“Найбільш українське місце в Україні”. Нерозказані історії про оборону Донецького аеропорту

автор: Олена Максименко

ДАП надійно став частиною не просто української історії, а новітнього українського епосу. Символом незламності, міцнішої за бетонні перекриття обох терміналів. Попри те, що за роки українсько-російської війни відбулося чимало не менш запеклих боїв, події Донецького аеропорту все одно лишаються квінтесенцією сили і відданості.

20 січня виповнюється сім років відтоді, як у 2015-му російські окупанти підірвали перекриття в новому терміналі Донецького аеропорту. Від трьох тонн тротилу стеля в багатьох секціях обвалилася, ховаючи під собою українських захисників ДАПу. Лише одного того дня в боях на Донбасі загинули майже 50 воїнів України.

І хоча останні вцілілі оборонці виходили з території аеропорту через кілька днів, саме 20 січня варто вважати днем пам’яті загиблих “кіборгів” та завершення героїчної оборони ДАПу, яка загалом тривала понад 240 днів.

Напередодні трагічної дати в Інформаційно-виставковому центрі Музею Майдану відбулася зустріч “Нерозказані історії” – свідчення учасників боїв за летовище. Оператор Владислав Журенко, бійці Кирило Недря, Олександр Чуб та Геннадій Дубров згадували як трагічне, так і смішне, якого також було чимало. А ще говорили про те, як подавати ці історії дітям.

Дитячий голос з “Неба”

Владислав Журенко

Зустріч почалася з показу відеоролика з Іваном Зубковим на псевдо “Краб”, знятого журналістами “ТСН” незадовго до його загибелі. Як і багато інших бійців, Іван навіть не казав матері про те, що вирушає на війну. Тіло героя змогли дістати з-під завалів і поховати лише за 100 днів після загибелі. Його іменем названо 90-й батальйон 81-ї окремої аеромобільної бригади.

“У ДАПі переживань було значно менше, ніж сьогодні в Києві”,

– зауважує оператор “ТСН” Влад Журенко. Наголошує, що більшість оборонців Донецького аеропорту були там добровільно. Чому йшли в таке пекло?

“Я скажу про себе. Я міркував так: це моя країна – отже, я маю її захищати. Якщо комусь погано – я маю бути поруч. Я розумів, що Збройні сили перебувають не в дуже хорошому стані – технічно, технологічно… Але коли ти досягаєш певного віку, ти розумієш, що треба зробити в житті щось хороше. Тому що поганого вже наробив”, – розмірковує Владислав.

Розповідає, як із професійного інтересу переглядав відео противника з ДАПу: “Мені було цікаво, що вони знімали. Злетка, летить наш танк – із розвороту башти – постріл…”

Стріляв командир 5-ї танкової роти. “Льоша Лисиченко, «Бізон». На той момент йому було 23 роки! В окулярах… У нас кілька груп було в аеропорту. Цей постріл спершу приписували Євгену Межевікіну («Адаму»). Але сам Женя визнав, що це Льоша стріляв”, – усміхається Журенко.

Згадує також і переговори по рації. Як із вишки “Небо” на радіохвилю виходив абсолютно дитячий голос. Спершу бійці не вірили власним вухам: звідкіля на бойовій позиції взятися дітям?!

“Апостол” Богдан

“Поруч зі мною – командир роти з позивним «Студент». Хлопцеві 24 роки, командує чоловіками під 50. Студенте, запитую, звідки це дитячий голос? – Та це там, на шахтовому елеваторі. – То ви туди дитину посадили? Ви здорові люди взагалі? – Та ні, це «Правий сектор»”…

Секрет дитячого голосу розкриває Геннадій Дубров із позивним “Бізон” – кіборг, що на той момент воював у добровольчому батальйоні “Карпатська січ”:

“То був «Апостол», йому було 16 років. Так, він крутий. Його хвиля – «Небо ФМ». «Говорить хвиля Небо ФМ», давайте привітаємо під**асів!» І всі позиції Пісків починають хвилин 15 валити в сторону сепарських позицій з усього, що є. А потім він починає ставити музику, працює «стіл замовлень» пісень”.

Щоправда, в інтерв’ю “Українській правді. Життя” Апостол – “в миру” Богдан – розповідав, що пішов на війну в 17, надуривши командування і додавши собі 1 рік.

Читайте також:
“Кіборг” з 3-го полку ССО розповів, як росіяни провалили наступ на вежу ДАПу й тікали, чавивши танком своїх бійців

“Ми воюємо з цим ворогом сотні років. Це – наш український джихад”

Геннадій Дубров “Бізон”

Сам Дубров, доброволець “Карпатської Січі”, до Майдану був начальником відділення банку і мешкав у Миколаєві. На Майдані кого контузило вибухом світлошумової гранати, отримав опіки дихальних шляхів – два місяці лікувався і приводив себе до тями. Після повернення з війни встиг попрацювати помічником депутата Київради, тепер займається реабілітацією військовослужбовців і вихованням молоді.

“Ми почали програвати цю війну вже давно”, – каже “Бізон”. Адже з 2010-го вже долучався до розгону проросійських мітингів у Миколаєві, учасники яких ходили під триколорами і прапорами “Єдіной Росії” й розповідали, що Миколаїв – російське місто.

“Росія – це ворог, з яким ми воюємо не одну сотню років, – говорить ветеран. – Це наш український джихад“.

Геннадій також не зізнався матері, що їде на війну. Адже вона і так перенервувала, коли син був на Майдані, зокрема й у найбільш криваві дні. Якраз 18 лютого в нього сів телефон, і вийти на зв’язок чоловік зміг лише 20-го. Тож поїхавши в аеропорт, розповідав мамі про “круту роботу в столиці”.

“Я не хотів її травмувати. Хоча певні підозри в неї були. Воно й не дивно: телефоную, поки затишшя, розказую, яка в Києві гарна осінь, яка в мене гарна робота… і тут – «Ляп!.. Ляп, ляп…» – прилітає. Хтось біжить і кричить: «Закінчуй базарити, танки йдуть!» – сміється Дубров. – Мама ж думала, що після Майдану я заспокоюся… Ну, я скинув дзвінок. Потім передвзонив – вислухав багато «компліментів»… Але зрештою вона змирилася, і більш-менш нормально сприймала”.

“По вас стріляють? Телефонуйте в “ДНР”!”

Влад Журенко спілкується з учасниками зустрічі. Фото: Олена Максименко/Новинарня

“Бізон” розповідає, що війна значною мірою складається з курйозних моментів спілкування, приколів, яких було дуже багато. Наприклад, починається обстріл – а бійці сидять за столом. Одним із командирів оборони був “Душман” із 90-го батальйону.

“Дуже весела людина, приколіст. Питаємо: Душман, що нам робити? Збиратися, не збиратися? Іти на пости? А він і каже: «Ну, блін, дзвоніть у міліцію!» Командир сказав – наказ треба виконувати. Мій побратим «Музикант» набирає 102. Потрапляє в Селідове і розпачливо так: «Ааа, допоможіть! По нас тут стріляють! Якісь бандити хочуть нас вбити!» Поліцейські нормально реагують, запитують, де ми. «Музикант» такий: «Ну… ми в Донецькому аеропорту, в Новому терміналі…» На тому кінці дроту хвилинна пауза… А потім оператор відповідає: «Блін, так це територія «ДНР», телефонуйте в «ДНР», в Донецьк! Це не наша територія, ви в Україну телефонуєте!”

Про інший телефонний прикол, перебираючи пальцями чотки, розповідає Кирило Недря з позивним “Доцент”. Лейтенант ЗСУ, кандидат історичних наук, магістр політології та права, що володіє чотирма мовами, доцент, завідувач кафедри гуманітарних дисциплін і психології поліцейської діяльності Дніпровського державного університету внутрішніх справ.

