автор: Анастасія Федченко
фото авторки та з особистого архіву Романа Костенка
36-річний полковник Роман Костенко, позивний “Гром” – учасник оборони Донецького аеропорту та багатьох інших операцій АТО/ООС. Офіцер спецпідрозділу “Альфа” СБУ, на парламентських виборах “кіборг” Костенко пройшов до Верховної Ради за списком партії “Голос”. Секретар Комітету ВР з питань національної безпеки, оборони та розвідки.
Для інтерв’ю з нагоди 5-річчя завершення оборони ДАПу ми зустрічаємося в невеликому кабінеті депутата Костенка із запаморочливим видом на середмістя столиці.
У шафі в цьому кабінеті висить парадна форма “кіборга”. На кітелі – чимало нагород, зокрема й орден Богдана Хмельницького III ступеня та відзнака “Народний герой України”.
Інтерв’ю починаю не я: Гром просить розповісти про себе. Відчуття дивні, наче на співбесіді.
Зрештою, розговорилися. В інтерв’ю “Новинарні” депутат-“кіборг” розповів про своє становлення як військового, про роботу в “ФСБшній” СБУ часів Януковича і затримання російських шпигунів, про першу ротацію в Донецькому аеропорту, в яку приїхав під час своєї відпустки, майже цілодобові бої, поранення і контузії, які тоді ніхто не рахував, та про досвід роботи в парламенті.
Фото: ОПК
Роман Костенко розповідає: мріяв бути військовим із дитинства.
– Хотів захищати країну, хотів займатися чоловічими справами. І це попри те, що в мене в родині жодного військового, батько і брат лише строкову службу пройшли. А я обшивав піджак військовими шевронами і так ходив до школи. Мав і справжню військову форму. І коли я вступив у військове училище, ніхто навіть оком не змигнув. Здивувалися б, якби я туди не пішов, – усміхається Роман.
Костенко часто сміється і жартує. Але під час інтерв’ю справляє на мене враження “міцного горішка”. Він не відмовчується, але не любить вдаватися в подробиці й дивується, коли запитую його про емоції та відчуття під час тих чи інших подій. Ніби в нього вбудована опція виконувати роботу і відсутня опція концентруватися на своєму стані в цей момент.
Роман обрав Одеський інститут сухопутних військ не тому, що той був ближче до рідної Херсонщини, а через те, що там був факультет аеромобільних військ. Після випуску став командиром взводу 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.
– Хотів бути саме десантником. Десантура – блакитні берети, все таке. Ну і “В зоні особливої уваги” – фільм, який зіпсував життя не одному юнакові, – сміється Костенко.
У “сімдесят дев’ятці” він став заступником командира розвідувально-десантної роти, виконував обов’язки командира роти. Забезпечення армії тоді було не найкращим, але, каже Роман, про гроші не думав.
– У мене батько був водієм, а мама – директоркою сільського будинку культури. І коли в армії тільки наче підняли зарплату, платили вже 3 тисячі гривень, я у 2008 році перевівся в “Альфу” – там платили півтори. Я не казав батькам, бо вони почали б відмовляти якраз через гроші. Але я взяв цікавішу роботу.
І коли я вже з “Альфи” став депутатом, зарплата теж стала майже вдвічі менша.
Зараз я отримую приблизно 30 тисяч, – ділиться Костенко.
Депутат Роман Костенко перевіряє якість бронежилетів
Роман перевівся в Службу безпеки України у званні старшого лейтенанта.
– СБУ – це вищий рівень. Коли я переводився, мені казали:
різниця в тому, що в армії весь час тільки готуються до війни, а тут (в СБУ) війна вже йде.
І дійсно, я першу свою нагороду “За відвагу” отримав у мирний час.
Нагрудний знак СБУ “За відвагу”
Під “війною” Костенко має на увазі спеціальні завдання: затримання шпигунів, корупціонерів, членів злочинних угруповань, підозрюваних у тероризмі. Як “альфач” він у різний час брав участь у затриманні трьох шпигунів іноземних держав, зокрема й РФ.
– У кожної країни свої цілі. Когось цікавило кораблебудування, когось іще щось. Росія була зацікавлена в нашому південному узбережжі, – згадує Роман.
На той час офіційні повідомлення про затримання за роки Незалежності шпигунів можна було перелічити на пальцях одної руки.
– Це вважається дуже гучною справою. Шпигунство важко довести. Контррозвідники можуть працювати по 10-20 років, вести оперативну гру, підкидати дезінформацію, але щоб у ній було приблизно 70% правди, а решту правди щоб не змогли вирахувати. Скажімо, якщо це схема будівництва літака, то вони його побудують, але він високо не злетить, – каже Костенко.
Він проводить паралель: розповіді військових на фронті про рейди розвідувально-диверсійних груп потрібно ділити на два.
– Ви повинні розуміти, що розвідувально-диверсійні групи просто так не ходять – десь повинен бути об’єкт, який їх цікавить. Навіщо ДРГ, на яку витрачені гроші, ресурси, йти просто в поле? Вони мають приносити якусь користь.
Так і шпигуни. Вони стежать тільки за тим, що принесе користь їхній державі – скажімо, за заводом із виробництва ракет чи танків, вербують працівника заводу і працюють. Контррозвідники спершу мають знайти завербовану людину, а вже потім – шпигуна.
Про “шпигунські ігри” Костенко розповідає цікаво, зокрема про виявлення завербованого, про професійну деформацію “контрачів”. Спецпризначенці вступають у гру в самому фіналі справи.
– Командир ставить завдання: в такий день, у такий час, за таких обставин щось передаватиметься, хтось кліпне, подасть якийсь знак, треба провести затримання такої людини. І командир групи все аналізує, ставить бойове завдання. Коли досить часу, операції із затримання плануються до найменшого кроку. А буває, що виїзд мало не за 5 хвилин, і там уже, як казав Наполеон, “вступимо в бій, а там видно буде”.
Але елементарне планування є завжди: вибір зв’язку, розташування, розбивка на групи, постановка завдання. Коли група вже немолода, коли багато пройшли разом, з ними простіше, вони вже сумують, коли їм довго не ставлять завдань, – розповідає Костенко.
За його словами, завдання спецпризначенців – зробити так, щоб при затриманні люди не чинили супротив, перевірити на наявність зброї, вибухівки.
– Надіваємо кайданки. У випадку з росіянами не надягли, бо не можна було, – вони дипломати, – згадує Роман.
Він називає “Альфу” найкращим і найбільш бойовим підрозділом, куди йдуть люди, які хочуть реально працювати.
– Туди потрібно пройти десятиденний пекельний відбір, і після нього все не закінчується, а тільки починається. Це постійні тренування і постійна робота. І коли починаються реальні бойові дії, просто фізична підготовка відходить на другий план. На перший план виходить моральна підготовка.
Якщо людина морально готова померти, з нею можна робити нормальні справи. Якщо не готова, її не варто брати на бойові операції.
Для багатьох людей участь у хороших операціях важливіша, ніж сидіти вдома і нічого не робити.
У нас люди цінувалися за те, що брав участь у якійсь операції, – “о, крутий хлопець”. Просилися на виходи, до певного командира. Але щоб тебе взяли, потрібно мати досвід. Я не бачив в “Альфі” людей, які не хотіли б іти на завдання.
Читайте також:
Окупанти досі не повернули тіло загиблого офіцера “Альфи”: зривають перемовини
Попри випадок із російськими шпигунами, який Костенко списав на потребу сусідніх держав знати, що відбувається в Україні, Роман не вірив, що Росія планувала війну.
– У мене була розмова з чоловіком, син якого в мене служив. Той чоловік часто їздив до Росії. Ми з ним якось сиділи у 2012 році, і він розповів, що йому один генерал порадив: “Забирай свого сина і їдь звідти, бо буде війна”. Я тоді подивився на нього і подумав: “Що ти несеш? Яка війна?” Ми випили, напевно, понесло мужика. Тоді це складно було уявити, – згадує Костенко.
– А потім у Криму з’явилися “зелені чоловічки”, – зауважую.
– Вони не з’явилися. Вони там були завжди, до 2042 року, – виправляє мене військовий, маючи на увазі присутність росіян у Севастополі за “харківськими угодами”. – Вони просто зайшли далі в Крим.
Зараз уже я розумію, що армія на території іншої держави так просто не розміщується. Завжди це є великою підмогою для подальшої окупації території. У Росії цей задум був давно. Просто в якийсь момент ситуація повернулася на її користь і допомогла здійснити задум.
Роман Костенко пригадує: за президентства Януковича Україна була “напівФСБшна”: Службою безпеки керував колишній громадянин Росії Олександр Якименко (2013-2014). Міністрами оборони були теж росіяни – Дмитро Саламатін (2012), Павло Лебедєв (2012-2014). Втім, Костенко тоді не надто думав про аж надто проросійську владу.
– Західні спецслужби працюють тонко. А тут же взяти свою людину, дати їй громадянство і поставити очолювати якусь спецслужбу – це вже настільки топорно… Було зрозуміло, куди нас ведуть – у ту країну, яка розпалася 1991 року. Цього не вийшло. Але вийшло, що через Донбас та окупацію Криму росіяни намагаються впливати на нашу внутрішню і зовнішню політику.
Це я зараз аналізую. Але після військового вишу ти віриш у Батьківщину, у те, що не може ж таке бути, що глава держави не знає, що робить. І ми реально працювали, робили справи.
Що таке СБУ? Це як будь-який військовий організм. Президент дає команди голові СБУ, той визначає напрямок роботи. Скажімо, ми працюємо проти Росії. Прийшов Якименко і каже: та ні, ми працюємо проти Америки і Європи. Оперативні співробітники не можуть сказати: “Ні, нам подобається Америка, ми будемо проти Росії”. Перед ними поставлені завдання. Це прописано в контрактах. І тут після Майдану Янукович утік, Якименко теж, є інформація, що вивезено майже всі дані СБУ в Росію, – розповідає Костенко.
Читайте також:
Загиблий полковник “Альфи” Каплунов був засекреченим свідком у справі про розстріл Майдану
Після Революції Гідності, до якої у відомстві ставилися по-різному (частина спецпризначенців зокрема брала участь у контрснайперських заходах під час розстрілів мітингарів на Майдані – “Н”), співробітники “Альфи” поїхали в Ізюм уже 28 чи 29 квітня.
– Нам дали обмаль часу на підготовку. До нашого прибуття активних боїв іще не було. Я пам’ятаю, що розстріляли тільки двох співробітників “Альфи” (13 квітня у Слов’янську в бою з російськими диверсантами капітан ЦСА СБУ “А” Геннадій Біліченко став першим загиблим українським військовим у ході АТО – “Н”). А потім уже почали підтягувати війська, збиті вертольоти над Слов’янськом, потім Краматорськ, – пригадує Роман.
Читайте також:
“Неназвані Кріси Кайли цієї війни”: волонтер порівняв загиблих офіцерів “Альфи” з найрезультативнішим снайпером в історії США
Роман Костенко
Під час служби в “Альфі” Костенко захопився мінно-вибуховою справою. За це одержав псевдо.
– Я підривник. Це моє хобі – підривати. Тому “Гром”, грім же гримить, – сміється Роман. – Псевдо треба було заслужити. Усі приходять на початку: “Я Алмаз”, “Я Брильянт”. Та ні! То до першого зальоту. Тоді вже починається: Краб – бо плаває, як краб, Трос – бо трос порвав. А я прийшов і цією темою загорівся.
Чому? На цю тему потрібне окреме інтерв’ю. Це ж не тільки натиснув кнопку – і воно вибухнуло.
Щоб щось підірвати, потрібно спланувати, потрібно щось вивчити. Тому я не вірю у версію поліції в “справі Шеремета”.
Я розмовляв із “Ріффом” (сержантом ССО Андрієм Антоненком, якого поліція вважає організатором підриву Шеремета – “Н”), і він не знає нічого про мінно-вибухову справу.
І коли я почув про “сумку сапера”, то сказав: “Я зараз піду в крамницю і куплю багато цікавих речей, щоб зробити класну сумку сапера”. Я готовою ніколи не користувався. Вона віджила себе.
Читайте також:
МВС заявляє, що вибухівку під авто Шеремета закладали Антоненко “Ріффмастер” та волонтерка Кузьменко. ВІДЕО БРИФІНГУ
Із волонтером Олексієм Мочановим
Навесні 2014-го для підрозділу Костенка почалася робота на Донбасі. Пару місяців ротації на Сході, пару місяців – робота в Києві. А перша ротація в ДАП – під час відпустки.
– Ми були на Луганському напрямку. А моя рідна “сімдесят дев’ятка” зайшла в Донецький аеропорт. Мені було прикро, що вони там, а я – ні. У мене залишалося десять днів відпустки, я сказав родині, що мене викликають знову, сів у машину до товариша Дмитра Марченка (тоді – майор 79 оаебр, тепер – начальник ГУ розвитку, супроводження і матеріального забезпечення ЗСУ – “Н”), він мене запитав: “Чуєш, а нафіга воно тобі треба?” Я йому: “А тобі нафіга?” Подивились один на одного і поїхали.
Читайте також:
“Я бачу світло крізь бетон!” Велике інтерв’ю з генералом-реформатором Дмитром Марченком
Тоді мені подобалось, там було все просто: треба автомат – бери, тебе знають, у тебе є авторитет. Мені дали ще підствольний гранатомет. Я багато не брав. І все. Зайшов до Майка (Максим Миргородський, тоді – командир 1-го батальйону 79 оаембр, нині – командир 95 одшбр, повний кавалер ордену Богдана Хмельницького – “Н”) у Тоненьке, ми з ним разом раніше служили.
Він мені: “Ти чому приїхав?” А я кажу: “Та в Туреччину лечу, треба в аеропорт потрапити”.
Пробув там тиждень чи щось таке, – пригадує Роман.
У жовтні 2014-го Донецьке летовище було найгарячішою точкою фронту.
– Там були всі мої. Я з ними зідзвонювався, вони казали, що там капець. І коли приїхав, мої знання з мінно-вибухової справи стали у пригоді: ставив міни, вчив на місці людей, як це робити.
Там були різні люди. До мене якось підійшов боєць і запитав: «”А можна з автомата постріляти?” Кажу: “Та бій постійно йде, стріляй”. – “А можете збоку постояти?” – “Що ти хочеш?” – “Просто я ніколи в житті не стріляв. Я сапер, мені сказали командири, що там є кому стріляти, щоб не переживав”.
Коли я вийшов, доповідав своєму керівництву, що таких командирів потрібно жорстоко карати, бо вони посилають людей на вірну смерть. Людину, яка навіть не може відстрілюватися у разі чого. Сподіваюсь, то був одиничний випадок.
21 жовтня, якраз під час “відпустки”, у Костенка був день народження – йому виповнився 31. Тоді бійці подарували йому краватку з магазину “дьюті фрі” ДАПу.
– Вона в мене досі є, – усміхається Гром.
Під час першої ротації в аеропорту він намагався бути обережним:
– Мене лякало, що якщо загину, родина не отримає компенсацію. Про те, що може “прилетіти” командиру, я тоді взагалі не думав. То був 2014 рік, кожен день міг бути останнім, і коли йдуть бої, ти захищаєш свою країну, ти не думаєш про те, що завтра тебе хтось насварить. Тоді це здавалося смішним. Зараз я дивлюсь, що ми знову до цього повертаємось, – зітхає Костенко.
Вдруге його “запросили” в Донецький аеропорт уже за місяць після першої ротації.
– Мене попросив начальник Генштабу Муженко, знаючи, що я там був. Бійці теж просили, прийшла телеграма з моїм прізвищем у наш центр (ЦСО СБУ “А”) – там здивувались, бо не знали про першу поїздку, але відправили. Сказали: “Зустрінешся з тим-то”, а то був Майк. Він каже: “О, ти знову приїхав”. Почали працювати. Друга ротація в мене була тижні півтора.
Тоді Майку вдалося повернути ситуацію так, що більшу частину аеропорту контролювали українські війська.
Російські окупанти вели постійний хаотичний вогонь, розповідає Костенко. Стріляли з усього – автоматів, кулеметів, гранатометів, артилерії різних калібрів, танків.
– Але це не означає, що ти голови не можеш підняти. Вони стріляли, ми стріляли у відповідь, ми їх підловили, вони нас підловили. Вони заходили в термінал. І це не в нас треба питати про відчуття, – з усмішкою відповідає на моє запитання Роман, – це в них треба питати, які відчуття.
Термінал був під нами, зайти туди можна, але звідти ще треба вийти. Переважно вони заходили через підвал, бо вночі ми його не контролювали.
Гром пригадує “пригоди”, які з ним трапилися. Коли вперше ставив вибухівку, його буквально одразу завалило підвісною стелею, десантники відкопали.
Через день у бронежилет влучила куля калібру 12,7, сердечник від якої Роман і досі зберігає. І хоча обійшлося тоді без поранення, Костенко у перші секунди думав, що відірвало руку – настільки було боляче.
– “Довоювався”, думаю. Потім боєць підходить, присвічує: “Ого!” Витягає кулю з броніка і каже: “Васильовичу, можете сьогодні випити”. Мене врятувало, що куля зрикошетила. Якби ні, вона б мене просто розірвала навпіл. А так – думаю: “Руку не відірвало – ще повоюю”.
А ось утретє Романа вже поранило:
– Мені бійці говорили: “Командире, час вам їхати, бо часто щось із вами стається”.
Аеропорт весь прострілювався, він не призначений для оборони, бо зроблений із гіпсокартону, там можна було сховатися тільки в шахтах ліфта, туди всі не вміщалися, всі наобум сиділи, як у російській рулетці – прилетить чи ні, і ворог це знав.
Ми просто сиділи – ворог відкрив вогонь із кулемета, одному бійцю куля прошила наскрізь бік, він вижив. Одночасно інша куля 12,7 розірвалась. Бійцю поруч обличчя зачепило. Мені прилетіло в лопатку. Поранення було неглибоке. Наступного дня ми вже працювали.
Питаю, чи був він у бронежилеті під час поранення?
– Канєшно, – сміється Гром, і важко зрозуміти, лукавить він чи ні.
Техніку, яка намагалася прорватися до терміналу, дуже часто підбивали, тож залишатися в ДАПі було безпечніше, ніж виїжджати звідти.
– Бувало таке, що здорові заздрили пораненим, особливо легким: його заберуть у шпиталь, потім – відновлення, і війна закінчилась. Його забирають, а в нього щастя в очах: “живий, слава Богу”. А війна ж тоді тільки розгорялася, з аеропорту тебе в якусь іншу задницю відправлять. Деякі думали: “Отак би мене поранили!”
Я ніколи цього не хотів. Я ж професійний військовий. Я туди у відпустці поїхав, – з усмішкою наголошує Гром.
Вони і в ДАПі вони постійно жартували:
– Ідеш, а тобі назустріч боєць: “О, привіт, ти ще живий?” – і настрій покращився.
Читайте також:
День пам’яті захисників ДАПу: в Києві презентують книгу-мартиролог “кіборгів”. МОЖНА СКАЧАТИ
В аеропорту Романа Костенка вражала кількість зброї та боєприпасів. Ящиками з боєкомплектом було заставлено все під стелю.
– Якби це все рвонуло, було б весело. Я ще коли приїхав, змушував те все переставляти, бо все було на купі.
Чи було важко? Під час навчань бувало значно важче, стверджує офіцер.
– Ти розумієш, що або все закінчиться, або тебе вб’ють, довго не доведеться мучитися. Ну десять днів, дванадцять. Тобі ж не потрібно тягати на собі каміння. По тобі стріляють – стаєш на позицію і стріляєш, потрібно щось мінувати – ідеш у своє задоволення мінуєш.
Цікаво було. Ти захищаєш свою країну. Ти опинився в цій ситуації. У тебе немає вибору: бути цьому чи ні. Твоя ситуація, яка вже є, мусиш її полюбити, інакше не перебороти. І ти за допомогою своїх дій, навичок та умінь допомагаєш іншим вижити: ставиш мінні загородження, стріляєш, пояснюєш бійцям, як стріляти, будуєш лінію вогню, лінію оборони, розповідаєш, як краще облаштовувати позицію. Так само, як зараз тут, у Верховній Раді. Мусиш полюбити цю роботу, – усміхається Костенко.
Пригадує, як було холодно на бетоні.
– Грілися в спальниках. Пам’ятаю: прокинувся, а в мене дві дірки наді мною над головою, 12,7. Ну а що? Є вибір? Нема вибору.
Коли людину помістити в ситуацію без вибору, вона здатна творити дива.
Мішками обкладалися з піском, посередині клали спальники і так спали. Там поруч стояв КамАЗ підбитий, ми ночами ходили і тирили звідти пісок, – розповідає Роман.
Він називає ганьбою ротації, під час яких бойовики перевіряли українських військових перед заїздом у ДАП.
– Це ганебно. Як це взагалі могло бути? Вважаю, такі факти треба розслідувати. Що це за війна? Тобі дозволяють узяти чотири магазини, ти заходиш в аеропорт, по тобі стріляють з усього, а потім його взагалі забирають.
Читайте також:
Командувач ДШВ “Женя-Війна” Мойсюк: На початку АТО нас на Донбасі зустрічали квітами
За час ротацій Костенка в аеропорту загмнув не один український воїн.
– У цей момент думаєш: “Добре, що не я”. Передаєш у рацію: “Посилити пости”, – Костенко в розповіді не дозволяє собі сентиментів. Розмірковує: – Я навчався цього у військовому виші, все життя стріляв, навчав підрозділ.. А якби почалася війна і я нікуди не пішов – це було б тупо. Було б гірше не ризикувати життям, а сидіти в кабінеті і розповідати, який я класний воїн.
Гром згадує ротації, коли групу українських вояків привозили в ДАП на бронетранспортерах, а ті запросто прострілювалися.
– Ті, хто приїжджають, не встигають нічого запитати. Вони вилазять звідти, ти їм допомагаєш – буквально викидаєш, а сам стрибаєш у БТР і їдеш. І коли приїжджаєш [у місце дислокації за межами ДАПу], напруження спадає, ти розумієш, що попереду – лазня, тебе ніхто не чіпає, ти можеш поспати.
Було смішно, коли ми вийшли з аеропорту, відмилися, наступного дня я йду, до мене бійці вітаються – а я нікого не знаю, бо вони там були чорні, а тут стали білі.
Там серветками “милися”, це неважко. Дехто і в Києві мирному не миється, – сміється Костенко.
Питаю, чи правда, що на війні немає атеїстів?
– Мільйон відсотків. На війні різні люди. Хтось під час бою починає молитися. На всіх убитих були хрестики, іконки в кишенях. І це їх не врятувало. Деякі говорили: “Боже, вирвусь – буду в церкву ходити”, другий каже: “Боже, вирвуся, неодмінно ремонт зроблю, обіцяю”, третій: “Куплю дружині, що вона просила”. У кожного свої крайнощі і своя віра в щось. Я думав: “Ось вийду і підполковника отримаю, потім полковника”, – згадує Гром.
– Ви – кар’єрист?
– Здоровий. Я три роки тому, в 33 роки, одержав звання полковника. Молодших в Україні, мабуть, не було. За участь у бойових діях достроково одержав звання.
Уже стало штампом визначення щодо захисників Донецького аеропорту: “Люди витримали – не витримав бетон”. Але часто лунає твердження, що обороняти ДАП такою ціною було недоцільно. На думку Романа Костенка також: утримування летовища було марним.
– Я говорив одному високому чиновнику:
“Давайте я порахую, скільки мені потрібно вибухівки, ми садимо людей на броню, виходимо з аеропорту красиво, переможцями – і я натискаю на кнопку. І ми кажемо, що ДАП стратегічно нам не вигідний”.
Мені сказали, що це “символ опору”. Але я вважаю, що потрібно було розібратися, наскільки доцільно було тримати людей до кінця.
Зараз у нас немає аеропорту. Що це стратегічно змінило? Туди сідають літаки? Ні. У ДАП завжди дорога була перерізана, потрібно було заходити і виходити через втрати.
Символ опору? Символ багато чого означає. Хоча я скажу, що Луганський аеропорт, за розповідями тих, хто там був, у дечому жорсткіший, ніж Донецький, хоча про нього стільки не згадують. Там були круті загальновійськові бої, танки їздили по людях. Було дуже серйозно все.
Читайте також:
У Дніпрі презентують кіно та книгу про оборону Луганського аеропорту
За словами Костенка, стратегічно вигідніші позиції в районі ДАПу займали кремлівські найманці. Вежі не були придатні для нормальної оборони. А ось цегляні будівлі – готель, райвідділ і монастир – могли стати плацдармом для накопичення сил і можливого просування вперед.
– Я бачив обстановку на рівні батальйону, але не знаю, який був загальний задум на рівні Генштабу. Чи це був маневр для відволікання від бойових дій на якійсь іншій ділянці? Чи то був символ супротиву? Логіки як військовий я не бачу.
Гром не любить, коли його називають “кіборгом”:
– Що такого героїчного ми зробили? Свою роботу? Я думаю, це перебільшено дуже. Мене іноді називають “кіборгом”, і я від цього “морожусь”. Коли я йшов на вибори, писали, що я “кіборг”… А я закінчив військовий інститут, брав участь у багатьох операціях, часом складніших, ніж ДАП. Але, крім “кіборга”, про мене більше нічого не згадують. Два тижні в аеропорту визначили мою кар’єру.
Читайте також:
“Накриюся подушкою, щоб ніхто не чув”. Спогади кіборга Пясецького про останні дні в ДАПі й після них
Із кінця 2015 року Роман Костенко майже безперервно перебував у зоні бойових дій. Займався розвідкою, брав участь у психологічних операціях. Добре знав загиблих у грудні минулого року і нагороджених посмертно званнями Героїв України офіцерів “Альфи” Дениса Волочаєва та Дмитра Каплунова.
– Ми товаришували, разом бували на завданнях… Усі ми колись помремо. А вони – красиво.
Я завжди бійцям своїм казав: “Хлопці, краще померти зараз тут, ніж у старості ходити під себе, й онуки думатимуть: “як дід дістав…”
Гром зізнається: він кілька років думав про те, щоб стати політиком. Тож коли надійшла пропозиція від партії “Голос”, зустрівся зі Святославом Вакарчуком і після розмови погодився брати участь у парламентських виборах.
Роман Костенко (праворуч) і лідер партії “Голос” Святослав Вакарчук на передвиборчому мітингу
Робота у Верховній Раді враховується йому як відрядження. Костенко – і досі офіцер СБУ, тож не може бути партійним.
Читайте також:
Генерал Забродський став заступником голови комітету ВР, “кіборг” Костенко – секретарем
У парламенті Роман обрав Комітет з питань національної безпеки, оборони та розвідки, став його секретарем (одна з найвищих посад у комітеті).
– Логічно, що я тут. Моя військова освіта і досвід допомагають одразу працювати, а не набивати ґулі, як це було б деінде.
Костенко задоволений роботою свого комітету. Каже, немає жодних суперечностей з нардепами від інших фракцій.
– Працюємо настільки продуктивно, наскільки це можливо. Ми зараз приймаємо закон про розвідку, закон про оборонні закупівлі, про нові військові звання. Пишуться нові статути для Збройних сил. Армію потрібно реформувати, щоб її можна було наблизити до стандартів НАТО. Нинішнє повернення до “совка” стало можливим, бо армії, що не воює, потрібна дисципліна. Коли боєць розслабляється, він не знає, що робити. Тому армії потрібно або воювати, або марширувати, – говорить нардеп.
На запитання про роботу Верховної Ради Костенко після кількох секунд роздумів відповідає: цікава. Хоча ухвалення рішення найчастіше залежить лише від фракції “Слуга народу”.
– Це – монобільшість. Усе підтримується, що подає спікер. І якщо в попередніх Радах треба було воювати за кожен голос, то зараз, мабуть, навіть якби всі інші фракції вийшли з зали, вони (“Слуга народу”) не помітили б і продовжили працювати. Попри те, що ми їх засипаємо депутатськими запитами, підказуємо, викрикуємо, блокуємо – в них є можливість робити те, що заманеться, бо в них є більшість і влада.
Як військовий, Гром хотів би перемог. Але нині, каже, намагається мислити як політик. Зокрема в тому, що стосується подальшого розвитку подій на Донбасі.
– У нас у “Голосі” є цілий план із “заморожування” конфлікту. Нам не потрібно втрачати бійців. Я вважаю, що такі втрати безглузді. Ми нікуди не рухаємося, а їхні снайпери нас обстрілюють, артилерія. Потрібно, мабуть, шукати шляхи, як армійців убезпечити.
Просто підняти шашки і завоювати свою територію неможливо, тому що є такий “маленький” фактор, як Росія, яка просто зробила 1-й і 2-й корпуси терористичних “Л/ДНР” зробила своїми підрозділами, які завжди напоготові.
Головне, на думку Костенка – не говорити про закінчення війни, бо це означатиме відмову від боротьби за нашу територію. Але відтермінувати її можна.
– Можна війська відвести на певну відстань, поставити посередині миротворців. Піднімати економіку країни паралельно, розбудовувати армію і політичним шляхом вирішувати питання. Поки є Росія або принаймні Путін, я не бачу суто військового шляху, це нашій армії буде коштувати дуже дорого.
Але якщо ми розводимо війська, то потрібно це робити всюди. Якщо це вибірково, то від чого ми відштовхуємося? Якщо від Мінських угод, то давайте почнемо з Дебальцевого, яке (відповідно до Мінських домовленостей) є нашим. А відводитися в тих місцях, де вигідно ворогу… Ось це вибіркове розведення – неправильне. З одного боку бійці воюють, з іншого – розводять. Незрозуміла ця гібридна війна.
Про “замороження” конфлікту бояться говорити, я, як військовий – теж не прихильник цього, але іншого виходу не бачу. Ми не можемо побігти вперед, бо є 1 і 2 АК, є 8-ма армія, 20-та, які одразу поділяться на батальйонно-тактичні групи, вклиняться, розіб’ють на три сектори і відіжмуть у нас весь Південь та зроблять дорогу до Криму. У нас є піхота, у них – ракети. Ми кажемо, що в нас патріоти, це класно, але в ракеті – 16 тисяч уламків, одна прилетить – і батальйону нема, який би ти не був патріот, усе одно загинеш. Чітко потрібно сили і засоби порівнювати, – міркує депутат Костенко.
Читайте також:
Україна вже визначила три нові ділянки розведення на Донбасі, – Зеленський
На робочому столі нардепа стоїть маленька статуетка Наполеона. Романові імпонує діяч, який пройшов шлях від солдата до полководця й імператора, що диктував політику цілій Європі.
– Амбітний. Закінчив погано, звісно, – визнає Гром. – Путін теж амбітний. Він поганий для нас. Але в Росії він підняв армію, вони – ядерна держава. Він диктує свої умови. Зрозуміло, що на світовому рівні Росію не сприймають аж так серйозно, вважають її Азією. Але будемо об’єктивними. На світовій арені США, Британія, Китай, Росія, як би ми не хотіли, зовнішню політику диктують, творять, а ми – просто учасники. Я хочу, щоб Україна стала суб’єктом міжнародної політики. Для цього потрібна сильна армія, тому що реально тільки з сильним розмовляють. Подивіться на Туреччину. Де вони були ще десять років тому? А зараз? Вони поділили Сирію. Зараз зайшли в Лівію. Найбільша армія Європи – 500 тисяч. І за допомогою сильної армії починають урегульовувати конфлікти.
Магніт на сейфі в кабінеті Костенка
На думку Костенка, побудувати сильну армію в Україні можна протягом десятка років. Насамперед вкладати в технологічність війська, у роботу над ракетами та безпілотниками.
– Армія, яка воює, здобуває досвід. Це дуже важливо. Ми починаємо розуміти, яка зброя працює, яка ні, що відбувається. Народ згуртовується. Коли війна почалася, ми побачили, хто дійсно хотів незалежності. Я знаю людей, які дуже добре ставилися до Росії. Але на початку війни вони сказали: “Нічого лізти в мою країну, Україна незалежна”. Моя позиція – незалежна сильна держава. Й однозначно жодного союзу з Росією, жодної залежності від неї.
Російський шовінізм – це дуже погана річ. Росія намагається знову затягти нас у свою орбіту.
Але як людина зі спецслужб я все-таки хочу вірити в те, що оця гра нібито на зближення з нашого боку – якийсь обманний маневр,
який приведе нас до сильної незалежної європейської держави без Росії, – говорить Костенко.
Роман визнає, що ще остаточно не звик до роботи в парламенті, до того, як потрібно відстоювати свою позицію чи запропоновані законопроекти.
На стіні над його стільцем висить пістолет. Питаю, чи це останній аргумент проти опонента?
– Ні, – сміється нардеп. – Це мені хлопці подарували модель на згадку. У мене два справжніх нагородних бойових пістолети. І якщо в армії ти міг відстояти щось, бо в тебе більший пістолет, грубо кажучи, то тут потрібно аргументувати словами, навіть якщо людина слабша від тебе.
Зараз Костенко активно вивчає англійську: і на курсах, і самотужки. Намагається приділити іноземній годину на день.
– У військовому інституті як було? Банка фарби – й іспит з англійської склав. Я вважаю, що це моя життєва помилка, що я не вчив мову. Дивлюся на своїх однопартійців, вони знають хто одну іноземну, хто дві мови, англійська – майже робоча у фракції. Я зараз подкасти слухаю, серіали дивлюсь.
Іще двадцять хвилин виділяю на польську. Наші сусіди. Раптом щось. Раптом союз якийсь зробимо, – усміхається Гром.
– У мене ще через контузію частково втрачений слух, я високі тони не чую, коли говорять двоє і більше людей, я вже не можу зосередитись.
Костенко навіть не знає, скільки дістав контузій. Одну точно – під час заходу в Рубіжне.
– А скільки їх в аеропорту було? Хто їх рахував? Думаєш: та, контузія – то таке, завтра вб’ють. Тоді їх не вважали за поранення.
Голова, буває, дуже болить. Дехто тиждень розмовляти не може. У мене товариш близький, ще на службі, щокілька днів непритомніє – його відкачують, він далі йде. Спазм судин – і втрачає свідомість. Але на свій страх і ризик їздить на машині, стрибає з парашутом, – розповідає Роман.
Час від часу під час інтерв’ю Костенко переходить на російську. У житті він – російськомовний, російська – оперативна на Сході. Але ще на службі Костенко свідомо перейшов на українську, середа була днем української у його підрозділі.
– Субота була днем англійської, і це був день мовчання зазвичай, – сміється Роман.
Після переходу в “Альфу” він почав стрибати зі спортивним парашутом, має зо три сотні стрибків. Хотів би відновити це заняття.
– А ще більше часу хотілось би на спорт, книжки і стрільбу.
…Ми виходимо з кабінету, і Костенко показує парадну форму в шафі. Орден Богдана Хмельницького він отримав ще в грудні 2014-го.
– Якось я вдягав форму на засідання. Колеги казали, що вона дуже красива, – всміхається Гром, пишаючись.
Читайте також:
Боєць “Альфи” з ДАПу балотується до Ради
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
