“Гуркіт” допомоги. Поїздка на деокуповану Херсонщину з волонтерами, які вразили всіх під обстрілами в Ірпені й Чернігові

автор: Мирослава Ільтьо
з Херсонської області
фото автора та надані БФ “Гуркіт”

Автомобілі, які вони передають на фронт, мають смішні імена – Сяйвомобіль, Кацаповбивка, Сатісфаєр. Вони влаштовують спільні збори грошей для війська і зі столичною книгарнею, і з компанією, що будує “байрактари”, і з секс-шопом. Організовують аукціони з розіграшем екскурсій по Києву, прогулянок на конях, фотосесій, всіляких майстер-класів.

До команди невеликого благодійного фонду “Гуркіт” входять старший науковий співробітник Національної академії наук, фахівець Міністерства інфраструктури, керівник адвокатської практики, спеціаліст із закупівель мережі будівельних гіпермаркетів, фітнес-тренер та інші небайдужі люди, які з першими російськими ракетами над Києвом згуртувалися до дій.

Спершу більшість із нинішньої команди пішла в тероборону, потім – взялася до волонтерських справ: забезпечення продовольством, ліками, евакуації людей, закриття потреб війська від бронежилетів до автівок.

Антон, Влад, Лєра, Юра, Оленка, Андрій, дві Оксани, Костя, Настя, Толік, Валік, Даша, Андрій уже майже рік наближають перемогу України, виконуючи величезну і часом просто героїчну роботу.

Яку саме на даному етапі – “Новинарня” пересвідчилася, побувавши у поїздці з “Гуркотом” на звільнену територію Херсонської області.

Друге народження в Ірпені

“Привіт! Дуже радий, що ти завтра їдеш. Броню, каску і спальник я тобі в бус поклав. Вдалої вам поїздки. У вас буде цікавий маршрут і досвідчені водії, але якщо що – я на зв’язку. Тримай ноги в теплі, а голову в холоді! Проте в шапці!” – отримую о пів на другу ночі дбайливі настанови від Антона Сененка – науковця-фізика НАН України, а з лютого – автора зворушливих щоденних дописів із досвіду евакуації мешканців Ірпеня й Бучі та захопливих звітів про передані на фронт автівки із військовим крамом.

У своєму телеграм-каналі “Лабораторна миша” до 24 лютого Антон писав на різні довколанаукові теми, а надалі паблік став волонтерським. Пост 5 березня починався словами: “Це був найважчий день у моєму житті…” Тоді евакуаційна колона з Сененком в Ірпені потрапила під обстріл, в місті точилися вуличні бої. Антонова машина була знищена, і хлопці переходили річку вбрід, адже Романівський міст був підірваний.

Антон Сененко та інші евакуатори в районі Ірпеня. Кінець березня 2022. Фото з ФБ

Один із команди, Андрій, тоді підхоплював на плечі старих та немічних і біг останні десятки метрів під міст – до сховку. Владислав та Костянтин повернулися після того, як колону розбили, витягнули побратимів.

Групі вдалося організувати певний “закритий цикл” евакуації із зони бойових дій під Києвом: перші виводили людей з “сірої” та “зеленої” зон до підірваного мосту. Другі переносили через потоки води. Треті надавали першу допомогу та відвозили до блокпосту вже в Києві. Четверті розвозили на вокзали, в готелі та лікарні.

Невдовзі група активістів стихійного волонтерства перетворилася в благодійний фонд зі згуртованою командою, неабияким соціальним капіталом та вражаючим послужним списком.

Романівський міст в Ірпені, 6 березня 2022. Фото: Антон Сененко

А того доленосного 5 березня вони втратили в Ірпені відразу шість автівок, дві з яких безповоротно, і здобули другий день народження кожен.

Незабаром у хлопців з’явилися нові авто – спрацював заклик у соцмережах. Їм вдалося завезти будматеріали до підірваного мосту біля Романівки та спільно з бійцями ЗСУ відновити пішохідну переправу. І знову почали евакуйовувати людей із пекла.

Переправа від “Гуркоту”

…Батько і двоє дітей лежать убиті та вкриті ряднами. Матір вижила, її повезли в лікарню. Це родина, яка проходила з Ірпеня під розбитим мостом до евакуаційних автобусів на Київ. Росіяни відкрили по ній мінометний вогонь. Трупи нікому забрати.

Це фото і розповідь Сененка, датована 6 березня.

“Костянтин, людина, яка погодилася разом із морською піхотою лізти в саме пекло, щоб витягнути нас з-під бомб та “градів”, тобто хлопець із сталевими нервами, і не тільки, дивився на мене скляними очима”, – писав тоді Антон.

Гуркіт - Ірпінь- Костянтин Бакуемський Гуркіт - евакуація з Ірпеня - Романіський міст - березень 2022 Антон Сененко - евакуатори 7 березня Романівський міст - Ірпінь - евакуація 6 березня Ірпінь 6 березня - Батько і двоє дітей лежать вкриті ряднам
<
>
Тіла загиблих цивільних в Ірпені, 6 березня 2022. Фото: ФБ Антон Сененко

Костю Бакуемського та інших героїв тих березневих історій я побачила на власні очі вже у волонтерській поїздці на Херсонщину в грудні.

Дорогою на південь

Рано-вранці в п’ятницю сідаю у бус, за кермом якого Влад Самойленко – той, що з команди підтримки реформ Міністерства інфраструктури, знаний урбаніст та ініціатор безлічі проектів у сфері транспорту і безпеки дорожнього руху, а в нинішньому амплуа – очільник благодійного фонду “Гуркіт”.

З нашим мікроавтобусом на Херсонщину їдуть ще два. Усі три напхом напхпні ящиками з фруктами, памперсами та одягом – тонни допомоги дітям.

Влад Самойленко і модель від “Байкара” на аукціон

Їх придбали за кошти благодійного аукціону. Результат продажу моделей “байрактарів”, значків та футболок компанії Baykar.ua, приголомшив усіх – “Гуркоту” вдалося зібрати понад 1,5 млн грн.

Умови розіграшу були такими, що 50% суми “Гуркіт” передає Мартину Бресту і його проєкту “Майор С.В. Миколай” на подарунки для дітей загиблих військових, решту витратили на закупівлю товарів дітям із деокупованих громад Херсонщини.

Потреби в дітей зовсім базові – харчові продукти, одяг, підгузки, предмети гігієни. Також “Гуркіт” купив кожній із громад по два потужних генератори – зарядити пристрої, запустити обігрівач, приготувати їжу.

Антон Сененко із закупівлею

Щоб закупити все це, волонтерам довелося в останній день перед поїздкою вичищати полиці відразу декількох торгових центрів. Змогли підтримати низку дрібних бізнесів українських виробників дитячого одягу.

Влад дорогою бідкається, що отримані понад 750 тис грн не вдалося освоїти в максимально стислий термін. Лишилося ще 100 тисяч, які довитратять згодом і знову потішать дарунками дітей у прифронтовій зоні.

За Херсоном шляхи розходяться. Два буси прямують у Білозерську громаду, один – у Бериславську.

За кермом буса до Білозерки – Оксана Бондар. Та сама Оксана, що рятувала собаку, якого кинули у вольєрі в Ямполі Донецької області. Наші військові годували пса через дах – боялися до нього зайти. Оксана спеціально поїхала майже до лінії фронту та вивезла тварину.

Оксана Бондар

До лютого жінка займалася будівництвом басейнів. Ну, а потім разом із чоловіком, у спільноті теперішніх “гуркотівців”, рятувала людей під обстрілами в Ірпені. Чоловік Бондар 6 березня під Ірпенем отримав поранення осколком, що влетів в автівку. Зараз він воює.

На одному з блокпостів нас затримують трохи довше, ніж зазвичай. Річ у тім, що військовий на варті дуже радий зустрічі з волонтерами, які ствердно відповіли на запитання, чи допомагають ЗСУ з автівками. Я стаю свідком, як волонтер залюбки пояснює алгоритми, за якими працює фонд “Гуркіт”, та обмінюється з військовослужбовцем контактами.

Берислав не сміється

Волонтер Анатолій Рибачок, який, з’ясувалося, родом із Нової Каховки, розповідає, що ми їдемо основною трасою, яка веде до лівобережжя Херсонщини. Тепер вона порожня, розбита ворожою технікою. Уздовж дороги – зелені поля з незібраним врожаєм.

Людмила Дамаскін, поруч із нею – волонтер Анатолій. У Бериславі

Помічаю над дорогою вінок, який зазвичай кладуть на місці автокатастрофи зі смертельним наслідком. Цей образ із довоєнного минулого сколихує уяву. Як багато такого пластику з несусвітніми квіточками мало б бути край полів і посадок тут, якби хтось вів лік місць загибелі.

На під’їзді до міста повалені високовольтні стовпи лінії електропередач – росіяни підривали їх, коли відходили. Зруйнували близько півтора кілометра опор.

Під’їжджаємо до ключового перехрестя: два кілометри – і буде Каховська ГЕС, яка ще під окупантами.

Місто Берислав розташоване над Дніпром, у центральній частині Херсонської області, за 80 км від обласного центру.

В‘їжджаємо в деокуповане місто. Мобільний зв’язок настільки поганий, що не вдається з’ясувати місце видачі вантажу. Запитуємо в перехожого – він вказує до розбомбленої райради, а звідти праворуч. Застерігає, що ввечері посилюються обстріли, тож варто поквапитись, щоб до сутінок покинути місто.

На порозі занедбаної будівлі центру соціальної допомоги зустрічає привітна жінка в компанії жвавих чоловіків, які вивантажують цінний крам, поки ми знайомимося.

Розвантаження гуманітарки в Бериславі

Жінку звуть Людмила Дамаскін, вона керуюча справами виконавчого комітету Бериславської міської ради. Пані Людмила з командною не припиняла працювати, навіть коли росіяни вигнали їх із приміщення райради. Беззахисних пенсіонерів хтось мав годувати й обходжувати їхні базові потреби, і жінка, за її словами, не гребувала тягнути сама ту лямку під загрозою озброєних окупантів. Хоча її кілька разів допитували, обшукували та наказували, щоб ніхто не працював на українську владу.

25 лютого російські війська уже були в Бериславі. Наставили блокпостів, ізолювавши жителів від Нової Каховки та Кривого Рогу. Без права покидати місто бериславці прожили понад місяць. А окупанти з Берислава вели обстріли територій, контрольованих ЗСУ.

Постачання продуктів тоді не було взагалі. Мешканці з’їли все, що було в місцевих магазинах. А треба було якось виживати, то брали в фермерів зерно і мололи крупу. Зокрема й щоб годувати мешканців будинку престарілих.

Дамаскін розповідає: щоб купувати памперси і необхідне для стареньких та дітей, доводилося переводити кошти в готівку із втратою до 30% суми.

Коли вже почали випускати з міста, то їздали в Херсон, долаючи 41 ворожий блокпост, і привозили звідти ліки.

Через півтора місяця в Берислав знову зайшли окупаційні війська, розвісили російські прапори і зайнялися зачисткою. Шукали зброю і бандерівців. Кого підозрювали в співпраці із ЗСУ та українською владою, забирали у відділок поліції в Нову Каховку.

Бериславці а розвантаженням гуманітарки від “Гуркоту”

Під роздачу потрапив мер міста Олександр Шаповал. Чоловіка утримували 16 днів. Він мав проблеми із серцем, важко переніс захворювання на коронавірус. На щастя, з його слів, вдалося уникнути фізичних знущань. Схиляли до співпраці – не скорився.

Раз на два-три місяці відбувалася ротація російських військ, і новоприбулі знову проводили обшуки. У мешканців Берислава відбирали цінні речі, прицільним вогнем руйнували домівки. Також окупанти перевдягалися у цивільне та заселялися в приватні оселі.

На території Машзаводу базувалися ФСБшники – там допитували струмом. Чоловіків затримували на вулицях. Багатьох місцевих хлопців вивозили в поля й примушували копати окопи.

Один бериславець ішов зранку на роботу, коли його перестріли озброєні рашисти та звеліли йти за ними. Чоловік не розгубився і сказав, що працює на швидкій допомозі. Це якимось чином допомогло уникнути арешту. Насправді чоловік працював на водоканалі, і після того дуже боявся ходити на роботу.

У середині березня до школи прийшло десятеро чоловіків у брудному одязі, рваному взутті та слідами побиття. З’ясувалося, що двоє місцеві бериславські, один – із Високопілля, один із Копанів, а решта миколаївських – усі вони були в Новій Каховці “на підвалі”, точніше, в гаражах. Серед них були й поранені військовополонені, яким ніхто не надавав медичної допомоги – кинули конати. Одного дня їх вивезли на напрямок Берислава, вишикували, наказали постояти десять хвилин, а потім іти. На блокпості їх знову пов’язали, накинули мішки на голову і кинули в сарай, де вони просиділи в холоді всю ніч. На ранок відпустили до Берислава, що за 4 кілометри. Один ішов ледве не босоніж – взуття майже не лишилося на ногах. Місцеві хлопців одягнули, взули, нагодували і поселили в себе.

Розвантаження генераторів у Бериславі

Бувало, що українських полонених використовували, як рабів. Одну таку групу, сім чи вісім чоловіків, рашисти привезли в Берислав із Нової Каховки. Їх змусили чистити перед фарбуванням у кольори російського прапора меморіальний танк Т-34-85 на постаменті. Парафіянки місцевої греко-католицької церкви не могли дивитися на зневажених рабів, на свій страх і ризик завели з окупантами розмову, щоб дозволили дати полоненим поїсти. Таки умовили. Потім родичі впізнавали полонених на фото, виходили на зв’язок із бериславською церквою аж зі Львова й дякували, що нагодували їхніх дітей.

Читайте також:
Екскурсія містом-привидом. Як звільнений Херсон виживає під обстрілами

Людмила Дамаскін не приховує гордості, що з міської ради Барислава на співпрацю з окупаційною владою ніхто не пішов. Як і жоден директор школи, жодна завідувачка дитсадків. Лише кілька вчителів та завуч.

Директор музичної школи також не пішов на співпрацю з роосіянами. Але зголосилася викладачка музики, яка й посіла директорське крісло. До неї пішли працювати прибиральниця та її донька, однак жодна дитина в цю школу не записалася.

Зрештою з усієї Бериславської громади до Росії та на окуповані території виїхало лише сто людей.

Владислав Самойленко під час видачі гуманітарної допомоги в Білозерській громаді

У звільненому місті під обстрілами

Про відхід росіян місцеві говорять коротко: зникли, як роса не сонці. Ввечері ще були, а на ранок уже не було.

Збройні сили України ще перебували за 35 км від Берислава, а місцеві патріоти вже повісили українські стяги на адмінбудівлі.

Укриття в Бериславі

На згадку про себе окупанти замінували практично всі об’єкти критичної інфраструктури. Вибухонебезпечні предмети окупанти залишили і в медичних закладах, житлових будинках, лісосмугах.

Місто повністю знеструмлене. Я дивлюся на нього з усвідомленням, що за темними шибками хрущовок дуже холодно. Але там мешкають незламні люди, які пережили окупацію.

Зараз у Бериславі понад 5 тисяч мешканців, ще близько 2300 – у навколишніх селах. І з них близько тисячі дітей. Деякі з них народилися в окупації.

Дівчинка в Бериславі з продуктами від “Гуркоту”

Пологовий будинок буквально два тижні тому розбила російська артилерія. Там усього один лікар.

Без обстрілів бериславці жили лише перший тиждень після звільнення українськими військами.

Толік паркує бус навпроти постаменту з танком, про який ми вже чули. Виходить і якийсь час стоїть. Повертається зі словами: “Там – дім”, – вказуючи напрямок за водосховище. Менш ніж за 20 кілометрів – Нова Каховка, де батьківський дім Толіка. У якому, цілком імовірно, поселилися російські загарбники – там досі окупація, як було в Бериславі.

Репутація важливіша за гроші

З лютого я постійна читачка каналу Антона Сененка. Він засвідчує неймовірну звитягу активістів, що згуртувалися в “Гуркіт”, яким до снаги евакуація під обстрілами, амуніція, гуманітарка, машини на передову, піклування про дітей зі звільнених територій.

Оксана Бондар із дітьми з подарунками на Херсонщині

Коли ситуація в Приірпінні трохи стабілізувалася, команда “Гуркоту” переключила частину своєї уваги на Чернігівщину. Туди не доїжджали великі волонтерські фонди, а обласний центр фактично опинився в блокаді. Передаючи гуманітарну допомогу в Чернігів, команда втратила ще кілька власних автівок. Транспорт вдалося відновити за сприянням небайдужих підписників із соцмереж.

Вервечці з десятка бусів, навантажених тоннами харчів, медикаментів, одягу, почасти доводилося рухатися під обстрілами. Колону супроводжували “смерчі”, міномети, гуркіт розривів. Зайти в заблоковане місто, вивантажити цінний вантаж, забрати цивільних і проїхати обстрілюваний відрізок дороги на зворотньому шляху – це було вже звичним для волонтерів із “Гуркоту”.

За словами хлопців, деякі операції з доставки гуманітарних вантажів та евакуції жителів у різному фізичному та емоційному стані тривали понад 35 годин.

А найшвидша евакуація в їхній практиці сталася, коли у відсіку вантажного буса було троє собак, четверо котів та дві жінки. І чоловік із туристичним баулом неймовірних розмірів, заклопотана мама та двоє діток із заплаканими очима застрибнули в бус, ледве той встиг загальмувати. Врятовані не чулися від щастя, коли вирвалися із прифронтового Чернігова.

Уже після деокупації “Гуркіт” возив допомогу на північ Сумщини та Чернігівщини. Надалі відкрився курс на схід: туди — ліки і їжу, а назад — людей. Зі звільненням Херсонщини на карті маршрутів волонтерського фонду з’явився і південь.

Авто для ЗСУ від “Гуркоту”

У “Гуркоту” тепер є приміщення з генератором і старлінком, склад, який слугує за офіс та укриття водночас, транспорт для евакуації й перевезення вантажів, а головне – високий рівень довіри співгромадян, які активно підтримують ініціативи “Гуркоту”. Завдяки такій співпраці і посильним внескам фонду вдалося передати на фронт понад 70 генераторів і наблизитися до цифри 50 автівок для військових. Кожну з них після СТО обкатують по місту, щоб ЗСУ отримали безсумнівно справний транспорт. Ці машини “Гуркіт” комплектує тросом, вогнегасником, компресором і… книгою з історії України.

А ще “Гуркіт” може дозволити собі розкіш відмовлятися від гранту на 6 мільйонів гривень від фонду, який запідозрили в російських зв’язках.

Влад Самойленко

Голова фонду “Гуркіт” Влад Самойленко каже, що з усіх амбіцій на майбутнє йому важливо передусім зберегти команду, репутацію, довіру людей і темп роботи.

Підтримати фонд “Гуркіт” можна за реквізитами:

Благодійний фонд “Гуркіт”
ЄДРПОУ 44823498

  • Рахунок у гривнях: UA473052990000026007046812678
  • рахунок в USD: UA163052990000026007046816146
  • рахунок в EUR: UA39305299000002600604681469

Монобанк – 5375 4141 0460 0365

Приватбанк – 5169 3351 0084 3610

PayPal (Anton Senenko) – [email protected]

 

Проєкт “Зберегти Україну” реалізується за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні.


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.
[sendpulse-form id="91944"]