“Якщо 150-й калібр – ями з головою, 120 – по пояс”. Як живуть Троїцьке і Зайцеве після обстрілів

автор: Анастасія Федченко
з Донбасу
фото автора

Одразу три потужних артилерійських обстріли минулого тижня пережили в прифронтових Троїцькому та Зайцевому. Терористи били не по позиціях українських військових, а саме по хатах місцевих.
Загиблих серед жителів немає. Під час обстрілу 6 травня в Зайцевому одну особу було поранено. Люди налякані і кажуть: таких атак не було давно.

“Боюся лягати спати.
А раптом знову стрілятимуть”

На вулиці не по-травневому спекотно, сонце заливає крайню вулицю села Троїцьке Попаснянського району на Луганщині. На вигоні серед кількох вирв байдуже пасуться корови, жують ще молоду, не спалену сонцем траву.

На одному подвір’ї багато людей. Вони снують туди-сюди з відрами, намагаються прибрати уламки шиферу та якихось дощок.

Ребрами крокв і бантин світить хата, подекуди дошки прикриті потрощеним шифером. Вікон у будинку теж немає.

Галина

Господиня подвір’я – Галина – у бриджах та картатій кофті – працює серед усіх у рукавицях.

– На перше травня оце сталося. Празник у нас був, – кидає сусідка, несучи повз нас сміття у відрі.

Галина веде в хату, щоб показати наслідки обстрілу. Один уламок влучив у холодильник.

– Оце мимо мене летіло, – жінка махає руками в напрямку вікон, звідки прилетіли осколки.

Сама вона ховалася за побіленою грубою, у кутку.

– Отут ховалась. Та я криком кричала, так Боженьку просила. І наді мною оце літало. Дивлюсь: летить на мене, – показує Галина на вікно, що вилетіло все – цілою рамою – і стоїть притулене до пральної машинки. – Свист, а тоді такі взриви, мене аж оглушило. І пороху! Пороху! Я почала задихатись, відкрила пічку і почала дихати.

Увесь цей час її чоловік був надворі, бо коли почув гучні гупання, пішов подивитися, що відбувається. Його придавило повіткою. Жінка довго не знала, чи живий.

– Хлопці з блокпосту прийшли і витягли його, він був шокований і не розумів, що відбувається, – голос у Галини зривається, вона досі нажахана.

Жінка веде в інші кімнати. Десь розбите вікно, десь пошкоджена стеля – ще з попереднього обстрілу. Стелю підрихтували зеленими дошками з ящиків, у яких зберігаються боєприпаси.

– Осколки кругом, кругом, – говорить вона.

– Часто місцеві кажуть, що це Україна стріляє, – кажу я.

– Канєшно, ні, ну ви даєте, – обурюється жінка. – Прильоти з тої сторони.

Із тої сторони, звідки прильоти, – тимчасово окупована Кадіївка (колишній Стаханов). Звідти і випустили 18 снарядів калібру 152 мм. Принаймні стільки нарахували наші військові.

– Половина проводів перебиті, ми без свєта сиділи, побило гусей, утят, собаку контузило, теплицю побило, ми тільки поставили її, – перелічує пошкодження Галина.

Веде нас на город – показати великий пошкоджений парник та вирву від снаряда за сараєм. Контужений великий собака голосно гавкає і не може зупинитися.

Галина рухається швидко і так само швидко говорить, часто не закінчуючи речення. Вона не спала ані тієї ночі, коли був обстріл, ані наступної.

– Я боюся лягати спати. А раптом знову стрілятимуть, – каже жінка.

– Такого сильного обстрілу не було в Троїцькому аж із лютого 2015 року, коли по селу вдарили з “Градів”, – розповідає сусід Галини, Юрій. – Але і тоді було не так страшно.

Їм пощастило більше – хата ціла, тільки вікна побиті. Дуже злякалися діти Юрія. 18-річний Андрій боявся не стільки за себе, скільки за 13-річного брата.

– Під ліжком лежали з братом, страшно було за нього, – розповідає він. – Чули, як люстра падала, вікна сипалися. Після цього пішли в підвал. Сиділи чотири чи п’ять годин.

Двоє чоловіків – чоловік Галини і сусід – скидали шифер із даху. Коли ми їхали з Троїцького, хата вже не світила голими ребрами. Крокви і бантини було затягнуто клейонкою, яку привезли волонтери.

Вікна затягнуть плівкою. Коли ремонтуватимуть, місцеві не знають – а раптом знову обстріл?

“Бабо, ти жива? – Жива, хлопчики, жива”

Жованка – частина смт Зайцеве Бахмутського району Донецької області – потопає в бузку та яблуневому цвіті. Усе зеленіє і квітне, небо блакитне, сонце припікає. Рясне цвітіння химерно сусідить зі зруйнованими будинками. А побиті тут майже всі хати. Десь немає даху, десь – стіни, десь просто гора цегли, що тільки віддалено нагадує колишню оселю.

Недалеко від зупинки – вигін, на якому в густій траві лежать електричні стовпи. Приїхав трактор, щоб їх ставити. Вирви від снарядів чорніють серед соковитої зелені.

Із воріт подвір’я, що здається досить цілим, спираючись на ціпок, виходить сива огрядна жінка. Вітається.

Баба Поля

– Сильно у вас стріляли вчора?

– Ой, мовчи, дитино. Тільки чую: бабах, полетіло звідти. А я сиджу і думаю: все, кухні моєї немає. Чую: бабах. Думаю, ну, даху немає. Коли вийшла: дах на місці, тільки дошки валяються. Стріляли, стріляли, чую: тріщить там, тріщить тут, – бабуся махає рукою навсібіч.

Коли обстріл закінчився, вона вийшла на вулицю і побачила, що поруч ходять українські військові.

– Ой, хороші хлопці, молодці. Біжать і кричать: “Бабо, ти жива?” – “Жива, хлопчики, жива”, – жінка розповідає, і голос у неї тремтить, наче ось-ось заплаче.

Каже, підтримка для неї була дуже важлива, бо думала, мову відібрало.

– 78 років мені, я ще так не боялась, як учора. Ну стріляють звідти чи звідти, ну стрельнули, ми вже звикли. А це такий звук – взззз. Із чого оце такий звук? – питає жінка.

Той звук – від артилерії калібру 122 міліметри. Такою вдарили з окупованої Горлівки по Зайцевому 3 травня. Випустили 18 снарядів. І ще три прилетіло 5 травня.

Чоловік і сини померли, у 78-річної баби Полі (так вона представляється) нікого немає. Тільки знайома, яка іноді приїжджає в гості.

– Вони погостювали і поїхали. Думаю: слава Богу, що поїхали…

Махає рукою у бік тимчасово окупованої Горлівки і каже: летіло звідти.

За чотири роки вона жодного разу не ховалася в підвалі.

– У мене в хаті між комином пічки і стіною стоїть диван. Я на цьому дивані і сплю. Якщо, думаю, завалиться, мене серед цегли шукатимуть, – розповідає пані Поліна.

– Баба Поля, коли війна закінчиться?

– Ой, не говори. Що їм треба? Все красиве, все цвіте – і яблуні, і черешні, й абрикоси. І люди городи саджають. Нам же і насіння дали, і картоплю. А садити я не можу: тут стріляють, – бідкається жінка.

За кілька метрів працюють електрики: намагаються поставити електричні стовпи.

– Може, сьогодні хоч зі світлом буду, – каже бабуся.

Ми прощаємося з бабою Полею, вона бажає мені берегти себе. Коли я встигаю подивитися на вирву завглибшки щонайменше метр на місці сараю, старенька кульгає з подвір’я і передає через військового два великих яблука.

– Дівчинці отій передайте, – показує на мене. Я не встигаю підійти до баби Полі і подякувати, бо пишу інтерв’ю з іншим військовим. А вона тим часом устигає зайти в будинок.

Увечері баба Поля знову лягатиме на диван між пічкою і стінкою з думкою про те, що якщо й завалиться, то її шукатимуть серед цегли.

“Якщо 150-й калібр – ями з головою,
120 – по пояс, 80 – до колін”

Через дорогу від вигону живе Людмила. Вона в фіолетовій майці, з пофарбованим у майже червоний колі волоссям. Вона вже добре вивчила типи й калібри озброєнь, які “працюють” по Зайцевому.

– Обстріл був сильний. Схоже на 120-й міномет, бо вирви великі. За стільки років війни ми навчились розбиратися в калібрах. Якщо 150-й [калібр] прилітає – по Арсеньєва вулиці бачили? – то з головою ями. 120-й – по пояс. 80-й – до колін. Ви знаєте, я давно в підвал не бігала, а вчора, коли почали летіти снаряди, побігла з переляку, так сильно били, – додає жінка.

Коли обстріл припинився, Людмила вийшла з підвалу і почала збирати уламки.

– Такі гострі, страшні, дивіться. Це вчора на подвір’ї зібрала, – Людмила тримає осколки в долоні. Потім показує іржаві кулі: – А це взимку прилітали. Це все на подвір’ї зібрала. І це не всі, частину викинула.

Жінка показує підвал: він глибокий, стеля з бутового каменю.

– Це ще прадід збудував. За сто років ще жоден камінь не випав. Підвал хороший, обстріли витримує. Прадід як відчував, що знадобиться, – хитає головою Людмила. – І сусіди, буває, до мене прибігають ховатися.

Вона говорить спокійно, як про буденність, про своє життя на війні вже чотири роки.

– Буквально два тижні тому до мене в город 120-й прилітав. Тільки посадила картоплю і зраділа, а цієї ж ночі прилетів снаряд і картоплю мені розкидав по городу. Ну нічого, засипала яму. Якось же жити треба, з’їжджати нікуди, – пояснює Людмила.

Її діти живуть в ОРДО – в Горлівці, приїжджають рідко, бо “українці швидко пропускають, а росіяни довго на КПВВ”.

Людмила розповідає про такі незручності, оминаючи ідеологію, і неохоче додає, що нікого не підтримує у цій війні. Вона переконана: легше жити, не коли плачеш, а коли знаходиш найменший привід для радості.

– Весна. Дерева цвітуть. Я рада, що цього року вони рясно цвітуть, значить, гарний урожай буде, це ж уже добре, це вже радує, – говорить пані Людмила.

Усе її подвір’я – у квітах. Тут і тюльпани, і нарциси, й облиті бутонами ранні півонії.

– Я квіти дуже люблю, завжди садила багато. І зараз бомблять, не бомблять – саджу. Це як віддушина, – говорить жінка.

Повітря в Зайцевому наповнене пахощами бузку і яблук, голосно співають пташки, ніби перегукуються між собою. Десь віддалік чути монотонні кулеметні черги.

Фото: Анастасія Федченко, “Новинарня

Читайте також:
Великодні свята на фронті: “сепари” гатили з цвинтаря, і не тільки.
РЕПОРТАЖ, ФОТО

“Богу молимося за всіх, а вони по нас стріляють”.
Репортаж із Новолуганського після “Граду”

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

 

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

 

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

- реклама -

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: