автор: Анастасія Федченко
з Донеччини
фото автора та Аліни Демченко
Торік на фронт командувати взводами й ротами бригад ЗС України прийшли випускники військових вишів, які вступали у 2014-му. Усі чотири роки їхнього навчання тривала війна. Хлопці вивчали премудрості ведення бойових дій не тільки з підручників, а й із випусків новин, розповідей старших випускників, які приїздили з передової, а також фактично онлайн – із дописів вояків, волонтерів, журналістів. На першому курсі стежили за падінням Донецького аеропорту і виходом старших колег із Дебальцевого, трохи пізніше – вивчали пекельні бої під Авдіївкої в січні 2017-го.
Тепер ці молоді офіцери командують підрозділами і запроваджують свої знання в реальній армії, що воює.
“Новинарня” поспілкувалася з одним із минулорічних випускників на позиціях біля Мар’їнки в Донецькій області. Знайомтеся: лейтенант Іван Столяр, взводний у 28-й одеській механізованій бригаді.
Іван Столяр – із Чернівців, йому 22 роки. Хлопець командує взводом у третьому батальйоні 28-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.
Середнього зросту, стрункий, із дуже юним обличчям, Іван спокійний, говорить повільно і любить жартувати.
Він із дитинства мріяв бути військовим, тож після дев’ятого класу вступив до львівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут. Із чотирьох взводів там потрапив у перший, взвод “розумників” (так його називали самі ліцеїсти): там навчалися ті, хто мав гарні оцінки.
“Хоч я і шульга, але маю хист до точних наук, люблю математику”, – говорить Іван.
Йому радили вступати до військового вишу на артилериста, бо розрахунки давалися легко. “Кажу: ні, не хочу бути «глушоним». Піду в піхоту, в Академію”, – усміхається Столяр.
Спершу в Академії набирали чотири взводи, потім скоротили до двох.
“Це був 2013 рік. Нас усіх зібрали і сказали: або платиш [хабар], або до побачення. Я не платив”, – пригадує Іван. Утім, за його словами, під час війни ситуація змінилася.
А до того шістнадцятирічний хлопець, щоб не гаяти часу, пішов підпрацьовувати.
“Найсмішніше було, що я зі своїм прізвищем був помічником столяра. А ще працював у рекламній агенції”, – розповідає Столяр.
Мама-медсестра пропонувала сину йти не в армію, а в медичний – Іван відмовився. Програмістом теж не схотів бути. Юнака підтримав батько. І так у червні 2014-го Іван знову вступив у львівську сухопутку – Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.
“На піхоту, як і хотів. Це був дуже великий курс: чотири взводи по 30 осіб. Війна вже тоді почалася, але я не передумав бути військовим”, – пригадує Іван.
Запитую, чому не змінив рішення, коли вже стало відомо про військове вторгнення Росії і великі втрати серед українських армійців. На це Іван розповідає історію ще зі школи.
“Коли я надумав вступати у [військовий] ліцей, однокласники і класна керівниця мені говорили: нам не потрібні військові, ми не будемо воювати, на нас ніхто не нападе, бо підписаний Будапештський меморандум, нас підтримують Британія, США, Росія… Мені було чотирнадцять, і я тоді сказав: ви зараз відвернулися від армії – дивіться, щоб армія не відвернулась від вас, коли найбільше її потребуватимете, – згадує Іван і далі розмірковує: – Почався Майдан, і армія не відвернулась від людей. Оголосили АТО – і Збройні сили перші пішли обороняти державу. Ми присягаємо на вірність українському народові і завжди будемо з народом”.
“Ми були першим курсом, який почали вчити за системою НАТО, у нас уже офіційно був ворог – Російська Федерація. До цього в Академії розглядали можливого ворога із Заходу, з моря, але ніколи – Росію. Українцям весь час розповідали, що росіяни брати. А тут Росія – ворог, і ми вже розглядаємо всі операції пов’язані з бойовими діями саме з Росією”, – розповідає Іван.
На заняттях, серед іншого, вони аналізували легендарний рейд 95-ї аеромобільної бригади та інші фронтові події.
“Ми розглядали оборону Луганського і Донецький аеропортів, постійно стежили за подіями на фронті. В Академії щодня нам доводилась інформація: де які зіткнення, яка ситуація, чи можна було інакше розв’язати ту чи іншу проблему”, – пригадує Столяр.
Також неабияк допомагали програми імітаційного моделювання, які широко застосовуються у Збройних силах США для підготовки особового складу до операцій, – Follow Me та JCATS (The Joint Conflict and Tactical Simulation). У них можна було ділитися на підрозділи, виконувати операції.
“Програма JCATS дуже пропрацьована. Там (у комп’ютерній програмі – “Н”) є техніка, її слід заправити, людям потрібно доставити воду, їжу. Ми в ній могли навчитися розуміти масштаб, як усе проходить. І зрозуміли, наскільки великі проблеми можуть бути зі зв’язком”, – ділиться молодий офіцер.
“Нам під час підготовки було легше, бо ми чотири роки разом провчились, розуміємо один одного добре. А якщо це бригада непідготовлена? Ми зрозуміли, наскільки тяжко командуванню організувати взаємодію, планувати операції, зв’язуватися з підрозділами, підвозити боєкомплект, їжу, воду, стежити за моральним станом бійців і піднімати його”, – розповідає Іван.
Читайте також:
“Ворог – червоний”. Генштаб ЗСУ видав просту відеоінфографіку про суть битви під Дебальцевим
Його курс вчився за прискореною програмою, і після вишколів на полігонах та складання держіспитів молоді лейтенанти відправились у бригади. Столяр обрав 28-му механізовану (пункт постійної дислокації – смт Чорноморське на Одещині).
“У новостворених бригадах тяжко. Так, ти зростаєш кар’єрно, але живеш постійно в наметовому містечку, казармах, у тебе ППД немає, весь час катаєшся по полігонах. А так хоча б матимеш місце постійної дислокації. Тим більше, біля моря”, – пояснює Іван Столяр свій вибір на користь “старої” ОМБР.
2 червня 2018 року він випустився з Академії, а вже 4 червня був на полігоні “Широкий Лан” у Миколаївській області, де тоді стояла бригада, почав приймати взвод і техніку. Навіть тижня не минуло, як 28-ма поїхала в район проведення ООС.
Після короткої відпустки (за наказом міністра оборони, пояснює Іван, випускники військових вишів 2018 року мали відпочивати місяць, однак насправді майже всі були у відпустці пару тижнів) комвзводу приїхав на передову.
“Я пам’ятаю, як був на другому курсі, і до нас прийшов військовий, він розповідав: щойно приїхав на ВОП (взводно-опорний пункт), і в перший же день був прорив ДРГ (диверсійно-розвідувальної групи). Він нічого не розумів, але одразу довелося відбивати атаку.
Я тоді подумав: тільки б зі мною такого не сталося. І найсмішніше, що так і сталося”, – розповідає Іван.
Однак тоді новакові було не до сміху. Молодий лейтенант ішов “порожній”, із незарядженою зброєю, коли на відкритій місцевості по ньому почав стріляти ворог.
“Я ледь дістався сюди, на КСП (командно-спостережний пункт), тут зарядився, і довелося бігати по постах допомагати людям, щоб не допустити прориву. Але я все одно до кінця не розумів, де я, що зі мною”, – згадує офіцер.
“Починаєш розуміти тільки тоді, коли все закінчується, проходить трохи часу, йде «відкат». Нам викладач із психології розповідала: людина під час бою ніби збоку на все дивиться, наче у фільмі чи грі, таким чином, психіка рятує саму себе“, – пояснює ті свої переживання Іван.
На початку хлопцеві було дуже складно: спокійні дні – але потужні обстріли щоночі. І нерозуміння з боку взводу. Адже в підпорядкуванні юного командира було чимало старших людей, які відбули не одну ротацію на передовій.
“Чимало з них мені дорікали: ти тільки приїхав, ти нічого не розумієш. Це дуже тиснуло. Я не був тоді бойовим офіцером. Із людьми тяжко працювати. Дехто дозволяв собі зриватися: «От, ти сосунок…» Я за характером дуже добрий – довелося ставати жорсткішим”, – визнає Іван.
Так сейтенант Столяр почав звикати до обстрілів, розуміти, куди краще відповідати. А ще – запроваджувати нові правила: вчив людей на сусідніх постах взаємодіяти. До цього військові могли сказати, що спостерігатимуть тільки за своєю ділянкою, за сусідньою не дивитимуться, бо не збираються виконувати роботу за інших. Іванові вдалося переконати підлеглих, що від цього залежить безпека всього підрозділу.
“Почав привчати людей звертатися до мене з повагою. Зараз на мене всі кажуть «Дмитрович». Розуміють, що я старший за званням”, – говорить Іван.
Додалося авторитету і після того, як військові побачили: командир під час обстрілів разом із ними, він не ховається. Лейтенант також запровадив неофіційні понеділкові наради, на яких розповідає, що сталося за тиждень і слухає про потреби і проблеми бійців.
Деякі підходять, щоб поговорити сам-на-сам.
“Постійно потрібно прислухатися до людей, що вони хочуть сказати. Якщо це проблема, яку я можу вирішити, або людині просто потрібно поговорити, ця розмова залишається між нами, ніхто про неї більше не дізнається. За відсутність пліток також поважають”, – пояснює Столяр.
Іще одна проблема, з якою довелося зіткнутися молодому лейтенанту – деякі армійці зловживали алкоголем. Іван застосовував щодо них різні методи – ізолював, на турніку змушував підтягатися, холодною водою обливав…
“Брав на «задувку». Везеш людину в лікарню, вона дихає в трубку, так, як у поліції, потім везеш на ВСП (військова служба правопорядку, її садять на «губу» (гауптвахту). Доба у ВСП (військовій службі правопорядку) – мінус 100% премії. Після цього суд, за який винний платить 3600, суд накладає штраф”, – пояснює молодий командир методи боротьби з нинішніми “аватарами”-контрактниками.
“У мене був випадок, коли боєць «попав» на 8 тисяч. Коли людина платить штраф, починається: «Ви хрінові, нащо ви це зробили? Я тут воюю, а з мене ще й гроші збирають». Кажу: «Так не бухай тоді». А він: «Мені складно морально, я не можу». Я відповідаю: «Я не п’ю, і нічого!». І людину трохи попускає: можна без алкоголю нормально жити. Ну і після штрафів дехто не п’є взагалі”, – розповідає Столяр.
Читайте також:
Пияцтво в АТО: “аватар” викопав собі в’язницю, але зміг налигатися й там
За словами командира взводу, проблема з “аватарством” існує досі, хоча на передовій зараз тільки контрактники, а не випадкові мобілізовані. Адже черги на одне місце в ЗСУ не стоять, кадрів бракує.
“Більшість до цього отримували дві-три тисячі, а тут йому приходить сім-вісім тисяч. Куди їх подіти? Пити. Якби за це звільняли з ЗСУ, якби людина постійно сиділа з копійками, проблема вирішилася б. Ну і коли більше охочих буде підписати контракт, ця проблема також вирішиться”, – переконаний Столяр.
Ніколи не можна передбачити, як бойові дії вплинуть на психіку людини. Лейтенант згадує випадок, що стався влітку, коли під прикриттям “зеленки” до його позицій намагалися пробратися ворожі диверсанти.
“Відкрили сепари щільний вогонь. Я виходжу на пост радійкою – нуль, «тапіком» (дротовий телефон) – нуль. Вдягаюсь, беру з собою ще одного бійця, якраз почали прилітати «стодвадцятки» (міни 120-го калібру). Прибігаємо на пост, сидить боєць: в одній руці «радєйка», у другій – «теплік» (тепловізор). Кричу: чому не виходиш на зв’язок?! А потім зрозумів, що він у ступорі, нам про це багато розповідали на заняттях із психології. Психіка бійця не готова була до того, що ворог застосує різні види зброї, до такого страху”, – розповідає Столяр.
“Боєць, який був зі мною, бере тепловізор, я – «покемон» (кулемет ПКМ) і почав відстрілюватися по ДРГ. Прибігли люди на допомогу. І щоб було легше, я стараюсь їх насмішити. Кажу їм: «Хлопці, якщо свистить, значить, не наша». Вони сміються. Після прильотів кажу: «О, добре, город не треба перекопувати» – всі знову сміються. Люди трохи розслабляються, вони на позитиві, значить, можна далі працювати”.
Із таких випадків молодий офіцер робить висновок: українським армійцям бракує психологічної допомоги і під час бойових дій, і після виходу бригаду на ротацію в тил.
Не знають, як поводитися з військовими, і рідні – мам та дружин цього ніхто не навчає.
Іще одна проблема: війна руйнує багато пар. “Немало дівчат кидають хлопців, і це солдата морально знищує, за ним потрібно дивитися, щоб не наклав на себе руки”, – визнає командир взводу.
Він радить армійцям, які страждають від нестачі адреналіну в тилу, займатися спортом.
Читайте також:
Павло Славинський. Коваль-психолог прийшов з війни
А під час понеділкових нарад Іван намагається щоразу нагадати, навіщо військові тут. З усвідомленням цього легше переживати розлуку з рідними і постійні обстріли.
“Я проводжу наради в кімнаті, де на стінах висять дитячі малюнки. Людина заходить і згадує своїх дітей. Якщо дітей немає – то про сім’ї. Люди розуміють, що не хочуть, щоб їхні рідні прокидалися під вибухи чи постріли, а хочуть, щоб діти спокійно йшли до школи, щоб вони мали майбутнє, а не працювали за тушонку”, – пояснює Столяр.
Коли я питаю про бюрократію в ЗСУ, на яку всі скаржаться, 22-річний офіцер починає реготати. Хоча насправді не до жартів: приїжджають весь час перевірки, і на оформлення документів комвзводу витрачає години й ночі.
“Добре, що зараз є ноутбуки. Я не уявляю, скільки часу пішло б, якби писати це від руки. Наприклад, потрібно здати [звіт про] настріл на «беху». Сидиш і думаєш: той місяць був тихий, тоді не можна було стільки витратити, а в наступному місяці пішло вже більше. Півночі можу просидіти, поки правильно сформулюю”, – розповідає Столяр, у якого від надмірної бюрократії “мозок плавиться”.
Є й інші проблеми, однак командир взводу переконаний: ситуація вже потроху змінюється на краще. Адже дедалі частіше офіцерські посади обіймають ті, хто знає: призначення ЗСУ – не в тому, щоб білити бордюри і саджати чорнобривці, а вміти воювати.
“Вони вміють спілкуватися з людьми, а не просто віддають безглузді накази.
Ще дужче ситуація зміниться років через 10-15. Тоді нинішні командири рот, їхні заступники підуть на підвищення, підуть у Генштаб, вони почнуть змінювати армію”,
– зауважує лейтенант.
Серед переваг в армії він відзначає покращення обмундирування, зокрема форми, бронежилетів, касок, берців. Також “перемога” – майже натовська система харчування. Достатньо і боєкомплекту.
Іван із захватом розповідає, як йому вдалося зробити взвод більш дружним, навчити говорити про проблеми.
“Я запровадив традицію дарувати підписаний усіма прапор на день народження. Зараз даруємо подушку з нашою спільною фотографією – це нагадуватиме людині про підрозділ і через багато років”, – усміхається хлопець.
Столяр каже, що його вже хочуть поставити командиром роти, однак лейтенант поки не готовий.
“Так, як я хочу створити цю роту, потрібно дуже багато змінювати всього. А я поки не можу цього зробити”, – лаконічно пояснює він.
Ця війна, вважає Іван, попри аринесене горе, змінила нас. Українці нарешті почали розуміти, хто наш справжній ворог.
“Чужі держави, які існували на території України, завойовували наш народ, але перемогти не могли. Ми занадто добрі, але якщо нас притиснути – боротимемося до останнього. Зараз народжується нова нація”, – переконаний Іван Столяр.
За його словами, і зараз багато хлопців ідуть у військові ліцеї та виші: у когось військова родина, хтось прагне захистити державу.
“Ми можемо обрати в житті все, крім батьків і Батьківщини. Це нам дає Бог. Тому їх треба захищати”, – із запалом каже Іван.
Попри деякі труднощі і недоліки служби, він не шкодує, що вирішив стати військовим. Хоче дослужитися до підполковника і вдосконалити англійську, щоб потрапити на закордонні навчання або в миротворчу місію. Але це буде потім, коли війна закінчиться перемогою.
“Я не зміг би бути ані програмістом, ані юристом. Ми зараз пишемо історію. У майбутньому до більшості прийдуть син або донька після уроків історії і запитають: «Тату, а де ти був: ховався за кордоном на заробітках чи захищав Батьківщину?». Кожен сам обирає. Мені дітям не соромно буде відповідати на це питання”, – пояснює лейтенант Столяр.
Герой Авдіївки Василь Тарасюк “Тайфун”:
Моя “Золота Зірка” належить всьому підрозділу
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
