Юний комроти “Айдару” Вадим Ковальчук: Коли просуваєшся навіть на метр уперед – це кайф

 

“Молоді офіцери армії, що воює”: старший лейтенант Вадим Ковальчук, 23 роки, командир штурмової роти 24-го окремого штурмового батальйон “Айдар” Збройних сил України

 

автор: Анастасія Федченко
з Донецької області
фото авторки

Вадиму Ковальчуку, позивний “Коваль”, 23 роки, і він уже командує ротою в 24-му штурмовому батальйоні “Айдар” ЗСУ. Коли почалася війна, хлопець ще був курсантом-першокурсником. Зараз Вадим, попри зовсім молодий вік, уже досвідчений командир.

Львівську Національну академію Сухопутних військ ім. гетьмана Сагайдачного він закінчив два роки тому, у 2017-му. Під час першої ротації на Донбас звільняв село Травневе під Горлівкою. Звання старшого лейтенанта отримав цьогоріч у квітні.

Ми зустрічаємося з Ковальчуком на “нулях” у Донецькій області, між Торецьком і тією ж тимчасово окупованою Горлівкою.

Про те, як здобути повагу “стариків” у знаменитому бойовому підрозділі, про зміни в Збройних силах та їхні недоліки, а також про незабутні відчуття від повернення земель Донбасу під український прапор Вадим розповів “Новинарні“.

Цим текстом ми продовжуємо серію “Молоді офіцери армії, що воює” – про офіцерів віком 20+, для яких війна починалася ще в школі чи виші, а зараз вони на фронті командують підрозділами нового Українського війська.

“Офіцер має вміти вальсувати, і в ліцеї нас цьому теж навчали”

Вадим Ковальчук мріяв стати військовим ще в дитинстві, хоча в родині ніхто не був пов’язаний з армією. Тато Вадима працює водієм, мама – секретарка сільради на Хмельниччині.

Коли хлопцеві було 15, вступив до військового ліцею в Кам’янці-Подільському. Мама відмовляла, дуже хвилювалась за сина, але таким було його рішення.

На лівому передпліччі в нього велике татуювання – “Errare humanum est” (“Людині властиво помилятись”), але Вадим зовсім не вважає помилкою свій вибір на користь армії.

“У нас були наряди, стройова, статут. Я жив у казармі. Але був дуже домашнім. Мені було важко, і в перший тиждень навчання взагалі хотів забрати документи і піти звідти. У перші ж вихідні поїхав додому, хоча це відстань 200 кілометрів. А потім уже хіба раз на місяць їздив, звик, нормально”, – з усмішкою розповідає кругловидий сором’язливий юнак.

Крім стройової і статутів, ліцеїстів навчали вальсувати.

“Зараз, мабуть, і не згадаю, як це, – сміється Ковальчук. – Але, на мою думку, військові мають вміти танцювати, бо офіцерські бали, все таке“.

Вадим тішиться, що 2011 року вступив до військового ліцею і залишився в армії.

“Я став самостійним, ні від кого не залежу, і це мене влаштовує. До цього мама дуже піклувалася про мене, вони з батьком мали на мене великий вплив. Ну й після ліцею я без проблем вступив в академію, мені було значно легше, ніж тим, хто прийшов на перший курс НАСВ після школи. Я вже все знав, усе вмів”, – хвалиться Ковальчук.

Моделювання і досвід АТО у Львівській “сухопутці”

У Львівську “сухопутку” Вадим Ковальчук вступив 2013 року. Обрав спеціалізацію “Управління діями підрозділів механізованих військ”.

“Хотів іти в піхоту, бо це передові підрозділи, вони завжди попереду”, – заявляє нинішній ротний.

Невдовзі після вступу подолянина до НАСВ почалась Революція Гідності.

“Нас перші півроку взагалі не випускали з академії, тому ми про Майдан дивилися щовечора новини по телевізору в казармі. Нам не говорили, добре те, що люди вийшли, чи ні, кожен складав свою думку, і мені здається, це правильно”, – ділиться Ковальчук.

Вадим ще не закінчив перший курс, коли Росія вторглася в український Крим, а потім і на Донбас.

“Перший час не вірилося, що почалася війна, – зізнається молодий командир. – Але потім ми (курсанти військового вишу) зрозуміли: це на нас теж чекає, і готувалися до цього”.

Уже з другого курсу навчання в академії змінилося:

“Нам почали викладати в рази більше практики, більше занять на полігоні, більше стрільб. Додався досвід АТО: до нас приходили викладачі, які брали участь в АТО, офіцери – випускники академії – розповідали, що вони бачили, що робили на Донбасі, показували хід операцій на картах”.

У ті дні й місяці Ковальчук та його однокурсники весь час стежили за подіями на Сході: дивилися сюжети по телевізору, читали про АТО на новинних сайтах, у соцмережах, телефонували старшим випускникам, розпитували в них про бойові дії.

