася потреба у стрільцях на другому-третьому місяці війни (відомої також як «АТО»). Марно.

– А потім мені подзвонили хлопці, з якими я на Майдані був. Кажуть, у Петрівцях набирають в Нацгвардію. Я поїхав туди. Мене запитують, вам у Нацгвардію чи в батальйон «Донбас»? Кажу, мені без різниці, головне – державу захищати. Записали мене в «Донбас». Так я туди й потрапив. Тобто я не йшов спеціально в «Донбас» – мені було байдуже, куди.

• Зарплату якусь отримували?

– Так, зарплату нам платили – десь 1200 гривень, але з цієї суми ще податки вираховували. Плюс командировочні – 3,60 гривні за день в АТО.

Спершу в нас було трохи тренувань. Я прийшов [у «Донбас»] 4 червня, а 30 червня, здається, ми виїхали в зону АТО. І вже 1 липня були там.

«Половину Іловайська звільнили практично без стрілянини – сепари нас не чекали»

• Як складалися для вас події під Іловайськом перед потраплянням у полон?

– Я був у групі швидкого реагування – нас повідбирали по кілька чоловік із різних рот. Не знаю, за яким принципом. Після того, як ми приїхали, нас залишили базу охороняти, а перша рота поїхала на штурм Миколаївки.

Сепари почали тікати зі Слов’янська. Я поїхав із першою штурмовою ротою (взвод охорони) у Святогірськ, і там ми ще днів три полазили по лісах. Перевіряли людей, хто там сидів – документи, щоб не сепари були, які зі Слов’янська втекли.

Потім за нами прислали автобус, і ми поїхали в Артемівськ (тепер Бахмут – “Н”). В Артемівську вже були перші сутички, з гранатомета нас обстрілювали, зі «Шмеля», стрілецький бій був. Уночі переважно.

Потім із різних рот організували групу, і нас перекинули в Красноармійськ (з 2016 року – Покровськ). Частину туди, а частину в інше містечко Донецької області, недалеко. І ми вже виконували там завдання.

Основна частина батальйону пішла на Попасну, Алчевськ, Лисичанськ. А ми пішли штурмом брати Піски, Карлівку, Красногорівку. Курахівську ТЕЦ охороняли, поки основні сили не підійшли.

10 серпня був перший штурм Іловайська. Тоді наші позиції стояли на Кутейниковому, а між ним і Іловайськом ще є по трасі село Многопілля. І ми в той день звільнили Многопілля.

Ішли до Іловайська, але треба було проходити під мостом через дорогу. А сепари його замінували. Четверо наших хлопців загинуло.

Треба було відступити. Бо якби пішли далі, то міст би підірвали, і ми б уже не змогли відступити з технікою.

І ми тоді відступили. А вже на другий штурм, 18 серпня, пішли не в лоб по трасі, як перший раз, а через село Грабське – городами.

Половину Іловайська звільнили практично без стрілянини. Сепари нас просто звідти не чекали, тому тікали – з вікон вискакували, бігли.

Туди заїхали, спочатку в школі базувалися.

А в школі – повний підвал дітей, жінок, які там ховалися. Я туди один із перших зайшов, питаю, у вас є щось їсти? – Немає, кажуть… – А скільки ж ви тут? – Уже десять днів…

• Вони вас боялися?

– Боялися.

А нас у бусику їхало чотири чоловіка, взяли з собою десять баклажок води, два ящика тушонки, мішок хліба. То ми собі дві баклажки води, чотири банки тушонки й дві буханки залишили, а решту їм занесли.

Може, це трошки потім нам і допомогло. Уже коли були в полоні, то один із сепарів, які нас охороняли, сказав, що в нього сестра в тому підвалі сиділа.
І що, питаю, розказувала? «Розказувала, що ви до них так добре поставилися, їжу давали… Я тоді на неї злився дуже за це, кричав – “ти б ще ноги їм розставила!” А тепер бачу, що ви нормальні люди».

«У Фейсбуці про звільнення Іловайська не читали. Щоб зловити сигнал, доводилося вилазити на купу гною»

• Що було потім?

– А потім (19 серпня – “Н”) пішли ми на штурм іншої сторони міста. Планував штурм [комбат “Донбасу”] Семен Семенченко. І десь за півгодини до штурму прилетіла граната й над ним вибухнула. В нього було осколкове поранення. Його тоді відвезли, а нам дали команду трошки відійти.

Обстріляли нам дорогу, і ми – 70 чоловік – побігли на сторону сепаратистів. Бігли по пішохідному мосту. Нам потім сепари вени перевіряли, кажуть, «під чим ви?!» Думали, що ми обкололися абощо – через довгий пішохідний міст (а він метрів 200) до них гнатися…

Під мостом була кулеметна точка, але кулеметник нас чи не бачив, чи просто не чекав – не обстріляв.

Ми перебігли дорогу. А там з одної сторони «Газелька» з сепарами вискакує, з другої – «УАЗик» із псковськими десантниками, які Семена поранили. У них на «УАЗику» був встановлений автоматичний гранатомет, АГС.

Спершу хотіли їх у полон взяти, але один із них схопив кулемет. То їх розстріляли. Десантники загинули, а вісім чоловік із «газельки» забрали, перевели через міст.

Тоді наших загинуло чотири чоловіка: Шульц, Скіф, американець Франко (Марко Паславський) і Улибка. І 26 наших було поранено.

А в сепарів, як мені потім розказали, тоді було 55 убитих.

Сили були нерівні: їх було 150 і потім ще 350 із Моторолою їм на допомогу під’їхали з Харцизька.

Кажуть, що Семенченко написав у «Фейсбуці», що Іловайськ взятий, і на міськраді висить український прапор. І сепари нібито це прочитали й кинулись туди.

Не знаю, так було чи ні, бо в мене тоді можливості сидіти у «Фейсбуці» не було. Сигнал не ловив узагалі (зокрема й тому, що руські глушили) – щоб його зловити, ми вилазили на велику купу гною, яка поруч була; там ще трохи тягнуло.

Але факт, що вони приїхали, і нас у результаті вийшло 80 проти 500. А в Іловайськ нас заходило 120 чоловік.

Читайте також:
Як виглядало пекло. “Іловайський котел” у спогадах бійців

«Я тоді з усіма родичами попрощався. Тільки мамі подзвонити не зміг»

І залишилися ми. Проти тих 500. Допомоги не було ніякої. З 18-го по 23 серпня ми так сиділи, і з кожним днем нас було все менше, бо обстрілювали вони нас постійно. Була вже паніка: де допомога? Якщо сепари підуть у наступ, ми просто не втримаємо.

Ну, слава Богу, під’їхав резерв, чоловік 200 чи менше.

…29 серпня дали нам вузький зелений коридор. Нібито Порошенко домовлявся [про це] з Путіним. Кажуть, виходьте.

А тільки ми виїхали за село, почали обстріл. Спочатку обстрілювали з мінометів, уздовж дороги. Ми думали, просто «підганяють». А за селом одразу почали з танків стріляти, із ПТУРів по наших машинах і автобусах. У нас в основному гражданська техніка – автобуси, КамАЗи, пожарки… І ще тільки та БРДМ, яку в сепарів відбили.

В ЗСУ були один-два танки, які в русскіх забрали. І кілька БМП.

Всю цю техніку нам попалили.

Ми зайняли село [Червоносільське], де вони окопались. Спалили десь чотири чи п’ять танків (за даними з інших джерел – два танки Т-72Б3 6-ї танкової бригади ЗС РФ – “Н”), «беемпешки», захопили дві БМД.

Тільки дуже багато було загиблих і поранених з обох боків. (Там також у полон до сил АТО потрапили четверо російських військових – “Н”).

Ми чекали на підмогу. Подзвонили Семену, який у госпіталі лежав. Він сказав, що підмога йде. Ми трималися.

А під вечір 29 серпня Збройним силам дали наказ здаватися. Вони всі здалися, крім, здається, кіровоградського спецназу. Ті сказали: ми, хлопці, з вами залишаємося. Їх 17 чоловік було, вони з Амвросіївки добиралися.

І протрималися ми так 36 годин. Під обстрілами. І вже просто не було чим відстрілюватися. Якби пішли танки – в нас не було чим відповісти.

Я тоді попрощався з усіма своїми родичами. Крім мами. Їй подзвонити не зміг. Сказав їм, що навряд чи живим залишусь – нас, швидше за все, всіх розстріляють…

І пішли здаватись.

Читайте також:
ГПУ: Іловайська трагедія – вина лише Росії.
Замначальника ГШ ЗС РФ повідомили про підозру

«Пригрозили: якщо ми не здамося, почнуть убивати поранених»

• Якісь умови здачі у вашому підрозділі обговорювали, чи просто під білим прапором пішли, на свій страх і ризик?

– Спершу наш командир пішов із ними домовлятися, на переговори. Але вони його зразу затримали. Потім по рації з нами зв’язалися і сказали, щоб здавалися всі. «Ми вас не будемо передавати сепаратистам – передамо Червоному Хресту, вас поміняють», – це русскі так казали.

• І ви повірили?

– Повірили… Нас на поле вивезли – поранених машинами, а ми йшли пішки. Десь кілометрів 10 від Червоносільського. Село вони знищили, просто з землею зрівняли. Жодного будинку цілого не залишилось.

Ми пройшли, там стояло 28 САУ російських. Очеплення було конкретне.

На полі ми переночували. У нас уже їсти давно не було, ще з Іловайська.

Якби не цей «зелений коридор», який нам пообіцяли, ми б ще довго трималися. Снарядів, правда, не було. Але б у русскіх забирали й далі стріляли.

А так – знищили масу людей, техніку…

• Не було думки «воювати до кінця, аби не полон»?

– Нам тоді сказали: якщо ви через п’ять хвилин не почнете здаватися, то ми почнемо вбивати поранених. А поранених вони забрали після того, як ЗСУ здалися. Сказали, що передадуть їх Червоному Хресту. А за той час, поки ми сиділи, ще 45 поранених назбиралося.

Тобто треба було відповідальність брати не тільки за себе, а й за поранених. І командування прийняло рішення здаватися. Пішли й здалися.

Через добу нас на тому полі розділили – батальйон «Донбас» від решти. Поранених повантажили на машини і, я так розумію, дійсно відвезли Червоному Хресту. Інших вишикували в колони й відвели кудись – теж МКЧХ чи що, не знаю.

(Бійців ЗСУ із «червоносільської групи», крім 108 «донбасівців», передали представникам Червоного Хреста в обмін на чотирьох полонених російських військовослужбовців – “Н”).

А нас (бійців батальйону НГУ «Донбас») передали Моторолі. І повезли в Донецьк.

Ми приїхали туди, вигрузилися з машини – а там купа російських репортерів, мітинг місцевих мешканців… Такий типу імпровізований мітинг у дворі СБУ. Це там, куди взагалі пройти неможливо, два блокпости треба проходити! А тут навіть діти бігають, кричать на нас, «чого прийшли».

Після цього по одному пошмонали, побили, і в підвал СБУ. Сказали, що всіх нас розстріляють. Але не зразу, а спершу судитимуть «народним трибуналом ДНР».

Ми всі були налаштовані, що нас розстріляють. Не думаю, що хтось боявся.

«Найстрашніше в полоні – не побої й знущання, а голод»

• Як із вами поводилися «на підвалі»?

– Найстрашніше – це був голод. Ми ще до того, як здатися, довго не їли. І потім нас не годували. Через день аж принесли суп із соляркою…

• Тобто смердів соляркою?

– І на смак – солярка! (сміється)
Не знаю, що вони з ним робили. Але ми були такі голодні, що їли. Хоча хтось потім казав, що не зміг це їсти.

Голодні були постійно. Те, що били, знущалися – якось не так страшно.

• Били просто так чи з якоюсь метою?

– Бувало просто так, бувало – «за щось». Мене явно за мій язик побили (сміється).

Вони хотіли серед нас поставити старшим «свою людину». І треба їм була якась інтрига. Підкинули нам наркотики.

Ну які в нас наркотики, звідки, як ні їсти нема, ні курити? Пили тільки трошки технічну воду з краника… Хлопці вже й просто папір «курили», і заварку чайну по сто разів заварену висушували, із дерева стругали тирсу. А тут вони в нас наркотики «знайшли»!

