“Батьки в Сімферополі не знають, що я на війні”. Як Сергій на Донбасі воює за Крим

 

Анастасія Федченко
для “Новинарні”
фото автора

Небо на Луганщині блакитне, наче перевернута тарілка. Десь за полем віддалік чути глуху канонаду. Згодом штаб АТО підтвердить артилерійський обстріл села Троїцьке, що за десяток кілометрів звідси.

Ми стоїмо на позиції біля Катеринівки, яку нещодавно взяла під контроль 10-та окрема гірсько-штурмова бригада ЗСУ.
На вулиці неподалік кукурікає півень, і його спів заглушує “прильоти”. Перемога життя над війною.

Сергій – молодий хлопець у балаклаві – розповідає, що обстріли почалися відучора.

“Ми зайняли цю територію без шуму, без крику, може, через це вони (сепари) образилися на нас, що ми полізли”, – припускає військовий.

“Це наша територія, українська, ми тут стояли, стоїмо і стоятимемо. Готові і надалі займати українські міста і села, що тимчасово опинилися під окупацією. Якщо треба, буде і шум, і крик”, – додає він.

Сергій не був удома вже скоро чотири роки. Він із Криму, з Сімферополя. Каже, що на Донбасі воює і за малу Батьківщину також – і сподівається повернутись в український Крим.

Сергій розповідає, що місцеві в Катеринівці добре налаштовані до українських вояків. І згадує випадок, який стався наприкінці літа на околицях цього села.

“Маленька дівчинка підбігла до нас із побратимами, сказала, що вона рада, що ми прийшли. І подарувала квіти. Приємно було на душі. Дуже приємно”, – військовий розчулюється, його сірі очі зволожуються.

Після того, як Катеринівка із “сірої”, нічийної, остаточно стала українською, бойовики посилили обстріли наших позицій на краю села. Відкривають вогонь переважно з автоматів та кулеметів, зокрема і великокаліберних.

Але Сергій визнає, що нинішні бої – бліда тінь тих, які були в 2014-му. Саме тоді, на початку війни, він прийшов на фронт. Спершу як боєць батальйону МВС “Дніпро-1”. Нині він служить у 10 огшбр (ППД – Коломия, зона відповідальності – Луганщина).

“Я дуже хочу повернути Крим, у мене там мама і батько. Один я тут. Пішов із Майдану звільняти Донбас, щоб потім повернутися додому. Сподіваюсь, що підемо на штурм Криму”, – розповідає боєць.

Батьки не знають, що син воює. Сергій про це їм не каже, аби не хвилювались.
Вони – проукраїнські і дуже чекають, коли повернуться на Батьківщину.

“На жаль, у Криму зараз дуже небезпечно любити Україну”, – зітхає Сергій.

Він пильно дивиться у порожній степ, порослий високою сухою сіро-жовтою травою. Поле давно не бачило трактора, давно не давало хліба.

“Віра, любов до України – це тримає на фронті, – каже військовий. – Росіяни прийшли і сказали, що наш дім нам більше не належить, але не можна так просто взяти і забрати в людини найдорожче”.

Читайте також:
“Кусатимемось до останнього за кожен міліметр”.
Як захищають свою землю українські військові з Донбасу

Луганський “Саламандра” з батальйону “Донбас-Україна”:
скоро чотири роки, як на фронті