Попри солідний список регалій, у періоди тиші між боями Доцент із побратимами також любили школярські розваги. А ця, за його словами, навіть зафіксована в YouTube:

“Після багатогодинного бою по «сепар-ТВ» оголошують, що за пів години буде прямий ефір «з героями Новоросії». А в нас якраз тиша,  робити нєхєр. Приходить час ефіру. Сидить там якийсь горе-воїн. Починає віщати, як за кілька годин до того вони нас убивали і встановлювали справедливу республіканську владу на території Донецького аеропорту”.

Далі лунає пропозиція мирним мешканцям Донецька, зателефонувати і розповісти, наскільки кращим стало життя після того, як “укропська нечисть нарешті зачищена і знищена з території аеропорту”. Називають номер телефону студії – оператор “Лайф”. Ну як не скористатися такою нагодою?

«Набираємо номер. Ведучий радіє: «О, в нас є дзвінок! Ми вас слухаємо!» Доброго дня, кажемо, ви тут класні історії розповідали, але ми оце з пацанами сидимо тут на території Донецького аеропорту і розуміємо… І тут в них там за кадром голос: «Б*я, п**дєц, ета укропи!» І миттю починається реклама якоїсь місцевої чергової доблєсті, чергового батальйону”, – посміхається ветеран.

Читайте також:
Муженко: Героїчна оборона ДАП змусила агресора відмовитися від подальшого наступу

Три найяскравіші дні в житті

Олександр Чуб

Олександр Чуб, доброволець “Правого сектору”, мандрівник, педагог, і авантюрист по життю, долучається до розмови онлайн – з висоти півтори тисячі метрів. Під час спілкування час від часу провалюється у сніг. Свого часу на Майдан Олександр спізнився тому, що танкер, на якому від був матросом, зазнав нападу піратського судна. А на нинішню зустріч – через негоду, яка завадила вчасно спуститися з Карпат, де він проводив скітурне змагання. Чуб відомий як засновник дитячих таборів “Строкаті єноти.

“Полюбити рідну країну і весь світ легше, коли бачиш, що любити”, – так він пояснює свою пристрасть до мандрів і пригод.

В ДАПі він пробув усього три доби, після чого його евакуювали з пораненням ноги.

“Але ці три дні були найяскравішими в моєму житті. Коли я був насправді на своєму місці, відчував, що потрібен, і виконую якусь роль, яка допомагає загальному процесу оборони країни”, – зізнається ветеран.

Після поранення були декілька операцій та реабілітація, в процесі якої Олександр проїхав 10 тисяч кілометрів на велосипеді по Сполучених Штатах велосипедом. Дорогою показував документальний фільм Леоніда Кантера та Івана Яснія про “кіборгів” “Добровольці Божої чоти”, одним із героїв якого є сам.

Сніг під Чубом провалюється знову. Перш ніж телефон “кіборга” остаточно сідає, оператор Журенко встигає вигукнути: “Візьми мене з собою в гори! Я так мріяв! Я теж дитина в глибині душі!”.

Найбільш українське місце в Україні

Кирило Недря “Доцент”

“У той час Донецький аеропорт був найбільш українським місцем в Україні, – переконаний Кирило Недря. – Місце, куди сходилися задля захисту незалежності, соборності, територіальної цілісності, протидії ворогу, де стиралися всі протиріччя. На той час ми не особливо згадували про те, хто якою мовою говорить, хто з якого регіону походить, які має політичні вподобання. Нашою спільною ідеєю, єдиним кумиром була наша держава, за яку ми були готові померти – Україна”.

До певного моменту ДАП був заблокований, продукти та боєприпаси скидали з літаків. Доцент, який на той час був заступником командира роти, згадує, як бракувало води, і хлопцям доводилося підключати винахідливість.

“ДАП був відімкнений від живлення й забезпечення, але на той момент ще лишалася певна критична резервна інфраструктура. Нам вдалося відшукати резервуари з водою. Вона була затхла, але за тих умов це мало кого обходило. І коли хлопці переробили авіаційний компресор на насос – для мене як для гуманітарія це було анріал, фантастика! Завдяки тому насосу вода подавалася на вищі поверхи”.

Згадує Кирило і про те, як доводилося попрацювати “Хароном”, пакуючи й відправляючи полеглих побратимів із летовища.

“28 вересня на «злетку» вискочив танк – і прямив влучанням у БТР 79-ї бригади, яка тільки зайшла… Сім душ загиблих одразу. Другий «бетер» – близько десятка «300-х»… Це такі моменти, коли розумієш, що є якісь паралельні світи. І наскільки ми живемо в обмеженому просторі. Коли ти викликаєш вогонь на себе, на мінімальних дистанціях. Пам’ятаю підлітний час – 3,42 секунди. Це від пострілу до власне прибуття до мене шести снарядів… Залп – ти спостерігаєш секундну стрілку. І в тій секунді, яка в звичайному побуті здається миттю, виявляється до холери часу!Секунда – це багато. Це дуже багато».

Того дня він зустрів колишнього однокурсника Льошу. Страшенно зрадівши одне одному, друзі домовилися ввечері покурити, попити чаю, поспілкуватися. А потім Олексій сів у той самий перший із «бетерів», що потрапив під вогонь.

“Усе було миттєво. Хлопці принаймні пішли швидко. Це було за метрів 50 від мене. Ми потім його діставали – він перетворився на попіл. Таке не відпускає ніколи… Атаку ми відбили, танк спалили. А Льошка загинув. І наступного дня його мама, коли про це дізналася, прийняла рішення піти з життя. Вона поїхала на дачу і там пішла Льоші назустріч…”

У ці дні Кирила часом вітають із тим, що вижив.

“Але я там якраз не вижив. Той я, який був, не вижив. Але позитивний момент – там я народився. Той, який є тепер, і яким мені колись хотілося бути”, – розмірковує кіборг.

Читайте також:
Роковини завершення оборони ДАПу: імена й фото всіх загиблих “кіборгів”

Історія ДАПу – це історія людей

Окремо обговорювали тему, як розповідати історію боїв за летовище дітям. Усі зійшлися на тому, що найсильніше “працюють” історії про людей.

“Принцип номер один – жодного лицемірства. Повірте, діти хочуть знати правду. Ми живемо в такий час, коли легко провести фактчекінг. Розповідаючи неправду, ми зробимо набагато гірше власним перспективам, ідеям, цінностям, ніж якщо промовчимо”, – каже Кирило Недря.

У розмовах із дітьми, коли запрошують, наприклад, у школу, він акцентує: війна – то геть не “біле пальто” й суцільні подвиги.

“Мене дуже бісить цей образ, який подекуди намальований – гей-гей, хлопці-козаки! їхали на конях і здолали ворога, і шаблями порубали! В реальності ж війна – це 98% крові, бруду, нарко-, алко- і ще багато чого. Але це все – заради того, щоб діти ходили до школи, вчилися зі світлом, а не в бомбосховищах чи із забитими вікнами, щоб був інтернет, зв’язок, можливість піти до магазину… тому тут ключовий момент – подача на контрасті, на розумінні, для чого це все”, – розмірковує Доцент.

Вважає, що важливо також розповідати про тих, хто пішов воювати добровільно: “Діти дуже чутливі до таких речей. Коли можна довести, продемонструвати, на що здатна людина, що може поставити на кін, причому навіть не на свою користь, не собі у благо, а заради ближнього свого”.

Владислав Журенко також застерігає від надмірної ідеалізації. Каже – як найстарший за віком серед присутніх, устиг скуштувати токсичної радянської пропаганди.

“Я з тих часів, що пам’ятаю «дєдушку Лєніна», як розповідали, який він був відмінник, і хороший, і маму слухав, і дівчат за коси не тягав… Якщо така пропаганда – то краще ніякої! Треба вчитися говорити з дітьми на рівних. А для цього треба їх любити. Якщо їх обманувати – вони це будуть на генетичному рівні відчувати”, – переконаний оператор.

Досвід спілкування з дітьми має й Геннадій Дубров. Після повернення з фронту він їздив по прифронтових містах із подругою-журналісткою, яка розповідала у школах про інформаційну гігієну, а він передавав досвід війни.

“На мою думку, найкраща тактика – розповідати саме про людей, – вважає Бізон. – Нам раніше розповідали про Другу світову, про Героїв Крут – для більшості це сухі факти, якісь хлопці, дядьки, які жили до нас давно, які дивляться на нас із портретів… А зараз ми маємо унікальний шанс – люди, які захищають Україну, які пройшли війну – вони живуть тут, поряд! І коли приходиш до дітей і починаєш із ними спілкуватися – вони бачать: от реальна жива людина, яка воювала. Ти поясниш, чого воював, за що воював. Ми маємо унікальний шанс для патріотичного виховання і проукраїнської пропаганди. І я вважаю, що треба це використовувати. Тому що проросійської пропаганди в нас у деяких регіонах набагато більше. ДАП розпіарений, кіборги розпіарені. Є той самий Луганський аеропорт, який хлопці захищали – там місцями було більше жесті. Але всі знають і пам’ятають про ДАП, про Луганський не пам’ятають. Ми як захисники ДАПу маємо зробити все для виховання нового покоління українців для того, щоб вони більше не бачили війни”.

Читайте також:
“Із ЛАП смерті”. Бойовий генерал Андрій Ковальчук – про невідомі сторінки оборони Луганського аеропорту

* * *

Попри безліч знятих фільмів, записаних історій і репортажів, в історії боїв за летовище не бракує білих плям та помилкових висновків. І виправляти все це доведеться ще довго.

Недря також називає бригади, які не завжди потрапляють у списки захисників ДАПу. А йому як кандидатові історичних наук та учаснику подій така несправедливість муляє.

“Свого часу я активно займався тим, щоб повернути в історію ДАПу 72-гу бригаду, – каже він. – Тому що часто про неї забували. Мене дуже дратувало, коли я бачив переліки захисників, підрозділів, які захищали ДАП, але не бачив там 72-ї. А ми її там ротували, я маю купу друзів серед них! Часто не враховують і 25-ту бригаду. Хоча відома картинка від 25 травня, коли ЗУшки на злітці, коли вівся вогонь по новому терміналу, його захищали від «кадирівців». о були ЗУшки 25-ї бригади. Їхній зенітно-артилерійський взвод був на території ДАПу!”

Окремою темою для дискусії і під час зустрічі, і в соцмережах, стала точна кількість днів оборони аеропорту. 242 чи 244? Учасники зустрічі схиляються до другого варіанту.

“Для мене це певний момент приниження, в тому числі власного, і власних героїв, – коментує Недря. – Що таке два дні на території ДАПу? Я вам розказав, як там проходила секунда. Тому два дні – це до холери!”

За офіційними даними, у боях за летовище загинуло близько сотні бійців. Форпостами стали старий і новий термінали. Люди відійшли, коли стіни укріплень були підірвані проросійськими силами.

За стійкість, українські сили були названі противником “кіборгами”, і це прізвисько прижилося серед захисників.

Складати пазли цієї та й багатьох інших історій доведеться ще довго. Епосу недостатньо, події мають посісти чітке місце в історії. Тим паче, що війна триває, породжуючи нові й нові “білі плями”.

Читайте також:
“Коти в ДАПі оглухли від обстрілів, ми – теж”. Київський “кіборг” Віталій Лозовий – про нелюдські умови оборони аеропорту, дивні “перезмінки” з росіянами та кіно наяву


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест із вартими уваги статтями "Новинарні".