Ми тоді якраз десять чоловік копали яму для туалету. Перед тим нас повністю обшукували, перевіряли. І тут: «Хто з вас наркотики заніс?»
Яке, кажу, заніс, ви що! Ви ж нас перевіряли!

Ну й вони, звісно: «Ти що, самий умний?!»

Власне, били всіх, але мені найбільше дісталося, бо говорив більше за всіх

• Колишні заручники часто розповідають про те, як бойовики інсценували їх розстріл. У вас таке було?

– Було. Заходять, викликають «нагору». Там він витягує пістолет і каже: повертайся обличчям до стіни. Ні, кажу, не повернуся, я хочу тобі в очі дивитись!

Він тоді розпихувався: «Я сказав, повернутись!» Інші почали мене бити, силою розвернули таки до стіни. І він вистрелив гумовими кулями. Пальці мені порвало. А від спини відскочило – мабуть, щільна тканина була (наш одяг увесь забрали одразу, а нам видали новий – мені дали джинси, сорочку, піджак, якісь порвані берці, які одразу розлізлися…)
А в тих хлопців, які в тоненьких футболках були, потім гумові кулі доводилося з-під шкіри виколупувати.

• Кажуть, є спеціальна тактика щодо заручників – вибирати, скажімо, офіцера, щоб налаштувати проти нього всіх інших: казати, нібито він співпрацює з утримувачами, і таким чином внести в групу розкол.

– Все може бути. Але я думаю, що серед нас були такі люди, які співпрацювали з ними добровільно. Це ж видно. Ми одну цигарку на десятьох викурюємо, а в нього цигарки не переводяться!

• А де ви цигарки брали?

– Ну, наприклад, викликають мене на допит, сидить ГРУшник російський (вони цього не приховували). П’є чай і курить. Кажу, я теж чаю хочу. – Ну на, пий. – І цигарку! – На, закурюй. – Але ж я, кажу, не один! Дайте ще для хлопців. Давали.

Так ми цигарки й добували. Всіх же водили на такі допити.

• Що у вас випитували на допитах?

– У мене з ними розмова коротка була. Не знаю, як з іншими, що вони від них хотіли. А в мене запитали, де ми базувались. Ну як де, кажу, – в школі й у садочку, ми ж дітей їмо!

Він сміється: «Це перебор».

Як це перебор, ви що, своєму телебаченню не вірите?!

Питав посаду – кажу, стрілець роти охорони. Де живу – в Києві. Точну адресу не вимагали

Читайте також:
Лавровий хист. Життя після Котла

«Ми були готові, що нас розстріляють. Але страху не було»

• Ви так весело це розказуєте. Але якщо вас і «розстрілювали», то явно ж з метою психологічного впливу.

– Я за інших не скажу, але в мене якось страху не було. Нас же запевнили, що розстріляють – ми були готові.

Мене взагалі тільки двічі на допит викликали. Перший раз я говорив із колишнім СБУшником – він сказав, що в СБУ Донецька служив. А потім з тим ГРУшником з Росії.

А були такі, кого тягали на допит кожен день. Такі самі стрільці. Вони розповідали, що їм читали «проповіді» про русскій мір. Мені, правда, теж намагалися. Я зразу кажу: ні-ні-ні, я православний християнин, у церкві хрещений, мені ваші секти не треба…

Так це ж, кажуть, не секта і не віра? – А що ж тоді, кажу?

Мені краще було «дурачка включити», щоб вони відчепилися.

• Ви інтуїтивно відчули, як із ними треба поводитися?

Я це знав, робив свідомо. Бо свого часу більше двох років просидів у Лук’янівському СІЗО – за підозрою у вбивстві, якого не скоював.

Але «школа», яку я пройшов у СІЗО, дуже згодилася. Там зеки з досвідом пояснювали, як легше це все пережити. А коли ми потрапили в полон, я ділився цим досвідом з іншими.

Головна порада – треба чимось займатися. Обов’язково робити щось, що допоможе відволіктися від думок про обмеження свободи. І хлопці знаходили собі заняття, хто яке.

Сепари повикидали книги – там була здорова бібліотека, а вони просто на вулицю їх. І коли нас водили копати туалет, ми запитали, чи можна ці книжки брати. Нам дозволили. Я потім навіть з полону книжки привіз. Наприклад, «Голодомор 1932-33», велика така.

А ще почали ті книжки гортати – а там заяви працівників міліції Краматорська, Слов’янська про вступ в «ДНР». Я їх так у книжках і вивіз і потім працівникам СБУ віддав.

Ще ми там понаходили журнали, чисті зошити, ручки. Хтось читав, хтось малював. Переписували з журналів кулінарні рецепти. Ми ж голодні, а тут переписуємо й уявляємо собі, як зготуємо такі страви після звільнення…

Дехто ліпив шашки, шахи, нарди. Розкреслювали дошки і грали.

Я так і в СІЗО – читав, зайнявся самоосвітою. Обклався юридичними книжками, почав писати апеляції, касації. Спершу собі, потім іншим. Тепер от продовжую, вчуся на п’ятому курсі юридичного факультету в Національній академії управління.

• А що з вашою кримінальною справою?

– Мене ж повністю виправдали. Ще у 2011 році. В середині 2012 року повідомили, що знято всі обвинувачення. Я багато розповідав про мою історію пресі – крім сюжетів «1+1» і «5-го каналу» була ще передача «Стосується кожного» восени 2011 року. Тоді й мене запрошували, і дружину, тещу.

Детальніше про поради заручникам та їхнім родичам
читайте у великому матеріалі «Новинарні»:
Як вижити в полоні та після нього

«Дзвонить у сепара телефон, а мелодія – “Воины света, воины добра”»

• Чи варто полоненому намагатися сподобатися, дуже старатися під час примусових робіт і т. ін.?

– Ні, звичайно. Працюєш – то й працюєш, а виділятися не варто. Це те саме, що в армії – ініціатива наказуєма виконанням. Хто більше старається, з того більше й вимагають.

Це теж тактика – стати максимально непомітним, не висовуватися.

Я не такий. Я з сепарами сперечався, навіть доводив, що вони неправі! Ми лежали в лікарні в Іловайську – мене поклали, бо побоялися, що туберкульоз, ще заразяться. Виявилося, що пневмонія.

Зі мною ще один чоловік лежав. Нас, звичайно, охороняли, що чотири години конвоїр мінявся. І тут дзвонить в одного з них телефон, а там мелодія «Воіни свєта, воіни добра…»

«Класна, кажу, музика!»

«Класна! – погоджується. – Жаль, що вона про вас!»

Це з Іловайська був хлопець, позивний «Борзий».

• А були серед заручників люди, які ламались, плакали, просилися, щоб їх відпустили?

– Ми одне одного підтримували, тому в принципі такого не було. Але дехто дуже тяжко переносив голод. Був один – не знаю, що з ним зараз, але думаю, що з головою щось серйозне.

Він навіть підходив до нашого старшого, якого ми з-поміж себе вибрали. (Вибрали за авторитетом, не за званням. В нього лідерські якості, він пробивний, і при цьому мудра людина).

І от цей хлопець до старшого підходить і просить: поговори з сепарами, щоб мене відпустили, мені терміново додому треба! – «Ну, розумієш, тут усім додому треба…» А той каже: «Мені особливо треба, просто зараз! Мама в Ізраїль їде й не має де залишити ключі від хати».

• А як ви отримували звістки від рідних?

– Спочатку в СБУ нам дали один раз подзвонити додому. Тоді я вже мамі подзвонив і сказав, що я живий, у полоні. Вона: слава Богу! Бо їй казали, що я загинув.

Цей сепар, який дав подзвонити, проти нас раніше воював (швидше за все, росіянин був). Він до нас ставився з повагою як до достойних противників.

«Коли перевели в Іловайськ, стало легше: місцеві нас підтримували»

Потім нас перевели в Іловайськ. І там було вже легше. Туди пропустили гуманітарну допомогу для нас, ми собі самі їсти готували. А ще там нас у місто виводили, а місцеве населення у більшості нас підтримувало.

В перший день нас вивели прибирати сміття. А там 9-поверхівка – вся обстріляна зі сторони сепаратистів. І от ми мусор загружаємо, російське телебачення нас знімає. І поприбігали місцеві, кричать: «Пасматрітє, что ви надєлалі, зачєм ви сюда прішлі!»

А нам сказали мовчати й не спілкуватися з ними. Але я не витримав, нагнувся до однієї жінки й кажу тихенько: я вибачаюся, але снаряди так не літають. Ми з ж з того боку стояли, а будинок обстріляний з іншого…

А вона мені так само відповідає: «Я знаю! Так нада…»

Так вони покричали на нас, журналісти пішли – і дивимося: одна борщ тягне, інша – пиріжки…

Дід один був, на мотоциклі. Пообзивав нас: «Укропи, бандєровци проклятиє, паскуди!» І поїхав.

Через хвилин 20 повертається – дає нам блок сигарет, повний пакет булочок.

• А яку роботу ви там переважно виконували?

– Прибирали сміття. Мене взагалі вразило, як усе місто було завалене сміттям. Я такого ще ніколи не бачив! І головне звалище – в центрі, біля пам’ятника Леніну. Ми прибираємо – через два дні знову гора сміття. Так і коли їхали звідти, то те саме було.

Ще будували, розбирали завали. Був сюжет, який пітерський «5-й канал» знімав. Сепари сказали, що треба дати інтерв’ю. Я погодився на камеру з ними поговорити. Але, кажу, згоден говорити, якщо ви мені питання не провокаційні будете ставити. Щоб я додому міг повернутися! Вони пообіцяли. І одразу питають: а чому українська артилерія стріляє по мирних об’єктах у місті?

Кажу: значить, із мирного об’єкта стріляють по українській артилерії! Вони й б’ють у відповідь, щоб погасити вогневі точки противника!

А ми в цей час якраз напіврозвалений дитячий садочок розбирали. Журналісти кажуть: от, дивіться, що від садочка залишилося! Ну мало що, думаю, може, й правда наші розвалили садок «отвєтками». Але розбитого ніби нічого нема, слідів від снарядів теж…

А місцеві потім розповіли, що насправді цей садочок ще до війни розібрали.

В Іловайську інколи місцеві давали телефони, можна було подзвонити.

Я перед тим, як здатися, все викинув, і телефон теж. Але сім-карту й карту пам’яті сховав у поясі (розшив його). І так через весь полон проніс. Раз навіть у сепаратиста, який мене в лікарні охороняв, попросив телефон. Він сказав, що в нього немає грошей на рахунку, а я йому зізнався, що вставлю свою сімку. І нічого.
Я намагався вирізняти, в кого можна попросити телефон, а в кого не варто.

• А викуп у ваших рідних не намагалися вимагати?

– Я одразу, щойно перший раз подзвонив, то всіх своїх попередив, щоб ні в якому разі ні на які такі пропозиції не погоджувалися.

«Перед обміном бачили на підвалі Медведчука, там він серед  своїх»

Валерій Маринець пробув у полоні чотири місяці без трьох днів. Його серед 150 українських заручників обміняли на 222 бойовиків. Масштабний обмін, що відбувся 26-27 грудня 2014 року на блокпосту біля Ясинуватої, організовувала СБУ.

Маринець розповідає:

– …Нас КамАЗами туди везли. Поміняли десь у полі. Про обмін не попереджали – повели на роботу, а потім команда – повертитеся в расположеніє. Кажуть, збирайте речі. Ми зібралися і нас спочатку в донецьке СБУ привезли. Там ми стояли, ще Медведчука бачили. Ходив там, геть без охорони, не те що тут (ну там-то він серед своїх! (сміється).

Після звільнення повезли кудись на аеродром на Харківщину, звідти літаком до Василькова.

А звідти вже в Петрівці – медобстеження, давали покази СБУ, військовій прокуратурі про обстеження…

Читайте також:
За останні півтора року в полон до бойовиків ОРДЛО потрапили 42 українці, – СБУ

“Дружина в госпіталь приїхала один раз – із заявою на розлучення”

…В госпіталі МВС місяць пролежав. Як виявилося, в мене в голові, біля скроні (показує), протягом усього полону залишався осколок. Я й не помічав.

Ми їхали в інкасаторському броньовику, і куля тоді броню пробила. Я думав, вона по касатєльній пройшла, а виявилося, що застрягла.

Мене тоді Олександр Соболь, позивний Шаман, із машини викинув. У неї майже одразу ПТУР (чи танк) влучив. Це в Червоносільському було, при виході з «зеленого коридору»…

Дружина раз до мене в госпіталь приїхала – просити розлучення.

Ми з’їздили в загс, подали заяву, розлучилися. Разом десять років жили…

• Чому вона вирішила розлучитися?

– Я не знаю. Не цікавився. Думаю, перед тим, як ухвалити таке рішення, вона добре подумала й усе зважила.

• А вона підтримувала вас, коли ви йшли у військкомат добровольцем, а потім у «Донбас», на фронт?

– Вона мені сказала: «Не йди».

Коли я в полоні був, то пару разів їй дзвонив. Раз на мене накричала: чого ти там сидиш!

А що ж я вдію, як я в полоні?

Що її спонукало до розлучення – мене не цікавить.

• Ви підтримуєте зв’язки з тими, з ким сиділи в полоні?

– Так.

• Хтось із них повернувся у військо, на фронт?

– Дуже багато хто. І досі воюють. У різних підрозділах ЗСУ і Нацгвардії.

• Що для вас було найважчим після повернення в мирне життя?

– Навіть не знаю. Найважче було одразу, бо дуже тягнуло назад на фронт. Це ж адреналін, як наркотик.

Психологічно для мене нічого не помінялося – після двох років у СІЗО вже досвід…

Є люди, які до цього не придатні. В них у першому ж бою паніка, істерика – їх треба відсилати. У мене якось стресу не було.

• Із тих, хто з вами сидів, є люди, в яких після полону «з’їхав дах»?

– Я не дуже цікавився, хто звертався по психологічну допомогу – це ж особиста справа кожного. Я б теж зі своїми побратимами не хотів обговорювати, що мені важко на душі й потрібен спеціаліст.

Мені волонтери порадили реабілітаційний центр на Саксаганського, я там трохи полежав – мав бесіди і з психологом.

А після госпіталю я поїхав у Литву. Побув там днів п’ять, і литовці мене запросили знову приїхати, пообіцяли й роботу знайти, і реабілітацію забезпечити. Я й поїхав – уже в серпні 2015-го, після того, як не пройшов ВЛК (поставили «обмежено придатний у військовий час»). У мене і контузія була, і, як пояснили у військкоматі, розшарування сітківки обох очей після вибуху.

У Литві пішов на роботу. Не в госпіталь за програмою державної реабілітації поїхав, а сам.

І мені важко було. Я попросив литовців знайти мені психолога, і вони знайшли – жінку, яка працювала з колишніми учасниками бойових дій, і в Україні також. Тільки до неї треба було у Вільнюс їздити. А я працював кілометрів за 200 від Вільнюса. Так я до неї й не поїхав…

Повернувся в Україну, пробував у 101-шу бригаду на контракт, але знов медкомісію не пройшов. Сказали ще через рік спробувати прийти, от, скоро піду.

Зараз працюю в охоронній фірмі «Донбас-безпека». Створеній з кістяка батальйону «Донбас». Їздимо на роботу на різні об’єкти.

До війни я ще працював в «Епіцентрі», продавцем-консультантом. Там за мною зберігали робоче місце, все по-чесному. Але після повернення я сам звільнився.

Подумав, що після війни, після полону, поранення мені буде важко з людьми працювати. Контингент різний – побоявся, що на когось зірвуся абощо…

P.S. Уже після того, як це інтерв’ю було записано й підготовлене до друку на роковини Іловайської трагедії, стало відомо, що Валерій Маринець підписав контракт із ЗСУ й пішов служити у 59-ту бригаду.

Читайте також:
Війна за ветерана. Як суспільство й держава борються
за психологічну адаптацію учасників АТО

Новий рік ветеранів АТО у “Бандерівському схроні”