автор: Анастасія Федченко
Бориспіль – Київ
фото авторки та з архіву героя
За великим столом у кабінеті прийому громадян на першому поверсі міськради Борисполя мене чекає 35-річний Віталій Горкун. Футбольний “ультрас”, працівник аеропорту, майданівець, воїн-“кіборг”, начальник патрульної поліції Маріуполя й Борисполя, підприємець, місцевий депутат… Тепер він – заступник міського голови з питань житлово-комунального господарства. Обійняв цю посаду майже рік тому.
Я зустрічаюся з Віталієм перед днями пам’яті оборонців Донецького летовища, щоб записати ще одні спогади про ДАП, а заодно й історію незвичайних перетворень солдата 79-ї аеромобільної бригади ЗСУ.
🔥 “19 січня, коли почалося “Вогнехреще”, я зрозумів: буде війна.
І зараз у мене чуйка нехороша”.
🔥 “Фраза “зараз по нас буде працювати “Буратіно” з фільму “Кіборги” була сказана в реальному житті 7 жовтня 2014-го”.
🔥 “Син знає, що він названий на честь загиблого на війні татового друга Богдана. Що татів друг слідкує за ним із неба і шкоду робити не можна”.
🔥 “Який я “кіборг”?
Просто чувак з аеропорту, який витягнув лотерейний квиток – повернувся”.
🔥 “Коли працював в аеропорту “Бориспіль” після оборони ДАПу, прикидав, де тут можна позиції організувати”.
🔥 “У 2014-му багато ультрас пішли на фронт. А зараз доводиться бачити знайомих по “навколофутболу” на проплачених акціях. Як так можна?..”
🔥 “Реформа патрульної поліції не змарнована, поки є “Маршал”.
Розмову весь час перебивають: заходять підписати папери, телефонують про пошкодження електричного кабелю… Відтак Горкун стає першим “кіборгом”, інтерв’ю з яким починається з проблем комунального господарства в райцентрі на Київщині.
– У нас Бориспіль – просто чорна діра з цим ДТЕКом, – скаржиться Горкун.
Віталій Горкун під час інтерв’ю в Бориспільській міськраді. Фото: Настя Федченко / Новинарня
Він пройшов до міськради від партії “Голос”. Потому приєднався до команди переможця від “Європейської солідарності” Володимира Борисенка. Познайомилися в 2014-му, коли депутат міськради Борисенко допомагав українським воякам.
На новій посаді Горкунові довелося розбиратися, чому в рідному місті так часто вимикають світло. З’ясував: трансформаторна підстанція може нікому не належати, так само, як і кабелі, що до неї ведуть. Абоненти безконтрольно врізаються і не платять за електрику.
– Знайшли кабель, а там чотири пориви. Чи є сенс ремонтувати? Але новий – дорогий. Там потрібно 500 метрів, а один метр гривень 80 точно коштуватиме, – рахує заступник мера.
Але цей новий рік зустріли не при каганцях, відключень вдалося уникнути.
Також є в Борисполі і безгоспні труби водопостачання. А недавно “з боями” змусили всіх містян підписувати договори на вивезення сміття.
– За пару годин після проїзду сміттєвоза контейнери вже повні. Мешканці багатоповерхівок скаржаться: “Сміття не вивозять!” Почали ловити біля баків людей із приватних будинків. Вони: “А ми сміття не виробляємо!” – “Неправда, ці пакети ви щойно викинули”. – “То до мене діти приїжджали”. Але зараз договори вже підписують. Ми встановили нові гарні пластикові баки. Поки їх навіть не побили, – посміхається Горкун.
Віталій Горкун підписує робочі документи під час інтерв’ю в Бориспільській міськраді. Фото: Настя Федченко / Новинарня
Віталій зітхає:
– ЖКГ – ще та спадщина. Ну, наприклад. Ліфт у міськраді не працює, стоїть розібраний. Починаю розбиратися, чому. “Пішов на донорство іншим ліфтам”. По паперах запчастини купувалися, все добре. Та по паперах і труби нібито ремонтувалися, які зараз проривають! Команда тут 15 років працювала… М’яко кажучи, плутали бюджет зі своїм гаманцем.
Була виборча кампанія, один кандидат відремонтував нібито власним коштом трансформаторну підстанцію. Коли я заступив на посаду, побачив платіжки – а то управління ЖКГ зробило ремонт. Не хочу зайве нарікати на “папєрєдніків”, але мені здається, що це жлобство. Особливо коли зарплата хороша.
Наприклад, я зараз отримую 46 тис грн. І в нього стільки ж було.
Горкун замовкає і додає:
– Якщо спитаєш, чи повторив би я похід у владу, я б задумався.
І нинішня робота в міськраді, і служба в поліції, що була перед цим, для Горкуна – логічне продовження 1 грудня 2013 року. Тоді його життя змінилося безповоротно.
Динамівський фанат-хуліган на прізвисько “Гарік”, як і багато його побратимів по трибуні, вийшов на Євромайдан та був одним із “радикалів” на Банковій.
Віталій Горкун під час інтерв’ю в Бориспільській міськраді. Фото: Настя Федченко / Новинарня
Надалі чи не щоночі чергував на барикадах, відпрошувався з нічних змін в аеропорту “Жуляни”, де працював на стійці реєстрації.
– 19 січня, коли почалося “Вогнехреще”, я зрозумів: буде війна.
Ми зі знайомими про це говорили. І коли я вже повернувся з війни, не раз згадували цю розмову. Стоїш на Грушевського, все палає, і якесь таке відчуття… Коли загинули Нігоян і Жизневський, я зрозумів, що точку неповернення пройдено. Лише питання часу було, коли почнеться більша кров.
Більша кров і багато смертей сталися 18 лютого. Неподалік Будинку офіцерів, коли Гарік кидав коктейлі Молотова, його поторсали за плече: “Допоможи підняти”.
– Ми занесли того чоловіка з проломленою головою в Будинок офіцерів. А там уже лежать, накриті простирадлами… Виходжу, а “Беркут” прямо тут. Ще б трохи, і я б не вийшов, бо вони вже зачищали Кріпосний.
Надвечір йому зателефонував знайомий: “Починають блокувати Київ”. Зустрілися на Позняках.
– Ми розуміємо, що потрібно щось робити. Знайомі їхали зі зброєю. Але в Київ уже не пропускали. Почали зводити барикаду в Борисполі. Вона мала зупинити автобуси з тітушками. Ми з ними розмовляли. Вони белькотіли: “Нас попросили, за гроші”.
Частина з тітушок їхала на звичайних пасажирських автобусах, але була ще “ГАЗелька” з бойовими. Ми знайшли там повно петард із цвяхами. То цим “бойовикам” жорстко дісталося, переважно від жінок. Уже жінок довелося від них відтягувати”, – Горкун сміється, коли згадує це.
Тоді в Борисполі згуртувалися в самооборону з пів сотні озброєних мисливськими карабінами чоловіків. Міліціонери дали активістам рації.
– Начальник відділу хотів утримати ситуацію в місті, сказав: “Янукович для мене – не президент. Тому давайте діяти разом”, – пригадує Віталій.
То була перша співпраця Гаріка з правоохоронцями. Доти траплялося навпаки. Адже футбольні “ультраси” завжди мали проблеми з міліцією.
Сектор ультрас київського “Динамо” на матчі з сімферопольською “Таврією” в Києві 10 травня 2012 року. Фото: ultras.org.ua
– Ми і на Майдані одні з перших пішли на штурм без вагань. Просто коли ти протягом року десятки разів потрапляєш під кийки – ну, ще раз потрапиш. А тоді на стадіоні за вигуки “Слава Україні! Героям слава!” “Беркут” міг зайти на сектор і нормально почистити ряди.
У 2010 році ми співали на трибунах: “Батько Бандера знов до нас прийде і за Україну всіх нас поведе”. Всі фанати були патріотами.
У 2008-му, коли Росія напала на Грузію, я зрозумів: кацапів ненавиджу.
На секторі були такі ж настрої. Чи не кожен розумів: агресія проти України неминуча.
Крім сутичок із силовиками, динамівські “ультраси” регулярно билися з фанатами інших команд. Це частина субкультури і такий фанатський спорт зі своїми неписаними правилами. Або іноді й без них.
– Якось ми жорстко вигрібали в Одесі, на 412-й батареї. Тоді пів України з’їхалося з нами “позмагатися”. Нас було десь 120, їх – удвічі більше. Щільненько нас “затрамбували”. А коли верталися, хтось жартує, а хтось кричить: “Несмішно. Мені челюху треба вправляти”.
Після таких бійок сидиш у райвідділку, а тобі: “Мета того, що ви влаштували?” – “А що я влаштував?” – “Ти нас за дебілів маєш?” – “Я взагалі повз проходив. Я їх усіх уперше бачу”, – сміється Гарік, згадуючи фанатські махачі та їхні наслідки.
У 2014-му українські “ультрас” засудили російську агресію та оголосили міжклубне перемир’я на секторах. Чимало фанатів пішли на фронт.
Динамівське тату Горкуна
Горкун показує татуювання – емблему “Динамо” на лівій литці. Якось під час змагань із футболу серед поліцейських ця наколка шокувала його колег-“копів”.
Часом Гаріку доводиться бачити знайомі по “навколофутболу” обличчя на міських акціях “з іншого боку”.
– Влітку була проплачена акція проти вивезення відходів на звалище. Я говорив з учасниками, які раніше були “ультрасами”. “Ну ти ж розумієш, кожен заробляє, як може”, – виправдовуються. Прикро, що так відбувається.
Вісім років тому ми разом стояли з “ультрасами” на Банковій. А зараз деякі готові за тисячу гривень приїхати в будь-яке місто розхитувати ситуацію.
Це рівень людей, які боролися з режимом Януковича? – скрушно питає Горкун. – Вони тоді заблокували звалище. Наступного разу щось про електроенергію кричать. Уже звалище нетоксичне.
Читайте також:
“Тавро тітушки”. Один з учасників замаху на Мазура з С14 – ультрас київського ЦСКА
Після втечі Януковича Горкун побачив по телевізору, як “зелені чоловічки” окуповують Крим. 95-та бригада ВДВ, де Віталій проходив “строчку”, висунулася на південь України. Наречена сказала:
– Не вздумай.
– Боже збав, – відповів.
І поїхав вітати маму з 8 березня. Через військкомат.
9 березня йому зателефонували і сказали 10-го ввечері прибути з речами. Віталій попросився в “95-ку”. Йому сказали: “Звісно, відправимо!” Але заслали в бригаду зв’язку.
Водій за попереднім ВОСом, солдат Гарік таки зміг перевестися у 79-му аеромобільну бригаду помічником гранатометника.
Гарік із побратимами
– Перша справжня війна – рейд. “Майк” (Максим Миргородський тоді командував 1-м батальйоном 79 аембр, з 9 серпня 2021-го – командувач ДШВ – “Н”) вів колону, і по наших координатах уже працювала артилерія. Ми ніде не затримувалися. Бігом-бігом-бігом, – розповідає Горкун. – Була стрілкотня по нас. Уже пізніше я зрозумів, що тоді сталось. Адже в бою головне – виконувати завдання. Та й рядовий же бачить буквально на сто метрів перед ним.
Читайте також:
Розвідник із 95 бригади ДШВ Леонід Карпенко:
Під Савур-могилою росіяни тікали від нас соняшниковими полями
Після рейду вони завозили боєприпаси та харчі в Піски, Тоненьке, Авдіївку. А на початку жовтня рота, де служив Гарік, заїхала у старий термінал Міжнародного аеропорту “Донецьк” імені Сергія Прокоф’єва.
Віталій Горкун – учасник АТО
– Ми ще докурювали тонкі сигарети, що залишилися в “дьюті фрі”, і доїдали шоколадки. Як зараз пам’ятаю, зелені, тонкі, з ментолом, – пригадує Віталій “дольчевіту” на початку ротації в ДАПі.
5-6 жовтня почалося “трохи пекло”: активно працювали танки та піхота окупантів.
– У Путіна 7-го день народження, то вони його вітали: “Владимир Владимирович, знамя “ДНР” уже над терміналом”. Кричали “Аллах акбар”, усе таке. Вони були близько, в коридорах.
А 7 жовтня була могильна тиша.
