“Кусатимемось до останнього за кожен міліметр”. Як захищають свою землю українські військові з Донбасу

Анастасія Федченко
для “Новинарні“

Є люди, які звинувачують вихідців із Донбасу у відсутності патріотизму. Мовляв, коли почалася війна, вони втекли на мирну територію. Але є ті з них, хто взяв до рук зброю і не покладе її доти, доки не поверне тимчасово окуповані території.

Вони відрізняються якимсь особливим, відчайдушним, блиском в очах – бійці родом з Донбасу, яких я зустрічаю на фронті.
Їм нікуди відступати, бо вони захищають свій дім, рідних, своє дитинство і свою землю.

Такими є і двоє бійців із 54-ї й 57-ї бригад ЗСУ, мої нові знайомі.

Кирило з Луганщини:
Радий, що наші прийшли. Усе запрацювало

Грудневий день сірий і непривітний, сонце ховається за хмарами, землю злегка притрусило снігом. В окопах — багнюка, на якій ноги роз’їжджаються не гірше, аніж на кризі.

Від цього окопу, певно, ближче до Донецького аеропорту, ніж до селища Піски, яке контролюють Збройні сили України. В окопі стоїть боєць і спостерігає, що відбувається на близьких звідси позиціях терористів – фактично, вже на території міста Донецьк.

Коли хлопець відкладає бінокль, видно, що він зовсім юний. А ще – що в нього сірі очі.

“Поки тихо. Але пару годин тому і всю ніч по нас працювали міномет, СПГ (станковий протитанковий гранатомет). Майже весь час так працюють, щільний контакт”, – російською розповідає Кирило.

Голос у нього такий юний, як і обличчя, принаймні те, що не закрите бафом.

Кирило ховає лице, бо хвилюється за безпеку рідних, які живуть на Луганщині. Його рідне місто під контролем України, але, каже, проросійськи налаштованих людей там вистачає.

Коли хлопцеві було 16, містечко ненадовго захопили бойовики.

“Був безлад. Прийшли незрозуміло які люди, займались незрозуміло чим, грабували, мародерили, забирали дівчат, убивали”, – пригадує боєць, і ці спогади йому неприємні.

Місто швидко звільнили батальйон “Айдар” і 95-та бригада ЗСУ.

“Я був радий, що наші прийшли, стало спокійніше, усе запрацювало, з’явилося світло”, – з усмішкою говорить Кирило.

Тоді, зустрівши армійців, які принесли в його місто мир, хлопець вирішив піти воювати за Україну. І, щойно йому виповнилось 18, узяв до рук зброю, підписав контракт із ЗСУ.

Боронив Трьохізбенку і Попасну, нині захищає Піски. Він уже два роки на фронті.

“Який він, ваш Донбас?” – питаю в Кирила.

“Він наш, він український, і завжди таким буде. Ми його повернемо. Кусатимемося до останнього за кожен міліметр рідної землі, бо це наш Донбас, – усміхається хлопець. І вже українською додає: – Це наша земля”.

Дмитро з Мар’їнки:
У повне перемир’я я не вірю

Сипле дрібний сніг, але щойно падає на землю, тане. Півградуса морозу — надто мало, щоб польова дорога примерзла. Вона і на дорогу не схожа, просто напрямок серед степу, величезне болото з калюжами на вибоїнах. Таку багнюку можна подолати тільки на військових машинах або на гусеничній техніці.

Бойова машина піхоти простує багнюкою, з-під гусениць розлітаються кавалки грязюки, бризкає каламутна вода. БМП везе на віддалені позиції на Світлодарській дузі воду, їжу, пальне, ліки.

Прибуваємо. Дмитро чергує на спостережному пункті. В нього карі очі, нижня частина обличчя закрита бафом. Але коли чоловік говорить, все одно від рота йде пара.

Боєць розповідає, що ворог зараз стріляє переважно з автоматів і кулеметів, рідше — з гранатометів. Проте терористи не гребують застосовувати й міномети та артилерію.

33-річний Дмитро — із Мар’їнки Донецької області.

“Весь час були без світла, без газу сиділи, води не було. Можна сказати, не жили, а виживали. Біля багатоповерхівок готували і каву, і їжу, на вулицю виходили. То була мука”, – пригадує чоловік.

Він не може пробачити окупантам, на що вони перетворили його рідний Донбас.

Дмитро працював шахтарем. Жартує, що жодного міномета чи установки “Град” у своїй копальні не бачив, щоб їх потім захопили “сепари”.

Вдома на бійця чекає мама. Вона дуже за нього хвилюється і телефонує щодня. Син про обстріли не розповідає, аби не переживала ще більше, завжди каже, що все добре.

Питаю, чи вірить він у перемир’я, яке починається 23 грудня (розмова відбувалася ще до початку “режиму тиші” – “Н”).

“Перемир’я буде, але обстріли, хай і дрібні, все одно відбуватимуться. У повне перемир’я я не вірю. Не було ще такого, щоб вони цілком тиші дотримувались”, – каже армієць.

Питаю, чи є відчуття свята? Дмитро відповідає, що ні, степ навколо завжди однаковий, а позиція – настільки віддалена, що сюди навряд чи привезуть ялинку.

Але про мрії колишній гірник сором’язливо розповідає: “Хочеться домашнього тепла. Хочеться додому, щоб не мерзнути більше в окопах. Сім’ю свою хочеться. Дітей, звісно, хочеться ростити, без війни”.

Коли ми йдемо з позиції, щоб знову сісти на БМП і повернутися до найближчого села, Дмитро так само сором’язливо пригощає мене цукеркою. І бажає гарно відсвяткувати Новий рік.

Для нас у Новому році побажання щастя-здоров’я – банальність. Для бійців на передовій – питання життя і смерті.

Читайте також:
Цивільний фронт. Як колишні бійці АТО стають громадськими активістами на Луганщині

Донеччина на першому місці за призовом.
Ще буде “Січ” і ліцей Сірка, – Жебрівський