автор: Анастасія Федченко
фото авторки та з архіву Валерії Суботіної
Худа, виснажена, із сухою, наче пергамент, шкірою рук і незламна. Такою вийшла з російського полону Валерія Суботіна (Карпиленко). Та сама “Нава”, яка побралася на оточеній “Азовсталі” зі своїм Андрієм за два дні до його загибелі 7 травня 2022-го. У полоні Нава пробула 11 місяців, аж доки була звільнена за обміном 11 квітня 2023-го.
В інтерв’ю “Новинарні” Валерія розповіла про свою війну, про Маріуполь, якого більше немає, про найбільшу свою втрату, про полон, про повернення додому, про спробу звикнути до повітряних тривог у Києві і про весну, якою дихає на повну.
– Якось ми пішли в місто з сусідкою по палаті. Треба було зайти в банк. А він не працює! Виявляється, була тривога. Нам працівник говорить: “А вам не приходило сповіщення на телефон?”. Яке сповіщення? На який телефон? Ми ще до цього не звикли, – посміхається Валерія Суботіна під час інтерв’ю у воєнному, однак далекому від фронту Києві. І про те, як намагається призвичаїтися до міста. – А на День прикордонника пішли з Вітою (посестра і сусідка по палаті – “Н”) купити торт і шампанське татові й мамі (батьки Андрія Суботіна – “Н”). А алкоголь із 11-ї ранку тільки. Питаємо, чому. Охоронець: “Як ви можете не знати?” – “А ми не місцеві!” – регоче жінка. – Як людині пояснити, що ти реально не знаєш?
– Раз ти вже почала з таких новин, розкажи, що тебе найбільше вразило після 11 місяців інформаційного вакууму в полоні?
Валерія Суботіна “Нава” під час інтерв’ю “Новинарні“. Фото: Настя Федченко
– Я була приємно здивована, що в Києві все відносно в порядку. Нам розповідали, що все дуже погано, немає світла, люди взимку помирали від голоду й холоду, супермаркети розграбовували. Росіяни замість Києва фактично описували нам Маріуполь. Ми розуміли, що їхні розповіді – не зовсім правда. Але коли слухаєш таке майже протягом року, звісно, переживаєш.
Батьки Андрія – кияни, я знала, що вони, швидше за все, лишаються тут. Хвилювалася і за них, і за друзів, за простих людей. Думала: якщо таке в Києві, що взагалі тоді з Україною?
Потім ми їхали Києвом, була ніч, мене трохи лякали порожні вулиці. Однак виходиш на вулицю вдень – і бачиш, скільки людей прогулюються, спокійно живуть. Потім читаєш в інтернеті, скільки людей допомагають армії, скільки продовжують боротися, жити війною, – це приємно вражає.
Валерія Суботіна. Фото з ФБ
Неприємно, що для когось війна закінчилася, є і такий відсоток. Я сподіваюся, їх мало. Адже у війні беруть участь не тільки військові. Має бути надійний тил.
Великою новиною для нас стало звільнення Херсона, про яке ми в полоні знали хіба з пліток і підслуханих розмов тюремників.
Мене вразило, як українські війська повертають території. Вражає і радує, як наші б’ються у неймовірно складних умовах, як Бахмут чи Вугледар. Радує, що нас підтримують інші країни. Адже в полоні нам постійно розповідали, нібито світ відвернувся від України.
Валерія Суботіна “Нава” під час інтерв’ю “Новинарні“. Фото: Настя Федченко
До вересня були на Оленівці (колонія на окупованій території Донецької області, де масово утримують українських полонених і заручників – “Н”), деякі дівчата рахували дні і проговорювали, яке число, скільки ми вже в полоні, щоб мати хоч якусь точку опори. Там було трохи більше інформації. Грало радіо окупантів, та хоч якісь відомості могли звідти дізнатися. Іноді про щось між собою говорили конвоїри, ми слухали. У Таганрозі, коли викликали на допити, теж говорили, здебільшого щоб залякати чи зламати.
Читайте також:
Рижуля повернулася з полону.
Бойовий медик-морпіх Анна Олсен – про свою війну в Маріуполі, тюрму в Росії і звільнення
Колишні військовополонені не можуть багато розповідати, як були російськими бранцями та як їх катували, адже інформація може зашкодити тим, хто досі в застінках – росіяни все моніторять.
Валерія говорить: її на допитах розпитували не тільки про війну. Хотіли дізнатися більше про ДПСУ, “Азов”, часом – утвердитися у “світоглядних” уявленнях про “укронацистів”.
Валерія Карпиленко “Нава” на “Азовсталі”, весна 2022. Фото: Дмитро Козацький “Орест”
– Як це виглядало?
– Їх, наприклад, цікавило, чим відрізняються москалі від росіян. Думали, слово “москаль” вигадав “Азов”. Я їм цитувала Шевченка: “Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями”, Маяковського: “Товарищ москаль, на Украину зубы не скаль”. Вони казали, що Маяковський не міг такого написати. Я відповідала, що книга Маяковського є в нашій камері, можу дати почитати.
Коли випитували, чим відрізняються росіяни від москалів, я сказала, що росіяни воюють за Україну, і я їх за це поважаю. Їм відповідь не дуже сподобалась, – посміхається Валерія.
– Там вимагали поводитись як в’язень, я ж поводилась як військовополонена.
Вони не розуміли, що якщо ми за ґратами, це не означає, що повинні говорити те, що вони хочуть почути.
Акція в Києві із закликом звільнити українських військовополонених із колонії в Оленівці, 29 липня 2022. Фото: “Новинарня“
Ми чекали на обмін. І зараз хлопці й дівчата, які лишаються в полоні, чекають на обмін. І вони не мають коритися, прогинатися.
Росіяни загалом не розуміють нашу жагу до волі і те, що є всередині нас. Нам не важко було переносити умови утримання чи щось таке. Важко було бути далеко від України, від наших близьких. Важко було підтримувати в собі ту надію, яка робить тебе живим.
А ми не знали, чи нас заберуть, і коли це станеться. Нам обіцяли під час виходу в полон [із заводу “Азовсталь” 16-20 травня 2022 року], що відпустять за три-чотири місяці. Але є люди, які досі там. І тепер ми тут за них боротимемося.
Читайте також:
Катерина Прокопенко: Теракт в Оленівці – це кров на руках тих організацій, які виступали гарантами для захисників “Азовсталі”
Валерія пояснює: вона не корилася, бо не мала чого втрачати. Загибель її Андрія переважила все.
– Росіяни розуміли, що погрожувати мені нічим не можуть, пообіцяти нічого не можуть. Коли питали, що можуть запропонувати, я казала: “Поверніть мені мого Андрія”. Андрій – це моя слабкість і сила водночас. Це єдина людина, заради якої я була здатна на все. І я через його смерть дуже зла на них. Була і є.
Валерія Карпиленко й Андрій Суботін на “Балу героїв”
Карпиленко працювала в преслужбах полку НГУ “Азов” (у 2015-2016 роках) та Донецького прикордонного загону (2017-2020). З Андрієм познайомилася на службі. Він прийшов до них у прикордонний загін на початку 2019-го в юридичний відділ. Пресофіцерка сиділа з юристами в одному кабінеті.
– Я на службі – “нормальний пацан”, могла підвищити голос чи матюкнутися, – посміхається Нава. – А потім був День вишиванки, я прийшла на роботу у вишиванці і вінку. Він пригадував, що танцювала і йому сподобалась. І він мені одразу сподобався – інтелігентний, вихований, із гарною бородою, мав позивний “Борода”. Ми списувалися, зідзвонювалися, спілкувалися, гуляли, ходили на побачення. А з 6 червня, з Дня журналіста, почали жити разом.
Валерія Карпиленко й Андрій Суботін
Ми недавно говорили з мамою Андрія, що за три роки багато з ним устигли. Ми, в принципі, все одне одному сказали. Ми постійно зізнавались одне одному в коханні. У нас були теплі стосунки, а сварки незначні. Ми багато мандрували Україною, Донеччиною. У нас були дуже насичені ці три роки. Ми не відмовляли собі в радощах. Люди, може, і за все життя не бачать того, що ми за три роки.
Іноді думаю: мало часу було. Але скільки достатньо? Якби ми встигли народити дітей, прожити разом років 20, а потім би я його втратила, хіба б не так боляче було? Не знаю. Звісно, хотілось би більше часу.
Валерія Карпиленко й Андрій Суботін
Валерія – меланхолійна, Андрій – товариський, веселий, легкий на підйом.
– Однією з моїх мрій було покататися на конях, – розповідає Нава. – Але я боюсь висоти, коли сідаю верхи, в мене запаморочення. Під Маріуполем було місце, де проводили іпотерапію. Андрій туди зателефонував: “Мені потрібен кінь для дівчинки, невисокий”. Коли ми приїхали, мені дали справді маленького коня, але працівники потім казали: думали, що тварину шукають для дитини. Так само він купував і бандуру мою, яка залишилася в Маріуполі. Продавець теж думав, що невеликий інструмент шукали для дитини. Знайшов мені інструкторку з водіння, під час заняття сидів на задньому сидінні. Інструкторка потім сказала: “Я вперше бачу, щоб чоловік поїхав разом, перевірив, чи гарний фахівець”.
Валерія Карпиленко й Андрій Суботін
Андрій любив і вмів робити сюрпризи. Якось у них із Валерією не збіглася відпустка, і чоловік сам поїхав до батьків у Київ на кілька тижнів.
– Дзвонить і каже: “А подивись, чи лишилось у коморі варення, яке мама передавала”. Відчиняю комірчину, а там він із трояндами сидить. Питаю, чому приїхав із відпустки. “Я скучив! Пару днів побуду і поїду”. Ну як це? – зітхає Лєра. – І такі історії розповідати і розповідати!
Вудки мені обирав, я все вередувала, що дід не такими рибалив. Він знайшов такі, як були в мого діда. І зрештою я вудила тією, яку він купив найпершу, не “дідовою”, бо перша була зручніша. Надвечір у рибальському будиночку було холодно, і він обклав мені ноги пляшками з теплою водою. Так бабуся робила в дитинстві. А він цього не знав… Просто мільйон історій!
Валерія Карпиленко й Андрій Суботін
– фотогалерея (гортайте):
І ця його вічна веселість. І вміння бути добрим до всіх. Треба когось підвезти – підвезе, треба купити – купить. Отака людина. І думаєш: чому ті п…раси живуть, а мого Андрія нема…
Читайте також:
Чи є війна після полону? Розповідь мехвода з Донбасу, який втратив Щастя й ногу, але не віру в Україну
Батько Андрія Валерій Суботін – генерал, колишній директор департаменту Державної прикордонної служби, учасник бойових дій на Донбасі. Але Андрій постійно казав Валерії: “Я хочу бути сином генерала, а не генеральським синком”. Тож мало хто знав, що Суботін – із начальницької родини. Юрист, який мав займатися суто паперовою роботою, Андрій використовував кожну нагоду поїхати на лінію розмежування, на КПВВ. І коли почалась повномасштабна агресія, ніби був створений для війни. Хоча й не мав вміти те, що вмів, говорить Валерія.
Валерія Карпиленко й Андрій Суботін на “Азовсталі”, весна 2022
Чоловік дуже хотів, щоб кохана виїхала з Маріуполя. Лєра тоді вже працювала в Державній службі з надзвичайних ситуацій, але на цивільній посаді: у 2020-му звільнилася з ДПСУ через стан здоров’я, її визнали непридатною до військової служби, обмежено придатною у воєнний час, дали ІІІ групу інвалідності.
– За кілька днів до вторгнення Андрій попросив зібрати “тривожну валізу” і пішов у крамницю. Коли повернувся, спитав, чи зібрала. “Зібрала!” – відповіла я. – У мене був рюкзак, біля нього – берці і бронік. Він сердився. А коли вже почалося вторгнення, його викликали. Я ж поїхала до бабусі. Думала, швиденько вивезу її до Києва чи до родичів на Запоріжжя і повернуся. Бабуся відмовилася їхати. Мені потім Андрій казав, що сподівався: ми виїдемо, а назад мене вже не пустять.
Жінка спершу хотіла приєднатися до прикордонників, але їх тимчасово виводили з міста. Суботін долучився до “Азову”. Тож і Нава зателефонувала Калині – заступнику командира полку “Азов” Святославу Паламарю, і той сказав їхати в частину.
– Мене мобілізували. Мене забрав “Орест” (Дмитро Козацький – “Н”), і ми поїхали на “Азовсталь”.
Валерія Карпиленко й Андрій Суботін на “Азовсталі”, весна 2022
Ще влітку 2021-го Андрій почав говорити про одруження. Валерія наполягала, аби вони спершу поспілкувалися на цю тему з його батьками та донькою від першого шлюбу. Попередньо планували побратися влітку 2022-го. Міряли обручки.
Наприкінці березня прикордонника поранило. Нареченій написали, що він не важкий. Хоча, каже Нава, за тих умов у Маріуполі всі, хто міг ходити, вважались “легкими”.
Поранений Андрій прийшов до неї – не хотів бути в шпиталі, збирався на позиції.
– Я так боялася за нього, бо “Бастіон”, де була я і командування, постійно “крили” танки, корабельна артилерія, авіація. Все, що могло, працювало по нас. А він прибіг. Кажу: “Як ти добіжиш до тої “залізяки” (шпиталь на “Азовсталі” – “Н”), до своїх прикордонників?” – “Добіжу”. І та ніч була така на диво тиха. Ми ще посиділи, трохи поговорили, він мені показав поранене плече. Коли добіг до “залізяки”, написав, що на місці. А на другий день був уже на позиціях. Це – типовий Андрій.
Згодом він прибіг із залізною коробочкою, де взяв, невідомо, а в ній – обручки з фольги, і мені моя підійшла. Він і свою вдягнув, – розповідає Нава.
Обручки Валерії Карпиленко-Суботіної й Андрія Суботіна на “Азовсталі”
15 квітня прилетіла авіабомба. Валерію привалило. Вона дістала важку контузію, закриту черепно-мозкову травму, хлопці її витягли і віднесли у шпиталь. Через обстріли Андрій не міг дістатися до нареченої. Страшенно переживав.
– Ще перед моїм пораненням Андрій сказав: “Давай Редіс нас розпише (командир полку “Азов” Денис Прокопенко, який мав повноваження офіційно оформити шлюб – “Н”)“. А я: “Та куди? В нього стільки роботи, такі важкі бої”. Знаю, що інші в цей час одружувались. Але ми ж наче нікуди не поспішаємо. Все життя попереду. Неприємне відчуття – спішити.
5 травня, у день створення “Азову”, Валерія й Андрій таки побралися. Спланували повінчатись в Андріївській церкві, коли повернуться до Києва.
– Він переживав, що в мене не було білої сукні. Обручки я замовила, такі, як і хотіли. Сукня в мене теж є.
Уже після звільнення з полону Валерія зробила в Києві фотосесію в сукні молодої. Без молодого…
Валерія Суботіна (Карпиленко). Фото: Костянтин Сова
Читайте також:
Відомий фотограф зробив весільне фото звільненої з полону Нави, яка втратила чоловіка на “Азовсталі”
Коли одружуються військові, створюється рапорт за підписами молодих і командира частини. Фото цього рапорта відправляють рідним, ті несуть документ у РАГС, де подружжя згодом забирає свідоцтво про одруження.
– Я спершу говорила Андрію, що не хочу змінювати прізвище. Він був не проти. А потім я почула їхню розмову з хлопцями – хтось казав, що дивно, коли дівчина лишається зі своїм прізвищем, й Андрій погодився. Тож коли заповнювала документи, написала, що беру його прізвище – Суботіна. Андрій у цей час був на позиціях. Із позицій писав мені, який щасливий і як мені личить його прізвище.
За два дні капітан юстиції Андрій Суботін загинув. Його тіло досі в Маріуполі.
Валерія Карпиленко народилася в Маріуполі, жила в бабусі в селищі під Шахтарськом на Донеччині (нині теж окуповане). Вдома у Карпиленків розмовляли українською, рідні знали народні пісні, Лєра співала їх на виступах.
Валерія Карпиленко
Дівчина закінчила маріупольський виш. Була журналісткою й поетесою, викладала в Маріупольському держуніверситеті комунікації і піар (кандидат наук із соціальних комунікацій). Працювала на телеканалі “TV7 Маріуполь”, робила програму про військових, розповідала і про новостворений полк Нацгвардії “Азов”. У 2015-му Лєрі запропонували приєднатися до полку.
– Я його не обирала з-поміж інших підрозділів. Він мене сам обрав, – посміхається маріупольчанка. – Мені з ними було добре, вони ідейні, а для мене це важливо.
Валерія Суботіна “Нава” під час інтерв’ю “Новинарні“. Фото: Настя Федченко
Саме з полком “Азов” жінка пройшла оточення і блокаду Маріуполя, російські атаки з землі, води й повітря, весь жах перших трьох місяців “великої війни”.
– Коли я була на “Азовсталі”, мені здавалось, жахливішого місця немає.
Але в полоні вже здавалося, що в Маріуполі було добре
– там ми були разом, підтримували один одного.
У Таганрозі часто були салюти. Вони (росіяни) весь час там щось святкують. У такі моменти я закривалася ковдрою з головою, уявляла, що на “Азовсталі”, що поруч мої пацани, що ми спимо, як тоді спали, на якихось піддонах, і що то по нас стріляють москалі. І тільки тоді могла заснути, – сумно всміхається військова.
Завод “Азовсталь” у Маріуполі під обстрілами, травень 2022. Фото: полк “Азов”
– Але “Азовсталь” – це дійсно було пекло. І коли ми почали втрачати друзів, було невимовно боляче. А ще постійно страшно. Але ти не можеш впасти в паніку, а маєш виконувати свою роботу.
“Азовсталь” – це втрати і водночас неймовірна жага до життя. Це коли хлопці під обстрілами шукають їжу, воду. Андрій ніс їжу цивільним у бункер і лишив мені трохи вафель. Ті вафлі ми ламали по крихітному шматочку і ділилися з хлопцями. І ніби ти з’їв маленький шматочок, а тобі добре. Ми такою родиною були і є.
Валерія Карпиленко “Нава” на “Азовсталі”, весна 2022
Я тоді поголила голову, щоб не витрачати воду. Ми всі намагалися їсти потроху й економити все, аби всім вистачило. Важко було носити бронежилети, страшно було чекати авіанальоти.
Я – не релігійна, але на початку “великої війни” говорила з Богом, просила за бабусю, за себе, за Андрія. Потім думала: на того [побратима] чекає наречена, на того – діти. Просиш за одного, за іншого. А потім не стає одного й іншого.
Думаєш: може, не можна за стількох просити, може, є якийсь ліміт.
Усіх, за кого я просила, вже немає серед живих. Який тоді в мене ліміт?..
– ніби в Бога, а ніби і в самої себе питає Валерія. – Голиш товаришу голову, смієшся з ним, а на другий день його вже нема. З іншим жартуєш, питаєш, коли одружиться, а потім його вбивають.
Читайте також:
Анестезіолог з “Азовсталі”:
військовий медик Олександр Демченко пройшов унікальний госпіталь у бункері й російський полон
Та найстрашнішим для Лєри було навіть не перебування на велетенському металургійному комбінаті під обстрілами, а робота в місті. На вулицях Маріуполя, де пройшло дитинство, де вона гуляла з друзями.
Валерія Карпиленко “Нава” на “Азовсталі”, весна 2022
– Приїжджаєш до головпоштамту, коло якого часто зустрічалися, а його нема – руїна. Купа цегли лежить. Все поруйноване, ракети стирчать. Але це твоє місто, воно для тебе – живий організм. Я не можу описати зруйнований Маріуполь – мені боляче. Змогли заїхати до бабусі. Бачу дорогою будинок, але частини стіни в ньому немає, і там, у дірі, видно, як ходять люди. Тіла цивільних на вулиці лежать. Криють “гради”. Наш водій маневрує, як може. Вулицею іде жінка, а за мить – влучання, і на її місці вже купа м’яса. Як це забути?
І ти не можеш нічого вдіяти, лише говорити. Місто мовчало, бо не було зв’язку, нічого. Єдиний, хто говорив, – “Азов”. Орест говорив через фото і відео, а я писала тексти від імені Маріуполя. Це була важка, але потрібна робота.
Мені досі сниться зруйнований Маріуполь. А я так хочу побачити його таким, яким він був. Я готова придушити росіян, коли вони кажуть, що “отстраивают город”. Не можна відбудувати те, що самі зруйнували. Адже зруйнували не тільки будинки, пірси, драмтеатр, а життя людей. Бо кожна людина була Всесвітом і часткою Маріуполя. Кожен активіст, який виїхав із міста, який допомагав бійцям, опікувався сиротами, громадськими справами – це теж руйнування, бо ці люди – теж цеглинки. Це вже не місто біля моря – це місто печалі, скорботи і втрат.
Михайло Діанов під час перебування в польовому шпиталі на “Азовсталі”. Фото Дмитра Козацького “Ореста”
Нава вдячна побратимам, командирам, Дмитру Козацькому за те, що підтримували їй на “Азовсталі”. Орест постійно підкидав роботу: щось написати, потримати світло на “Джерелі” – в бункері, де він зробив відомі знімки поранених бійців, серед яких був зокрема і морпіх Михайло Діанов.
– Орест знав: єдине, що мене підніме, – це робота, – посміхається Валерія. – Там треба було пробігти під вогнем стрілецької зброї, яка вже лунала до “Азовсталі”, куди наблизився ворог, і я кажу: “Оресте, біжи, я наздожену”. А він: “Я без тебе не побіжу”. Він мене витягав і після поранення, і після загибелі Андрія.
Військовослужбовець полку “Азов” Дмитро Козацький “Орест” на заводі “Азовсталь” у Маріуполі, травень 2022
За словами Нави, про наказ на вихід у полон оголосив Редіс. Командир полку сказав, що це буде достойний полон.
– Наш командир хотів нас урятувати. Певно, як і ті, хто віддавав такий наказ згори. Але ми не знали, скільки це триватиме і яке буде до нас ставлення. Я тоді, певно, ще не усвідомлювала нічого. Я і досі частково залишилися на “Азовсталі”.
Валерія Карпиленко “Нава” на “Азовсталі”, весна 2022. Фото: Дмитро Козацький “Орест”
Читайте також:
“Я впевнена, що “азовці” повернуться в Маріуполь”.
Колишня пресофіцерка “Азову” – про свою службу в полку, “велику” війну та перемогу
У полоні Нава постійно уявляла, як вийде звідти та що скаже. Але обмін стався неочікувано. Їх підняли вночі. Ніхто не розумів, куди везтимуть. Одна з російських наглядачок спитала, чи, бува, не від щастя у Валерії тремтять руки. Нава відповіла, що нічого не знає. “Думаю, ви додому їдете”, – сказала тюремниця.
Полонених довго возили в автобусі. Усі – в шапках або мішках на голові, аби не бачили дороги, руки зв’язані.
– В автобусі коло мене сидів зігнутий хлопчик. Із нас познімали мішки. Я побачила, що повз нас їде інший автобус, і там знайомий мені прикордонник, із яким служили в Донецькому прикордонному загоні. Хоча він дуже схуд, я його впізнала. І я зрозуміла, що це обмін. Ми всі попіднімали голови, а цей хлопчик – ні. В автобус зайшов чоловік і привітався українською. А хлопчик-сусід так і дивиться на ноги.
“Підніми голову”, – сказала йому Нава.
“Не буду. І ти не піднімай. Вони всі нас дурять! Навмисно, щоб побити чи щось таке”.
Валерія Карпиленко “Нава” (у верхньому ряду в центрі) після звільнення з полону 10 квітня 2023
Коли вийшли з автобусів, Валерія шукала поглядом знайомих. Думала, батьки Андрія приїдуть її зустрічати. Але їх не було. Вона попросила прикордонника подзвонити і сказала в слухавку: “Тату, це Лєра. Я тут”. – “Де ти?”
– А я кручуся і не розумію, де я, – сміється Суботіна. – Потім уночі ми приїхали в Київ. Нікого нема, і тільки мама й тато Андрія стоять із величезним букетом тюльпанів. А я так мріяла про тюльпани, не знала, чи побачу їх цього року. Мама плаче, а я навіть заплакати не можу. У мене був ступор. І тоді ж мама сказала, що бабуся померла, вона похована в Маріуполі, і що тіла мого Андрія досі нема.
Я так хотіла побачити бабусю – свою єдину рідну людину. І, хай це по-дурному звучить, мріяла прийти на могилу до Андрія з лате і ристрето, яке він завжди пив, страшенно гіркуче, мріяла, що вип’ю кави коло нього, і мені стане легше.
Валерія Суботіна “Нава” під час інтерв’ю “Новинарні“. Фото: Настя Федченко
Завдяки його батькам я біль і досі повною мірою не усвідомила. Мені постійно дзвонять, до мене весь час приходять. Колись до мене прийде це усвідомлення. Але не знаю, чи зможу просто плакати, як нормальні люди.
Я в Таганрозі могла тільки накритися ковдрою і безгучно кричати за ним.
Не знаю, для кого я хочу видаватися сильною: для нього, для батьків чи для ворогів. У мені живе ненависть до них.
І я в полоні поводилась так, бо я не можу здатися. Завдяки йому. У пам’ять про нього.
Бо померти – не найстрашніше, що може бути насправді.
Валерія радіє цій весні. Адже весни-2022, як і майже цілого року, в неї не було. Жінка може дивитися на дерево чи квітку хвилинами.
– Мені не потрібні інші радості. Вітер, дерева, птахи – це все, що зараз потрібно. Ми щасливі, що вижили і вийшли. Іншого щастя нам не треба. Аби тільки від нас від…лися, аби ми закінчили війну перемогою. І просто далі споглядати квіти.
– Що особисто для тебе буде перемогою?
– Для України це буде повернення до кордонів серпня 91-го року, вибачення Росії, санкції, виплати. А для мене… Навіть не знаю, коли буде перемога. Тому що коли в тебе забирають усе, ти теж хочеш забрати все.
Цього, напевно, на одне моє життя не вистачить. Доведеться жити або тисячу років, або дуже плідно, – посміхається Валерія.
І додає:
– Коли в мене росіяни питали, що означає “Нава”, я відповіла, що для них нічого хорошого.
Читайте також:
Хмарне сховище “азовця” Олександра Гряника, який дістався гелікоптером на “Азовсталь” і там загинув
Матеріал підготовлено в межах проєкту “Новинарні”
“Жінки на захисті України” за підтримки ІМІ.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