Фраза “зараз буде працювати “Буратіно” з фільму “Кіборги” була сказана якраз 7 жовтня.
Майк передав в ефір, що було перехоплення – “Буратіно” вийшло на вогневу. Думаю: що воно таке? Ну, мені пояснили, – розповідає Гарік про очікування роботи ТОС-1, російської важкої вогнеметної системи залпового вогню калібру 220-мм. Його очі збільшуються, певно, як і вісім років тому. – Але нічого не було. Стрілкотня якась легенька.
Читайте також:
“Кіборги”: найсильніше українське кіно часів Незалежності. ВІДГУК “НОВИНАРНІ”
Віталій Горкун у Донецькому аеропорту
Содлат Горкун спочатку виконував завдання на позиції “Полум’я”. Надалі був відповідальним за старий термінал після того, як командир відділення дістав поранення.
Перша ротація Гаріка в ДАПі тривала десять днів. Після неї знову виконував “конвойну” роботу, проходив навчання з домедичної допомоги.
6 листопада почалася друга ротація Горкуна в старому терміналі. І за одну добу – четверо загиблих.
– Першим загинув “Каракурт” (Павло Колесніков, полковник посмертно – “Н”). Він був мобілізований, офіцер. Його снайпер зняв – куля залетіла у вікно і пробила шию, він загинув на місці, – розповідає Віталій.
– Групу в новий термінал, яка мала дізнатися обставини загибелі і взяти боєкомплект, вів Богдан Здебський. Він та Сергій Іванцов ішли першими й загинули від кулеметної черги.
Віталій Горкун під час інтерв’ю в Бориспільській міськраді. Фото: Настя Федченко / Новинарня
Вдень пішли з’ясовувати обставини загибелі вже Іванцова і Здебського. Із командиром роти Олександром Нетребком “Соколом” попросився Сергій Баранов-Орел, напередодні легко поранений у руку. Гранатометник, він хотів у новому терміналі взяти побільше “уліток” (коробчатий магазин із гранатами для АГС-17). Його теж кулеметник дістав – перебило ногу, розірвало артерію. Він повз по злітній смузі. Ми поки задимили, щоб його забрати, пішло півтори хвилини, і вони стали вирішальні. Затягли в термінал, він іще дихав, але був у важкому стані.
Віталієві важко згадувати той день. Він уперше за час інтерв’ю матюкається.
– Пролунала черга, я зрозумів: б***ь, щось не те. Потім пролунало в рацію: “У нас два “трьохсотих”. Потім важкі, потім один – “двісті”. Потім в ефір почали відкрито говорити, хто. Ну, п***ь, якийсь день ї***тий. Орел у мене на руках був, коли медики сказали, що все. Такими темпами, я думав, нам тут усім капець.
Потім – тригодинний артобстріл. Хлопці дивом уціліли. Майк сказав: то були росіяни.
Віталій Горкун у Донецькому аеропорту
Після обстрілу добровольці з “Правого сектору” покинули територію летовища.
Там було фактично неможливо перебувати. Ще в жовтні вони сприймали ДАП як “чотиризірковий готель”, посміхається Горкун, а в листопаді до артобстрілу – “поганий тризірковий”.
“Милися” вологими серветками. Холод, протяги. “Зігрівали” їх обстріли – з’являвся адреналін.
Читайте також:
“Найбільш українське місце в Україні”. Нерозказані історії про оборону Донецького аеропорту
Води бракувало. Харчів вистачало, але їсти не хотілося.
– Ми розуміли, що похаваєш тушняка – пити захочеться, а води мало. Мехвод Андрюха Сокуренко, він іще в Афганістані служив, у підвалі пробив батарею, через перев’язувальні пакети профільтрував звідти воду – приніс п’ятилітрову баклажку такої “Фанти”. Нормальна, смачна. Поділили на всіх порівну, – пригадує Віталій.
Якось вони побачили справжній скарб біля спаленого бронетранспортера – пак із півторалітровими пляшками води.
– Спершу намагалися дістати “кішкою” – далеко. Вирішили, що хто добіжить – той собі цілу пляшку забирає. Поки кидали жереб, “Морячок” збігав, нормально, сепари не зрозуміли, що сталось, – посміхається Гарік.
“Дорога життя” в ДАПі
– Та і в нас була схожа ситуація. Біля готелю стояли КамАЗ і ще побита машина, певно, “Тойота”. Слава Зайцев п’є каву, визирає, присідає: “Там сепар!”” – “Де?” – “Там!” І справді, там терорист залазить у машину. У цей момент як почали по ньому гатити! Він підвівся, трохи відійшов, потім Слава з РПГ вистрелив – і все. Більше не ворушився. Мета його походу була взагалі незрозуміла.
Десантники всі як один були впевнені: аеропорт – плацдарм для наступу на Донецьк.
– Сиділи, чекали. Ще трішки – і в атаку. У жовтні ми питали в ротного, чому не прийде ще одна рота, яка б нас змінила в старому терміналі, а ми би зайняли готель. Із готелю вже було би видно, що далі відбувається. А в листопаді вже ніхто і не збирався…
Віталій Горкун у Донецькому аеропорту
Читайте також:
Командувач ДШВ “Женя-Війна” Мойсюк: На початку АТО нас на Донбасі зустрічали квітами
У підвалі було майже пів тисячі мін калібру 120 мм. Сокіл дав команду мінувати термінал. Бійці це зробили, вивели все на батарейку “крона” і поклали її на камін. Нетребко дав запит, чи можна залишити старий термінал і підірвати його, коли зайдуть сепари.
– Майк наказав термінал не залишати, бо прийде підмога. Через добу на “бехах” (БМП) під термінал приїхала 93-тя бригада. Ми їм передали “крону”.
Заступник комбрига з позивним “Тополь” (Олександр Василенко – “Н”) – такий високий, я ще дивувався, як він заліз у “беху”, сказав: “Був у Першого. Той казав: “Ви тримайтесь, за Мінськими домовленостями аеропорт їхній”, – переповідає Гарік.
– Старий термінал за два тижні зайняв ворог. Чому його не підірвали, я не розумію.
Коли ми йшли звідти, розуміли: щойно він упаде, новому залишаться лічені дні.
Якби підірвали старий термінал, було б красиво і гучно, і втрати у ворога великі.
Зараз Горкун припускає: може, і правильно, що ЗСУ тоді так і не просунулись далі з ДАПу. А летовище тримали як символ.
– А як довести, що ми протистоїмо ворогу? На всіх же міжнародних перемовинах оборонців аеропорту ставили як приклад сміливців, які відбивають наступ росіян. Це була наша пропаганда. Якщо її не буде, хто піде воювати? – розмірковує Горкун. – Хоча, мені здається, ціна завелика за символ. Стратегічну цінність аеропорт втратив. Коли впали перекриття, понад 30 хлопців загинули.
Віталій Горкун із побратимами (праворуч)
Бої за ДАП – приклад не тільки звитяги українських воїнів, а і взаємодії різних підрозділів. Часом це кумедні історії.
– Нам передають в ефір: зустрічайте, до вас приїжджає “спецура”. Ми думали: о, зараз як повоюємо! А приїжджають такі ж мобілізовані, як і ми, – сміється Віталій. – Або ми забирали танкістів, а вони: “Я воювати не вмію, нам хана”. Кажу: “Друже, я такий самий мобілізований, як і ти. Стоїш, спостерігаєш, щойно побачиш рух – гати і не думай, там точно не наші”. Війна – це наука. Ото була наша “воєнна наука”.
Віталій Горкун у Донецькому аеропорту
– Чи називаєш ти себе “кіборгом”?
– Ні. Я просто чувак з аеропорту. Рома був таксист, Федя – сторож в АТБ. Які “кіборги”? Прості хлопці, що хотіли жити.
Читайте також:
“Кіборг” Роман Костенко, який став нардепом: Два тижні в ДАПі визначили мою політичну кар’єру
Під час другої ротації в аеропорту Віталій втратив друга Богдана Здебського. Солдати познайомились уже в бригаді й одразу заприязнилися.
– Його всі звали Богдан Богданович, хоча він і молодший від мене. І недарма. Молодий хлопець, 23 роки, про дуже серйозні речі говорив: якою має бути країна, чому це все відбувається, – Горкун зітхає і замовкає. Йому важко згадувати про побратима.
Здебський – із села Розвадів на Львівщині. Працював на цементному заводі. Гарік його агітував: “Закінчиться це все – давай до нас. Я живу в Борисполі у двокімнатній квартирі, місця вистачить. Працюватимеш в аеропорту, хороша робота, зарплата”.
Солдат Богдан Здебський
Коли дізнався, що Богдан загинув, всередині стало так порожньо, наче пустеля. Пообіцяв назвати первістка на його честь.
Нині Богдану Віталійовичу п’ять. Він знає, що в тата був друг Богдан, якого вбили на війні.
Син знає, що він названий на честь загиблого на війні татового друга.
Богдан, звісно, ще не розуміє, що таке війна. І хай ніколи і не зрозуміє, – говорить ветеран. – Але він знає, що татів друг слідкує за ним із неба, і шкоду робити не можна, бо в нього янгол-охоронець – порядна, добра, гарна людина, і він має бути таким самим. Хочеться, щоб син був, як Богдан. Недаремно кажуть, що йдуть найкращі…
Віталій Горкун під час інтерв’ю в Бориспільській міськраді. Фото: Настя Федченко / Новинарня
Горкун тримає зв’язок із сестрами Здебського та його мамою, часом навідує їх.
– Відчувається, що вони втратили опору. І що ти ніяк його не заміниш.
Якось після відпочинку в горах Горкуни заїхали в гості до мами Здебського, планували ночувати. Та коли Віталій побачив, як жінка дивиться на малого, обіймає його, вирішив поїхати – їй було важко.
– Мама якось сказала: “Ви залишилися живими заради того, щоб зробити країну такою, про яку мріяв Богдан”. Ці слова закарбувалися.
Читайте також:
Роковини завершення оборони ДАПу: імена й фото всіх загиблих “кіборгів”
18 березня 2015 року Віталій Горкун демобілізувався.
Ще в частині говорив із психологами. Ті радили… дивитися мультики. Вони викликають відчуття дитячого захвату, спокою і щастя.
Коли ставало страшно чи тривожно, Віталій умикав “Тома і Джеррі”. Каже, допомогло.
Після виходу з ДАПу до Дня ЗСУ в грудні 2014 року Віталій Горкун був нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня
– На початку я не спав – тиша. Думаєш: зараз точно щось буде.
Війна мені потім приснилась декілька разів. Не пов’язані з пережитим сни. В одному я йду по пшеничному полю, блакитне небо, “гради” б’ють. І коли вони влучають у землю позаду тебе, прокидаєшся. Ще побут снився. Все. Ні Богдан, ні хлопці.
Через війну у Віталія погіршився стан зубів, під час першої ротації почало судомити ногу. Лікарі поставили діагноз: синдром Рота (парестетична мералгія – ураження зовнішнього шкірного нерва стегна – “Н”).
– Я частину ноги не відчуваю. Масажі іноді роблять. Чи була контузія, не знаю. Слух втрачав на два дні. Але кров із вух не йшла. Значить, усе нормально. Кістки цілі.
Як сказав друг, я витягнув лотерейний квиток – повернувся.
Десантник Віталій Горкун після демобілізації
Перше, що зробив Віталій після демобілізації, – купив хокейну форму, про яку мріяв із дитинства. Зараз, щоправда, ані в хокей, ані в футбол не грає – проблема ще й з менісками.
Ще кілька місяців працював в аеропорту “Бориспіль” на стійці реєстрації. На початку дивився, де можна побудувати позиції.
– Там посадка, звідти танчик би виїжджав. Новий термінал D в Борисполі і новий термінал ДАПу схожі, скрізь скло. Прикинув: тут була б така ж жопа, як і там, – сміється Горкун. – Всі нові термінали будують не для бойових дій. У Жулянах в старому терміналі було б надійніше.
У Національну поліцію учасник бойових дій прийшов у 2016-му. Після відбору став командиром роти в управлінні патрульної поліції в Борисполі. У березні нові “копи” прийняли присягу, а в травні зателефонував начальник новоствореного Департаменту патрульної поліції НПУ Євгеній Жуков, позивний “Маршал”, раніше – командир розвідроти із 79-ї Горкунової бригади:
– Треба їхати в Маріуполь начальником управління.
– У мене весілля через три тижні.
– Добре, відпрошуйся, і треба їхати, – посміхнувся Маршал.
– Але треба, щоб мене звідти відпустили на весілля! – поставив умову Віталій.
Так він очолив управління у прифронтовому місті.
Віталій Горкун – очільник патрульної поліції Маріуполя
Читайте також:
Вітрина для сепарів. Донецький бізнесмен був бійцем ДУК, а тепер очолює патрульну поліцію Маріуполя
– Я мріяв про поліцію. Розумів: створюють щось нове, якщо сюди прийде мєнт старої закалки, нічого не зміниться. Треба самому служити так, як би хотів, щоб служила поліція, – пояснює Гарік.
Однак система від початку не дозволяла носити старшому лейтенанту поліції рожеві окуляри.
– Проводжу співбесіди, мені начальник адмінпрактики каже: береш ти гроші, не береш – не важливо. Якщо хочеш бути на такій посаді, маєш за кожен підпис приносити 30 грн, за все своя такса. У кінці місяця могло “накапати” і 10 тис грн. І нікого не цікавило, де ти їх візьмеш. Не приніс раз – тебе поставили на галочку, не приніс двічі – призначать того, хто носитиме.
Горкуна вразив підхід до “гендерної рівності” серед правоохоронців.
– У ментів дуже прийнято, коли мужику загрожує звільнення – він іде в декрет.
Для мене це стало таким шоком. Навіть якщо ти козел, а тебе спалили, та напиши рапорт і звільнись. Дядю, до побачення” Ні, йдуть у декретну відпустку, поки влада не зміниться і не можна буде за “котлету” відновитися.
Він пропрацював у Маріуполі рік. Дружина називала Віталія “волонтером” — через малу зарплату, не хотіла їхати у прифронтове місто. Коли народився первісток, почалися непорозуміння в родині. Горкун попросився в Бориспіль. Спершу був заступником начальника главку патрульки, відтак став начальником.
Віталій Горкун із дружиною Анною
– За навантаженням у Маріуполі було важче: більше місто, грабежі, розбої. Бориспіль – така тиха гавань.
Коли приїхав із Маріуполя, питаю: “А що тут по розбоях? Грабежах?” – “Три”. – “На тиждень?” – “На рік”. Тут таке розмірене життя. Почав гладшати», – сміється Віталій.
У патрульній поліції хабарництва немає, стверджує Горкун. А якщо і є – це проблема не відділку, а окремого екіпажу.
Коли Горкун із таким стикався, щоразу розчаровувався, що такі люди працюють у його підрозділі.
– Я навіть застосовував фізичну силу. Доводив до того, що він писав рапорт, а потім розповідав, що “Горкун мене під тиском змусив”. Член атестаційної комісії дзвонить: “Пам’ятаєш такого?” – “Та ні”. – “Він у поліцію влаштовується і розповідає, як ти морально тиснув на нього”. Набираю комбата (я тоді вже звільнився). Перепитав, хто це. Дзвоню члену комісії: “Узяв бабки, спалився. Мені такі бійці не потрібні”.
Патрульна поліція Борисполя. Архівне фото
Коли скаржились, що патрульний бере хабар, завжди розмовляв зі звинуваченим наодинці. Він каже: не брав. Повірити? А потім мені надають докази його провини. Ну, штурхнув разок. Його совість закінчилася рівно тоді, коли він мені набрехав!
І у випадку з Горкуном, і з багатьма іншими ветеранами й майданівцями реформа патрульної поліції шість років тому вселяла велику надію. До “патрульки” пішли ті, хто прагнув змінити правоохоронні органи та країну. Хлопці й дівчата звільнилися з хороших робіт, подолали відбори. А потім зіштовхнулися з буднями, системою та опором самого суспільства.
– Система тебе не захищає. Нормальна людина стоїть і думає: нахіба воно мені потрібне? Людям це точно не потрібне. Зупиняєш їх за проїзд на червоне чи перевищення швидкості, а вони: “Ідіть краще ловіть наркоманів!” Ловиш наркомана, кличеш понятих, а ті: “Ідіть, мусора, нафіг, ви їх (наркоманів) покриваєте, а він мене потім поріже”, – стенає плечима Горкун.
Віталій Горкун під час інтерв’ю в Бориспільській міськраді. Фото: Настя Федченко / Новинарня
Читайте також:
Селфі без копа. Киянин пояснив, чому йде з патрульної поліції після року роботи
Чимало “копів” із першого набору звільнилися менш ніж за рік після складання присяги. Тих “піонерів” у лавах Нацполіції залишається дедалі менше. Тому що важкі умови служби, на зарплату в 13 тис. грн у рядового не розгуляєшся.
– Він на роботі думає не про роботу, а де ще заробити грошей, щоб прогодувати родину. Поки фінансування не буде – не буде і революційних змін, – вважає Горкун. – Залишилися ще романтики. Але я свято вірю, що їх будуть підтримувати, бо на таких і тримається все.
Очільник патрульної поліції Маріуполя Віталій Горкун (другий праворуч) та Євгеній Жуков “Маршал” із новими “копами”
Я спілкуюся з хлопцями з управління. У патрульній поліції дуже багато чесних і порядних людей. Так, у системі є й погані. Як у будь-якій галузі.
Не можу сказати, що реформу змарновано. Можливо, це станеться, коли з поліції Маршал, який живе цим.
До виборів Горкун зайнявся бізнесом – вони з дружиною відкрили на Київському Шляху піцерію “Veterano”. Тоді Віталій ще очолював патрульну поліцію в Борисполі. Планували, що рестораном займатиметься Анна. Майже рік шукали приміщення. Суборенду оформлювали на загальних підставах. Коли знайшли, жінка завагітніла Ярославом. Через загрозу викидню її поклали в лікарню.
Горкун-піцайоло у своєму ресторані
– Щоб відкрити ресторан, взяли позику під заставу квартири. Ми мали в вересні запуститися, заробити перші гроші і віддавати кредит. Довелося мені звільнятися з поліції. Якби не це, я б там і досі служив.
Тільки почали отримувати нормальні каси — пандемія. “Ковід” реально підкосив. Ресторан – досі на кредитах. Ми опинилися не в тому місці не в той час. Але це досвід.
Поки зарплата тут (у міськраді) в мене нормальна, можна ці гроші витрачати на закриття боргів, хай у нуль працювати, проте зберегти колектив ресторану, – пояснює Горкун.
Зараз ресторан, за його словами, — відповідальність дружини.
Горкун у День вишиванки в Маріуполі
Безумовно, Майдан і війна якісно змінили українців, вважає Віталій. У нього самого з’явилося більше червоних ліній, які не переступить. Водночас ветеран не розуміє, чому люди настільки роз’єднані.
Фото під час інтерв’ю в Бориспільській міськраді (гортайте):
– Згадуєш 2014-2015 роки, порівнюєш усе. Ми тоді були такі згуртовані. А зараз усе ніби знову за чиїмось планом: роз’єднати, розсварити. Люди міряються пісюнами: хто більший патріот, хто кращий волонтер, хто більше маскувальних сіток відвіз, хто ще щось. Навіщо?
Ворог, проти якого об’єдналися вісім років тому, – один. Він нікуди не подівся, залишився той самий.
Не розумію, чому нам бракує мудрості розібратися спершу там, а потім тут, – розмірковує Віталій. – Українці заслужили на хороше життя вже давно. Єдине, що на сотню – по десять сотників. Особисті амбіції перевищують основну мету. Це прикро.
Валерій Горкун на балу “Запроси мене з війни” з партнеркою по танцю Лілією Болбат, волонтеркою. Жовтень 2018
Гаріка дедалі частіше питають, чи не були марними останні роки для України. Він щоразу відповідає, що ні. Бо інформаційно-психологічна атака на Україну з боку Росії не зупиняється ані на день, а зараз іще посилилась.
– Як і 19 січня 2014-го, в мене зараз не дуже хороша чуйка. Але дуже хочу, щоб цього разу вона не справдилась.
Читайте також:
“Я бачу світло крізь бетон!” Велике інтерв’ю з генералом-реформатором Дмитром Марченком
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
