Луганський “Саламандра” з батальйону “Донбас-Україна”: скоро чотири роки, як на фронті

Анастасія Федченко
для “Новинарні“

“26 травня 2018 року буде чотири роки, як я не був уже вдома”.

Ми стоїмо серед засніженого степу, сонце високо в небі, воно відбивається від снігу і сліпить очі.

Анатолій, позивний “Саламандра”, який сказав цю фразу, мружиться.

У бійця — зовсім юне обличчя. Кругловидий, він надягнув балаклаву. Над великим пальцем лівої руки — крихітна витатуйована саламандра.

Власне, це все, що залишилося в уродженця Луганщини від минулого життя. Саламандра — так його називали друзі ще до війни. Тепер тільки двоє із них підтримують його рішення захищати Україну.

Частина знайомих повірили кремлівській пропаганді, пішли в так зване “ополчення”. “Їх усіх уже поховали”, – каже Толя.

“Весь народ, який не особливо любить працювати: наркомани, алкаші — вступали до лав так званого ополчення”, – пригадує Саламандра тих, хто спокусився на кремлівські гроші.

Був у місті й інший набрід: кубанські “казакі” і просто російський люмпен.

Саламандра спершу не вірив, що війна настільки затягнеться. Думав, бойові дії закінчаться у жовтні 2014-го.

На фронті Анатолій із літа 2014 року (тоді йому було 20). Воює за своє місто, що нині під окупацією в ОРЛО, близько до російського кордону. Звичайне шахтарське містечко, де є державні копальні, проте більшість — незаконні копанки, що належали кримінальним авторитетам.

Спершу хлопець служив в добровольчому батальйоні МВС. Не захотів переходити в поліцію. Потім воював в одній із бригад ЗСУ.

Нині він — у складі 46-го окремого батальйону спеціального призначення “Донбас-Україна” Збройних сил України. Мінометник.

Саламандра міномет свій хвалить. Зброя нова й добре працює.

“Якщо правильно обслуговувати, вчасно все робити, вони безвідмовні. Добре себе рекомендують. Українські. Потрібно робити все за інструкцією. Мене працювати з мінометом вчили три з половиною місяці. Усі ці навички знадобились тут”, – каже хлопець.

Допоки ми говоримо з “Саламандрою”, звіддаля чути гуркіт від прильоту ворожої артилерії.

Міномет потрібен, щоб окупанти не спробували піти в наступ. Тим більше, що калібр 82 мм, який змушені застосовувати наші бійці, Мінськими домовленостями дозволений.

Анатолій разом із побратимами демонструє, як у міну вставляється “вишибний” капсуль, вдягається пороховий заряд. Показують, що буває, коли стається “аборт” – таким медичним терміном бійці називають випадок, коли міна не вистрілює, залишається у стволі і її потрібно звідти діставати.

Саламандра розповідає впевнено, він добре знається на своїй справі.

Щодо війни неподалік від дому – каже, що не знає, чи хоче додому. Не тому, що відвик, а тому, що не знає, як там жити після того, як сусіди й однокласники кликали Росію.

Але щодня цей хлопець із Луганщини наближає нашу перемогу.

“Спочатку хай війна закінчиться. Це найголовніше. А потім буде видно”, – каже Саламандра. І додає, що “по миру” хотів би вивчитися на юриста.

Читайте також:
“Кусатимемось до останнього за кожен міліметр”.
Як захищають свою землю українські військові з Донбасу

Жителі Новолуганського після обстрілу “градами” – до українських ЗМІ:
“Бл…ді продажниє, ето всьо із-за вас”

Цивільний фронт.
Як колишні бійці АТО стають громадськими активістами на Луганщині