автори: Леся Шовкун,
Дмитро Лиховій
із Дніпропетровської області
фото: Дмитра Лиховія, надані Олександром Демченком та з відкритих джерел
відео: Леся Шовкун, Дмитро Лиховій, монтаж Анни Клименко
Після перемоги України наші фахівці в деяких галузях виявляться найбільш досвідченими й, очевидно, затребуваними у світі. Жодна країна не зіштовхувалася з такою критичною ситуацією, якій успішно протистоять українські енергетики. Не проходила таких випробувань, як наші військовослужбовці під час першої наймасштабнішої війни третього тисячоліття. І, звичайно, абсолютно неоціненний досвід здобувають українські лікарі – й цивільні, і військові.
Одним із найбільш унікальних прикладів у цьому сенсі став госпіталь на “Азовсталі”. Де під постійними обстрілами, у потрійному оточенні російських військ, на глибині трьох поверхів під землею здійснювалися складні хірургічні операції, з повноцінним анестезіологічним забезпеченням.
Щоб їх проводити, кілька медиків вилетіли гелікоптером в оточений, обстрілюваний ворогом Маріуполь. Одним із них був анестезіолог Олександр Демченко. У війську він з 2016 року, тож на той час уже бачив багато складних поранень. Але того, що відбувалося на “Азовсталі”, досі ще не проходив ніхто.
В інтерв’ю “Новинарні” Олександр розповів про політ у Маріуполь, особливості роботи бункерного шпиталю, найцікавіші випадки зі своєї попередньої практики військового лікаря, “евакуацію” з “Азовсталі” й російський полон у сумнозвісній колонії в Оленівці, звідки повернувся схудлим на 45 кілограмів, але незломленим.
Відео:
Прохолодна ніч наприкінці березня 2022 року. Вже понад місяць в Україні триває повномасштабна війна з агресором Росією. І кілька тижнів – пекло в оточеному ворогом Маріуполі.
Група людей у камуфляжі, з великими наплічниками й дуже серйозними обличчями збирається десь на набережній Дніпра, щоб сісти в гелікоптер. І вилетіти, як виявиться згодом, в останній успішний рейс у місто Марії – на допомогу воїнам, що тримають оборону на “Азовсталі”. У цій групі, на відміну від попередніх, є ще й п’ятеро медиків: четверо лікарів і медична сестра.
Серед них – 30-річний капітан медичної служби, анестезіолог Олександр Демченко.
Олександр Демченко. Фото: Новинарня
“Наказу полетіти в Маріуполь нам ніхто не віддавав. Просто розповіли, що буде така місія, і формується група хірургів та анестезіологів. Суто на добровільних засадах. Нас визвалося двоє анестезіологів і двоє хірургів. Зібрали необхідні речі і в ніч на 31 березня вилетіли з Дніпра в Маріуполь”, – розповідає Олександр.
Звичайно, ні для кого в тому гелікоптері не було секретом, що місто перебуває в повному оточенні, там тривають важкі бої. І що шансів вирватися з цього оточення в українських підрозділів фактично немає. Тобто ця подорож для них – це по суті квиток в один бік.
Втім, для початку до Маріуполя ще треба було долетіти. Над територією, яка повністю контролюється і прострілюється ворогом.
На відміну від багатьох бійців у тих гвинтокрилах, які проривалися на підтримку оборонцям приморського міста, для Олександра політ був далеко не першим. Раніше він займався аеромедичною евакуацією поранених, тож багато разів облітав мобільні шпиталі.
“Я розумів, що якщо, не дай Боже, станеться якесь влучання у вертоліт, то від нього нічого не залишиться. Тому я собі сказав так: якщо вже ми долетимо, то все буде добре. Ми ж не самі летіли, а везли певний вантаж, який був життєво необхідний там хлопцям.
І я дуже вдячний екіпажу – хлопці мужні, професійні. Летіли швидко і дуже низько. Я дуже сподіваюся, що з ними все гаразд. Бо, як відомо, долетіли не всі борти…”
Під семи унікальних місій в оточений Маріуполь Україна втратила загалом три гвинтокрили разом із їхніми героїчними екіпажами. Але цей рейс, на щастя, виявився успішним.
Гелікоптери в Маріуполі
Та навіть після вдалого приземлення й розвантаження гелікоптера десь у районі морського порту залишався ще один важливий етап: дістатися до “Азовсталі”. Тож перечекавши світловий день в укритті, відчайдухи-добровольці вирушили далі. На цей раз – морем.
“Поки пливли, техніка примудрилася заглохнути. А коли ти в броні, з медичним рюкзаком на 80 літрів за півтора-два кілометри від берега, а навколо – ворог, то це теж не такий щоб дуже надійний спосіб пересування, – розповідає Олександр. – Але до місця висадки зрештою дісталися нормально.
А там іще шість годин, розосередившись по різних місцях з міркувань безпеки, лежали під відкритим небом – чекали, поки за нами приїдуть. І “у прямому ефірі” спостерігали за тим, як бомблять “Азовсталь”.
Азовсталь у Маріуполі бомблять!🔴 pic.twitter.com/pxVPlX7J1r
— ✙ Ukraine News UP ✙ (@by_Ukraine) March 21, 2022
Ви знаєте, я у своєму житті багато бачив обстрілів із різної зброї. Але авіабомбардування побачив уперше. І це незабутнє враження. Я просто очам своїм не вірив, що таке можливо… Таке враження, що ти це не вживу бачиш, а в 3д-окулярах у сучасному кінотеатрі. Їхня авіація заходила з моря і впродовж тих шести годин обстрілювала територію заводу фактично безперервно. Масивні запуски ракет, вибухи, полум’я, і такий звук… воно дуже сильно по вухах било.
І лише потім приходить усвідомлення, що це зовсім не кіно. Що це все відбувається насправді й саме там, куди тобі належить потрапити.
– Ви в той момент не пошкодували, що погодилися на цю місію?
– Я вам так скажу: напевно, що все своє життя я там обдумав (усміхається). Але я об’єктивно розумів, що в мене крила не виростуть і я не злечу. Рухатися треба було тільки вперед, іншого вибору не було. Й іншого бажання – теж. Що очікує попереду – я не знав. Але настрій був позитивний, бойовий.
Читайте також:
Пілот ЗСУ розповів про свої польоти в заблокований Маріуполь і порятунок 20 поранених на борту підбитого гелікоптера. ВІДЕО
Потім по нас приїхали, забрали, і ми досить швидко машиною дісталися до госпіталя. Це було вже фактично 1 квітня.
Госпіталь був розташований у бомбосховищі під п’ятиповерховою будівлею (тоді там ще була будівля, бо потім від неї вже мало що залишилось). Тобто 5 поверхів зверху – і ще мінус 3 поверхи вниз. Той бункер ще називали “Железяка”. І з того, як у ньому зачинялися двері, було зрозуміло: при будівництві він був розрахований на ядерний удар.
Але як ефективно все там було організовано в тих умовах! Те, що я побачив, коли зайшов – це багато пацієнтів, але ніхто не лежав просто на долівці. Усі – на якихось матрацах, ліжках, навіть стелажі стояли, як у “звичайній” лікарні.
Я аж геть всю територію госпіталю навіть не обходив – не було потреби. У мене було визначено, де я мешкаю і де ми працюємо. З огляду на те, що прибуло підкріплення (тобто ми, додаткові лікарі), операційну перемістили в більшу кімнату. На виробництві в ній стояв якийсь генератор, здоровий такий механізм – на той час непрацюючий, звісно, але там була велика вентиляційна шахта.
Завдяки цьому в операційній завжди було свіже повітря, але досить прохолодно. Ми постійно працювали добре вдягнені, а пацієнтів треба було зігрівати. Набрали згори в роздягальні курточок з логотипами “Азовсталі” й накривали поранених спершу термоковдрою, а потім – цими курточками.
Олександр Демченко (на першому плані) в операційній головного госпіталя “Азовсталі”. Операцію проводить військовий хірург Євген Герасименко
В операційній ми зробили два функціональні столи. Один був дійсно СППУ – стіл польовий перев’язочний універсальний. А інший, здається, – стіл для масажу. Але ми його пристосували. Бо це все, що хлопці змогли туди доставити. Взагалі, ті лікарі, які там були, такі молодці – все продумали.
Якщо говорити про анестезіологічний профіль, ми мали два повноцінно функціональних апарати ШВЛ, слідкуючі монітори, один монітор з дефібрилятором, універсальний. Зрозуміло, що там не було подачі централізованої електроенергії, але хлопці все це підключили до дизельних і бензинових генераторів, які постійно працювали. Нормально, достатньо якісно провели світло, щоб можна було виконувати операції, наробили багато розеток.
Але все це працювало передусім на операційну. Тому якщо відходити далі від неї, до іншого виходу, то там уже темніше було. І кругом, кругом пацієнти…
Бомбосховище було розраховане, можливо, чоловік на 100-150. А в нас там було вдвічі більше поранених, особливо у травні.
Читайте також:
“Медики РФ боялися дивитися нам в очі”: з полону повернувся боєць, який гвинтокрилом дістався “Азовсталі”. ВІДЕО
Дні минали одноманітно. Росіяни 24/7 хотіли нас убити. Тобто масивні обстріли не замовкали: артилерія, ракетні атаки з кораблів, і – найстрашніше – авіація, яка бомбила, як правило, вночі. Коли нам по рації передавали, що готується масивний авіаналіт, всім треба перебувати в засобах індивідуального захисту. Одягаєш броню, каску, стаєш під колонами… Ми думали, що так безпечніше, і що їм не вдасться пробити перекриття на таку глибину.
Але їм вдалося. Та про це я пізніше розкажу.
Спочатку я ще кілька разів виходив з хлопцями на поверхню. На третій день, 3 квітня, виходжу – і бачу, що зовсім близько висять російські квадрокоптери. Ну, вони постійно нас моніторили. А тут якраз по тому ангару, який був навпроти бункера, вдарили “120-ми” (мінометами калібру 120 мм – “Н”). Мене всього обсипало. Стою, такий, і думаю: “Ну все, нарятувався. Зараз ще самого доведеться рятувати…” Але пощастило – уламки прилетіли в те місце, звідки ми якраз уже відійшли.
Після того я до 16 травня на поверхню вже не піднімався.
Почався такий собі “день бабака”. Постійно – одне й те саме, ми весь час працювали. Якщо могли поспати десь 4 години – це було вже добре. Зрештою у нас все одно було втрачене відчуття дня і ночі, бо підсвітка була однаковою, робота теж.
Найбільш насиченими були, здається, дні 11-12 квітня, коли ми більше 30 годин поспіль без перерви проводили операції. Це дуже виснажувало, звісно. А поранених постійно підвозили.
Окрім “свіжих” поранених було немало тих, хто певний час пролежав в інших місцях, де хлопці тримали спротив, перш ніж потрапити до нас. Тобто побратими там надали йому первинну допомогу, але потрібне було оперативне втручання. А всіх таких, зрозуміло, вчасно доправити не могли, часом привозили дуже пізно…
Операційна в головному госпіталі на “Азовсталі”
Після того, як хлопці прорвалися [на “Азовсталь”] із заводу ім. Ілліча – теж певна частина потребувала вторинної допомоги.
Ну, це був важкий час, важкі дні. Таке виснаження, що ти вже просто як робот.
– Скільки операцій ви провели за час перебування на “Азовсталі”?
– Чесно кажучи, не рахував – не до того було. І журналу обліку, звісно, ніхто не вів – ми просто працювали. Але серйозних оперативних втручань, із серйозним анестезіологічним забезпеченням, – точно було більше 200. А крім того, десь понад 800 людей через нашу операційну пройшли, враховуючи якісь менш критичні втручання.
– Якісь особливо цікаві випадки запам’яталися?
– Складно сказати. Випадків багато було, але це був такий потік… Наприклад, були у нас такі важкі військовослужбовці, які потребували масивної гемотрансфузії – переливання крові, без якого б вони точно померли. А з цим була проблема. Ми мали змогу надати адекватне анестезіологічне забезпечення: повноцінний сон, аналгезію й міорелаксацію, в нас були відповідна апаратура й необхідні препарати. А кровозамінників не було. І, звичайно, не було жодної можливості проводити повноцінні аналіз крові – ми просто не мали реагентів.
Переливання крові в умовах бункерного госпіталю на “Азовсталі”
Тому взяли на себе відповідальність переливати кров без аналізу на сумісність. Набрали серед трохи менш виснажених хлопців групу донорів-добровольців, яким просто вірили на слово, що в них така-то група й резус. Так само й із пацієнтами: хтось міг сказати, в когось дивилися по документах чи татуюванню… Рішення доводилося ухвалювати дуже швидко.
Загалом ми провели близько п’яти таких переливань, і всі ці пацієнти залишилися живими. Тобто кров підійшла.
Ще був вражаючий випадок, коли нам доправили пораненого, який провів з турнікетом, накладеним на нижню кінцівку… понад два тижні! Це просто неймовірно, що він залишився живий.
Випадок, коли боєць два тижні провів з накладеним на ногу турнікетом і вижив – унікальний в історії медицини
– З огляду на ті дива, які ви там творили, таке враження, що ви зараз скажете: ногу йому ми теж врятували.
– (посміхається) Ну, це вже геть із області фантастики було б диво. Ногу, звісно, ампутували –вище коліна. Але те, що поранений на тлі тієї інтоксикації й виснаження вижив – це справді унікальний випадок.
Деякі бійці потрапляли до нас на операційний стіл по два, три, чотири рази. Ти його оперуєш, він трохи відновлюється – і знову йде у бій.
Були пацієнти з важкими опіками. Я під час навчання в академії працював в опіковому центрі – на посаді медсестри. Ну, знаєте, вчився, хотів зрозуміти, куди мені далі. Так багато лікарів роблять під час навчання. Там бачив різні опіки, працював із ними. І от на “Азовсталі” траплялися дуже серйозні випадки. А в нас із “ліків” – тільки Пантенол і перекис… Але якось так складалося, що навіть без необхідної спецтерапії все досить швидко загоювалося.
Читайте також:
Час героїв. Українські захисники – про обстріли, бойові та рятувальні операції, про ворога та плани на майбутнє
– А як щодо стерильності, антисептики? Це все-таки підземний бункер, ще й “перенаселений” – без можливості нормально помитися, попрати речі, проводити те саме “вологе прибирання з дезінфікуючими розчинами”, як пишуть у правилах прибирання в медичних закладах.
– Скажімо так: “антисептики” там просто не було. Її просто неможливо було б дотриматися. В бункері дуже багато пилюки, вона постійно здіймається в повітря від влучань і струсів. Плюс божевільна вологість, тому що всі ми дихаємо, виділяємо і CO2, і вологу. Я сам два тижні кашляв, поки адаптувався до цього всього. Навіть спальники були постійно мокрі – воно із стелі все текло, капало, грибок ріс.
Звичайно, хірургічні інструменти по можливості стерилізували: замочували в розчинах, та й бікси були. З більшістю інструментарію взагалі все достатньо просто: ампули закриті, шприци закриті, системи закриті, підключичні й спинальні набори закриті, все в стерильних упаковках.
Але, скажімо, перев’язочні матеріали не були стерильними навіть умовно. У нас усі сиділи їх крутили. І ті, хто був легше поранений, теж допомагав, бо перев’язки відбувалися постійно. Виконувалися вони прямо в цій загальній кімнаті, де всі разом перебували – бо більше не було де.
Олександр Демченко. Фото: Новинарня
Але всі отримували потрібні антибіотики і зрештою все працювало: якихось гнійних ускладнень чи чогось такого в нас не траплялося. Мене самого дивувало, як так виходило, що часом такі рани, які значно довше гояться в “нормальних” умовах, там загоювалися максимально швидко.
– Якісь “антивакцинатори” на таке обов’язково скажуть, що, може, не така й потрібна та вся стерильність?
– (посміхається) Ага, ми самі сміялися, що принаймні “ковіду” в нас там уже точно не існує, побороли!
Насправді нас дуже врятувало те, що ми мали дуже великі запаси антисептика. Навіть воду для чаю на ньому кип’ятили… принаймні доки в нас узагалі була вода. А потім, звичайно, було важко – коли закінчилась не лише питна вода, а й технічна. І залишилась тільки та, яка використовується у металургійній промисловості. Вона явно була чимось збагачена, бо від неї починалася сильна діарея й розлади шлунку. Я цю воду пити не ризикнув. Мені треба було залишатися в строю, а там був такий “коктейль”, що не знаєш –раптом нирки відмовлять чи на зір вплине.
– Але що ж ви пили, якщо іншої води вже не було?
– У нас були певні запаси глюкози, наприклад. Я 500 мл глюкози на день випивав – і цього в принципі достатньо було. Чесно кажучи, в тих умовах ні їсти не хотілося, ні пити. Єдине, що хотілося, – курити і кави. Все.
– А були куриво й кава?
– До певного часу щось було. Я з собою привіз два з половиною блоки сигарет. Але за 12 днів вони в мене всі вийшли, бо з тим поділився, з іншим… Зрештою, й так було ясно, що на весь час не вистачить. А потім усе закінчилось. Ну, закічилося й закінчилося, це таке діло.
Анестезіолог Олександр Демченко під час перебування на “Азовсталі”
– А скільки взагалі на території “Азовсталі” було шпиталів? Бо ви розповідаєте про те, що мали все для повної анестезії й фактично повноцінних хірургічних втручань. Тоді як ми тут добре пам’ятаємо фото, які поширювали з бункерів “Азовсталі” інші медики: як пацієнтам зі страшними пораненнями обробляють рани “по живому”, бо навіть елементарного знеболювального немає…
– Скажімо так: госпіталь такого рівня, де могли виконувати повноцінні хірургічні оперативні втручання з адекватним анестезіологічним забезпеченням, на “Азовсталі” був тільки один – наш.
Зрозуміло, що в інших місцях, де було певне зосередження наших військових, теж були медики. І допомогу вони там надавали мірою наявних у них можливостей. З огляду на те, що наш шпиталь був переповнений, ми приймали тільки найважчих. Тих, кому життєво необхідні негайні оперативні втручання. Потім вони у нас залишалися, бо треба було контролювати динаміку. А коли вже вони йшли на поправку й могли самі про себе попіклуватися, то переміщувалися в інші місця.
“По живому” в нас ніякі руки не ампутували й лапаротомії не робили – це нісенітниця.
По суті, з усього анестезіологічного забезпечення, яке взагалі існує, ми не могли проводити тільки епідуральну анестезію. Все інше виконувалося.
Звичайно, всі пацієнти були зневоднені, недоїджені, з максимальним недообстеженням, м’яко кажучи. Але тут уже був вибір між тим, чи він житиме взагалі, чи точно помре. Ми завжди вибирали варіант “жити”, тому багато від яких правил відходили. Така була ситуація.
Читайте також:
Волина показав поранених воїнів на “Азовсталі”. ФОТО
На відміну від інших бункерних міні-шпиталів, у “головному” не було такого дефіциту препаратів та матеріалів – зкрема й завдяки тому, що привезли на гелікоптерах із Дніпра.
Проте з певного моменту сама можливість продовжувати роботу цього госпіталю опинилася під великим питанням. Адже навіть якщо бункер і будувався з розрахунком на ядерний удар, він точно не був розрахований на послідовне й методичне, щодня впродовж тижнів, закидання кількатонними авіабомбами.
Бомбардування “Азовсталі”
– Ми постійно чули, як нас бомбили – і в операційній, і під час перепочинку. Вже чітко розрізняли, якими саме бомбами –
“приліт” 500-ї чи 1000-ї – це зовсім не те відчуття, як коли прилітає 3-тонна. Від такої бомби весь бункер гойдався, як човен у воді – туди-сюди.
Бо від 3-тонної бомби залишається величезний кратер 10 метрів глибиною і 20 у діаметрі. Уся територія “Азовсталі” – як Місяць. Кратери впереміж із залізом.
28 квітня о 2-й годині ночі знов була команда про те, що готується масивний авіаудар. Ми, як завжди, надягнули броню. Тоді й сталося перше пробиття. Хлопців поранених, які там лежали, присипало. Їх дістали й принесли в операційну, яка була зовсім поруч. Але пошкодження були несумісні з життям… тут уже можна було тільки констатувати смерть.
А нас від смерті, об’єктивно, віддалили буквально 4-5 секунд. За мить до удару хтось сказав: “Давайте вийдем”. І ми вийшли. Встигли стати у дверях і далі я пам’ятаю, як повертаю голову вправо – і все. Темрява, запах пороху, дуже висока температура – і я лечу…
Я на той час іще важив близько 100 кг, плюс броня на мені – а я лечу, як пушинка. І навколо все летить.
Після удару по госпіталю на “Азовсталі”. Скріншот з відео
Нас порозкидало. Трохи отямились, познаходили ліхтарики. Піднімаємося, падаємо, знов піднімаємося, намагаємося щось роздивитися. Побачили, куди ще прилетіло, побігли туди – в нас там їжа зберігалася і теж хлопці були. І їм дуже пощастило – всі цілі. Бо поруч вся стеля просто лягла плитою на землю. Якби вони саме там перебували, то загинули б усі. Контузило всіх сильно, але саме від цього пробиття ніхто не загинув.
А загалом нас там “пробивали” десь 3-4 рази. Останній раз був у травні. Вони вдарили чимось бетонобійним – пробило всі плити аж донизу, де ліжка з пораненими були. Це теж смерть була миттєва”.
Читайте також:
Окупанти вдарили по польовому шпиталю в Маріуполі: завалилася операційна, є загиблі військові. ВІДЕО
Олександр Демченко. Фото: Новинарня
Після удару від окремого приміщення операційної довелося відмовитися й перенести столи просто в загальну кімнату, де перебували поранені, персонал – усі. І операції, відповідно, проводилися в усіх на очах.
Втім, навіть і це ще було не найгіршим. А от коли до госпіталя вже неможливо було доправити нових поранених, які вкрай потребували невідкладних оперативних втручань – тоді справді стало зовсім складно, розповідає Олександр:
– По нас постійно били мінометами – згори російські “квадрики” висіли й наводили. Тобто до нас уже об’єктивно не можна було доставити ні їжу, ні воду, ні, що головне, навіть поранених – бо все контролювалося й прострілювалося ворогом.
– Тоді вже було ясно, що треба щось із цим вирішувати?
– Зрозумійте: у те, що воно закінчиться так, як сталося, ніхто не вірив – власне, ніхто про це навіть не думав. Особисто я там для себе зробив висновок: треба бути чесним із самим собою й чесно відповідати собі на важливі запитання. І кожен із нас тією чи іншою мірою в думках прийняв свою смерть. Іншого варіанту просто не було, бо здаватися ніхто не збирався. Хотілося лише, щоб усе минулося без мук, коли “прилетить” по тобі.
Але коли ми отримали наказ на збереження життя і здоров’я – це вже було інше.
– Як ви це сприйняли? От щойно ви взагалі не розглядаєте можливість здачі в полон – і тут приходить такий наказ, який насправді саме це й означає?
– “Умнічати” й розказувати, що я про це думаю і як краще зробити, я можу біля операційного стола. А тут інша річ. Є командування, є наказ. А тому командуванню, яке в нас там було, ми всі довіряли беззаперечно. Слухали й виконували без питань, бо стояло питання виживання – і все мало працювати чітко, як годинник.
– Ви маєте на увазі командування якого рівня?
– У нас там було і своє, медичне командування. Але загалом усі військовослужбовці, які перебували на “Азовсталі”, де-факто підчинялися Редісу (командирові Окремого загону спеціального призначення “Азов”, Герою України Денису Прокопенку – “Н”). І це правильно.
Командири бувають різні. Є ті, яких бояться, і це такий собі варіант – їхні накази виконують, але без бажання. Є найгірші, яких і не бояться, й не поважають, і навіть зневажають – це найгірше, звісно. А
є командири, яких поважають. Редіс – саме такий командир.
Його дійсно є за що поважати. І на свій вік він зробив те, що ввійде не тільки в нашу, а й у світову історію. Це були зважені, мудрі й, можливо, нестандартні рішення, які треба ухвалювати критично швидко. Для цього потрібен великий талант. І саме він забезпечив нам можливість вижити. Якби в нас було якесь інше командування – хто знає, як би все склалося…
Ну, а після потрапляння в полон розпочався вже зовсім інший етап життя.
Читайте також:
Хмарне сховище “азовця” Олександра Гряника, який дістався гелікоптером на “Азовсталь” і там загинув
Олександр Демченко. Фото: Новинарня
Звісно, ухвалюючи рішення стати медиком, Олександр навряд чи міг уявити, що йому випаде увійти в історію, пройшовши пекло спершу “Азовсталі”, а потім – рашистського полону. Але й про медицину, і про військову службу мріяв цілком свідомо. Мабуть, для батьків-учителів рішення сина стало певним сюрпризом. Адже ні військових, ні медиків у родині не було.
“Ну, треба ж комусь починати”, – сміється Сашко на зауваження, що зазвичай такі професії обирають представники військових чи медичних “династій”.
На той час, коли у 2014 році почалася російсько-українська війна, Демченко саме закінчував Дніпропетровську державну медичну академію і вступив на інтернатуру в Дніпрі. Рвався у військо одразу, проте батьки вмовили спершу закінчити інтернатуру.
“Я її закінчив у червні 2016 року. Місяць у мене була відпустка, а вже 29 липня 2016 року я призвався до лав Збройних сил України. Мені дуже пощастило: якраз перед тим побачив у фейсбуці оголошення, що легендарному 61-го військово-мобільному шпиталю потрібні анестезіологи. Тоді він ще базувався під Маріуполем, а з 2017 року переїхав у саме місто.
Я одразу поїхав туди, поспілкувався з командуванням, і мені дали відношення. Правда, оскільки у нас військової кафедри не було, то відношення я отримав на солдата (але у відділення реанімації). Так усе й почалося”, – розповідає нинішній капітан медичної служби.
Медики 61-го військового мобільного госпіталю, березень 2017 року. Олександр Демченко – крайній праворуч. Скріншот з відео Військового телебачення України
Офіцером він став досить швидко, пройшовши прискорене навчання паралельно з роботою в госпіталі, де вже невдовзі обійняв посаду спершу т.в.о., а потім – повноцінного завідувача реанімаційного відділення. Попри те, що найбільш криваві епізоди 2014-2015 років були вже позаду, роботи військовим медикам, на жаль, не бракувало й потім.
“2017-2018-й – це були важкі роки, – каже медик. – У нас була велика зона відповідальності, багато поранених. Щодня мінімум 1-2 випадки, а часом було таке, що й 12 одразу… До речі, в той раз ми врятували всіх. Але всяке бувало. Ми всі випадки завжди аналізували, дивилися найкращі світові протоколи і вчилися застосовувати їх у наших умовах. Особливо в плані ефективних методик при масивних крововтратах, до 70-80%. І певні методики, які ми використовували, виявилися дуже дієвими”.
Траплялося й таке, що, здавалося б, можна побачити тільки в кіно (та й то ніхто не повірить, що таке можливо).
– У 2017 році я був на ротації в місті Волноваха, у групі підсилення. І до нас доправили пацієнта, пораненого в ліву нижню кінцівку, з великим дефектом, у стані шоку. Поки ми виконували невідкладні протишокові й реанімаційні заходи, паралельно зробили рентген-знімок… і виявилося, що в нього в нозі застряг ВОГ-17М, – з посмішкою згадує анестезіолог.
ВОГ-17М
Щоб оперувати, приїхала ще бригада з Маріуполя, нас було загалом п’ятеро лікарів. А ще – бригада саперів. Ми всі у касках, бронежилетах. І тут дуже важливо було робити анестезіологічне забезпечення, щоб не було фасцикуляції – посмикування м’язів. Адже пристрій міг будь-якої миті здетонувати.
Анестезіологічне забезпечення має три основні компоненти: аналгезія (знеболення), міорелаксація і гіпноз – тобто пацієнт у сні і не пам’ятає того всього, що відбувалося. І в процесі переходу до глибокого сну, поки мускулатура ще не виключена, може бути це посмикування.
Ризик був великий, але все обійшлося. Хірурги все успішно дістали, передали саперам, пацієнт потім отямився і його відправили на евакуацію для подальшого відновлення.
– Він узагалі знав про те, що в нього було в нозі?
– Ну, до операції йому цього в будь-якому разі говорити було не можна – хтозна, як би людина зреагувала. А вже потім, як прийшов до тями, розповіли.
– І як відреагував?
– Та як – нормально, каже, все зробили (усміхається). Ну, головне, що пацієнт живий, команда лікарів жива, все добре. Хоч адреналіну ми тоді отримали достатньо.
– А ногу бійцеві зберегли?
– Так, звісно. Щоправда, йому потім потрібна була тривала реабілітація, бо там був дефект кістки. Але нога має ходити нормально.
Читайте також:
Перший для “трьохсотих”. Історії від Сокола, який командує евакуаційною групою 93 омбр на Бахмутському напрямку
Олександр Демченко під час перебування на “Азовсталі”
Лікар, каже Олександр, – це стиль життя. Адже хороший фахівець тому таким і є, що ніколи не припиняє навчатися. А щоб це якомога рідше траплялося на власних помилках, потрібно вивчати чужий досвід.
“Для цього потрібна офіційна реєстрація на серйозних міжнародних базах, аналіз цієї інформації, пошук по всіх статтях. Зрозуміло, що це все англійською або іншими мовами. І часто – платно. Але це нормально. За навчання треба платити”, – наголошує Демченко.
Тож на початок “великої війни” він був уже досвідченим фахівцем. На той час уже два роки як працював у шпиталі Дніпра, куди доправляли найскладніших поранених зі сходу.
Коли почалися попередження про те, що можливе повномасштабне вторгнення, Олександр ретельно зібрав медичну сумку з усім необхідним та інші речі для “тривожного рюкзака” медпрацівника.
У ніч на 24 лютого подивився відео промови Путіна, який оголосив про “початок спецоперації”. І буквально через 15 хвилин після його завершення вже був під госпіталем. Поки їхав – чув вибухи: росіяни вже бомбили аеропорт Дніпра.
“Я знав, що мені належить прибути у шпиталь і чекати подальших наказів та інструкцій. Коли виходив з квартири, яку знімав, то розумів: швидше за все, туди я вже не повернуся”, – каже лікар.
І він справді туди не повернувся. Аж до осені, коли був звільнений з російського полону.
Читайте також:
Колишня росіянка Анастасія Леонова, доброволець-парамедик ЗСУ: Світ став іншим після того, що ми пережили
Олександр Демченко в операційній госпіталю на “Азовсталі”
– Розкажіть, як відбувався вихід з “Азовсталі”?
– Спершу нам було доведено командуванням: є наказ Верховного головнокомандувача про “порятунок і збереження життя”. Наказ – означає наказ, тобто іншого вибору в нас і не було. Зрештою, шанс на виживання – це все-таки краще, ніж стовідсоткова загибель.
І от із 16 травня розпочалася, як це називали, “евакуація”. Хоч ми, звісно, розуміли, що потрапляємо в полон. Що там на нас чекає – ми не знали. Та й не особливо хотілося про це думати.
Наша група виходила десь о 7-8 годині вечора 18 травня. Це був достатньо довгий шлях, тому що там треба було ще підійматися на певну гірку. Ми йшли колоною по одному.
Далі зліва стояли десь із 10 столів. Уже було видно, що там роздягають, перевіряють речі, документи. Підходили до нас із камерами, знімали. А ворог одразу питав, хто офіцери і хто з “Азову”. І дівчат іще окремо записували.
До речі, це був єдиний раз, коли я бачив Червоний Хрест (представників Міжнародного комітету Червоного Хреста – “Н”). Вони зайшли, якісь анкети у нас зібрали – і все, після того ми їх не бачили ні разу, від слова взагалі.
Потім нас відправляли до автобусів, які стояли у два ряди. Ми туди заходили, складали всі речі в одне місце й сідали. І там уже так чітко відчувалося, що ми під їхньою юрисдикцією, у них в руках. Зайшли два автоматники, сіли навпроти нас, передьорнули автомати – і ми поїхали.
Полонені з “Азовсталі” в автобусі під конвоєм російського автоматника
Привезли нас в Оленівку. Сказали вийти з автобусів, вишикували. Це було вночі. А потім ми ще довго чекали, поки нас запустили на територію колонії. Десь уже під ранок, близько 4-5-ї години, почалося заселення в барак, де ми надалі мешкали. Знов повний огляд речей, усе, що їм не подобалося, вилучали. І все – після того ми вже з того барака нікуди не переміщувалися.
Читайте також:
Орест з “Азову” перед полоном зняв відео “Останній день на Азовсталі”
Олександр Демченко. Фото: Новинарня
– Вас весь час утримували в Оленівці?
– Так, особисто мене більше нікуди не переводили аж до обміну. Не знаю, добре це чи погано.
Побутові умови там були… по суті ніяких. Опалення немає, туалет на вулиці. Він завжди забивався, бо не був розрахований на таку кількість людей. Нас там певний час було й 400, і 500 навіть. Усі – українські військовополонені.
Спали здебільшого просто на підлозі, бо не було де лягти. Там стояли дворівневі нари, але на всіх їх було надто мало, поки хлопців різко не почали кудись вивозити (очевидно, переводити в інші місця). Були матраци, подушки, якісь ковдри – в принципі, коли було холодно, якоюсь ковдрою можна було накритися.
Для питної води стояло дві бочки. Приїздила пожежна машина, здається, з Докучаєвська, і заправляла їх водою. Вона була з присмаком мулу – напевно що з річки.
Ще буда вода, яка бігла по трубах на першому поверсі. Дуже жовта, але при цьому вона мала менш неприємний запах. Цю воду я в основному й пив. У мінімальній кількості, щоб не заганяти себе у велику дегідратацію, зневоднення.
Зрозуміло, що всю їжу вони готували на цій воді. Годували нас тричі на день, але кількість і якість їжі, звісно, дуже залишали бажати кращого. Переважно невеликі порції чогось типу каші.
Одягалися ми в те, що мали. У мене було дві футболки, одна кофта, штани і мій медичний костюм – це те, з чим я вийшов з “Азовсталі”. Ще взяв крокси, і вони мене влітку просто врятували, в них було дуже зручно ходити. У медичному костюмі я теж ходив. У ньому й на обміні був.
А все моє медичне майно знищили…
Олександр Демченко під час перебування на “Азовсталі”
– Ви були не просто військовим, а лікарем, який на “Азовсталі” навіть зброю не тримав. Це якось змінювало їхнє до вас ставлення? Можливо, кликали перейти на свій бік, як класного анестезіолога?
– Та ні, Бог милував. У будь-якому разі, таке б навіть не обговорювалось.
Зброю на “Желєзяці” я справді до рук не брав, бо в мене там інша місія була. Анестезіолог – це той лікар, який відділяє пацієнта від потойбічного світу, останнього рубежу. Коли, грубо кажучи, смерть стоїть і дивиться й на тебе теж… І нас там вже аж нудило від цієї смерті. Але якщо не час – то не час.
Але на ставлення це навряд чи впливало. Щоправда, медиків не били.
Загалом мене допитували три рази. Їх цікавило, як я туди потрапив, що там робив, що бачив – цілий перелік запитано. Але основна їх частина стосувалася подій, про які я просто не міг нічого відповісти, бо на той час іще фізично не був у Маріуполі.
Ще їх цікавило, чи не відрізаємо ми геніталії, про якісь біолабораторії запитували й тому подібне. Така нісенітниця! Я відповідав, що ніхто нормальний цим займатися не буде. Ну, а як на таке взагалі можна відповідати?
– Ці допити проводили російські військові?
– По-різному. І “деенерівці”, й представники ФСБ. Питання були по суті однакові. Я б нічого нового їм і не міг сказати, але це насправді неважливо. Хоч зізнавайся в чомусь, хоч ні – для них ти однаково “винний”.
Психологічний тиск на нас чинили постійно. Безперервно крутили якесь своє радіо з хітами 1980-х – 90-х, від яких уже нудило просто. Таке враження, що люди застрягли в тому часовому проміжку.
А якийсь раз хтось на зміні увімкнув, якщо не помиляюся, “Гімн Люфтваффе”. З розрахунку на що це було?
І, звичайно, нам постійно говорили: “Вас тут ніхто не буде міняти”, “Ви нікому не потрібні”. Розповідали, що вони там уже мало не Київ беруть і все захопили.
– Як ви це сприймали?
– Як і повинні таке сприймати нормальні адекватні люди. Які чудово розуміють, що це неможливо. І що якби таке, не дай Боже, справді сталося, то ніхто б нам про це так дбайливо не розказував – нас би просто не стало і все.
Тому ми просто чекали й молилися. І розуміли, що потрібен час.
– Вам вдавалося дізнаватися хоч якісь новини “з України”, чи це був повний інформаційний вакуум?
– Якийсь хіба що мінімум – щось від когось почули, припустили, якусь частинку інформації хтось передав. А “централізовано”, звісно, було тільки їхнє інформаційне поле з політичними передачами по радіо, де розповідають усі ті нісенітниці.
– 29 липня в Оленівці стався вибух, внаслідок якого загинули українські військовополонені, напередодні переведені в окремий барак. Ви щось тоді чули?
– Це взагалі промислова, виробнича частина на території колонії, куди їх перевели… І справді тоді багато людей загинуло. Але про вибух я не можу нічого сказати.
Жертви теракту в Оленівці біля бараку, в якому стався вибух
З території біля нашої колонії постійно працювала ворожа техніка: артилерія, ППО, “Гради”. Ми до цього звикли і вже й не реагували. У той день це було о пів на десяту вечора. До нашої охоронної території під’їхали установки “Град”, і почали синхронно працювати. І це наштовхує на певні думки. Тобто
було зроблено так, щоб ми того вибуху просто не чули, бо від роботи ворожих “Градів” аж стіни двигтіли.
Читайте також:
Катерина Прокопенко: Теракт в Оленівці – це кров на руках тих організацій, які виступали гарантами для захисників “Азовсталі”
Олександр Демченко. Фото: Новинарня
– Розкажіть про день обміну. Як усе відбувалося?
– Це був дійсно історичний момент у моєму житті.
О пів на десяту нам зачитали списки прізвищ, кому “з речами на вихід, 5 хвилин на збір”. Ми з хлопцями попрощалися, тому що ніхто не знав, куди везуть. Всі до останнього думали, що нас просто етапують кудись подалі.
У колонії нас тримали ще 6-8 годин. Тільки під вечір приїхали КамАЗи, в які нас повантажили. Зав’язали очі (навіть шрами залишилися від цих пов’язок), руки, посадили в незручне положення – ми всі дуже схудли, м’язи ослабли, напружувати спину не було сил. Тому ми постійно валилися одне на одного й “душилися”. Нас було багато їхати дуже спекотно.
Через години 3-4 привезли на нас на аеродром. Там посадили в транспортний літак. Це було вночі, а злетіли ми десь уже аж після 9-ї години ранку. Могли лише здогадуватися, але є така підозра, що прилетіли в Москву. Там когось іще “довантажили” – і знову в політ.
І під час усього цього транспортування ні води, ні їжі, ні туалету – нічого не було. Як сиділи, так і сиділи.
Прилетіли. Хтось каже: “Ми в Білорусі”. У нас тоді з’явилася якась надія.
Вивели нас уже якісь, мабуть, інші конвоїри. Бо дали нам можливість сходити в туалет, потім дуже професійно (захватом) завантажили в автобуси. І сказали: “Скоро приїдемо”.
Насправді їхали ще кілька годин. А коли зупинилися, через деякий час заходить хтось і каже: “Хлопці, ще трішки”…
І тут все. Це ті слова, це той момент, на який ми дуже чекали. Він настільки емоційно навантажений! Це така неймовірна радість!
Мене “сушило” страшенно, так води ходів – навіть на відео це видно. Плюс очі були сильно в цьому клею від скотчу, бо дуже сильно замотали.
Але ті емоції, які ми відчували, просто неможливо передати словами.
Це таке щастя, що ти просто в Україні, ти в себе вдома!
Коли я звідти зателефонував своїм, мене одразу не впізнали – не могли повірити. Я вже мовчу про те, що мене не впізнавали в обличчя. Бо на “Азовсталь” я вилітав із вагою близько 120 кілограмів. А після полону втратив близько 45 кг.
Читайте також:
“Вони звинувачують нас у тому, що роблять самі”: Тайра розповіла про своє перебування в полоні
Олександр Демченко. Фото: Новинарня
– У росіян залишається ще багато наших військовополонених. І деякі родичі цих бійців, не маючи жодного з ними зв’язку, часто втрачають надію на їхнє звільнення. Їм здається, що про їхніх рідних забули, що звільненням полонених ніхто не займається звільненням полонених, що про них забули. Зі свого досвіду, ви можете якось їх підбадьорити?
– Я скажу так: тим спеціальним органам і службам, які займаються звільненням наших полонених, просто не треба заважати. Вони свою роботу знають і знають її добре.
Ми навіть уявити не можемо, наскільки важка робота – всі ці перемовини, постійні “торги”, домовленості, які дуже часто зриваються з вини тієї сторони. Але вірте: ця робота йде постійно. Треба набратися мужності, терпіння, молитися і чекати. По-іншому – ніяк.
Я розумію, що тим, хто чекає, набагато важче, ніж тим, хто в полоні. Моїм тут точно важче було, ніж мені там. Повірте, хлопці тримаються і будуть триматися, тому що вони знають, що їх чекають, їх люблять, і рано чи пізно прийде до кожного черга. Але на це треба час.
* * *
Після реабілітації Олександр планує продовжувати роботу анестезіолога і службу у Збройних силах. Бо це те, що він по-справжньому любить. І вміє.
“Це, мабуть, вже трошки фанатизм”, – усміхається Демченко, із захватом розповідаючи (очі горять, на нас сиплеться купа медичних термінів) про той чи інший випадок зі своєї практики.
Практики, яку мав мало хто зі світових анестезіологів. А можливо, й ніхто. І коли ця війна завершиться нашою перемогою, вже українські медики ділитимуться з колегами з інших країн своїм справді неоціненним досвідом. Зокрема й отриманих у “Желєзяці” на “Азовсталі”.
“Я думаю, що це справді великий внесок у сучасну світову медицину і її майбутній розвиток, – погоджується Олександр. – Але поки що працюємо далі. Є куди рости, є досвід, є бажання. А рухатися завжди треба тільки вперед. По-іншому – ніяк”.
Читайте також:
Рижуля повернулася з полону.
Бойовий медик-морпіх Анна Олсен – про свою війну в Маріуполі, тюрму в Росії і звільнення
Проєкт “Зберегти Україну” реалізується за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
