Перший в Україні командир дівочого взводу Юлія Микитенко: Коли одягаєш форму, проблема статі відпадає

“Молоді офіцери армії, що воює”: командир першого взводу дівчат Київського військового ліцею ім. Богуна Юлія Микитенко – про свій “історичний” підрозділ, майбутню гендерну рівність і брак пропаганди в армії, фронтовий шлях та інтелектуальну розвідку

 

автор: Анастасія Федченко
Київ
фото авторки та з архіву Юлії Микитенко

Золота і залізна водночас. 24-річна Юлія Микитенко – командир першого в Україні взводу дівчат у Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна.

Така молода й тендітна, зі зворушливими брекетами, Юля – не просто офіцер, а бойовий офіцер. Колишня волонтерка, філологиня з “Могилянки” пішла на фронт слідом за чоловіком, Іллею Сербіним. Перше офіцерське звання отримала після навчання екстерном, коли була на контракті в 54-й механізованій бригаді. Командувала на Донбасі розвідувальним взводом.

Заради своїх підлеглих у КВЛ дівчина продовжила контракт зі Збройними силами. Нещодавно отримала нові погони – лейтенантські.

Про “історичний” взвод у ліцеї, жінок на фронті і в тилу, про офіцерську честь, лідерські й командирські якості та коханого, який загинув на передовій, Юля розповіла “Новинарні” в інтерв’ю циклу “Молоді офіцери армії, що воює”.

Заборона цукерок у тумбочках і “позастатутні” бюстгальтери

Синьо-жовтий прапор тріпоче біля входу в Київський військовий ліцей імені Богуна. Кілька хвилин очікування – і мене зустрічає Юлія Микитенко, командир першого в історії України взводу дівчат. Хоча Юля сама на вигляд – як ліцеїстка: невисока, струнка, ненафарбована, із коротким гігієнічним манікюром.

Ми йдемо подвір’ям ліцею, назустріч – двоє учениць, які шукають решту взводу. Перед лейтенантом Микитенко вони миттєво виструнчуються і пояснюють, чому не на заняттях.

У коридорах ліцею пахне фарбою, ще тривають ремонти. Через спальні приміщення хлопців і дівчат (ліжка акуратно заправлені, ковдри – наче під лінійку, у шафах повзводно висить нова форма, рівненько розставлені кашкети й черевики) – заходимо в кабінет Микитенко.

Він після ремонту має вигляд іще не зовсім обжитого. Шафи, стіл, ноутбук, склянка з пензлями, дзеркало просто на підлозі, два стільці біля нього. На одному – печиво, шоколадні батончики.

– Хабар? – усміхаюся.

– То я в дівчат забрала, прийдуть батьки – віддам. Їм солодке можна тільки в “чіпку” (буфеті) або в їдальні. За правилами ліцею, звідти не можна виносити їжу. Я вигребла купу цукерок, від яких можуть завестися миші, таргани. У нас будівля не нова, їй більше ста років. Треба слідкувати за цим.

Дівчатам у ліцеї Богуна справді несолодко. Заборонено фарбувати нігті, подовжувати вії, використовувати декоративну косметику. Про це Микитенко попередила ліцеїсток ще в червні, коли роздавали запрошення.

“Головне, щоб були охайні і чисті. Ну та й нащо фарбуватися, дівчатам же по 15 років? І так красиві, – каже командир взводу. – Тут ніхто їх не питає, хочуть вони чи не хочуть. Є купа інших навчальних закладів, будь ласка, не подобаються правила ліцей – можна обрати іншу школу, з нігтями й косметикою.

Юля прийшла у ліцей торік 22 червня, випускала взвод хлопців. Авторитетом для них, зізнається, стала не одразу.

“Вони тут такі «дембеля» ходили. Перші декілька днів думали: а, жінка, значить, можна розслабитись. Але після того, як я їх змусила трошки більше походити стройовим на плацу і підняла раніше заведеного часу, бажання непослуху відпало”, – говорить Юлія.

Для дівчат вона – беззаперечний авторитет. За словами Микитенко, всі 20 ліцеїсток у її взводі – дуже мотивовані.

“Хлопці йдуть у ліцей тому, що «армєйка» – це апріорі хлопчача справа, а дівчата справді хочуть стати офіцерами. Коли їм щось загадати, вони це зроблять”, – розповідає командир взводу.

Із дівчатами працювати простіше, хоча й труднощів вистачає, переважно побутових.

“У статуті не визначено, де мають лежати, перепрошую, прокладки, засоби особистої гігієни, ліфчики. Тому тут я маю якісь командирські рішення приймати, визначати їм місця. Немає чітко визначеної кількості. Ось у хлопців: по дві пари трусів, шкарпеток, футболок, і все. Дівчатам я так само обмежила. Вони привезли спідню білизну з собою, бо бюстгалтерів не шиють «казьонних». А «разнобой» в армії не вітається. Тому доводиться мені їх «затягувати», визначати колір, місце, де воно все має лежати. Це ніби дріб’язкові моменти, але вони визначають порядок”, – каже 24-річна взводна.

Аби підкреслити, що дівчата нічим не кращі, нічим не гірші за хлопців, Микитенко позабирала в них зайві комплекти білизни, встановила вимоги щодо ліфів.

“Мають бути спортивні топи. Я не дозволяю всілякі «пушапи», «чашечки». По-перше, воно незручно переться. По-друге, спортивні значно зручніші. Кольори – чорний і тілесний”, – розповідає Микитенко.

Обходитися з хлопцями офіцерам у КВЛ допомагають сержанти, а ось дівчат порядку навчає сама Юля – як “відбивати” ліжка, де і як класти речі.

День розписаний по хвилинах: о сьомій – підйом (заступник командира взводу і командири відділень встають раніше), пів години зарядка, душ, ранковий огляд – нігті, волосся (волосся має бути зібране в “ґульку”), десять хвилин сніданок, заняття – з 8:40. Далі – другий сніданок, знову уроки, о 14:30 – загальне ротне шикування. Потім – додаткові заняття, гуртки (є пов’язані з армією, є хореографія та драматургія), спорт. Після обіду – вільний час, можна зустрітися з батьками біля входу в ліцей, зателефонувати рідним (але телефони цілий день лежать у кабінеті комвзводу, щоб не відволікали). Три години самопідготовка, шикування, вечеря, “прогулянка” по плацу стройовим кроком, вечірня перевірка та гігієнічні процедури. О десятій – відбій.

Навчальна програма ліцеїсток нічим не відрізняється від шкільної у 10-11-му класах. Посилений “Захист Вітчизни” – на цих заняттях вони стріляють в електронних тирах, працюють на малому тактичному полі, відпрацьовують спішування з військових вантажівок, пересування тощо.

Фото: МОУ

Приблизно половина дівчат – зі столиці, є із Вінницької області, Тернопільщини, Луганщини. Всі порозумілися.

Читайте також:
Пам’ятник Суворову перед ліцеєм Богуна демонтували і вивезуть у Швейцарію. ФОТО

Насправді говорити про перший дівочий взвод можна довго, бо справді ж цікаво. У військовій історії України це перший такий досвід.

На двадцятьох дівчат – дві душових і два бойлери. У хлопців стільки ж на сотню. На банні процедури ліцеїстки мають усього 20 хвилин на день.

“Не треба там ніжитись під гарячою водичкою. Зайшов у душ – п’ять хвилин, з головою вистачає, я перевіряла”, – каже, наче рубає, Микитенко.

Щоб життя не здавалося медом, ліцеїстки вже 2 вересня поїхали на полігон і відбули там тижневий вишкіл. Підйом о шостій, трикілометрові пробіжки, польові заняття: розвідка, тактична медицина, маскування, окопування, стрільби з бойового автомата, розбирання-збирання зброї тощо.

“Звичайний піхотний полігон, грубо кажучи. Хіба трошки «лайтовий», – стинає плечима Микитенко. – Дівчатам було важко. Деякі в останні дні навіть бігали в санчастину, щоб трохи відпочити. Але на полігоні вони і самі здружились, і з хлопцями спілкувалися. Бо в ліцеї вони перетинаються лише на самопідготовці. Уроки в них окремо, живуть теж у різних приміщеннях”.

Втім, усі дівчата на полігоні впоралися з завданнями. “Руки тремтіли, але нічого, – усміхається Юля. – Дівчата значно краще відстрілялися, ніж хлопці. При тому, що вперше взяли зброю до рук”.

“Якщо ви завалите цей унікальний проєкт, підірвете авторитет всієї країни”

За словами Юлії, дівчата у КВЛ за звиканням до нового колективу й обстановки не до кінця усвідомлюють історичність свого взводу.

“Іноді виникають проблемні моменти у спілкуванні з хлопцями. Вони ж підлітки, логічно, що буде якийсь флірт. Я дівчатам сказала, що не проти, аби вони спілкувалися з хлопцями, але не можна переходити межу. Наголошую, що вони – перший набір, до них особлива увага. Якщо десь крок вліво, крок вправо – хлопців простять, а вас – ні, вас викинуть звідси. Я їм кажу: «Від вас залежить подальша доля цього проєкту». Насправді він для України епохальний. Якщо вони його завалять, це підірве авторитет не тільки ліцею, а й усієї України. Над цим проєктом працювали не лише Міністерство оборони і Гордійчук (Герой України генерал-майор Ігор Гордійчук – начальник ліцею імені Богуна – “Н”), а й іноземні військові, які підтримують нашу державу. І тому мої вимоги до дівчат вищі, ніж були до хлопців”, – розповідає лейтенант Микитенко.

За її  словами, половина ліцеїсток – майбутні курсантки військових вишів. Іще 40% мають потенціал, який потрібно розкрити. А кілька не витримають до кінця навчання, прогнозує командир взводу. Втім, і в хлопців у КВЛ так само.

Читайте також:
Як готують майбутніх офіцерів: випускний у ліцеї Богуна. ФОТОРЕПОРТАЖ

Подекуди жінки сильніші від чоловіків, стверджує Юля. Зокрема в розвідці.

“Жінки зібраніші, тихіше ходять, більш стресостійкі, це факт. Усі тести, які ми проводили, показали, що дівчата краще адаптуються до ситуації, ніж хлопці”, – розповідає Юлія.

Фото: МОУ

Лейтенант Микитенко не розділяє офіцерську честь на чоловічу та жіночу.

“Коли одягаєш форму, проблема статі відпадає. Якщо одягнув форму, вже маєш працювати”, – стверджує Юля.

Та пілдлеглі не дають їй договорити. Під час інтерв’ю вони кілька разів стукають у двері, просять дозволу зайти в кабінет, щоб повісити форму чи взяти якісь речі, запитати, чи можна піти на додаткові заняття.

– Зараз ви маєте бути на ротному шикуванні.

– Так точно, Юліє Миколаївно.

Узагалі вони мають звертатися “пані лейтенант”, але комвзводу не проти імені й по батькові – Юля вважає, що таке зменшення субординації сприяє довірі у стосунках.

– Чи зрозуміло від початку, хто з дівчат може бути хорошим командиром?

– Так. Це зрозуміло вже з тумбочки, із того, що вони з собою привезли. Я призначила командирів відділень після того, як пів дня за ними спостерігала і подивилась на вміст їхніх тумбочок. Дисципліна починається із самодисципліни. Якщо в дівчині закладена дисципліна, їй буде набагато легше командувати. Вона розуміє, що військо – це оперативність. Якщо це оперативність, то має бути лише одна косметичка і те, що на тобі. Щодо двох із трьох командирів відділень я не прогадала.

Повертаємось до розмови про честь офіцера.

“Я постійно говорю з дівчатами про пристойну поведінку, нагадую, як вони мають поводитися. Нагадую, що вони носять таку саму військову форму, як і всі військовослужбовці, і її не можна ганьбити. Вони відповідають: «Так точно!»” – розповідає Микитенко.

Читайте також:
Начальник ліцею Богуна генерал Ігор Гордійчук:
Про війну з Росією замислився після приходу до влади Путіна. ВЕЛИКЕ ІНТЕРВ’Ю

Начальник КВЛ, бойовий генерал Ігор Гордійчук уболіває за дівчачий взвод. Кілька разів спілкувався з ліцеїстками і на території ліцею, і на полігоні.

Начальник КВЛ генерал-майор Ігор Гордійчук у своєму кабінеті. Фото: Дмитро Лиховій, Новинарня

Зі слів Юлі, у дівчат був план захоплення генеральської машини. Вони підривали петарди, влаштовували засідки – їх назвали «лісові відьми». Таки захопили.

Гордійчук зазвичай розпитує, як справи, ким хочуть бути підлеглі, розповідає, що ліцеїсти мають бути налаштовані на бойові посади.

…Коли процедура з “Юліє Миколаївно, дозвольте” повторюється ще разів зо три, Микитенко зізнається, що часом почувається як вихователька дитсадка. Але каже це не з роздратуванням, а якось дуже тепло. Хоча з вихованками спілкується підкреслено офіційно і строго.

Попри свою тендітність, лейтенант Микитенко здається залізною.

Вона наголошує, що жінка в армії, якщо хоче бути рівною чоловікові, має повсякчас тяжко працювати. Втім, попри це, жінки на високих армійських посадах – “це дуже на перспективу”, зазначає Юлія.

“Насправді більшість жінок дискредитують жіноцтво в армії своєю поведінкою. Тому мусиш багато працювати, щоб подолати упередження, яке вже існує. Але й чоловікам так само треба працювати над цими упередженнями”, – каже Микитенко.

“Насправді, тут питання, не в сексизмі і гендерній рівності, а в професіоналізмі. Якщо в нас армія стане справді професійною, і всі знатимуть, що є жорсткий відбір, не виникне проблема, що жінка – не професіоналка. Знатимуть, що військкомат її перевірив ще до того, як узяти на контракт, а не просто прийняв із вулиці, бо треба закрити місце чимось”, – висловлює думку Юлія.

Анастасія Воловик

Ліцеїстка Анастасія Воловик, заступниця командира взводу, визнає, що пані лейтенант у них справедлива.

“Ми її любимо. Мені здається, вона – найкращий офіцер у роті”, – посміхається дівчина.

Її тато і брат – військові, тож Настя вирішила продовжити династію. Вона фактично повторює слова молодої взводної: “Я дуже хочу, щоб усі дівчата показали, що ми чогось варті і навіть кращі за хлопців. Поки що нам це вдається”.

Читайте також:
Харківський Кадетський корпус уперше зарахував на навчання дівчат

“Ти – командир розвідвзводу? Ага, щас!”

Юлина вимогливість, максималізм не з неба впали. Ця молода, русява тростинка – бойовий офіцер. У армії Микитенко багато працювала, щоб довести: справа не в статі, а в тому, чи якісно ти виконуєш обов’язки.

17 липня 2016 року Юля підписала контракт із 25-м батальйоном “Київська Русь” у складі 54-ї механізованої бригади ЗСУ. Так філологиня з Києво-Могилянської академії (“трохи не армійська спеціальність”) з вільним знанням англійської та трохи слабшим – польської й німецької мов стала у своїй частині діловодом.

Юлія пішла на фронт за чоловіком – розвідником Іллею Сербіним. Він не відмовляв кохану, навпаки морально підтримував. Сам воював як доброволець у перші два роки, потім був на контракті.

“Ілля мені багато розповідав, як потрібно поводитися в різних ситуаціях, «натаскував» по військовій тематиці. Він перед війною «строчку» служив і в стройовому плані був дуже «затягнутий», добре знав статут. Війна – то було дуже його. Із допомогою Іллі мені було значно легше”, – говорить Микитенко.

Втім із відсутністю вбиральні в приміщенні Юлю не могла примирити ані власна сила волі, ані підтримка чоловіка – розповідаючи про це, вона посміхається.

“Банально: ввечері помила голову, а вночі треба вийти в туалет на вулиці, а надворі мінус двадцять”, – зітхає.

Протягом року Микитенко служила на штабних посадах, зокрема і бухгалтером – без знань бухгалтерії і навичок. А потім Юлю відправили до Львова на тримісячні офіцерські курси в Академію сухопутних військ імені Сагайдачного.

Ту програму, яку вчать у військових вишах кілька років, їм “впихнули” в три місяці.

Щодня були інтенсивні заняття, величезний потік інформації, постійна начитка лекцій. Паралельно йшли практичні заняття.

“Замість того, щоб вчити БМП кілька місяців, ми відбували одну лекцію, а потім водили «беху» три місяці. У нас все було дуже рафіновано, компактно, стисло. Хотілося б, щоб на певних моментах зупинялись більш поглиблено, – наприклад, радіохімічна підготовка, інженерка”, – каже Юля.

Звання молодшого лейтенанта вона отримала у 23. Стала на посаду командира спершу піхотного взводу, а потім – розвідувального.

“Мені сміялися в обличчя: «Ти – командир розвідвзводу? Да, щас!» Ну, ок. Я ж нікого не силую. «Не хочете – рапорт на стол, нафіг з пляжу». У мене десь 90% особового складу пішло зі взводу.

Я вийшла в зону АТО лише з чотирма людьми. Мене не сприймали, бо я – дівчина. І тільки ті четверо підтримали.

І то, вони були не з розвідки, а з піхотного взводу”, – розповідає Юля.

Втім, половина тих, хто пішов, потім повернулися. Микитенко не дуже хотіла їх приймати назад, але не могла впоратися силами лише чотирьох підлеглих. А їй дали спостережний пост.

Забрала адекватних, а тих, що зловживали алкоголем – ні. Одразу попередила: у військовій формі жодних пиятик не буде.

“Повертанці” не вибачалися, але своєю поведінкою давали розуміти, що були неправі, згадує комвзводу Микитенко.

Коли вони в жовтні заїхали на “нуль”, треба було облаштуватися: провести світло, нарубати дрів. І це при тому, що не мали ані сокири, ані бензопили.

“Я просто ходила по дружніх ротах і просила: «Для мого підрозділу треба трошки напиляти дрів. Будь ласка, можна?» Майже за безцінь, 15 тисяч, узяла собі бусик і їздила на ньому – по боєкомплект, зброю, продукти. Тилова частина в нас була кілометрів за 20 від місця дислокації. Вранці хлопці заступали, я їхала у справах, ввечері приїздила, міняла їх на посту, відправляла в розташування спати. Зранку вони мене міняли, а я далі їхала”, – розповідає Микитенко.

У той період молода офіцер спала по кілька годин. Однак згодом якраз почали повертатися підлеглі. Юля почала просити доручити їй інший “спостережник”. А потім “Армія SOS” надала розвідвзводу Юлі дуже хороший безпілотник. Із двома дронами (один уже мали) працювати стало легше.

“СПшка (спостережний пункт – “Н”) у мене була хороша, люди там вели спостереження, але вона не охоплювала всю лінію  правий фланг у мене залишався «сліпим», бракувало людей. Тож мені доводилося налагоджувати зв’язки зі спостерігачами з інших рот. Я зранку робила обходи по всій лінії фронту, збирала дані спостерігачів і робила з цього щоденні донесення на заступника начальника штабу. Плюс вильоти. Плюс прослушка. Я вираховувала позивні росіян-артилеристів, які працювали по нашому фронту, і приблизні квадрати, попереджала про артналіт: «Друга рота, ожидайте прильоточку, всі в укриття». Переважно прогнози спрацьовували. Але тут краще «пєрєбдєть, чєм нєдобдєть»”,  розповідає Микитенко про свій стиль розвідки.

Така плідна робота додала їй авторитету в підрозділі, й солдати вже не насміхалися.

Чому зрештою Микитенко опинилася в розвідці? На початку війни Юля волонтерила на цьому напрямку: разом з іншими активістами відстежувала пересування ворожих військ, скупчення техніки. Інформаторами були проукраїнськи налаштовані жителі тимчасово окупованих територій.

“Моєму другу вдалося створити мережу інформаторів.

Ми малювали віртуальні карти з усіма ворожими позиціями, складами, казармами, з чіткими координатами. Надавали доступ до карти військовим”,

– розповідає Юлія.

Багато інформаторів виїхали через рік-два після початку російської агресії через загрозу для життя. Картами стали займатися військові, професійні розвідники.

“Мені було дуже цікаво, я постійно на телефоні. Щойно з’являється якась інформація – передаю військовим. Удень я ходила на пари, а вночі відслідковувала пересування ворожої техніки, – посміхається Юля. – Спала приблизно стільки, скільки потім у розвідці”.

“Вважаю вихід розвідника невідомо куди й навіщо безглуздим хлопчачим геройством”

Юлія підкреслює: її розвідка – інтелектуальна.

“Основна мета розвідки – це здобувати інформацію. А моє завдання як командира – берегти особовий склад.

Зараз не той тип війни, де потрібно обов’язково кудись ходити. Це окопна війна.

Мені достатньо було раз на тиждень робити обльоти, щоб розуміти тенденцію пересування ворога і зміни. Мені не треба було відправляти людей, щоб вони ходили невідомо куди, наражаючи себе на ризик. Утім коли підлеглі рвалися туди, я була не проти. Хоча вважаю це трохи безглуздим хлопчачим геройством. Ходити треба хіба для того, щоб узяти «язика» чи вкрасти зброю, як це зробив мій чоловік”, – розмірковує Микитенко.

На користь дрона – ще й те, що “йому не відірве ногу”.

“Мій чоловік зі своїм другом (Стасом Гібадуліним – “Н”) були ходаки, вони розвідники. Вони не могли сидіти, як піхота – вони знали свою роботу, вміли її робити. Вони ходили на позиції сепарів, і ті навіть не помічали, що там хтось був”, – розповідає Юлія.

Про ці виходи Станіслав Гібадулін “Хітмен” розповідав у великому інтерв’ю нашому виданню. Якось Сербін із Гібадуліним забрали з-під носа в бойовиків “Утьос”.

І якщо з підлеглими Юля сперечалася щодо потреби виходів за “нуль”, то з чоловіком – ніколи.

“Чоловік для мене був беззаперечний авторитет”, – говорить вона.

“Спочатку – виконання задач, а потім уже стосунки з чоловіком”

Юлія з Іллею зійшлися у 2015-му. Волонтери попросили тата дівчини, щоб дозволив переночувати травмованому військовому, який не встигав додому в Баришівку. Так удома й познайомились. За три місяці побрались.

Сербін Ілля з дружиною Юлією. Фото: проєкт “Якби не війна”

Коли Юля пішла у військо, з Іллею вони служили в різних підрозділах, між позиціями – півтора кілометри, бачилися досить рідко.

“В обох постійно якісь задачі, якісь проблеми належало вирішувати. Зранку, бувало, прийде, після наряду… У нас були рамки. Ми один на одного ніколи не ображалися. Службу завжди ставили вище, ніж наші стосунки. Якщо ми вже обрали бути воєнними, то ми воєнні. У нас спочатку виконання задач, а потім наше особисте”, – говорить Микитенко.

Розповідаючи про це, Юля залишається стриманою, спокійною, і я навіть не знаю, як розпитувати далі – це важко й незручно.

Одного дня Микитенко почула по рації, що внаслідок обстрілу двоє “трьохсотих”. То було 22 лютого 2018-го.

“Я відразу зрозуміла, що то Ілля і його друг, бо вони постійно вдвох ходили, я не знаю, я просто… Я якраз збирала розвіддані, в мене був свіжий проліт, виходила від своїх безпілотників. І коли їхній командир роти почав кричати, медики – «швидше-швидше», я вже зрозуміла, що тут щось геть не те. Потім я написала оперативному по батальйону, спитала: «Це Ілля?» – «Так, це Ілля». Їх евакуювали, відвезли в лікарню у Світлодарську, я туди приїхала теж. А через дві години він помер, не приходячи до тями“.

Читайте також:
Герой проекту “Якби не війна”.
На Світлодарській дузі загинув розвідник з Київщини Ілля Сербін

В Іллі Сербіна не було вищої освіти, він закінчив ПТУ. Тракторист за фахом знайшов себе в розвідці.

“Якщо я більше піхота, то він – реально розвідка. Стратег. Він би й посаду командира батальйона потягнув би. Він був розумніший за мене”, – говорить Юлія.

Контракт Іллі мав закінчитися в липні 2018-го. У Юлі – через рік.

“Ми з Іллею домовились, що коли вже буде підходити до звільнення, я почну процедуру переведення сюди, – згадує лейтенант Микитенко. – Але мене не перевели б, якби він був живий, це факт. Моє подання тричі завертали. Офіційно, бо якихось бумажок не хватало, вони не вірили, що я можу знати чотири мови. Така от була відмовочка. А насправді причина в тому, що просто не можна було офіцерів відпускати з бойових посад.

Бо офіцерів у підрозділах тупо немає, не вистачає”.

Ілля Сербін

Юлія переконана: Ілля радів би, що цього року набрали перший взвод дівчат. “Він був феміністом”.

Юля ніколи не приміряла на себе слово “вдова”. Вона дуже зворушливо пише про Іллю в соцмережах, виставляє спільні світлини і додає хештег #ти_є. Як можна бути вдовою людини, яка є?!

“Погон не має жодного значення”

Офіцерів на передовій дуже бракує, ще раз констатує Юлія Микитенко. Очевидно, що їй це болить.

“Їх (офіцерів) сухопутка нібито випускає щороку купу, але їх реально не вистачає. Ті, що приходять у війська, починають командувати мужиками, які по п’ять років на війні. І тут багато залежить від випускника, наскільки він готовий якось із цим ладнати, наскільки він лідер. Тому що

офіцера можуть послати прямим текстом, побити. А неформальним командиром може бути взагалі солдат, якщо він почувається командиром.

Погон не має жодного значення”, – каже лейтенант.

Юлія Микитенко говорить із дівчатами про командирські якості. На відміну від лідерських, фактично вроджених, ці можна розвивати.

“Можна підкорювати людей собі без харизми, просто своєю поведінкою, власним прикладом”, – стверджує командир першого дівочого взводу.

Вона впевнена: молоді офіцери з бойовим досвідом змінюватимуть армію за умови, “якщо їх не погасять старі”.

“Їхній запал, ентузіазм, у них можна відбити будь-яке бажання. І вони або перетворяться на таких самих як ті старі, або звільняться. Багато нормальних офіцерів позвільнялись після переходу активної фази війни в пасивно-окопну, тому що коли армія нічим не зайнята, починається маразм“, – розповідає лейтенант.

Про бірки, автономію Донбасу, сепарів у парламенті й потребу пропаганди

Маразм – це безкінечна кількість бірок, журналів, журналів для журналів, паперів. Є серед них і корисні, а є й такі, що просто крадуть купу часу.

“Виходить, що тупо розриваєшся на всі фронти. І виходить, що все – через одне місце”, – різко говорить Юлія.

Їй було важко звикнути в ліцеї до військового вітання, звань, погонів, до вишколеності й потреби питати дозволів для всього: “Дозвольте звернутись”, “Дозвольте пройти”.

“Я не знала, що таке стройовий огляд, в мене просто стався дисонанс, наскільки це є важливим. Бо я подивилась і зрозуміла, що насправді армійка важлива, як вона дисциплінує. Коли ти недисциплінований на війні, піддаєш ризику життя підлеглих, тих, хто поруч з тобою. А такі «затяги» сприяють самодисципліні. У тебе є 5 хвилин на помивку? За 5 хвилин маєш встигнути. Інакше мінус літр води побратиму і мінус хвилина”, – розмірковує Микитенко.

Просвіт в армії щодо бірок і всього іншого був, але в Юлії песимістичні прогнози щодо того, скільки він триватиме.

Якби не дівчата – не продовжувала б контракт.

На думку Юлії, в її нинішніх підлеглих буде більше шансів щось змінити, бо вони будуть значно загартованіші.

Не надто оптимістична Юлія щодо сценарію, за яким розвиватимуться події на Донбасі: “Війна заморозиться, Донбас буде в складі України на автономних правах, частина сепарів піде в парламент. Уже пішли, власне”.

“У нас два шляхи: або автономія, або – громадянська війна, справжня, внутрішня, від найменшого спалаху, хоч і з втручанням Росії, звісно”, – припускає Микитенко.

За її словами, дівчата у взводі – 2003-2004 років народження, тож сприймають Росію як ворога і чітко розуміють суть війни на Сході. Хоча “політінформації” бракує.

“У нас є інформування зранку: про події в Україні та світі, на передовій. Але воно не робиться так якісно, як могло б.

Хоча ідеологія – це одна з важливих речей, на яких має триматися армія.

Яким би демократичним суспільством ми не були, але вектор розвитку має бути. Його визначає пропаганда, а вона відсутня“, – говорить Микитенко.

Коли вона трохи привчить дівчат до відбивання ліжка і правильного вішання рушників “під матрац”, планує сама займатися “політінформацією”. Це буде напевно після клятви ліцеїста на День захисника України, коли ліцеїстки візьмуть на себе зобов’язання вчитись і в подальшому служити українському народові.

“У мене є відео з безпілотників – я показуватиму, як нас обстрілювали, показуватиму згорілу техніку й розбомблені будинки. Дівчата мають звикати до таких картин і знати, що таке війна, і що розбомблений будинок – не найстрашніше, що можна побачити на війні”, – анонсує комвзводу.

Приціл на літературознавство

Зараз Юлії вдається висипатися, часом вона ходить у кіно, читає сучасну українську літературу (на столі лежав “Заборонений”, стрічку про Стуса дивилася і в прокаті).

Каже, їй пощастило з офіцерами, які служать у ліцеї: “Вони реально освічені, і мені не треба було багато часу, на відміну від мого батальйону, доводити, що я нормальна бойова одиниця і що зі мною можна нормально спілкуватися”, – посміхається дівчина.

Микитенко не пов’язує майбутнє з армією після закінчення контракту.

“Є певна тенденція у плані деградації війська – скажімо, обшуки в Міністерстві оборони, в офісі реформ. Мені цей відкат назад не подобається. Плюс мої особистісні внутрішні, політичні, моральні переконання.

Я давала присягу на вірність українському народові, але я не завжди згодна з українським народом”,

– резюмує вона, вочевидь маючи на увазі результати виборів-2019.

Юлія дуже хоче випустити свій перший взвод, який, можливо, стане початком справжньої гендерної рівності в армії. Мріє здобути ступінь магістра з літературознавства в “Могилянці”.

Фотогалерея:

Юлія Микитенко - КВЛ - 21 Юлія Микитенко - КВЛ - 1 Юлія Микитенко - КВЛ Юлія Микитенко - патч Київського ліцею Богуна Юлія Микитенко - КВЛ - 22 Юлія Микитенко - 3 патч ЗСУ - жінки
<
>

“Мені дуже це цікаво. Але я відчуваю, що треба буде неабияк працювати, щоб туди знову вступити, бо в армії мало часу на саморозвиток”.

І, щоб не закінчувати на “зраді”, Юля додає: “Все буде Україна”.

Відгук командира

Майор Олег Макітренко, командир роти КВЛ, до якої входить “дівчачий” взвод:

– Вона (Юлія Микитенко) трохи жорстка, багато вимагає від дітей, але це правильно – щоб не розслаблялися і були дисципліновані. Порядна, добросовісна офіцер, постійно самовдосконалюється.

Я не раз питав у дівчат, чи не переборщує вона з дисципліною. Ліцеїстки заступаються, кажуть: їм, навпаки, подобається такий підхід.

Я думаю, такі командири дуже потрібні і у військових навчальних закладах, і в армії.

 

Над текстом працювали: Анастасія Федченко і Дмитро Лиховій

Матеріал створено в рамках проєкту “Новинарні” і Мінінформполітики “Популяризація Збройних сил України”

Читайте в цій серії:
“Коли наступаєш, є злість і радість”:
ротний 24 омбр Ожаревський отримав орден за Шуми у 21 рік

Юний комроти “Айдару” Вадим Ковальчук: Коли просуваєшся навіть на метр уперед – це кайф

22-річний взводний “королівської” бригади Віталій Магур “Хакер”:
У мене був друг. Його рештки привезли в пакеті

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

   

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: