Коваль, легіонер, брат загиблого кіборга. Три бійці батальйону “Донбас-Україна”, які воюють поруч з домівками

 

Анастасія Федченко
для “Новинарні“, фото автора

Вихідців із Донбасу на фронті чимало, більшість із них говорять російською, дехто — суржиком, меншість — українською. Але в них, крім походження, є спільна мрія, одна на всіх, — повернути всі тимчасово окуповані території під контроль України. І поки вони не здійснять цю мрію зі зброєю в руках, не зупиняться.

Сьогодні в “Новинарні” — ще три історії бійців із 46-го окремого батальйону спеціального призначення “Донбас-Україна” ЗСУ, які воюють за свій Донбас.

Сергій

Земля ще вкрита снігом, але ранкова злива, яка після обіду перейшла у мряку, перетворила сніг на ковзанку. Йти по цій кризі важко, ноги роз’їжджаються. Я ледь устигаю за військовим середнього віку на ім’я Сергій.

Ми йдемо порожніми вулицями малої батьківщини матері Сергія – це село Травневе Донецької області, яке наприкінці минулого року повернулося під контроль України.

…Здається, тут ніхто не живе. Ані групки бабусь біля воріт, ані дітей. Єдина людина, яку ми зустріли на вулиці, – жінка років тридцяти. Вона з російською вимовою кинула військовим: “Ну ви же в Ґорлавку нє пускаєтє!”

Військові на такі закиди відповідають, що не пускатимуть у сусідню Горлівку доти, доки не повернуть її під контроль України.

Якось непомітно на Травневе опустився туман, ніби хтось накрив село щільним вельоном. Ми йдемо до позицій, і Сергій розповідає, що його мама ходила до школи саме тут, у Травневому, а він сам — із райцентру, Бахмута.
Канікули проводив тут — у Травневому, Гладосовому, на околицях Горлівки.

Тепер на промзону в передмісті окупованої Горлівки він дивиться з опорника 46 обспп. До нього потрібно дійти швидко, бо часто працює ворожий кулеметник.

— Туман — наш союзник, – каже українським суржиком Сергій. — Їм нас не видно.

Ми вже стоїмо згори на окопі і вдивляємося в туманну пелену.

— Ось вона промка, зараз у тумані, — сміється чоловік. — Звідти працюють СПГ, АГС, снайперські гвинтівки великокаліберні, 12,7, навіть 14,5 заходило в село. А осьо сніжком притрусило, ВОГи прямо перед бруствером. Стріляти вони вміють, не віднімеш.

Сергій пішов в армію наприкінці 2016 року, з березня 2017-го — в батальйоні спецпризначення ЗСУ “Донбас-Україна”, що входить до складу 54-ї бахмутської бригади.

Коли ми вже стоїмо біля будинку неподалік окопу, він бере з ґанку молоток і хвалиться: “Це я викував, я ж коваль. Навіть із роботи не звільнявся — думав, піду, швиденько повоюю, закінчимо цю війну і повернуся”.

Сергій воює за те, щоб повернути місця свого дитинства.

Богдан

На одній позиції із Сергієм — 25-річний Богдан із Волновахи. Це його п’ята весна на фронті.

— Зараз спокійніше, а раніше веселіше було. Ну ми дотримуємося перемир’я, а з їхнього боку пострілюють. Порушують режим тиші, — розповідає російською про обстановку.

Каже, що днями бойовики повісили біля свого опорника прапор самопроголошеної “ДНР”, щоб позлити українських військових. Армійці тепер дивляться на нього в бінокль.

— Показуху влаштовують, – зневажливо говорить Богдан.

Він — один із найвідоміших бійців на позиції. Справа в тім, що наприкінці 2016-го Богдан пройшов відбір у Французький легіон — одне з найвідоміших військових формувань у світі. Легіон бере участь у миротворчих операціях та спецопераціях під егідою ООН та НАТО в гарячих точках — Афганістані, Сомалі та інших. Хлопець провів п’ять місяців на навчаннях, однак ставати одним із майже восьми тисяч легіонерів передумав: війна тут, удома.

Воювати за рідну землю Богдан пішов фактично з університетської аудиторії донецького юридичного вишу.

Він був бійцем батальйону “Артемівськ”, нині — в “Донбасі-Україна”.

— Я без війни вже не уявляю життя, — усміхається Богдан. — Я захищати Батьківщину готовий до кінця, і ми однозначно будемо йти до кінця.

Знову починає накрапати дощ. Богдан рум’яний від холоду. Пригадує, як навесні 2014-го на Донеччині починалась війна, як набрід озброїли російські ватажки коштом Кремля.

Каже, він і побратими готові і до оборони, і до наступу.

— Хай не розслабляються вороги, все буде добре. Все буде Україна, — останню фразу він говорить українською й усміхається.

Читайте також:
“Наша війна – тут!” Бійці 72 омбр Сокіл і Молот відмовилися
їхати на “миротворчі” заробітки в Ліберію

Олександр

Олександр воює на іншій позиції батальйону. Він молодий і чорнявий. У лютому виповнилося 25.

— Говорять, що перемир’я, але нас часто обстрілюють увечері і вранці. Але поки все нормально, всі живі. Із ДШК стріляють, 12,7 калібр, 14,5, — розповідає російською чоловік.

Каже, що зараз терористи стріляють неприцільно, “в молоко”, просто аби кулі летіли в бік “укропів”.

— Понабирають алкашів. Ото вони тільки і провокують нас, — Олександр не підбирає слова, говорячи про ворога.

Він — із Луганщини, жив неподалік міста Щастя.

Пригадує так звану “русскую вєсну” у 2014-му:
— Були провокації, забирати хотіли всіх на бік Луганська воювати, я просто встиг у Миколаїв поїхати, у мене родичі там живуть. Там пішов у військкомат і в 2015-му — служити за Україну.

Він у прямому сенсі воює за свою землю.

— Це ж Україна, Донецьк, Луганськ — усе Україна. Я не знаю, за що вони там (“ДНР/ЛНР”) воюють, дурні, — говорить чоловік.

Чи задумувався колись, що проти нього воює якийсь друг дитинства або знайомий?

— Усе може бути, — відповідає Сашко. — Але наші шляхи розійшлися. Я не розумію, як їм, тим, хто з того боку, промили мозок, за що вони воюють. Це ж українська земля.

На підконтрольній частині Луганської області живе Олександрова дружина з маленькою донечкою, їй усього місяць.

Питаю, про що мріє військовий.

— Щоб Луганськ назад повернувся в Україну. Хороше місто, гарні навчальні заклади, лікарні.

Уже пізніше Олександр сказав мені, що його старший брат у 2014-му загинув під час боїв за Донецький аеропорт. Армієць не розповідає подробиць, бо досі боляче про це говорити. Брат був старший на сім років.

Тепер Олександр — старший брат. Його сестра мріє стати кухарем на військовому кораблі.

Читайте також:
Луганський “Саламандра” з батальйону “Донбас-Україна”:
скоро чотири роки, як на фронті

“Батьки в Сімферополі не знають, що я на війні”.
Як Сергій на Донбасі воює за Крим

Редактор:

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Україна