“Коли приїжджали хлопці, які брали участь в АТО, нас усіх розсаджували в казармі, і ми сиділи слухали, і три години могли слухати, нам було цікаво.

Якщо з нецікавих пар ми могли втекти, то від АТОвців ніхто нікуди не вставав, слухали з відкритим ротом.

Багато питань ставили: як ця вся система працює, як усе відбувається. У книжці одне написане, а наживо це зовсім інше, я вже по собі знаю”, – розповідає молодий ротний “Айдару”.

Також у виші були програми з моделювання, тактики, управління боєм.

“Дається тобі підрозділ – рота. Ти управляєш боєм. Противник так само сидить напроти. Як гра стратегія, усе так само. І було моделювання бойових машин: БМП, БТР, танка, водіння, стрільба. Перед практикою ми спочатку проходили це на тренажерах і виїжджали на полігоні їздили, плавали на БМП, стріляли. Воно дуже допомагає. Це не проста теорія. Воно як у реальному житті. Всі кнопки, все те саме, просто запам’ятовуєш – і коли сідаєш у БМП, вже все вмієш, – говорить Ковальчук. І з усмішкою додає: – Хоча наживо, мабуть, іще легше. Тому що наживо можеш прискоритися абощо, а в програмі вибиває помилку”.

Вадим задоволений якістю освіти в “сухопутці”.

“На останньому, четвертому, курсі було більше практики, ніж теорії. Мене це влаштовувало, подобалось”, – офіцер.

Ковальчук закінчив академію 25 березня 2017-го: скорочений курс, прискорений випуск.

“Мені й самому хотілося швидше закінчити академію, хотілося спробувати себе”, – свідчить Вадим.

“Несприйняття у підрозділі і “консультант” у Травневому

Під час розподілу Ковальчук обрав один із найбільш бойових підрозділів, про який багато чув – 24-й окремий штурмовий батальйон “Айдар”. Другий фактор: троє друзів випустилися одночасно, хотіли служити разом і зовсім не зважали на те, що ППД (пункт постійної дислокації) далеко.

Вдома, каже Вадим, “було море сліз”.

“Дали нам ВПД (військовий перевізний документ – “Н”) у Волноваху. А мама в цьому не дуже розбирається. Чує про місто в новинах, у неї паніка. Я потім їй сказав, що нас вивели на полігон – вона місяців три так думала. А потім поспілкувалася з матерями моїх кумів, і все спливло”, – посміхається Вадим.

Молодий офіцер намагається телефонувати додому щодня. Зараз батьки вже спокійніше ставляться до того, що він на передовій, але просять бути обережним. Напевне, пишаються сином.

В “Айдарі” Ковальчука призначили командиром взводу. І спершу 21-річному новачкові було дуже складно. У колишньому добровольчому підрозділі взагалі напружено ставляться до випускників ЗСУшних вишів.

“Мене не сприйняли. Про це ніхто не сказав, але це було видно. Мені було дуже важко перших пару місяців. Був як біла ворона”, – визнає командир.

Ставлення до “Коваля” змінилося, коли бувалі “айдарівці” побачили: Ковальчук послідовний, не боїться йти у бій. Особливо його почали поважати відтоді, коли “Айдар” наприкінці 2017-го зайняв Травневе і Гладосове – села біля Горлівки.

Читайте також:
54-та бригада і “Айдар” звільнили кілька селищ на Світлодарській дузі

“Все категорично змінилося, коли я пішов старшим групи. Мене тоді не хотіли брати, бо молодий. Але я сам себе вписав у списки і пішов із пацанами. Після того стали виконувати мої накази, стало значно легше. І досвід прийшов, бо вже понад півроку ми були в батальйоні. Я зрозумів, як треба з людьми працювати, як ставити накази. Я звик до людей, зрозумів, хто є хто”, – розповідає Ковальчук про свої “айдарівські університети”.

Пригадує, як заходили у Травневе і Гладосове – тодішню “сіру зону”.

“Було страшно. Ми знали, що там немає нікого з боку противника, але все одно страшно – не тільки мені, а й людям, які раніше воювали, теж. Це відчувалось. Я б не сказав, що було важко. Прийшли, стали, почали окопуватися, все”.

Українські військові надають допомогу мешканцям звільнених сіл Травневе і Гладосове, листопад 2017

Українські військові зайшли у Травневе і Гладосове у листопаді 2017, коли падав лапатий сніг, видимість – дуже мала.

“Було видно лише метрів на двадцять. Наступного дня сепари вийшли, а ми вже окопуємося. Всі на їхніх постах у біноклі дивляться, не можуть зрозуміти, що відбувається. Вони недовго були офігівші – почали стріляти”, – згадує Ковальчук.

Перший свист міни він почув саме в Травневому. Тоді “айдарівців” крили з мінометів калібру 82 мм і гранатометів.

Приблизна карта зони АТО в районі Горлівки станом на листопад 2017 року

“Дуже страшно. Серце вилітало з грудей. Але знав, що треба бігти. У нас були поранені, треба було рятувати їх. Біг-свист-падав, знову – біг-свист-падав”, – ділисться спогадами Вадим.

Відтоді боятися обстрілів він не припинив. Бо “не боїться тільки дурень”.

Оскільки 21-річний офіцер Ковальчук був старшим групи, місцеві мешканці села Травневе йшли вирішувати всі питання саме до нього.

“Нас зустріли дуже позитивно й адекватно. Коли ми виходили – просили нас залишитися. З приводу пенсій до мене підходили, їжі. Ми їм давали хліб, тушонку. Чим могли, допомагали. Червоний Хрест приїжджав – треба було сприяти їм із роздачею гуманітарної допомоги. Я не був старостою, але таким собі консультантом, – усміхається командир. – Допомагав налагодити життя села”.

Читайте також:
Коваль, легіонер, брат загиблого кіборга.
Три бійці батальйону “Донбас-Україна”, які воюють поруч з домівками

Ковальчук, тьху-тьху, не мав жодного поранення, а ось щодо контузії… “Не впевнений”, – посміхається.

“Я не знаю, що то було, але все нормально. У вухах іноді дзвенить, голова іноді болить. Не звертався до лікарів, бо було не до того”, – говорить ротний.

Орден за Жолобок

Коваль – орденоносець, хоча й не любить про це згадувати.

Сам Коваль в інтерв’ю не говорить про нагороду – “здає” підлеглого т.в.о. командира батальйону.

Під час другої його ротації, 23 серпня 2018 року, на Луганщині, противник намагався піти в штурм і захопити позиції “Айдару” біля села Жолобок на Бахмутській трасі. Тоді Вадим уже виконував обов’язки командира роти. Лейтенант прийняв бій, атаку ворога відбили. Ба більше, “айдарівці” завдали російським окупантам чималі втрати і захопили трофейну техніку.

За бій під Жолобком Вадим отримав орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеню.

Скромний командир досі вважає, що не заслуговує на нагороду. Мовляв, зробив усе, що мав зробити в тих умовах.

Про паперову армію, зарплати та намети на полігонах

Ковальчук командував взводом рік. далі його призначили заступником командира другої роти. Коли посади не стало, Вадим повернувся командувати взводом. У листопаді 2018-го дали в підпорядкування третю роту.

“Мабуть, я хотів бути вічним командиром взводу, лейтенантом, мене все влаштовувало. Я довго відмазувався від командира роти, але наказ прийшов, довелося ставати”, – бідкається Ковальчук.

Чому був проти вищої посади? Бо командир роти – це людина, яка грузне в паперовій роботі. “Мене ж більше приваблює фронтова романтика”, – пояснює офіцер.

“Але я все одно беру участь у боях. Чи піднімає це бойовий дух хлопцям, треба в них питати, – усміхається Ковальчук. – Мені здається, що так”.

За його словами, у бойових підрозділах на командирів покладено забагато паперової роботи, це виснажує й заважає у службі та на війні.

“Я розумію ще – бойові документи, які за бойовим статутом повинні бути опрацьовані, це корисно і це має бути. Але решту паперів, на мою думку, або слід скоротити, або має бути окрема посада діловода чи людини в штабі, котра займалася б документацією бойових підрозділів”.

“Я стараюся хоча б двічі на тиждень заходити на позиції. Буває таке, що не встигаю. Минулого тижня склалося так, що я тричі переносив поїздку. Треба було бігом зробити документи, бо приїдуть перевіряльники, а без паперів їм не обійтися ніяк”, – скаржиться старший лейтенант.

Натомість забезпечення у військах справді покращилося, навіть якщо порівняти з часом, коли Ковальчук тільки прийшов в “Айдар”.

“Із їжею взагалі все гаразд. Із формою теж. Зброя стара, але ефективна, ми справляємося. Звісно, хочеться чогось новішого, крутішого, але загалом проблем немає. Із боєкомплектом теж”, – говорить Вадим.

Молодий офіцер не нарікає на українську армію, але низка проблем у війську, на думку Ковальчука, потребують нагального розв’язання.

“У нас були спільні навчання з американцями, і мені сподобалася їхня система. Там не захмарні зарплати, але на все є пільги. Хоча зараз і в нас немає проблем із зарплатою. А ті, хто скаржиться, то йому скільки не дай, все одно буде мало”, – усміхається комроти.

Не грає на руку “Айдару” і відсутність пункту постійної дислокації батальйону.

“Багато людей хотіли б підписати контракт із батальйоном, але коли дізнавалися, що ППД немає, підписували з іншими підрозділами. Хоча, з іншого боку, якщо людина не хоче служити, її не змусиш”, – розмірковує старлей.

При цьому він визнає: “Ми кочуємо по полігонах. Там жахливі умови проживання. За п’ять років війни вже можна щось вирішти з тими старими наметами – змінити їх хоча б на зиму! Взимку ж стільки дров потрібно, щоб обігріти намет! Можна було б побудувати модульне містечко, щось вигадати”.

Про втрати, кінець війни і життя без армії

Вадим Ковальчук ще жодного разу не пошкодував про те, що став військовим. Він переконаний: кожен офіцер повинен мати бойовий досвід.

“Той, хто управляє боєм, повинен знати, що це таке.

Командир має бачити бій, брати участь у ньому, а не тільки читати про це в книжках”,

– говорить комроти.

Те, що наша армія має багато бойових командирів, зрештою принесе війську велику користь. Адже змінюватимуть його ті, хто знає, як тримати оборону, планувати операції. І як воно – втрачати й берегти побратимів.

“У мене за ці два роки були втрати. Це дуже важко. Я як командир підрозділу бачу в цьому свою провину, що не вберіг від цього. Будь-яку втрату можна передбачити, крім окремих нюансів, і застерегти від цього”, – каже Вадим.

“Я ні разу не повідомляв рідних. Мабуть, не зміг би. Але не будемо про це”, – Ковальчук похмурніє, голос у нього глухий.

Запалює сигарету.

Читайте також:
У бою під Горлівкою загинув Тихон Курбатов, взводний батальйону “Айдар”

Коли Вадим закінчує курити, питаю, які поради він міг би дати “свіжим” випускникам військових вишів.

Поради від Вадима Ковальчука молодим командирам

  • Довіру людей можна завоювати тільки вчинками.

Це працює таким чином: “Роби, як я”. Якщо командир робить, значить, і підлеглі так роблять.

  • Радься з підлеглими, коли приймаєш важливі рішення, ухвалюй – сам.

У мене є така практика: я слухаю всіх, щось звідти візьму, щось – звідти. Але рішення приймаю самостійно, і потім воно не обговорюється.

 

За словами Коваля, в його підрозділі у кожного армійця бойовий дух – на висоті. Тож “наступ ми б подужали навіть із недостатньою укомплектованістю підрозділів, із певною кількістю “аватарів”.

“Якщо все розумно продумати і провернути, я вважаю, наша армія впоралася б із наступом“, – висловлює Вадим свою думку.

А поки він тут, щоб війна не прийшла до нього додому.

“Ми всі тут заради того, щоб звільнити українські території.

Кожен кілометр, навіть метр, на які ми просуваємося, – це радість, це справжній кайф.

Хочеться просуватися вперед і закінчити війну. Війна не може тривати вічно. Досить уже“, – резюмує командир роти.

Через два з половиною року контракт Ковальчука закінчиться, що далі – юнак поки не загадує. Він хоче створити родину, мати дітей, бачити, як вони ростуть. Але й поза військом себе не надто уявляє.

“Я недавно думав, ким би міг бути, якби розірвав контракт. Із 23 років життя майже 9 років я в армії, взагалі не уявляю, чим би міг займатися ще. Зараз я відчуваю, що це моє. Мені подобається моя робота. Ніби все в мене виходить, ніхто не скаржиться, а там видно буде”.


ВІДГУК

Т.в.о. заступника комбата “Айдару” Петро Моругін:

За такими, як Ковальчук – майбутнє Збройних сил

– Спершу “Коваля” поставили командувати штурмовим взводом, і йому було важко здобути авторитет, оскільки багато хлопців у батальйоні пройшли гарячу фазу війни 2014-2015 років. Вони дивилися й не розуміли: “Чого цей молодий хлопець з академії може нас навчити?”

Але завдяки лідерським якостям, наполегливості і знанням, які він здобув у “сухопутці”, у Ковальчука все вийшло, бійці почали йому довіряти, зрештою він став авторитетним, і це був один із факторів, чому його поставили командиром роти.

За такими, як він – майбутнє ЗСУ.

Багато випускників військових вишів не йдуть у бойові частини, осідають у “сухопутці”, оперативних командуваннях. Він би теж міг так зробити, тим більше зі своїми оцінками, а він добре закінчив академію. Але Вадим цілеспрямовано пішов у бойовий підрозділ. Тож змінюватиме армію, застосовуючи не тільки знання, а й бойовий досвід.

Над текстом працювали: Анастасія Федченко і Дмитро Лиховій

Матеріал створено в рамках проєкту “Новинарні” і Мінінформполітики “Популяризація Збройних сил України”

Читайте в цій серії:
“Коли наступаєш, є злість і радість”:
ротний 24 омбр Ожаревський отримав орден за Шуми у 21 рік

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

   

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: