Комвзводу 28 омбр Василь Стефурак: Молоді офіцери мають вичавити з армії всю радянщину

“Молоді офіцери армії, що воює”: лейтенант Василь Стефурак, командир гранатометного взводу 28-ї окремої механізованої бригади ЗСУ імені Лицарів Зимового походу – майданівець, герой Дебальцевого, після академії повернувся на фронт як офіцер

 

автор: Олена Шарговська
Донецька область – Київ
фото автора та з особистого архіву Василя Стефурака

Із Василем Стефураком зустрічаємось за кілометр від передової – в містечку на Донеччині, яке “тримає” його батальйон.

26-річний тернополянин воював із 2014-го, як і його батько (Степан, боєць 72 омбр) та молодший брат (теж Степан, доброволець ДУК “Правий сектор”, загинув у Пісках, нагороджений відзнакою “Народний герой України”).

Василь має за плечима досвід боїв за Дебальцеве та навчання в Академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Після її завершення Стефурак, уже як офіцер, пішов служити у 28-му окрему механізовану бригаду імені Лицарів Зимового походу й одразу вирушив із нею на передову. Тепер лейтенант Стефурак командує гранатометним взводом підтримки піхоти та намагається змінити армію зсередини.

ГУРівець на Майдані: почав зі “срочки”, залишився в армії

У 2012 році Василь Стефурак потрапив на строкову службу. Після її завершення спочатку хотів поновитись у Чернівецькому національному університеті, де навчався до того, та все-таки прийняв рішення лишитись у війську.

У 2013-му, ще до війни, Стефурак підписав контракт із ЗСУ, маючи в планах вивчитись надалі на офіцера. “В армії сподобалось, тому вирішив піти далі по службі”, – каже чоловік.

Василь служив у Головному управлінні розвідки МОУ, коли розпочався Євромайдан.

“Конституція мені не забороняла як громадянину висловлювати свою позицію, тож після служби я йшов на Майдан. Під час розгону студентів мені «беркутівці» зламали два ребра. Коли ребра зажили – ходив постійно, зустрів багато друзів, майбутню дружину. Зокрема, подружився з Устимом Голоднюком, який загинув 20 лютого.

Василь Стефурак (праворуч) і Устим Голоднюк (другий ліворуч) на революційному Майдані

Мене затримали свої ж, військові, і відправили служити в Рівне, подалі від Києва“, – пригадує події Революції гідності тодішній ГУРівець.

У наближенні війни не сумнівався

Що розпочнеться війна, Василь мав упевненість ще з 2012 року.

“Відчував, що щось трапиться, і саме в 2014-му. Коли прийшов зі «срочки», в розмовах навіть казав про це.

Ми під час служби отримували перехвати – турецькі, інших країн. У них ішлося, що Росія готує агресію.

Україна була найімовірнішою ціллю цієї агресії”, – пояснює вояк.

Василь уже тоді був готовий воювати. Коли я згадую в розмові про старих, ще радянської закалки, офіцерів, які розповідали мені, що початок війни був для них шоком, Стефурак обурюється: “Та ні для кого це не було шоком! Це було відомо всім в армії, ще в 2012 році. Знати-то знали, та нічого не зробили…”

Коли почалася війна, Василь без кінця строчив рапорти, аби його відправили на фронт. Молодший брат, Степан, опинився на фронті раніше за нього, хоч і проходив як комісований по зору.

“Я вже був військовослужбовцем, тому без направлення не міг поїхати. А брат
пішов у ДУК ПС. Пройшов у «Десні» учебку і поїхав на війну”.

Доля Степана склалась трагічно, але про все по порядку.

Читайте також:
“Нас в АТО ніби не існує, але штаб іноді нарізає цікаві задачі”,
– волонтер про “правосеків” на фронті

Бої за Дебальцеве: перешкодою для ЗС РФ виявилися ми і свинець

Із Рівного Василь перейшов у 25-й мотопіхотний батальйон ЗСУ “Київська Русь”. У званні рядового командував відділенням.

“Ми потрапили в Дебальцеве, прямо в бойові дії. Заїхали 20 серпня, розташувались, і нам одразу дали перше завдання – зачищати ліси, села в районі Дебальцевого. 24 серпня ми мали з’єднатись з «Айдаром» і відрізати Донецьк від Луганська, а інші батальйони мали закрити кордон і не дати «ополченцям» вийти. Але в той день через кордон зайшли регулярні підрозділи російської армії, взяли в оточення Іловайськ, і ми перейшли в оборону”, – згадує Стефурак.

Так завершився наступ нашої армії і розпочалося виснажливе протистояння.

“Тоді ми перейшли до позиційної оборони. Росіяни наступали великим фронтом – багато техніки, мало ума. А в нас тактичні групи наступали по всьому фронту. Їхня армія воює за принципом: «віжу цель, нє віжу прєпятствія». А «прєпятствієм» виявились ми і свинець”, – підсумовує Стефурак.

Загибель брата-добровольця

22 вересня 2014 року брат Василя Степан загинув у Пісках – підірвався на фугасі.

Це дало Стефуракові ще більше сили і злості продовжувати боротьбу.

“Брат воював під Іловайськом, біля Савур-Могили, звідти вдало вийшов. Він тоді навчався у виші. Але у вересні відмітився в інституті й повернувся на фронт.

Те, що він був у Іловайську, я знав. Що у вересні був у Пісках – я вже не знав, лише здогадувався”, – розповідає Василь.

Про братову смерть він дізнався наступного дня після свого 21-го дня народження.

“22 серпня в мене день народження, дружина приїжджала, так добре було. Брат телефонував, але встановити зв’язок не вийшло – якраз артобстріл почався, ми коригували вогонь. Потім я передзвонив – Степан поза зоною. Наступного дня мама подзвонила і сказала, що він загинув. Я взяв відпустку, поїхав у Дніпро, забрав його, машиною приїхали разом додому”.

“Зупиняли два наступи щодоби”

У грудні бійців “двадцять п’ятки” відпустили на перепочинок, але він довго не тривав: ситуація загострилася, довелося повертатись, щоб утримати позиції.

Василь згадує події тої зими: “Бої за Дебальцеве були дуже виснажливими через масовані обстріли. Ми нарахували – 25 дивізіонів працювали по самому місту. Дебальцеве горіло, абсолютно буквально – було охоплене вогнем. Горіла залізнична станція перегрузки – там палали цистерни, сама будівля станції. Центр міста лежав у руїнах. Не було перерв, коли замовкла б артилерія – «гради», «урагани». Житлові будинки накривали касетними зарядами – «смерчами», хоча в місті це неефективно”.

Оборона Дебальцевого тривала до 19 лютого. Василь на той час був командиром артилерійської розвідки.

“Ми мали декілька позицій, звідки коригували артилерію 128-ї бригади. Зупиняли по два наступи за день: о дев’ятій ранку зазвичай починався наступ, до першої дня ми його відбивали. Наступний починався приблизно о 13-й. Море танків, техніки, не кажучи вже про піхоту, лишалось на полі. Коли піхота втрачала техніку – її просто знищували”.

Проти української армії воювали найманці, якими командували колишні або чинні військовослужбовці Російської Федерації. Наші бійці це знали напевно, бо чули по рації.

А з одним із російських офіцерів спілкувалися безпосередньо.

Василь розповідає, як це було: “Коли ми зайшли в Дебальцеве і почалися бойові дії в місті, сепари вийшли на наш опорний пункт. Ми зустріли їх боєм. Було шестеро вбитих, і серед інших забирати тіла прийшов полковник із Далекого Сходу, колишній міліціонер. От він якраз і казав: «Коли був Майдан, я знав, що у вас Янукович продажний бандит. Коли вже почалися заворушення в Криму, я був переконаний – Крим наш. А на Донбасі ви, бандери, «ущемляєте права русскіх». Яким чином «ущемляєм», він пояснити не зміг. Вони нам тоді запропонували здатись”, – сміється Василь.

Розбомблений “плановий вихід”

Бої тривали з перемінним успіхом, коли 15 лютого бойовики прорвались на Новогригорівку і зайняли двоповерховий будинок неподалік позицій “Київської Русі”. Це й стало, на думку Василя Стефурака, початком кінця.

“Мій командир сказав: «Якщо ми їх звідти не виб’ємо, вони вночі укріпляться. Уночі ми нічого не зробимо – в нас немає резервів, щоб перекрити їм шлях доставки боєприпасів, їжі – і тоді скоро буде оточення». Так і сталося. У нас техніка вся підбита, вона або лише стріляла, або лише їхала.

Артою ми вдарити не могли, бо в Новогригорівці ще залишалися цивільні. І ми всю ніч спостерігали, як сепари по одному, по двоє ящиками доставляли боєприпаси.

Так вони зайняли Новогригорівку і перекрили нам останній шлях постачання”.

Читайте також:
“Ворог – червоний”. Генштаб ЗСУ видав просту відеоінфографіку про суть битви під Дебальцевим

Після цього почався наступ ворога з трьох сторін – Вуглегірська, Нікішиного, Рідкодуба. Українські сили відступали.

“Командування назвало це «плановий вихід», але нічого такого не було, ніякого плану. 9 лютого, перед оточенням, ми були в штабі сектору – там уже практично нікого не лишалося. Тільки один капітан, якому комроти доповів обстановку – сказав, що буде оточення, бо в нас немає ні сил, ні ресурсів, а в противника розташовані два армійських корпуси – “ДНР”, “ЛНР” – і російська морська піхота. Проте ніяких вказівок, що робити, в штабі нам не довели”.

Колона танків 5-ї танкової бригади ЗС Росіхї в районі Дебальцево, 18-19 лютого 2015 року.
Фото з соцмереж

Українським військам не лишалось іншого виходу.

“Із 15 на 16 лютого вночі почався відступ мого відділення. Ми відійшли на Новогригорівку, звідти колоною відправились назад у Дебальцеве, на опорний пункт 128-ї бригади, де стояла артилерія. Тоді до нас через Нижньолозове прорвалися два БТРи нам на підкріплення. І от ми – чотири «Урали», два КамАЗи, в супроводі двох «бетерів» – близько 11-ї години виїхали з Дебальцевого.

Противник цього вже чекав. Виявляється, вони всіх впускали, але нікого не випускали.

Дорога була замінована керованими фугасами. Коли техніка заїхала в балку – якраз уся туди вмістилась – в один момент вона почала підриватись, і БТРи теж. Всі машини поперекидалися. Кулемети працювали по нашій техніці. Колону просто розбили.

Оскільки я був на броні, фугаси мене не дістали. Але я отримав неважке поранення в плече.

У нашому БТРі, що йшов у голові колони, командир також дістав поранення, ще троє – контужені.

Нашому БТРу відірвало колесо, але він розрахований на підрив і після цього може ще рухатись, бо в нього незалежні осі.

Ми від’їхали від лінії кулеметного вогню. БТР таки став. Почекали ще пів години, чи хтось вийде з колони. Ніхто до нас не вийшов, і ми семеро – пішки, о третій ночі – дійшли до підрозділів 30-ї бригади.

Як виявилося, із хвоста нашої колони вийшли ще семеро людей, але вони пішли в протилежний бік, через село, перечекали ніч і через день теж вийшли до своїх.

Із всієї нашої колони вийшли 15 людей – а нас було до 60 боєздатних.

На машинах ми вивозили убитих і поранених – десь близько 40 осіб. Так оборона наша закінчилась”, – згадує своє Дебальцеве Стефурак.

Читайте також:
Начальник Генштабу розповів про помилки Дебальцівської операції, згадавши “злив” Семенченка

Цілодобова реабілітація

Весілля: Василь Стефурак із дружиною Оленою

На запитання, як він психологічно пережив ці події, Василь усміхається: “У мене після виходу не було такого застою, щоб я сидів сам. Біля мене завжди хтось був. Така цілодобова реабілітація. Дружина, сім’я дуже мене підтримували.

Головне в такій ситуації – не сісти за пляшку. Мене це оминуло”.

Після госпіталя Василь повернувся в батальйон. Їхній підрозділ направили до Попасної, далі – на Світлодарську дугу. Там він пробув до серпня 2015 року. З вересня пішов навчатись в Академію сухопутних військ у Львові.

“До Академії вступив, зокрема, і для того, щоб не почати пити, щоб зайняти себе. Бо спочатку я планував піти вчитись лише у 2016 році, тобто ще рік повоювати. Але я бачив, що активні бойові дії вже не відбувалися, всі втомилися. І я вирішив, що не варто затягувати з військовою наукою”, – пояснює Василь.

Академія, в якій “міняти треба все”

Були й інші, не менш вагомі причини стати офіцером.

“Тоді, в 2014-2015 роках, взводами й ротами командували переважно сержанти. Також я бачив офіцерів, які не хотіли приймати рішення, не брали на себе відповідальність, або й просто не знали, що робити. Я вирішив, що треба йти до вишу, адже саме офіцери мають піднімати армію”, – переконаний Стефурак.

“Армія поза політикою, ми не можемо впливати на політичні рішення.

Але такі, як ми, молоді, здатні перебудувати армію, видавити з неї радянську систему. Чим ми зараз і займаємось”,

– заявляє молодий офіцер.

Починати “видавлювати совок”, на думку Стефурака, слід із військових навчальних закладів. Як учасник бойових дій, він переконаний, що в сухопутці мали б значно модернізувати викладання.

“В Академії панувала абсолютно радянська система. Я не сприймав це як нормальне військове навчання. Тактичні навчання проводились стандартно, по-старому. Коли ми висловлювали свої ідеї – нам не давали їх втілювати”

Однак бувалий у бувальцях Стефурак не мовчав.

“На навчаннях нам давали командувати підрозділом, і заліки в нас приймали полковники. Так одного разу я вирішив відправити машину, щоб прикрити, здійснити маневр. Він каже: «Ні, ви не будете цього робити». А я відказую: «Пан полковник хоче в яму, бо він нам заважає»”.

Василь Стефурак (ліворуч) у НАСВ

Тепер уже офіцер, Василь Стефурак критикує статут, який зубрив протягом перших двох курсів:

“Насправді треба цей статут спалити і зовсім новий написати. Бо він не відповідає сучасним умовами війни.

От, мовляв, є окопи, і ви тут воюйте. А зараз уже все зовсім інакше. Нинішня оборона геть відрізняється від тої армії, для якої писались ці статути. У першу чергу – маневреністю. Ми вже не стоїмо суцільним фронтом – лінія на 500 км, ми тепер стоїмо взводами, тримаємо основні висоти, прикриваємо один одного. Важлива співпраця між підрозділами.

Зараз ефективна саме така оборона. У нас немає чітких координат. Ми всюди, і нас ніде нема, при цьому ми контролюємо всю лінію фронту.

Крім того, переважно ми перебуваємо в укриттях, компактно”.

У 2015-му на курс разом зі Стефураком вступили понад 400 людей, випустились – 270.

Серед курсантів були бійці з воєнним досвідом, дехто вже одружений, з дітьми. Не всі вони не витримували армійський “затяг” в Академії – приміром, часто їх лишали “на казармі” і не давали проводити законний час із родиною.

“Одного командира відділення в Академії, за те, що його підлеглий заснув на парі, лишили на казармі. А в нього вагітна дружина вдома чекає. Він обурювався: що з того, що хлопець заснув? Нічого дивного в цьому нема – дихати нема чим, аудиторія на 20 людей, а нас там сотня сидить”.

Не подобалося ветеранам і нераціональне використання часу.

Так звана “самостійна підготовка”, наприклад тривала по 5 годин, у тій-таки задушливій аудиторії. “Я б удома підготувався, вивчив і законспектував усе за годину”, – стверджує випускник.

Він упевнений: “В академії необхідно міняти все навчання”.

У бригаді прийняли добре

Після випуску з Академії Стефурак обрав службу у 28-й мезанізованій бригаді. На питання, чому саме 28 омбр – сміється: “Бо в неї ППД – просто на морі”.

Справді, пункт постійної дислокації бригади – селище Приморське на Одещині.

“Ну і взагалі, це героїчна бригада, воює з 2014 року, виконувала всі бойові завдання”, – зазначає Василь.

Підлеглі прийняли молодого комвзводу добре.

“Ще перед тим, як ми (молоді офіцери – “Н”) прийшли, бійці знали наші прізвища – вони дізнавалися з інтернету, де ми були, що робили. Ми вже мали певний бойовий досвід, хоча в 2014-2015-му він був зовсім інакший”, – каже Василь.

За словами Стефурака, в нього з бійцями “бувають деякі розбіжності, але ми їх вирішуємо, конфліктів нема”.

Не всі молоді офіцери готові боротися за оновлення ЗСУ й усунення з армії радянщини, втім, Василь не відчуває безвиході: “У нас у батальйоні найбільше молодих офіцерів, порівняно з іншими батальйонами. Багато хто опустив руки. Але я особисто не збираюся здаватись”.

Для найгіршого випадку Стефурак має “плани В і С”: “Якщо не буде нічого мінятись – звільнюся з армії і піду в Іноземний легіон, наприклад. А коли тут почнеться гаряча фаза війни – приїду, з новими знаннями і досвідом.

Ще один варіант – відкрию школу виживання, буду вчити, сам на себе працювати. Я маю чим займатися, головне, щоб була якась підтримка”.

“Бригадна система неефективна в наших умовах”

Перший місяць у новій бригаді Василь провів на полігоні. Бойовими навчаннями задоволений – каже, злагодження проводили не задля годиться.

Навчання були дуже ефективні – із застосуванням авіації, танкових груп. Взаємодіяли реальні батальйони, командували реальні командири. Мені полігон сподобався, не так, як у академії”.

Водночас на полігоні Василь Стефурак зробив важливе спостереження: “Я побачив, що бригадна група в наших умовах неефективна”.

Василь Стефурак (праворуч)

Загалом, Василь вважає, що армію треба повністю реформувати.

“Бригадна система управління передбачає дуже багато командирів і мало підлеглих. На одного бійця – десять начальників.

Має бути посилена батальйонна форма.

Батальйон повинен мати свою вогневу підтримку, свою артилерію, протитанковий захист. У такої групи має бути один командир, а в нього вже – командири рот”, – вважає молодий офіцер.

Проблемою Стефурак бачить і те, що зараз, через багато проміжних ланок, навіть інформація доходить іноді перекручена.

“Будь-яке військове повідомлення, наказ має доходити дослівно, зокрема й іншомовні слова, бо це можуть бути коди. А так хтось десь недочув, не зрозумів, і текст спотворюється”.

Щодо техніки на озброєнні молодий офіцер теж категоричний: “Всю техніку, яка зараз є, треба під прес. Потрібна нова. Адже воюють машини, які мали бути списані 20 років тому”.

На думку Стефурака, БТР і БМП важкі в експлуатації й обслуговуванні, крім того, це дуже затратно – коли “бетер” ламається, треба повністю знімати двигун.

“До БТРів 1960-х, 70-х, 80-х років уже не випускають деталі. Їх намагаються модернізувати, але те, що виходить – як-от БТР-4Е, взагалі недороблений, у ходовій частині дуже поганий. Броньована техніка має бути, але вона повинна бути сучасна”, – переконаний Василь.

У бойових діях бере участь щодня

Порівнюючи бойові дії в 2014-2015 роках і зараз, Василь Стефурак бачить суттєві відмінності: “Тоді артилерія працювала, а зараз це переважно снайперська боротьба”.

На його думку, для знищення ворожих снайперів не варто шкодувати ресурсів: “Он Америка і авіацію викликає на одного снайпера, щоб його прибрати, бо снайпер – це дуже серйозна проблема”.

З словами Стефурака, в перші роки війни “було цікавіше”.

“Бачили фронт, бачили, звідки стріляють, давали відповідь. А зараз не знаєш, звідки куля прилетить”.

“А відійти ми не можемо, бо окупанти одразу зайдуть, займуть наші позиції, будуть з наших каструль їсти нашу кашу”.

Запитую, чи він уже брав участь у бойових діях як командир взводу. Василь сміється: “Та ми щодня беремо участь у бойових діях!”

Бійці його гранатометного взводу підтримки піхоти розкидані по всьому батальйону і придані підрозділам. Стріляють калібром 73 мм, він дозволений Мінськими угодами.

“Люди тут самі вже все знають, вони воюють давно, – розповідає командир взводу. – На відкриття вогню, на зміну вогневої позиції я віддаю накази. Мені передають, що треба перенести вогонь з одного місця в інше – я бійцям даю команду, вони переносять, міняють позицію, працюють. Все чітко, нічого складного”.

“Багато хлопців, які прослужили в бригаді кілька років, допомагають мені. Особливо це стосується сержантів, які керують взводами. Іноді вони знають, вміють і розуміють не гірше, ніж офіцери. Хочеться, щоб була реально діюча система підготовки сержантського корпусу”, – ділиться Стефурак.

Молодий офіцер чітко бачить, які зміни в армії потрібно і можна впроваджувати. Зокрема, він волів би підкоригувати систему заохочень особового складу, аби рядових, які воюють на «нулі», частіше відзначали медалями й орденами Адже нагороди для бійців – дуже важливий моральний стимул”.

На побутові умови Василь не нарікає: “Ми досить добре облаштовані, в нас усе є. Бліндажі хороші, комфортні, теплі. Є лазні. Ми комфортно почуваємося”.

У дружини – своя боротьба

Із сином Олегом

У Києві молодий офіцер має надійний тил. Дружина Олена виховує 3-річного сина Олега.

Олена Стефурак (Стаднік) – журналістка, політична й громадська активістка, армійська волонтерка. Улітку цього року балотувалася до парламенту по мажоритарному округу на Троєщині від партії “Сила людей”.

Василь Стефурак із дружиною Оленою

Про передвиборчу боротьбу Олени Василь розповідає з усмішкою: “Звісно, що тягатися зі «Слугою народу» було важко, але дружина отримала непоганий досвід. У мене якраз була відпустка під час виборчої кампанії, ми всім колом друзів її підтримували. Знали, що шанси нульові, але принаймні ми почали цю боротьбу. Далі будуть місцеві вибори”.

Дружина зі свого боку теж підтримує чоловіка-військовослужбовця. Інакше бути не може – вони познайомились на Майдані, Олена як волонтерка приїжджала до нього на фронт.

Василь жартує: “Наступного року в нас перша справжня річниця. Бо хоча одружились ми 2016 року, але 29 лютого. На жаль, я не зможу в цей час приїхати. Нічого, відсвяткуємо пізніше”.

Попри розведення – найманці не пройдуть

На розведення військ, за словами Стефурака, багато хто в його батальйоні злиться, втім, порушувати військову дисципліну хлопці не збираються: “Якщо буде команда – не зможемо її не виконати. Інакше ми вже будемо не армією, а бандитами”.

“Армія поза політикою. Ми відступимо, якщо буде команда, але ж далі ми противника не пустимо. Народ не дозволить. Якщо після розведення найманці зайдуть на наші позиції – народ вийде на Майдан і вимагатиме відставки президента, Генштабу, командування, яке прийнало таке рішення”, – міркує офіцер.

Наприкінці Василь просить обов’язково передати слова подяки тим, хто підтримує військо.

“Хочеться подякувати усім волонтерам та українцям, які допомагали й допомагають армії з 2014 року і до сьогодні. Їм шана й повага. А ще особливу подяку хочу скласти киянам за підтримку на Майдані”.


Матеріал створено в рамках проєкту “Новинарні” і Мінінформполітики “Популяризація Збройних сил України”

Читайте в цій серії:
“Коли наступаєш, є злість і радість”:
ротний 24 омбр Ожаревський отримав орден за Шуми у 21 рік

Юний комроти “Айдару” Вадим Ковальчук: Коли просуваєшся навіть на метр уперед – це кайф

22-річний взводний “королівської” бригади Віталій Магур “Хакер”:
У мене був друг. Його рештки привезли в пакеті

Перший в Україні командир дівочого взводу Юлія Микитенко:
Коли одягаєш форму, проблема статі відпадає

“Думав, буде важче”: як командує бойовим взводом цьогорічний випускник “сухопутки” Юрій Мацків

“Хочу стати наймолодшим генералом”. Командир роти Сірман зазнав важкого поранення, витягуючи бійця

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

   

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: