СПЕЦТЕМА:
COVID-19 covid-19
Діагностовані випадки:
188106 +3372
Летальні випадки:
3757 +52
Одужали:
83458 +1788
Дані МОЗ України. Проведено ПЛР-тестів: 2129156 (+26779). Оновлено: 09:00 24.09.2020

“Це найкраща робота у світі”. Як математик Данило Борисенко став кінним каскадером, а потім – воїном-зенітником із шістьма фронтовими ротаціями

 

Капітан Нацгвардії Данило Борисенко, командир батареї ЗУ-23-2 в бригаді швидкого реагування

автори: Анастасія Федченко і Дмитро Лиховій
фото “Новинарні“, а також з архіву Данила Борисенка

Худорлявий, жилавий, зібраний, в однострої Нацгвардії та хвацько заломленому синьому береті. Знайомтеся, це – капітан НГУ Данило Борисенко. Нещодавно він повернувся вже з шостої фронтової ротації.

Данило – чоловік особливий. Він із київської династії математиків. Після університету пішов не в науку, а став каскадером-кіннотником, майстром джигітовки, учасником гурту “Українські козаки” й актором кіно. У березні 2014 року “партизана” Борисенка мобілізували до Збройних сил просто зі знімального майданчика. В армії російськомовний офіцер запасу став справжнім воїном, українізувався. У липні-серпні воював на чолі батареї ЗУ-23-2 під Луганськом. Данило й надалі застосовує свою зенітну установку не як засіб ППО, а для наземної вогневої підтримки піхоти. Чоловік пройшов найжорсткіший відбір до бригади швидкого реагування Нацгвардії і служить разом зі своїм улюбленцем, величезною німецькою вівчаркою Аяксом.

Перед початком інтерв’ю у “Ветерано піці” Борисенко на наше прохання пришпилює на кітель свої нагороди. Одна з них – срібна медаль “За військову службу Україні”. Її Данилу вручили за бій на Світлодарській дузі, під час крайньої ротації. Там, неподалік Горлівки, батальйонно-тактична група “бригади майбутнього” тримала свої 15 км фронту протягом восьми місяців. По суті, це була перша велика бойова ротація для БрШР.

Відеоверсія інтерв’ю Данила Борисенка, частина 1:

Відеоверсія інтерв’ю Данила Борисенка, частина 2:

“Виросло покоління, яке вважає війну комфортним середовищем і кришить “Сомалі” з усього, з чого можна”

Спочатку Данило хвилювався за молодих гвардійців, для більшості з яких це було перше перебування на передовій.

– Одне діло стріляти по мішенях, а інше – коли раптово мішень починає стріляти в тебе, – говорить Борисенко.

Він хвилювався і через співпрацю піхоти та підрозділів забезпечення БрШР, бо в таких масштабах вони ще не взаємодіяли.

– Полігони полігонами, друга лінія, але підвіз б/к, харчів, води, евакуація поранених – цього ніколи раніше  не було на передовій [для нашої бригади]. Але, чесно кажучи, вже за перший тиждень, як ми зайшли, я реально офігів! Приїхали люди, настільки голодні до контактної війни, до справжнього бою, про який їм розповідали рік за роком! І коли почалися перші вогневі контакти, наша піхота давала такого тягла, що, як казали хлопці, почалася “анігіляція сепарів”… Просто тупо знищувалося все, що можна дістати. З усього, чим можна було працювати. Так, на роботу чогось важчого, а ля ЗУ, БТР і т.д., потрібний дозвіл вищого керівництва. Але зі стрілкотні до 12,7 мм в нас працювало все в такому темпі, що просто капець. Тому на зміну попереднім підрозділам [з боку протиника] прийшов “Сомалі” (окремий мотострілецький (штурмовий) батальйон “Сомалі” у складі 1-го армійського корпусу російських військ на Донеччині, колишній командир Михайло Толстих “Гіві” – “Н”)“.

За словами Борисенка, ефективність роботи БрШР доводила українська розвідка, яка щотижня повідомляла про втрати ворога вбитими та/або пораненими.

Воювати проти “Сомалі” – у першій половині 8-місячної ротації – Данилові було цікаво. Найманці з “того боку” були професійні, добре оснащені, мали багато допоміжної техніки типу безпілотників із функцією нічного бачення.

– Вони досить жорстко працюють. Не бояться намагатися зайти на ВОП, постійно прощупують слабкі місця, постійно підлазять. Були такі моменти, коли до відстані кидка гранати доходило. Були там психи, які підповзали до нас на триста метрів, вставали і майже впритул розстрілювали нашу позицію з РПГ.

Читайте також:
Гранатометний обстріл на Світлодарці: шість поранених бійців НГУ, четверо – важкі

Ми нормально їх там накришили, але вони не бояться воювати. Коли після “Сомалі” прийшла якась там “народна міліція”, “ополченіє”, реально стало скучно. Хоча, може, це звучить якось незрозуміло для пересічного цивільного.

Хоча, каже Данило, і за так званим “ополченням” стоять кадрові російські військові командири. І якщо вони навіть не беруть участі в боях, то проводять вишколи для так званих “шахтарів”.

Борисенко знову повертається до своїх хлопців, які були голодні до війни:

– Вони хотіли воювати, хотіли робити “смерть ворогам”. І реально отримували від цього задоволення.

Я був дуже розчулений, коли за кілька місяців, заступаючи на пост, бачу, як

відпрацював кулеметник, “погасив” вогневу точку противника,
вилазить із позиції і каже: “Це найкраща робота в світі”

Мене реально так пробрало, хоч стій, хоч плач, – зізнається гвардієць і продовжує: – Насправді я дуже радий, що за шість років бойових дій виросло покоління хлопців 18 плюс (середній вік у нашому підрозділі – 20-23 роки), які вважають війну нормальним і комфортним середовищем для себе, це подобається. Тобто вони не люблять служити, але люблять воювати, їм подобається захищати Україну. У них всюди українські прапори, символіка, написи на стінах бліндажів. Вони реально пруться від цього. І це дуже приємно.

14-та рота бригади швидкого реагування НГУ наприкінці ротації, травень 2020

Читайте також:
У мережі оприлюднили фільм “Рубіж звитяги. Світлодарка” про Бригаду швидкого реагування на фронті

“Я реально згадав 14-й рік, такий був драйв”

За ротацію з вересня до травня бригада швидкого реагування НГУ втратила трьох хлопців: Олександра Марківа, Дмитра Антікова й Сергія Михальчука (усі загинули в перші чотири місяці, до нового року). Більш як 20 бійців дістали різні поранення, від легких до важких.

Ротацію “як для першого разу” Борисенко оцінює на “відмінно”.

– Тому що насправді на фоні оцього спланованого затишшя, з розведенням, з примиренням, із “прєкратіть стрєлять” ми навалювали так, що мені не соромно за це.

Перший серйзний бій трапився у вересні, невдовзі після заходу підрозділу на позиції.

– Тоді вперше працювала наша зенітна установка. Бій тривав пару годин. Росіяни лізли і лізли, ну просто капець якийсь. Горіла посадка на одному березі водойми, горіла на іншому. У нас про всяк випадок один короб був бронебійних. А в них більше запалювальної суміші, ніж в осколочно-фугасних. То там пів ночі ще горіло, – емоційно пригадує Борисенко.

Медаль “За військову службу Україні”

Державну нагороду – медаль “За військову службу Україні” – він заробив тієї осені за інший бій.

Удень на їхній ВОП заїхав МАЗ постачальників із колодами для перекриття бліндажів. Великі машини і раніше під’їжджали на “нуль”. Але проблема в тому, що в жовтні опадало листя, і високу кабіну вантажівки стало видно здалеку. Бойовики почали гатити по ній із ДШК чи “Утьоса”, кулемета калібру 12,7 мм. Один набій прошив двері з боку водія.

МАЗ після бою

– Отака дірка була! – Борисенко показує коло пальцями двох рук. – Якби водій там сидів, мабуть, уже й не виліз би. А так у нього за весь бій лише маленький уламок у нозі. Відбувся легким переляком.

Окупанти побачили, що їхні постріли влучні, підключили гранатомети й міномети. Загалом бій тривав зо дві споловиною години, розповідає капітан, ВОП буквально підкидало. Гвардійці замість розвантажувати деревину позалягали, порозповзалися, відстрілювались. МАЗ закляк на місці як мішень для ворога.

– Мені прийшло розпорядження пакувати людей в МТЛБ (тягач легкоброньований – “Н”) і їхати витягати той МАЗ. Я взяв з собою ще трьох. Доїжджаємо, а навкруги тут розрив, там розрив! Я реально згадав 14-й рік, справжній “двіж”. Це був такий драйв!

Підрозділ Данила Борисенка (крайній праворуч) на тій самій “мотолизі”, що зветься “Посіпака”. Фото з кінця ротації, весна 2020

Під дією адреналіну хлопці запросто зняли з “мотолиги” трос, прив’язаний дротом до гаків і закріплений мало не намертво.

– Причепили той трос до МАЗа, навідник із мого відділення сів за кермо, на триметрову висоту, під обстрілом, і ми почали витягати машину з “передка”. Коли приїхали на “евакуацію” – всі колеса були цілі. А коли виїхали – обидва задні колеса на дисках лежали. Вони (сепари) стріляли весь час, поки ми його тягли. Дивом нікого з чотирьох не зачепило взагалі.

За цей бій, якщо не помиляюсь, було четверо легких “трьохсотих” плюс водій. Я не знаю, як, але все пролетіло повз. І тільки вже через пів години, як ми витягли МАЗ у село, я виліз з МТЛБ, став, покурив і відчуваю, як у мене слабшають ноги. Адреналін почав сходити. Це феєрично було, – емоційно розповідає капітан Борисенко, і в нього горять очі від цих спогадів.

МАЗ, який був продірявлений, наче решето, все-таки завівся. Згодом машину майже повністю відновили.

Троє учасників евакуації отримали державні нагороди.

Читайте також:
Поранені бійці Бригади швидкого реагування НГУ передали вітання зі шпиталів. ФОТО

“Постачання покращилося. Але зелена тушонка – це відходи”

Оцінюючи “бойову” ротацію БрШР на Світлодарці, офіцер Борисенко відзначає позитивні зміни порівняно з початком війни у постачанні, роботі тилової служби.

– У 2014-му постачальники приїжджають, у цей час по нас починають сипати мінами, ми під обстрілами розвантажуємось. До нас після такого не хотів їздити ніхто, і воду нам не підвозили майже взагалі. Добре, що ми знайшли там якусь свердловину в полі. А цього разу проблем із постачанням не було. На Новий рік привезли тістечка, а на Великдень – паски, свячені яйця.

Єдине що [з негативу] – це проблема закупівель Національної гвардії. Я ненавиджу “зелену” тушонку. Я не можу! Тушонка в банках із зеленими етикетками – там відходи, а не м’ясо. Пару тижнів була в червоних банках тушонка – цілком можна було їсти. Але зелена… Хоча загалом у нашій частині харчування на нормальному рівні. Та й інше забезпечення працювало. Наприклад, виникла проблема з генератором. Даю запит. Через дві години приїжджають електрики, забирають генератор, ремонтують, привозять, ставлять – все.

Читайте також:
Споглядання останків зомбі, які кладе у консерви ТОВ “Буський консервний завод”, сильно деморалізує Нацгвардію

Данило на Світлодарській дузі під Горлівкою, осінь 2019

Курс ЗУ-23-2 для “чайників” і козаків

Данила Борисенка мобілізували під час першої хвилі як “піджака”. Тоді ще молодший лейтенант, він і гадки не мав, що через надцять років після військової кафедри КНУ потрапить на справжню війну як командир.

– Закінчив військову кафедру в університеті за спеціальністю “командир зенітно-ракетного комплексу”. Ті пару років навчання нічого не дали, крім того, що можна було не йти в армію. Я туди ніколи і не збирався. Мені були огидні “дубок”, кирзові чоботи, дідівщина, – згадує киянин, який станом на березень 2014-го працював у кінному шоу “Українські козаки”.

Данило Борисенко в 1-й танковій, літо 2014

Але Данило опинився в числі перших мобілізованих із запасу офіцерів-киян. Уже 21 березня він був у селищі Гончарівське на Чернігівщині, в зенітному ракетному дивізіоні 1-ї окремої танкової бригади ЗСУ. Пройшов сяку-таку підготовку – і в середині липня був під Луганськом.

– Це був реально шок для людей, які вперше в житті потрапили на війну. Такої “сраки”, як тоді, я більше ніде не бачив. 2014 рік найжорсткішим в плані війни, – говорить Борисенко на прохання порівняти шість своїх ротацій на фронті.

Друга його ротація у складі 1 отбр тривала біля Волновахи без особливих пригод, лише танки їхньої бригади тоді їздили воювати під ДАП.

Після цього, в березні 2015-го, Данило демобілізувався зі Збройних сил зі словами “ноги моєї більше не буде в ЗСУ”.

Але у 2016 році підписав контракт із бригадою швидкого реагування – таки не ЗСУ, а Нацгвардії. Ще тричі стояв на другій лінії (два рази – район Світлодарки, також – Маріуполь). Шоста ротація, біля Горлівки, виявилася найдовшою за тривалістю і другою за складністю після Луганська-2014.

У 2014-му Данило “перекваліфікувався” у зенітники, щоб швидше поїхати на війну.

– Командир дивізіону Володимир Заріцький тоді спитав: “поїдеш на сержантській посаді?” Я кажу: “поїду”.

У мене екіпаж “ЗУшки” був зібраний із якоїсь ремроти, ще з якихось взводів… Жоден із нас шести не був професійним зенітником. Ми навчилися за два тижні, як вона (зенітна установка ЗУ-23-2) стріляє, як її заряджати, як обслуговувати, і поїхали. Тоді, біля Металіста, в нас була вигідна позиція – на узвишші, було зручно працювати.

На нижчій посаді капітан Борисенко воював і цього разу. За штаткою БрШР, Данило – командир батареї, але за штатом батальйонно-тактичної групи командував відділенням ЗУ-23-2.

Борисенкова “ЗУшка”

– Чи працює твоя ЗУ-23 за прямим призначенням, як засіб протиповітряної оборони? За весь час, що ти на “ЗУшці”, чи вдавалося збивати безпілотники, чи відкривали вогонь по повітряних цілях? Взагалі, просвіти, як працює ця установка в умовах війни на Донбасі? Адже її калібр (23 мм) дозволений Мінськом.

– Під час війни я не чув, щоб батарея ЗУ була зосереджена в одному місці і працювала суто як підрозділ ППО.

Зенітні установки в цій війні
виконують роль вогневої підтримки піхоти.

Тобто це як дуже крупнокаліберні кулемети, які ще й мають шалену скорострільність – до 2 тисяч пострілів на хвилину. Цього достатньо, щоб розібрати якийсь блокпост із бетонних блоків або завалити цегляний будинок.

Зенітна установка теоретично може застосовуватися для боротьби з безпілотними літальними апаратами. Але особисто я не робив цього ніколи. Поясню чому. Я вважаю це недоцільним. Тому що ймовірність враження повітряної цілі у зенітної установки дорівнює 0,2. Вона не дуже точна. Так ЗУ була спроєктована в середині ХХ століття, що навіть проти сучасного гелікоптера мало що може зробити. Скажімо, статична стеля зависання Мі-24 не дозволяє “ЗУшці” по ньому працювати – вона просто не дострілює.

А працювати по маленьких безпілотниках, яких щодоби над тобою кільканадцять штук літає… Якщо я буду намагатися їх збивати – спалю свою позицію. Тобто я працюю по БПЛА, який коштує ну 2 тисячі доларів, то підставляю позицію своєї ЗУ, свого МТЛБ, палю особовий склад. Зіб’ю я його чи ні, то питання таке. А противник дізнається, де в мене стоїть “ЗУшка”. І це для мене важливіше.

Як правило, в зоні ООС по коптерах, маленьких безпілотниках працюють зі стрілецької зброї. Із кулеметів, автоматів.

– А якщо ми говоримо не про “фантоми”, а про спеціалізовані БПЛА, “орлани” виробництва РФ?

– Щоб збити безпілотник “Орлан”, треба, щоб він летів на такій висоті, щоб я його побачив неозброєним оком. Річ же в тім, що ЗУ не мають жодних сучасних оптичних приладів, які допомагають стрільцю працювати. Там усе механічне. Коліматор там взагалі не має кратності, вона нульова. Хіба що бачиш ще хрестик у прицілі. Дальність, курс, кут пікірування або калібрування – все це далекомірник визначає на око і вводить руками. Приціл виставляє випередження для стволів, а вже навідник у цей приціл стріляє з випередженням, яке визначив далекомірник. Тільки на своє око. Тому ймовірність збиття – 0,2.

Та, чесно кажучи, я “Орлана” й не бачив. Нас підіймали по тривозі двічі, бо засікали “Орлана”. Але я його так і не спостерігав. Ну, тобто ми були готові працювати. Але ми його не знайшли. І в нього теж стеля трохи вища, ніж у ЗУ.

– У твоїх підрозділах були випадки збивання безпілотників? Не з “ЗУшки”, а в принципі.

– Наскільки я знаю, не збивали.

Читайте також:
Українські військові збили російський безпілотник “Орлан-10” поблизу Торецька

Війна крізь пори шкіри, рок-н-рол і перемикач

Данило – не з тих, хто “танки гриз, як барбарис”. Він доволі скептично говорить про пережите під час першої, найскладнішої ротації. Та й слово “подвиг” (за який отримав медаль) вимовляє з посмішкою.

– Нещодавно прочитав книжку “У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту” і зрозумів, що та позиція під Луганськом, де я перебував у липні-серпні 2014-го, насправді була як “піонертабір”. Адже неподалік воювали люди, які витримували значно більші навантаження, у яких були щоденні контактні бої і втрати. Наприклад, конвойні, які водили транспорт через коридори, через непідконтрольні території, із Веселої Гори в об’їзд аж до аеропорту. Ті ж танкісти з 1-ї танкової, що стояли в Луганському аеропорту і пробивали цей сухопутний коридор.

А в мене на ВОПі загиблих не було. Поранені – так, були, – розповідає офіцер.

Найтяжче поранення тоді дістав не військовий, а цивільний із сусіднього села – у хату до чоловіка влучило кілька “градин”, йому відірвало ногу.

– Наша “таблетка” його вивозила. Причому феєрично: вони переплутали поворот і поїхали до сепарів. Довелося заводити БМП і наздоганяти, – посміхається Борисенко.

– Багато хто з учасників тих боїв каже, що влітку 2014-го Луганськ можна було брати. Ти як вважаєш?

– Можна. Там кільце майже замкнулося. Ми стояли на північній його околиці. Я вже бачив неозброєним оком будинки. Наше завдання як опорника було стримування, ми в наступальних операціях не брали участі.

Обстрілювали нас постійно, і “градами” також, і фосфорними снарядами. Я самі ті снаряди не тримав у руках, але бачив, як від них горіла земля – просто ґрунт, на якому вже нічого нема, а він горить сам по собі.

Із зенітки, до речі, по нас теж працювали. Дуже неприємна фігня, – згадує Борисенко.

Коли вони вперше заїжджали під Металіст, саме був мінометний обстріл.

– Я бачу “таблетку” (армійський медичний автомобіль УАЗ – “Н”), ноші, кров’яка. Хтось несе поранених у ту “таблетку”. Триває обстріл, а ми приїхали й сидимо в кузові 130-го ЗіЛа-“колхознічка” і дивимось на все це. Ніхто з нас не злазить, ніхто нікуди не біжить. Ми просто в ступорі. Вискочив старшина з бліндажа, почав лаятися на нас, щоб бігли ховалися. Тільки тоді ми зрозуміли, куди потрапили. Години три сиділи у сховку, в обстріл не вщухав, – розповідає військовий.

Читайте також:
За ДНК ідентифікували десантника Сергія Тимощука, який загинув у боях за Луганський аеропорт

Історій про ту двомісячну ротацію в Данила цілий міх. Як сиділи без зв’язку та забезпечення, як через аналогові волонтерські “мотороли” слухали ворога, ворог слухав їх, перемовлялися.

– Ми міняли “тридцятку” (30 омбр – “Н”), і з нами залишалися ще командир опорника з позивним “Піжон” та кілька людей із технікою. Вночі Піжон просто брав радійку, затискав тангенту і розповідав сепарам по 10-15 хвилин усе, що про них думає. Іноді вони йому відповідали. Матюки, вся фігня. Слухати це було весело. Були “рапіри”, і Піжон командував: “Пару “огурцов” туда!” Більш зневажливого ставлення до ворога я не пам’ятаю. Такий цікавий дядько, неординарний, – розповідає Борисенко.

Каже, перші дні на передовій він неначе вбирав війну крізь пори шкіри.

– Дуже страшно було на початку. Я рахував кроки до бліндажа, бо чую, що міна свистить, в мене є дві секунди, і, пересуваючись по опорнику, малював собі в голові карту, де вхід у бліндаж. Потім уже ти звикаєш настільки, що коли по тобі працює снайпер, знаєш, що це СВД (снайперська гвинтівка Драгунова – “Н”), а відстань дуже велика для СВД, тож він не влучить, навіть не пригинаєшся, коли дорогу переходиш, настільки тобі байдуже.

Тому, принагідно зазначає Данило, поняття про максимум 45 днів на передовій взялося не зі стелі. За цей час інстинкт самозбереження притуплюється, і людина запросто може не зреагувати в потрібний момент, не сховатися, відтак дістати поранення чи загинути.

– Водночас звикаєш не тільки до небезпеки, а й до втрат, до побуту. Приймати душ у польових умовах, жити з мишами, ставати господарем для приблудних собак на передовій, їсти несмачну тушонку, пити погану каву – все це починаєш приймати як належне. У тебе наразі таке життя. Воно десь некомфортне. Десь важке. Але воно таке, як є.

Великий контраст у мене був після першої ротації: ще вчора ти був на війні, а вже післязавтра – в Києві. Абсолютно мирне місто, купа народу, музика, люди сидять у кафе, ходять на дискотеки, вночі розважаються. Оцей контраст трохи бив по психіці. Але вже наступної ротації все було інакше. Звик.

Тепер у мене є “перемикач”. Приїхав додому – повернувся в мирне життя з іншими звичками: щодня приймати душ, пити смачну каву. Потім зібрав рюкзак, приїхав у ППД – кнопка знову перемкнулася.

– У тебе є позивний?

– Так. “Рок-н-рол”.

Це ще з першої мобілізації.

Річ у тім, що я люблю старий класичний рок: AC/DC, ZZ Top, The Doors, Beatles, Rolling Stones… А перші солдати, якими мені довелося командувати, – мобілізовані хлопці з Чернігівської області – мене шокували тим, що постійно слухали шансон. Мене рятував тільки плейлист у телефоні. Тож коли дійшло до позивного, вирішив, що він буде найкраще характеризувати мій світогляд.

Читайте також:
Бригаду швидкого реагування НГУ відвідав нетиповий американський “шеф”

Математик, який закохався в коней і став майстром джигітовки

Данилу 38. Його назвали на честь діда. Як і дід, батько, брати, Данило – математик за освітою.

Хвалиться: коли писав диплом, розв’язав задачу, яка залишалась нерозв’язаною років двадцять. Так довго її обмірковував, що рішення… наснилося.

Втім, Борисенко не хотів займатися наукою.

– В Україні це дуже зрегульована, навіть схожа на мафіозну, структура. Є свої клани вчителів і учнів. Там є своя протекція, свої контри між різними школами. Бюрократія дозволяє тримати статтю на рецензії до двох років (принаймні так було раніше). А поки твоя стаття лежить на рецензії, конкуренти мають доступ до інформації і публікують щось дуже схоже, але швидше. У мене батько, Сергій Данилович Борисенко, дуже через це страждав. У нього було підвищене відчуття справедливості, він був дуже талановитим ученим світового рівня, написав понад сотню праць, співпрацював із багатьма людьми зі США, Італії, Сінгапуру, Японії. А я після магістратури категорично відмовився йти в аспірантуру.

У житті Данило змінив чимало місць роботи. Але якось, у 30 років, поїхав із друзями покататися верхи на конях.

– І я закохався. Сплю, а мені сняться коні, прокидаюсь – а в мене картинки в голові, як я скачу на коні. Все життя перевернулося. І я почав їздити в прокат до коней щотижня, думав придбати власного коня.

У парку “Київська Русь”

А потім потрапив у кінний театр парку “Київська Русь”. За три місяці став там директором конюшні. Не тому, що був найкращим вершником. Але я міг бізнес-план написати, порахувати, скільки корму потрібно конячкам.

Там Борисенко почав займатися трюковою верховою їздою, яку звуть “джигітовка”. Невдовзі його тренерка Наталія Юрчишина запропонувала поїхати на зйомки фільму, попрацювати вершником. Відтак Данило познайомився з командою “Українських козаків” (Юрчишина керувала ТОВ “Кінне шоу Українські козаки”).

– Я погодився. Для мене це були люди-легенди, найпотужніша команда в Україні на той час. Я доти навіть мріяти не міг, що зі своїми здібностями можу їм знадобитись. Але сподобався їм на зйомках.

Там був такий психований кінь, із ним вершник не справлявся, кінь мало не вбив асистента режисера, розбив дзеркало. А після того, як я на нього сів, все більш-менш налагодилося. І я з цим конем працював весь час.

Так почалася моя кар’єра кінокаскадера. Оцей весь образ козацький. Я почав відрощувати оселедець, вуса, носити сережку, – пригадує Борисенко.

Колишній математик багато гастролював із “Козаками” за кордоном – у Франції, Австрії, Швейцарії, особливо взимку, коли відбувалися турніри на закритих майданчиках, гала-концерти за участю артистів різних жанрів із кіньми.

Данила можна побачити в фільмі “Гіркі жнива” – він дублював у деяких сценах батька головного героя, грав епізодичні ролі більшовика, навіть був трупом.

Фільм “Окупація” Валеріу Жерегі залишився недознятим.

У доробку Борисенка також “Толока” Михайла Іллєнка – ця стрічка мала вийти в прокат навесні 2020-го, але була відкладена через карантинні обмеження.

Знімався Данило в “Толоці” ще взимку 2014-го.

Данило Борисенко (праворуч) із кінорежисером Михайлом Іллєнком під час презентації фільму “Толока” на початку 2020 року

– Почалася війна, і мене, по суті, мобілізували зі знімального дня. Повинен був їхати на зйомки, а поїхав у військкомат, – посміхається Данило.

Після демобілізації у 2015-му він працював кінним каскадером у Туреччині:

– Вони там із луків стріляли, зі списами працювали, як воїни-османи, а я займався джигітовкою. Тому що турки не вміють їздити верхи від слова “взагалі”. І вони досить часто українців запрошують на шоу, тому що ми значно артистичніше і професійніше це виконуємо.

Того року ризиковий ветеран отримав компресійний перелом двох хребців.

– Мені лікарі казали, що в принципі більше ніколи не буду їздити верхи. Але через сорок днів після падіння я вже виступав у Туреччині. Спочатку з корсетом, а після вже без нього.

Після того почав думати, що не зможу вічно бути в добрій фізичній формі. Крім того, хотілося мати постійний заробіток, який би не залежав від зйомок і виступів: є шоу – є гроші, немає шоу – прибутку нуль.

А Facebook почав показувати мені дописи про бригаду швидкого реагування НГУ…

Читайте також:
Бригаді швидкого реагування НГУ – 5 років. У Гостомелі відкрили меморіал полеглим на Світлодарській дузі

Аякс і його команда

Аякс

І Данило пішов до Нацгвардії, але… не сам. Коли травмував хребет, він завів цуценя німецької вівчарки, назвав Аяксом.

– Коли я приходив у бригаду, то всіх попереджав, що в мене є собака, йому вже рік, це мій друг. І якщо ви не проти, ми служитимемо разом.

Відтоді Аякс побачив багато полігонів, має три ротації в район АТО/ООС. Статусу УБД, щоправда, не отримував, – сміється Рок-н-рол. – Собака вже настільки звик до військового життя, що спить із нами в наметі, знає всіх зенітників, ходить за ними, охороняє. А ось піхоту і танкістів не любить.

Аякс оточений загальною увагою, бо важить уже 48 кг, розміром як маленький ведмідь. Має кубки й медалі з собачих чемпіонатів та малі злі оченята. А по натурі – добряк і трохи розбещений.

На першу бойову цю ротацію Данило собацюру не взяв – “не ризикнув, бо передова”. Тож Аякс жив у Данилової мами під Києвом, з другом алабаєм. І був несказанно радий побачити господаря, який повернувся з фронту: стрибав, скавчав, знову стрибав, бігав.

– Тепер трохи заспокоївся, звик і навіть не чергує під дверима, щоб я нікуди не поїхав.

Читайте також:
Батальйонні “мімімі”. Хіт-парад котів і кицьок на службі в АТО. ФОТО

“Давай, біжи до мами, на тебе чекає цицька”,
або Яким був відбір у “бригаду майбутнього” та якою вона стала

Бригаду швидкого реагування НГУ Данило обрав, бо її створювали за стандартами НАТО. Хоча самі ці стандарти й уявлення про них – різні речі.

– Звичайна людина думає, що стандарти НАТО – це класна форма, якесь офігенне озброєння, люди мотивовані, машини нові, все таке круте й красиве. Але насправді – це більше логістика й управління, уніфікація управління військами таким чином, щоб офіцер із будь-якої країни НАТО міг прийняти в підпорядкування підрозділ з іншої країни Альянсу і нормально ним керувати, – пояснює Борисенко.

Бійці бригади швидкого реагування НГУ, 2016 рік. Фото Юлії Бабич

Перший відбір у БрШР у 2016 році він не пройшов.

– Я думав, я такий спортік, каскадер. Але здох на тесті Купера (12-хвилинний забіг на дальність – “Н”). Пройшов відбір уже з другого разу. Він був реально важкий. Людина ж не звикла до безперервного знущання над собою… Ми дуже багато бігали по лісу, відтискалися, качали прес. Були моменти, коли і вночі ми качали прес із колодою – вона була на шість чоловік, і тягав її тільки я, інші просто трималися. Часу відпочити взагалі не було. Спочатку фізичні навантаження, потім біг, потім знову навантаження, ще щось третє, п’яте, десяте. Потім ми ставимо намет, лягаємо спати, проходить 20 хвилин – підйом. Поки нам рахують від 20 до 1, ми біжимо на плац шикуватися, з величезними такими колодами на кожне відділення. Ми їх називали “Таня”, “Наташа”… Була там і якась перебинтована колода. Потерпали вони, як могли, – сміється гвардієць. – Якщо ми не встигаємо, а ми не встигаємо, – відбій. І десь через хвилину знову підйом. І так усю ніч тебе качають. Дають поспати якихось дві години. Читають історію України, а ти стоїш на плацу, тримаєш колоди. Потім посеред ночі, годині о третій, дають писати психологічні тести, на адекватність, я так розумію. Причому хоч на долоню аркуш клади, бо ні столів нема, нічого.

Наступний ранок починається з зарядки. Ну, ми ж “нормально” виспались за пару годни. Знову біжимо, знову віджимання, прес. Потім риття окопів, траншей. І тебе, поки все це робиш, спеціально навчені люди пресують морально. Ти робиш уже якесь 150-те відтискання за день і більше не можеш.

До тебе підходить “тренер”, обзиває “слабаком”
– байдуже, чи ти солдат, чи офіцер, там усі були рівні,
починає розказувати:
“Давай, біжи до мамки, тебе чекає цицька!”

Припинити екзекуції на відборі можна було будь-якої миті: знімаєш манішку з назвою відділення – і можеш їхати додому.

– Формувався мотивований колектив людей, які не просто хочуть воювати, а які психологічно, морально і фізично витривалі та готові нести тягар випробувань навіть за право воювати у складі цього підрозділу, – згадує Борисенко, який пройшов цей відбір.

– Ок, це було 2016 року. Але тепер такого відбору у ваш підрозділ уже немає. Задум створити “бригаду майбутнього” не спрацював, хоча в бригаду і влили мільярди грантових коштів. Багато хто пише, що в БрШР замість натовських піходів повернулися совкові практики. Що змінилося? І чому?

Відповідаючи на це запитання, капітан Борисенко намагається бути об’єктивним, не приховує реального стану речей у бригаді, але говорить як патріот свого підрозділу:

– Так, раніше підготовка була інша, плани були інші. Але, наскільки я розумію, на заваді стала система.

Зараз жорсткого відбору в бригаду немає. Насамперед через некомплект. Але це однаково болісна проблема для багатьох військових підрозділів.

Якщо є бригада, на яку виділяються гроші і від якої чогось очікують через певний час, у цій бригаді по штату 2500 чоловік, а набрали за пів року 200, тому що відсіяли 800, – якийсь час на це ще можуть заплющувати очі. Але коли минає рік, півтора, а в бригаді 500 людей, відсіяні 2000… Зрештою це призводить до того, що умови змінюються, і відбір спочатку пом’якшується, а потім і зовсім випробування знімаються. Бо банально не вистачає людей, – пояснює капітан НГУ. І міркує далі: – З іншого боку, я згоден, що танкісту чи психологу, медику в цій бригаді не потрібно бігати й тягати колоду так, як ми спочатку. Початковий принцип був такий: спочатку ми всі піхотинці, вже потім – по спеціальностях. Але ж багато спеціальностей не потребують такої фізичної і психологічної витривалості.

За словами Борисенка, піхоту БрШР продовжують тренувати дуже жорстко і виснажливо.

– Полігони в піхоти – це реальне випробування, яке не побажаєш нікому, і вони дуже заздрять зенітникам, які зранку п’ють каву, у той час як піхота біжить уже третій кілометр зі зброєю, спітніла, в милі.

Читайте також:
“Армія майбутнього вже поруч”.
Контрактник НГУ – про пів року в бригаді швидкого реагування

При цьому Борисенко визнає: так, по суті “бригада майбутнього” – не та, що мала бути. Хоча у БрШР вклали мільярди гривень від НАТО, хоча попервах її вишколювали американські й ізраїльські інструктори, хоча підрозділ прагне і вміє воювати, радянщина псує західні стандарти. Але, вважає Данило, винен не підрозділ і не конкретні люди, а система.

– Бригадою командує полковник Іван Миропольский. Він говорить таку фразу: “Дощ ніколи не йде від дороги”. У чому суть цієї фрази? Щоб застосовувати повною мірою “стандарти НАТО”, нам треба змінити головну книжку – Статут Збройних сил України, якою і ми [в НГУ] керуємося. Нині він – статут “рабоче-крестьянської армії”, перекладений українською мовою. І що б ти не впроваджував, питатимуть із тебе за посадовими обов’язками згідно цього статуту.

Скажімо, ще в редакції 2015 року Статут ЗСУ містив такий припис: “За командою взводного “Взвод, гранатами вогонь!” закидати противника гранатами і з криками “ура!” стрімко і безупинно продовжити атаку слідом за танком”. Я коли дочитав до цього місця, отетерів. Статут трохи редагують, але суть його загалом не змінюється. Там написана в деяких місцях така діч просто, що не налазить на голову. Так ніхто не воює зараз! Але ми маємо цей закон. І маємо бригаду з бажанням щось робити за новими стандартами.

Управління бригади, управління піхотних батальйонів, штабна структура організована за структурою управління НАТО. А способи прийняття рішень все одно совкові. Або модернові українські. Командири піхотних рот оформлюють бойові документи згідно натовської системи, вони реально вчаться співпрацювати з неукраїнськими військовими формуваннями. При цьому через брак кадрів на посади можуть брати також людей із великою вислугою, чий світогляд сформований ще до війни, і звички по службі ще звідти.

У нас є людина, як на мене, – уособлення старої системи. Але свою роботу по службі військ він знає буквально до коми. Я з ним не стикаюся по службі. Він мною не командує в зоні бойових дій. То хай собі працює.

Армія сама по собі – дуже забюрократизована і дуже важка, неповоротка машина. Ми розпоряджаємося великим обсягом бюджетних коштів. І за це все потрібно звітувати. Це насправді дуже складно. Немає такого: тут ми воюємо, ми молодці, тут ми відпочиваємо, тут ми техніку почистили і пішли собі на вихідні. Насправді ж є величезна тилова структура. На триста людей на передовій працюють, припустимо, п’ятсот людей у тилу, і все це документація, звітність і т.ін.

Читайте також:
Масок на “передку” ніхто не носить, бо вони там просто не потрібні,
– капітан Нацгвардії про коронавірус в ООС

– “День протигаза” зараз є в ППД? Солдатів примушують ходити в протигазах?

– Такий день є, середа. Але не “в” протигазі, а “з” протигазом. Дебілізму, про який пишуть, у нашій бригаді немає.

Нама концепція цього “дня протигазу”, “резинового дня”, як його назвали, не для того, щоб задовбать срочників одяганням протигазу і копанням ями в протигазі, а щоб тренувати особовий склад працювати із засобами захисту, реагувати на радіоактивну, хімічну, бактеріологічну зброю. Щосереди ми носимо протигази, в нас шикування з протигазами зранку (коли немає карантину). Є в нас пожежники, служби РХБЗ, вони проводять заняття з особовим складом, освіжують знання. А самі протигази ніхто не надягає. Я за всю службу в “день протигаза” не чув команди “гази” жодного разу.

– Озброєння “бригади майбутнього”. Грошей вкладено багато, а подивитися фоторепортаж, як ви повертаєтеся з ООС до Києва – у вас СВДшки якісь, стара радянська зброя. Наскільки бригада відповідає натовським вимогам за цим показником?

Фото: ФБ Харитін Старський

– З озброєнням у нас взагалі ніяких проблем немає.

У нас основна маса особового складу має штатну особисту зброю – модифікацію автомата Калашникова. Але в нас є, наприклад, короткі “форти” за принципом “бул-пап” зроблені, їх танкісти носять. Не проблема було їх отримати. У нас є модифіковані “калашникови” – з обвісом, планками Пікатіні, телескопічним прикладом, коліматором. У нас є снайперські гвинтівки в багатьох натовських калібрах. І снайпери ефективно працюють з ними, мають підтверджені ліквідації за цю ротацію, і далеко не одну. У нас є і ПТКРи, та взагалі, все, що хочеш. Отримуємо від держави, не від волонтерів.

Читайте також:
“Втрати на тому боці колосальні”. Бригада швидкого реагування повернулася додому після 8 місяців фронту. ФОТО, ВІДЕО

– А щодо тепловізорів, оптики?

– Тепловізори є, прилади нічного бачення. Ми їх усі отримували в службі РАО, я думаю, теж державні. Перед ротацією бригаду нашпигували всім, на що вона давала запит. Я не знаю, щоб волонтери нам із рук у руки приціли передавали.

У мене на МТЛБ стоїть зв’язок – американський Harris. Це теж отримати не проблема. У нас уже багато модулів цього зв’язку. Захищений, нормальний професійний військовий зв’язок.  Не аналогова “моторолка”, як у 14-му році.

Насправді в бригаду дофіга грошей вкинуто в озброєння, в екіпірування, і воно все застосовується, все працює.

Презент Данилові від “Новинарні

Ще один нюанс щодо бригади – в нас були кулемети НСВ (калібру 12,7 мм – “Н”). Ми виїжджали на ротацію з ними. Так склалося історично, що кулеметниками НСВ стали зенітники. Окрема частина особового складу зенітно-ракетного дивізіону була передана до взводу вогневої підтримки, і вони на озброєнні мали НСВ. Вони їх вивчили, пристріляли, поїхали на ротацію. І там нам почав допомагати Роман Донік, харківський волонтер. Він навчає бійців, як ефективно користуватися дооснащеною зброєю, кулеметами. Так от, після того як Донік попрацював із нашим особовим складом, він написав відгук-звіт, що це найкраще підготовлений (за стрілецькою підготовкою), мотивований і професійний особовий склад, який він за всю історію війни десь навчав. Але Донік тоді, здається, ще навіть не знав, що це наші зенітники, а не піхота.

Тому я підтверджую, що рівень підготовки в нас реально дуже високий.

Я не рекламую, мені справді є чим пишатися.

Так, є свої нюанси. Багато що мені не подобається в армії досі, дещо я не сприймаю взагалі. Але я розумію, що це армія.

Це ж не махновщина.
Тут або є дисципліна й армійський порядок,
або це тоді вже не армія.

У деяких нюансах армія не може такою не бути, інакше вона не працюватиме.

Про рецепт перемоги, козячі сири й одруження

До закінчення офіцерського контракту з НГУ Борисенкові залишився рік. Він ще не знає, чи продовжуватиме. Службу в армії він пов’язує із війною. І не впевнений, що служитиме “заради служби”, бо “занадто любить свободу”.

На “гражданку” Данило вже вигадав собі заняття: хотів би завести кіз і робити сири. Бо любить тварин. І нещодавно купив собі хату на Київщині, під Бородянкою, має трохи землі.

– Я 36 років прожив у Києві. Але втік із міста, бо більше не міг. Тепер живу від Гостомеля (пункт постійної дислокації) за 21 км, це вдвічі ближче, ніж було від моєї квартири на Деміївці. Я люблю той район, але люди, натовп… Я давно мріяв переїхати в село. Тепер потроху обживаємось. У нас там лелеки на стовпі найближчому… – усміхається Рок-н-рол.

До армії хлопець був російськомовним. Але у війську перейшов на українську, всі дописи в соцмережах тепер – лише державною мовою. Утім, досі переходить на російську, якщо нею звертаються.

– Бажання розмовляти українською в мене виникло в Туреччині, куди ми поїхали на відпочинок у 2017-му після якоїсь ротації. Я говорив там українською, щоб, не дай Боже, ніхто не подумав, що я з Росії.

Данилове тату

Москалів там було багато, а я лежав на пляжі з книжкою “14 друзів хунти”, із татуюванням тризуба на грудях. Росіян там плющило просто. Тоді я відчув, що це треба більше впроваджувати в життя, – зізнається військовий.

– На твою думку, як ми можемо перемогти?

– Можемо, якщо перекрити кордони [ОРДЛО з Росією] і ввести миротворців. Коли кордон буде закритий, мочити сепарів нескладно. Звичайно, будуть якісь втрати і людей, і техніки. Але це війна. А поки кордон не буде перекритий, ми не зможемо перемогти в принципі.

Наприклад, такі підрозділи, як наша бригада, в принципі заточені під вуличний бій. Під зачистку, бій у місті. Поки ЗСУ тримають населений пункт у кільці, Нацгвардія звільнятиме населені пункти. Я думаю, що без підтримки з Росії вони (“ДНР/ЛНР”) в принципі там довго не протримаються.

Якщо все зробити правильно, на зачистку піде кілька місяців. Ви ж пам’ятаєте, як майже закінчувалася АТО влітку 14-го? Все йшло за планом, поки не зайшли російські регуляри.

Ну або [можна перемогти, коли] Росія розвалиться з якихось причин. Хоча це в найближчому майбутньому навряд.

Данило розповідає, що, перебуваючи на фронті і воюючи проти росіян, військовому особливо неприємно усвідомлювати, як українці в тилу голосують за проросійські сили.

– Мені це дуже боліло, – каже Данило.

Данило зізнається, що йому хотілося б отримати за “подвиг” медаль за підписом саме президента Порошенка.

Але вийшло – від Зеленського. Ну, що ж…

Запитуємо насамкінець:

– Даниле, напевно, ти сподобаєшся багатьом нашим читачам, а особливо читачкам. Твоє серце вільне?

– Офіційно штампу в паспорті в мене нема. Але ми разом вже 19 років. Хоча я й не показую це у фейсбуці. Одружитися збираємося вже років вісім, – усміхається капітан Борисенко.

І додає (після трьох годин розмови):

– Шкода, що так мало вам розказав. У мене ще стільки цікавих історій.

Анастасія Федченко, Данило Борисенко і Дмитро Лиховій після інтерв’ю


над матеріалом працювали:
Анастасія Федченко, Дмитро Лиховій, Слава Чиженок, Олена Шаляпіна

Дякуємо Veterano Pizza за гостинність та майданчик для проведення інтерв’ю.

Читайте також:
Комвзводу 28 омбр Василь Стефурак: Молоді офіцери мають вичавити з армії всю радянщину

 

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

201
 

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: