“Страшно, коли не стріляють”. Як живе село Шуми під Горлівкою, взяте під контроль ЗСУ

автор: Анастасія Федченко
з Донецької області
фото автора

Між териконами, різними, як і гори – один схожий на конус, інший – видовжений і ніби зі зрізаною верхівкою – у сухому донбаському степу, серед жовтих уже бур’янів, загубилося селище Шуми.

У найкращі часи, з півстоліття тому, тут жили три сотні людей. Зо два десятки років тому – приблизно сто. У 2014-му – зо три десятки, нині – всього троє.

Сергій: “Сидиш на диванчику
і чекаєш, прилетить чи ні”

“Три з половиною”, – жартує Сергій про населення Шумів.

Він – місцевий житель. На вигляд чоловікові від 50 до 60 років. Сергій колись працював у Горлівці на шахті, там у 91-му втратив мізинець на правій руці.

Чоловік повнуватий, у червоній футболці, синій кепці, лискучих спортивних штанях і капцях. На грудях зверху футболки – великий срібний хрест, наче в сільського священика.

Крім Сергія, в Шумах живуть його дружина і баба Ніна. А “половинка” – син старенької, який раз на кілька днів навідується до матері.

Хата Сергія

Шуми – крихітне сільце з кількох вулиць – та 10 кв. км території в цьому районі кілька тижнів тому із “сірої зони” стали Україною. Повернули їх під контроль бійці 24-ї бригади ЗСУ імені короля Данила, просунувшись уперед.

Попри те, що населений пункт Шуми, підпорядкований Торецькій міськраді, такий мініатюрний – він важливий. Окупанти заходили сюди і відкривали вогонь по українських військових.

Також Шуми, від яких до окупованої Горлівки – рукою подати, були ймовірним місцем прориву бойовиків до Торецька. Тепер цю хвіртку українські армійці зачинили і контролюють.

У Сергія сиві вуса й металеві коронки жовтого кольору. Він спирається на старий дерев’яний паркан із нефарбованих дощок.

“У мене 30 із лишком років стажу, 20 – у шахті. Я чесно відпрацював на Україну, тепер мені платять пенсію”, – розповідає чоловік російською.

У його будинку кілька років немає вікон – вибило після обстрілів, замість скла – плівка. Та загалом обійстя мало постраждало від війни.

“Я в підвал не спускався, мені не можна, у мене груди застуджені. Якщо я в підвал залізу, мене через тиждень віднесуть оно туди, у нас за тими стовпами кладовище”, – показує лівою рукою Сергій. Татуювання на зап’ястку вицвіло і трохи розтеклося від часу, але видно, що то троянда.

Із початком війни люди з Шумів потікали, а Сергій залишився. Каже, їхати звідси не збирається, хоч дочка живе у Слов’янську.

“Це мій дім, я його оберігаю, а він – мене. Буду я живий, і він житиме. Він мене рятує від кулі, я його від пожежі”, – пояснює донбасівець.

Сергій каже, що селище “сірою зоною” не було, і бойовиків він ніколи не бачив, бо не заходили сюди.

Уникає відповіді на запитання, з якого боку стріляють. Але трохи згодом каже, що його кілька разів ледь не застрелив ворожий снайпер.

Чоловік говорить багато, і весь час просить як не тушонку, то гроші за інтерв’ю – мовляв, вас багато, а я один, і за розмови ніхто не платить.

Але зупинити Сергія, коли він розповідає про загиблого під обстрілами собаку (“Із неї кров фонтаном бризкала, як у фільмі жахів”) або скаржиться на дружину, яка пішла в Торецьк стригтися (“Скільки років я з нею намучився”) майже неможливо.

“Я що, кулі ловлю, і на них написано, хто і звідки стріляє?” – питає чоловік.

Зараз, каже, стало дещо тихіше, ніж на початку війни, але все одно міни гупають.

“Сидиш на диванчику і чекаєш, прилетить чи ні. Страшно, коли не стріляють, заїнька, – говорить мені. – А до обстрілів ми звикли. Вже чуєш, що й куди. Іншим разом чутно, як кулі свистять”.

Взимку хату чоловік опалює вугіллям, якщо привезуть гуманітарні організації, або дровами, на які пиляє дерева в найближчій лісосмузі.

Найбільше нарікає на відсутність води. Вона і до війни була привозна, а зараз машина не їздить, тож водою найчастіше діляться військові ЗСУ. Збирають тут і дощову для господарських потреб.

Українські військові дарують Сергію державний прапор як оберіг.

“Куди ж я його діну?” – дивується чоловік, тримаючи складений стяг у руці. Каже, вішати не збирається, бо терористи почнуть стріляти.

Але на запитання, чи радий він, що Шуми тепер українські, колишній шахтар емоційно відповідає: “Я народився на Україні, в мене дід був українцем, батя був українцем, і я українець. Чому я маю радіти або не радіти? Я народився і помру українцем, хоч і розмовляю, правда, російською”.

А потім додає, що і дід його розмовляв російською, хоча з Рівненщини, а українську вигадали сто років тому.

Баба Ніна: “Ой, надоїло вже це,
п’ятий год, скоріше б уже мир”

Баба Ніна говорить суржиком. Вона живе на сусідній вулиці у великому будинку з червоної цегли. Жінці вже 87. Ніколи, каже, не думала, що на старість доведеться ховатися в підвалі від обстрілів.

Востаннє старенька сиділа там напередодні – настільки гучно стріляли.

“Сильно стріляли, канєшно. А що ж їм, мовчать? І вечором стріляли. Ой, надоїло вже це, п’ятий год, скоріше б уже мир”, – баба Ніна не надто багато говорить і трохи недочуває, тож запитання їй доводиться повторювати.

Хата баби Ніни

Вона народилася на Житомирщині, родина переїхала на Донбас 1933 року. У Шумах родина збудувала хату, і їхати з рідних стін баба Ніна не збирається.

Вона запнута білою хусткою і вдягнена в два халати – тонкий і згори червоний вельветовий, квітчастий та вицвілий від часу.

Старенька отримує пенсію. Здоров’я ще дозволяє садити город й іноді полоти.

Допомагає син Василь. Він приїздить із Бахмута раз на кілька днів, привозить хліб та інші продукти.

Хотів забрати маму, та вона відмовляється.

Поки ми розмовляємо з чоловіком, баба Ніна перебирає картоплю. Скаржиться на врожай, бо город не поливала – води немає. Скільки було дощів, так і вродило. Але, каже, на сім’ю картоплі вистачить.

Старенька розповідає це сидячи, підгортає до себе бульбу сапою і спритно сортує її по відрах і кошиках: сюди насіннєву, туди – кормову, яку можна потерти курям (їх привіз Червоний Хрест), в іншу посудину – їстівну.

На городі червоніють помідори, великі й гарні. Баба Ніна каже, що садить усе, і просить сина нарвати нам винограду. Чоловік несе грона, зелені й пишні, і ми їмо солодку ягоду.

Прощаємося з бабою Ніною. Вона, і далі перебираючи картоплю, каже, що мріє про мир, щоб іще хоч трохи пожити без пострілів.

Серпневе сонце припікає, сухі бур’яни стеляться під ногами, подекуди ліниво, хоч і після Спаса, дзижчать мухи.

Шуми залишаються в степу між териконами – крихітне селище, яке без шуму кілька тижнів тому повернули під синьо-жовтий прапор українські військові.

Читайте також:
“За що нас палять?”
Репортаж із Південного під Горлівкою, звідки люди тікають родинами

“А ми тут і були під контролем”. Як живе Катеринівка на Луганщині, взята ЗСУ

“Якщо 150-й калібр – ями з головою, 120 – по пояс”.
Як живуть Троїцьке і Зайцеве після обстрілів

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

 

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

 

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.

Ми виправдовуємо довіру!

 

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: