Як виглядало пекло. “Іловайський котел” у спогадах бійців

 

Два роки тому, 26 серпня 2014 року, підрозділи батальйонів «Донбас», «Дніпро», «Світязь», «Херсон», «Миротворець», а також зведена рота 93-ї і 17-ї бригад Збройних сил Україн потрапили в оточення під Іловайськом, що на Донеччині.

27 серпня терористи так званої “ДНР” повідомили, що повністю взяли Іловайськ під свій контроль. У ті дні вперше великими силами на Донбас увійшли регулярні частини російської армії.
Українським бійцям вони запропонували «зелений коридор», проте під час виходу наші військові були розстріляні.

Тимчасова слідча комісія, створена у Верховній Раді для розслідування подій трагедії з’ясувала, що в «Іловайському котлі» загинули майже тисяча військовослужбовців.
За офіційними даними – 366 загиблих, 158 зниклих безвісти, 429 поранених, 128 полонених.

Ті події, в яких українські військові зазнали найбільших за історію АТО втрат, тепер називають «Іловайським котлом» або «Іловайською трагедією».

Новинарня зібрала свідчення бійців, які вийшли з того пекла.

“Я живий завдяки місцевим жителям Іловайська”

Тарас-Костанчук

Тарас Костанчук

Тарас Костанчук, боєць батальйону “Донбас”:

– Я керував заходом в Іловайськ штурмової групи батальйону “Донбас” по лівому флангу. Ми зайшли через пішохідний місточок над залізничною колією. Одразу ж вибили з депо кілька невеликих груп бойовиків, організували ще два взводи та пройшли в центр Іловайська.

Коли ми планували захід штурмової групи, то пролетіла міна, поранила комбата і ще чотирьох чоловік. Мене, на щастя, не поранила. Я повів туди групу із 67 осіб. Фактично, ми зайшли в тил, до їхнього РУВС і до міськради. Там був штаб “ДНРівців”. Близько трьох годин ми їх там тіснили. Боролися зі снайперами, вогневими кулеметними точками. Ми чекали, що в цей момент наші повинні були зайти з правого флангу. Але їм не вдалося пробитися.

У нас закінчився боєкомплект, бо йшли без підтримки, тому я дав команду на відхід. Прикривав цей відхід, відходив останній. Мене поранили в голову, я там залишився зі ще одним бійцем, якого поранили в ногу. Я знепритомнів, а коли вже прийшов до тями, то ми відійшли і сховалися у місцевих жителів на квартирі.

Хоч і сам обробляв рани, але живий я завдяки місцевим мешканцям, які допомагали в самому центрі Іловайська. І ці жителі, які перед цим ходили на мітинги “ДНР”, сприймали нас абсолютно нормально, як бійців-українців, які потрапили в халепу. Їм і на думку не спало здати нас кудись там, хоча нас шукали.

А “ДНРівці” знали, що в місті залишились бійці штурмової групи. Більше того, пізніше вони дізналися, що там залишився командир штурмової групи.

Там я пробув три тижні в оточенні просто в центрі Іловайська. Спочатку ми відправили хлопця. Потім я вийшов з міста та опинився у Дніпропетровську.

Фото: Reuters

Фото: Reuters

“Щоб не потрапити в полон, ми йшли три дні і чотири ночі”

Валерій Лавренов (ліворуч) із побратимом Вадимом Антоновим, який загинув у перших боях при вході в Іловайськ і посмертно отримав медаль "За мужність"

Валерій Лавренов (ліворуч) із побратимом Вадимом Антоновим, який загинув у перших боях при вході в Іловайськ і посмертно отримав медаль “За мужність”

Валерій Лавренов, боєць батальйону “Донбас”:

– Зайшли ми в Іловайськ 10 серпня. Потім нам дали наказ, і ми пішли зі штурмовою групою в депо. Там потрапили в засідку, прийняли бій. Чекали підкріплення, але до нас так ніхто й не підійшов. Нас обстрілювали із автоматів, кулеметів. Стріляли із будинків та з-за залізобетонної огорожі. У нас були тільки “мухи” (реактивний протитанковий гранатомет РПГ-18), тому ми змушені були відійти назад.

Через тиждень знову поїхали до Іловайська. Був план заходу із різних флангів, планувалося, що підійде підкріплення з інших батальйонів із Збройних сил, і почне штурм з інших напрямків. Але прорватися вдалося тільки нам. “ДНРівці” були добре укріплені, сиділи в будівлях. Їхні сили переважали.

Ми захопили вісьмох бойовиків у полон. Упродовж двох тижнів ми зачищали територію. Звільнили майже півміста. Підкріплення прибувало до нас із батальйону “Херсон” – це необстріляні хлопці.

Фото ЕРА

Фото ЕРА

Дислокувалися ми в школі. Вдень ми виходили в місто, вели бої, а ввечері і зранку школу обстрілювали з мінометів і “градів”. Зранку ми вивозили “трьохсотих” і “двохсотих”, а до нас із тилу приїжджали добровольці із батальйону “Херсон”.

Коли вже Іловайськ оточили в кільце – була дана команда на відхід.

Ми їхали колоною. Її розбили в селі Червонопільське. Там були засідка, яку влаштували регулярні російські війська, вони стріляли з важкого озброєння. У нас такої зброї не було, тільки РПГ. “Зушка” (ракетно-артилерійська установка ЗУ-23) була спалена одразу, щойно ми зайшли.

Ми взяли полонених із числа російських військових. Їхні приїжджали з білим прапором на перемовини. Командир і більшість із тих, хто залишився живий, почали казати, що потрібно здаватися в полон. Ми були в оточенні. Але ніхто в полон не йшов.

Ми з невеликою групою вирішили виходити. За нами ще пішли хлопці. На животі через поле, балку, знову поле, ми почали виходити. Ми йшли три дні і чотири ночі. Згодом розділилися. Нас пішло шість чоловік, а в іншій групі – троє людей. Вийшли ми в районі Комсомольського, там перепливли річку. Звідти зайшли в якесь селище, знайшли місцевого, який підвіз нас до Волновахи. Потім пройшли ще трохи, і в Курахове за нами приїхали й забрали на цивільній машині, відвезли у військову частину, звідки нас забрали у Дніпропетровськ.

“Російські солдати вважали, що вони на навчаннях в РФ, а Україна на них напала”

Всеволод Стеблюк, боєць батальйону “Миротворець”:

– Ми зайшли в місто 24 серпня. Напередодні СБУ нам повідомила, що в Україну зайшли російські військові. Ми знали про напрямок їхнього руху та можливе завдання. 23 серпня, коли стояли на базі за 40 км від Іловайська, двоє “есбешників” нам повідомили, що є інформація від прикордонників про рух двох батальйонно-тактичних груп, які мають перекрити напрямок Амвросіївка—Старобешеве. Очевидно, в них було завдання знищити українські сили, які перебували в цьому секторі. Таку саму інформацію отримав і [командир батальйону “Миротворець” Андрій] Тетерук. Я тоді ще спитав у нього: “Що будемо робити?”. Комбат пожартував: “Помирати героями”.

ukrainian_army_reuters

…Коли Хомчакові висунули вимогу, що ЗСУ виходять, а добровольці лишаються, Руслан сказав “ні”. Коли запропонували скласти зброю, лишити техніку і на автобусах виїхати з Іловайська, він сказав “ні”. Бо це був би абсурд. Нас просто або взяли б у полон, або розстріляли б усіх. І поки тривали перемовини, росіяни пристрілювали міномети по голові колони. Пішли перші вибухи — і Хомчак скомандував пробиватися з боєм вперед. Ми до цього не були готові. Треба було б розвернутися в бойові порядки, піхоті спішитись. Але ми пішли в цей коридор смерті. По нас били так, що не вціліла жодна одиниця техніки. Горіло все: танки, БМП, БТР. Не кажучи про автобуси й санітарні машини. Але Хомчак не здав добровольців, як того вимагали ­росіяни.

Так, це були росіяни. Я був у полоні в російських десантників з Костроми. На той час рядовий склад вважав, що вони на навчаннях на території РФ, а Україна на них напала. Вони кричали: “Ви що, дурні? На кого ви поперли? Чого ви напали на “вєлікую Рассію?” Мені це доводив один супроводжуючий. Я з ним ходив по свій медичний рюкзак на місце, де нашу машину підірвали. Хлопець був казахом, звали його Тюльген, судячи з усього, строковик. Про фашистів не казав. І він був здивований, коли я його підвів до таблички з написом “Новокатеринівка”. Кажу, подивись, якою ­мовою написано – ви в Україні.

Читайте також:
ГПУ завершила унікальну експертизу Іловайської трагедії




“Військові на важкій техніці не вийшли з Іловайська”

Сергій-Міщенко-боєць

Сергій Міщенко

Сергій Міщенко, боєць батальйону “Донбас” (медик):

– 18 серпня ми взяли майже півміста, закріпилися. 19-го пішли на штурм, але в нас не вистачило сил, бо підкріплення не підійшло. Ми зайняли позицію в школі на вулиці Ломоносова. Потім просто тримали оборону, бо противник почав стягувати сили, а з нашої сторони не було нікого. Треба було триматися…

29-го нам обіцяли вихід. Ми пішли на вихід і потрапили в цей коридор, почався артобстріл колони. В колоні був різний транспорт – від легкових “Жигулів” до важкої техніки. Кілька кілометрів вівся обстріл з артилерії, кулеметів.

Була команда добратися до села Червонопільське і там закріпитися. Усі штурмовики їхали на легкових машинах. Ми дісталися до села, бо були на легковій машині. На важкій техніці не доїхав ніхто.

Ми з боєм взяли село, захопили російських десантників. Бій тривав кілька годин. Потім почалися переговори. У нас був наказ триматися.

Я виконував функцію польового лікаря. Ми одразу організували польовий госпіталь. Було дуже багато поранених і важкопоранених. Нам поставили ультиматум: або ми здаємося, або село, яке оточили важкою технікою, буде знищене до вечора. Вони почали обстріл, влучили в одну хатинку. Ми почали здаватися. Зброї ніхто не складав, хто розібрав її, хто викинув, заховав. Після цього приїхала машина забирати поранених.

Нас вивезли в поле, ми там переночували. Згодом приїхали російські офіцери. Нас розділили: лікарі, поранені з Донбасу та дівчата (у нас було четверо дівчат) – праворуч, а всі решта – ліворуч.

Згодом всіх ЗСУшників випустили разом із нашими пораненими. Так я і вийшов. У нас було 35 поранених. Ми вийшли, а хлопці залишились. Їх потім передали в “ДНР”.

Загалом із батальйону “Донбас” було близько 400 хлопців. Вони постійно приїжджали, від’їжджали. Батальйонів було багато, а армія так і не підійшла.

“Коли вийшли за перше коло оточення, здавалося, надія є…”

Роман Зіненко, боєць батальйону “Дніпро-1”, водій:

– Найсильніші враження залишилися від прориву через Новокатеринівку (село на південь від Іловайська) і початку розстрілу колони.

У самому Іловайську все було зрозуміло. Звичайно, були й там обстріли, але загалом був зрозумілий план дій, кожен знав, що він має робити.

А коли почався розстріл колони, то була повна невизначеність. Колона розсіялася, було невідомо, куди ти їдеш, де треба ховатися від вогню. Виходиш з-під одного обстрілу й потрапляєш під інший. І так постійно протягом кількох годин. Спостерігаєш, як отримують поранення і гинуть товариші, смерть і кров.

…Коли керівництво домовлялося про “зелений коридор” близько 17:00 28 серпня припинилися обстріли. Таку домовленість досягли з тими, хто атакував нас у самому Іловайську. Вони постійно нас штурмували, несли втрати й, схоже, зрозуміли, що це достатньо витратно щодо техніки і живої сили. Простіше домовитися і вивести нас за місто в чисте поле.

Однак те російське угруповання, яке оточило українські сили в радіусі 40 км навколо Іловайська, – з ними ніякої домовленості ще не було.

Коли було оголошено про “режим тиші”, його дійсно дотримувалися. Було дуже дивно – жодного пострілу й вибуху після двох тижнів обстрілів.

Коли наше керівництво повідомило нам, що буде вихід з міста по “зеленому коридору”, це сприймалося як продовження домовленостей про те, що обидві сторони дотримуються певних умов. Тому була надія, що ми все ж виходимо й коридор існує.

Але коли 29 серпня ми дійшли до Многопілля, а потім до Агрономічного й колона зупинилася, тоді зі сторони російських позицій почався мінометний обстріл. Однак він був неприцільним а, скоріше, поквапливим – міни розривалися за 200-300 метрів від нас. Чи то вони пристрілювалися, чи хотіли поквапити нас – мовляв, треба рухатися.
Керівництво ж не давало команди на продовження руху. Виникли якісь нові обставини і нові вимоги від іншої сторони – здати зброю і техніку й виходити просто так.

Коли почалися перші постріли по колоні, це сприймалося як провокація – ніби хтось там десь стріляє вгору й намагаються нас змусити до вогню у відповідь

Коли під час усього цього продовжувався мінометний обстріл, то почали вже виникати сумніви щодо коридору.

Потім Хомчак (генерал Руслан Хомчак у серпні 2014 року – керівник сектору Д та операції під Іловайськом) все ж дав команду на продовження руху, й ми почали проходити першу лінію оточення – скоріше за все, це були ті мінометники, які нас обстрілювали – і бачили техніку й людей в окопах. Але вони не проявляли жодної агресії. І відновилася надія на те, що коридор існує.

Однак ми тоді не розуміли глибини цієї ділянки й того, скільки на нашому шляху ще буде позицій супротивника. Думали, що ми одне коло пройшли – і все. По нас не стріляли – хтось махав, хтось кричав, але стрільба не велася.

До речі, ось ці перші позиції оточення у підсумку були повністю знищені. Наша колона була настільки розтягнута, що коли її голову почали розстрілювати, останні дві БМП, які замикали колону, по рації отримали сигнал про обстріл, розвернулися і стали знищувати цю лінію оточення. Одна з БМП, здається, була підбита, але друга першу лінію фактично знищила, як мені розповідали…

А коли вже “заговорили” великокаліберні кулемети і протитанкові гармати почали бити техніку, то стало зрозуміло, що це просто засада і розстріл.

Українська техніка, що не вийшла з котла. Фото: GETTY

Українська техніка, що не вийшла з котла. Фото: GETTY

Після того, як була розстріляна наша машина, ми пересіли на МТЛБ (багатоцільовий тягач легкоброньованований), а в підсумку розстріляли і його, й ми виходили пішки. Адже не було іншого виходу. Бо коли ви не знаєте, куди рухатися і де супротивник, коли ви сім разів потрапляли у засідку за останню годину, будь-яка машина є ціллю, яку рано чи пізно дістануть, це просто спільна могила для всіх. Тому вирішили виходити пішки по темному.

Пішки ж нам пропонували виходити лише, якщо здати всю техніку і зброю – виходити під білим прапором. І не факт, щоб нам тоді все одно дали б вийти. Але таких думок не було.

…Коли ми проходили через позиції росіян, ми бачили, що це хлопці призовного віку – зовсім молоді. От у нас були добровольці та мобілізовані – люди різного віку. А тут видно – всі одного віку й без будь-яких розпізнавальних знаків, на техніці все затерто. Були й хлопці з монголоїдними рисами. Все говорило про те, що це не місцеві сепаратисти, “повстанці” і шахтарі.

У всіх, хто перебував у Іловайську, було одне питання – де наша армія, чому не підходить допомога?
Наших сил, щоб зачистити половину міста, вистачило. Але ми розраховували, що після зачистки зайде Нацгвардія та армія, які посилять наші тили, а ми зможемо рухатися далі.

Фото AFP

Фото AFP

Спостерігаючи військові колони і техніку, які скупчилися тоді біля міста і в підсумку також потрапили в оточення, ми не могли зрозуміти, чому з нами в місті був лише один танк і чотири БМП?

Є питання до керівництва і щодо того, чому в момент переходу кордону російськими частинами, генштаб на це не звернув уваги. Таке враження, що там не вірили в те, що такий варіант можливий. Чи були чимось іншими зайняті.

Ще питання – по самому виходу. Чомусь так вийшло, що керівництво, в основному, змогло вийти, а багато хлопців залишилися без зв’язку і мап, без будь-яких пояснень, як себе поводити у випадку атаки. Вже минуло два роки, а керівництво до цього часу чітко не пояснило, як йому вдалося вийти з оточення…

“Нас переконували, що Росія ніколи не піде на вторгнення”

Юрій Береза

Юрій Береза

Юрій Береза, командир батальйону “Дніпро-1”, нині – народний депутат:

– Я двічі виїжджав на рекогносцировку території, після чого двічі казав, що ми ліземо у “кишку” – між Моспиним, яке ми не контролювали, та Кутейниковим, за яким район ми також не контролювали. Ця “кишка” була витягнута на 40 км від Старобешевого.

Маючи розвіддані про складну ситуацію біля Савур-могили та Амвросіївки, постійно витягуючи звідти поранених до Маріуполя, я постійно питав: що буде з логістикою та забезпеченням, адже тили були дуже відтягнуті.

Ще одне питання, яке я порушував тоді: що буде, якщо Росія вдарить з Амвросіївки та відріже нас?
Для того, щоб ми опинилися в глибокому 40-кілометровому “мішку”, противнику достатньо було сил одного батальйону. Однак мене переконували, що Росія на це ніколи не піде. Хто саме? Командири добровольчих батальйонів, люди з Дніпропетровської обласної держадміністрації, колеги-військовики.

…У Генштабі абсолютно не було бачення того, що ми знаходимося в оточенні. Навпаки, Генштаб і міністерство оборони казали нам: не сійте паніку, вам треба протриматися одну добу, допомога уже йде. Минали дні – допомоги не було. Зате були бої з регулярними російськими частинами.

…Потім були інші полонені російські десантники. Не знаю їх подальшої долі, але думаю, що вони загинули. Для них був сильний шок, коли дізнавалися, що воюють з “міліціонерами”. Адже вони були переконані, що воюють проти бандерівців, польських фашистів та американців, які напали на Ростовську область.

Вночі вони постійно пускали зелені ракети. Пізніше ми встановили, що це був їхній сигнал “свій”, щоб не вести вогонь по своїх же силах.

…Нам казали тримати блокпости, протриматися добу, потім ще добу. Допомога нібито мала бути вже от-от. Але ротно-тактична група 92-ї бригади, яка йшла на підмогу, була розстріляна. Здається, ще мала допомогти 72-а бригада.

У нас майже закінчився боєкомплект. Його вистачало лише на одну добу. Потім або здаватися, адже ми були б беззбройними, або… Тоді на нас вийшли росіяни, почали торгуватися щодо своїх полонених.

Вийшли на наших розвідників і запропонували – дають нам коридор для виходу в обмін на полонених.

Про це генерал Хомчак доповів у Генштаб. Цю ідею підхопило керівництво міністерства оборони України.

Російські війська на краях "коридору" під час виходу з Іловайська. Фото GETTY

Російські війська на краях “коридору” під час виходу з Іловайська. Фото GETTY

Насправді, тоді нас вже охопили в потрійне кільце блокади. Перше – біля Кутейникового, два інші – в напрямі Старобешевого.

Обстрілювали нас безперервно. На той момент, перед початком прориву, вже всі розуміли, що допомога до нас не прийде. Ми знали, що її на марші розстріляли з артилерії.

Також Сектор Д втік, його керівництво втратило можливість управляти військами.

(До Сектору Д входили території у Донецькій та Луганській областях біля кордону з Росією. Керував сектором генерал-лейтенант Петро Литвин, брат екс-спікера Володимира Литвина. Як твердять у звіті Генштабу ЗСУ, 24 серпня Сектор Д розформували через “втрату управління штабом сектору”, “самовільний відхід значної частини підпорядкованих сил і засобів” та “неможливість виконувати весь обсяг завдань тими силами і засобами, що залишилися”. – Ред.)

Але ж навіть якщо сектор ліквідовано, залишати позиції є злочином. Однак це намагаються перевести на рядових бійців. А я вважаю, що злочин вчинило керівництво сектору, коли втратило командування військами. Війська не знали, що робити, і вони побігли.

Коли десь 28 серпня до нас під керуванням полковника Гордійчука вийшла одна група з-під Савур-могили, вони розповіли, що до них так і не надійшла команда відходити і вони продовжували захищати позиції ще до 24 чи 25 серпня.

….Почали говорити, що в Мінську нібито домовилися про надання нам коридору. Росіяни знову казали, щоб ми віддали їх бійців, а вони нам гарантували б вихід.

Спочатку нам пропонували так: вони пропускають Збройні сили України, а добровольчі загони залишаються в Іловайську. Потім сказали, що нас випустять, якщо ми залишимо зброю.

Але це були не перемовини, а імітація переговорів. Я б серйозно про них не говорив.

Вихід з Іловайського котла. Серпень 2014

Вихід з Іловайського котла. Серпень 2014

В останню ніч, коли вже Хомчак дав команду на вихід, який нібито був узгоджений мало не з Москвою, перемовини йшли до 7:00 ранку. Умови були такі: до нас приходить російський БТР, проводить нас до Старобешевого. Там ми віддаємо полонених і розходимося.

О 7:00 нам сказали: ні, ніяких домовленостей про вихід немає. Ми повинні просто віддати полонених і здати зброю. Тоді Хомчак дав команду виходити з боєм. Двома колонами ми пішли на прорив.

(У звіті Генштабу вказується, що операція з розблокування сил АТО під Іловайськом планувалася на 1-2 вересня, “але внаслідок потужного вогневого впливу з боку противника на добровольчі підрозділи під Іловайськом, на тактичному рівні було прийнято рішення про виведення українських підрозділів раніше від запланованого терміну під гарантії російських військових – 29 серпня 2015 року”. – Ред.).

Ми вишикувалися у дві бойові колони. Першими йшли танки та БМП, за ними йшли всі інші машини.

Перший блокпост ми пройшли без проблем. На той момент в них навіть не було ніякої інформації, вони нам махали. Далі на нас вискочили десь п’ять БМП і почали гнати на дорогу. Здається, біля Катеринівки ми потрапили під такий масований вогонь, що один з водіїв БМП вискочив і заліг. Я дав йому по морді і запхав назад у БМП. І от завдяки цьому БМП і цьому водію ми проривалися. Він дав “по газам”, ми пішли за ним.

Коли проривалися через позиції двох артилерійських дивізіонів – це був жах, не хочу навіть згадувати. Ми прорвали дуже насичену першу лінію і за нею була друга, де вже більше було піхоти і БМП.

Тоді фактично всі наші танки були підбиті. Колони як такої вже не було, всі кинулися прориватися врозсип. Ми йшли за згаданим БМП. Водій зробив все, що міг, він тиснув тих, хто стріляв по нас з “ПТУРів” (протитанкових керованих ракет). Ми також відстрілювалися.

Це боже провидіння, що ми пройшли. Перша лінія – це одне поле, 3-4 км, а за ним лісосмуга і одразу йшла друга лінія. От ми на одному подиху це якось пройшли.

А за другою лінією була підбита машина, на якій ми їхали. Вона була перевантажена, ми брали поранених, зокрема було двоє важких – вони, до речі, вижили, – а також з нами їхали журналісти.

Ми залягли у лісосмузі, Хомчак викликав вогонь авіації на себе, по наших координатах. Було два наших літаки.

Я зараз собі роблю висновок, що завдяки тому удару авіації ми й вижили. Він вніс певний безлад у дії росіян. Їхній артдивізіон вони сильно накрили.

Біля нас у лісосмузі не було нікого, зокрема й противника. З Хомчаком було ухвалене спільне рішення – чекати до ночі, а тоді рухатися до Комсомольського. Ми вже чітко знали, які села наші, а які не наші.

Група в нас була досить велика – 17 людей, двоє тяжкопоранених. Коли стемніло і була команда на вихід, журналістів, які були з нами, ми не знайшли. У мене є своя версія щодо цього. Адже не знайшли ми і ще одного водія.

Молодий солдат, я з ним пізніше говорив. Журналісти його перевдягли, дали посвідчення журналіста. Потім він з ними потрапив у полон як водій і так вийшов.

Нам же вийти дуже допоміг тепловізор, який мені привезли 23 серпня. Завдяки йому ми обійшли дуже багато розтяжок. І та позиція 51-ї бригади була замінована.

Після ще однієї ночі ми вийшли в Комсомолське. Його напередодні залишила Нацгвардія. Далі вийшли на ГОК, зідзвонилися з нашими – там уже був зв’язок. Після цього нас забрала машина, а далі на вертольоті доправили в госпіталь, а з госпіталю – в Дніпропетровськ.

Бої під Іловайськом. Фото UKRINFORM

Бої під Іловайськом. Фото UKRINFORM

….Чому після подій під Іловайськом противник не пішов далі, на захід? У них (росіян) були страшенні втрати там. Думаю, Росія розраховувала на “ефект Криму” – що всі здадуться. Для них було шоком, що ми з автоматами будемо їм протистояти.

Крім того, зі свого спілкування з полоненими можу зробити висновок, що вони все ж не знали, що знаходяться на території України… А думали, що воюють в Ростовській області, а Україна напала.

Джерело: “Захід.net”, “Тиждень”, “BBC Україна”

Читайте також:
Муженко про Іловайськ: Готовий відповідати, але судді хто?

Бійці АТО пікетували Адміністрацію президента, вимагаючи покарати винних
в Іловайській трагедії

У Києві перепоховали комбрига, який загинув під час прориву з Іловайського котла
і донедавна був неідентифікований

Facebook Comments

підтримати новинарню 2

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *